скачать книгу бесплатно
Вiдлуння любовi: жiнки
Колектив авторiв
Збiрник «Вiдлуння любовi: жiнки» мiстить твори 20 авторок не тiльки з Украiни, а й ближнього та дальнього зарубiжжя. І всi вони – про кохання. Чому свiй вибiр ми зупинили саме на цiй темi? Вiдповiдь проста: нас охопило бажання привнести в життя крапельку щастя, якого зараз так мало в нашому свiтi i яке стало практично дефiцитом. Щоб зрозумiти суть життя, варто подорожувати текстами авторок збiрника, а потiм, виринувши звiдти, вдихнути на повнi груди повiтря свободи i справжнiх почуттiв i – головне – сповнене справжнiм Коханням. Крiм того, ця книжка бере участь в благочиннiй акцii: за ii допомоги ми збираемо грошi для наших солдат, якi зараз виборюють украiнську незалежнiсть на сходi Украiни в зонi АТО.
Вiдлуння любовi: жiнки
Збiрник оповiдань про кохання
Укладач – Елiна Заржицька
Анна Багряна
Колiя
Їхне кохання вiд самого початку було пiсним. Наче грибна юшка. Або кавалок черствого житнього буханця. Вранцi вкривалося плiснявою туманiв, увечерi сонно котилося за гори. Мали едину розвагу – дощ. Коли сильно гримiло i води стрiмголов мчалися у долину шумними потоками, десь там унизу стаючи однiею плоттю iз Чорним Черемошом, тодi щось iм нiби змiнювалося – у невидимих внутрiшнiх годинниках, невiдлагоджених складних механiзмах тiл i душ. Вiдкривалася нова прiрва, аби могли стрибнути туди, наперед зав’язавши очi смужкою вологого лляного полотна. Сидiли разом на призьбi, пiд дахом. Вiн витесував дошки на грiб для свого минулого – мрiяв позбутися непотрiбних речей i думок. Був удвiчi старшим вiд неi. Вона гаптувала комiрцi i манжети – до чоловiчих сорочок. Переважно пропускала крiзь вушко голки темнi нитки – кольору густого гречаного меду. Рiдко – яскравi чи свiтлi. Вiрила забобонам, створювала iх сама для себе. Кожну дiю, навiть найбуденнiшу – чищення картоплi, смаження книшiв, миття пiдлоги, випасання корiв i зливання надоеного за день молока до одного цеберка – розумiла як ритуал. Жертвоприношення незнайомому боговi. Коли напружувала уяву, аби побачити того бога – бiлого, теплого, пахучого – вiдчувала приемне збудження. Тiшилася з острахом i тримала це у великiй таемницi вiд чоловiка. Не могла без огиди тулитися до липкого тiла у лiжку. Терпiти грубу вагу брудних рук на своiх грудях. Слухати потворне рохкання уперемiж iз свистом i сопiнням. А тому найбiльше не любила ночей. Здавалися iй довгими залiзничними колiями. Нескiнченними, неприемними, чужими. Волiла би взагалi не вкладатися до сну з того приводу. Працювала б лiпше уночi, а потiм би спала вдень.
– Єк захочеш, то матимеш сина, – його голос був кислим i порожнiм, нiби дiжка з-пiд випитого вина. Не вiдповiла. Бо що мала вiдповiсти?…
– А ек нi, то нi, – вивiв по тому легку формулу розрахунку нових життiв. Так, нiби це вiн був богом i мiг сам вирiшувати – на що зужити свою глину.
– Завтра поiду до Ворохти, до батькiв, – промовила твердо. З ii очей полилося якесь дивне свiтло. Химерне, холодне, потойбiчне. Нiхто не мав права скасовувати такого несподiваного рiшення. Навiть бог. Але не той, що тепер поруч iз нею. Інший – який щодня приймае запашну купiль.
– Повернуся у понедiлок увечерi, заночую в тети.
– Єк хочеш, можеш не вертатися, – засмiявся очима.
Дощ поволi вщухав. Мало вийти сонце. Не хотiла сонця. Зiбрала шиття i пiшла до хати.
– Ади, ек блискавков смереку пробило! – закричав, аж гори здригнулися вiд того крику.
– То трембiту зроб собi з неi i трембiтай, аж поки всi жилки тобi не полускаються, – пробубонiла тихо. Хай лiпше не чуе того, бо потiм буде злий. А страшний, коли злий.
* * *
Не знаю, як так сталося, що я вiдбився вiд свого гурту. Усе, що намагаюся пригадати, одразу накриваеться димною пеленою. Чую уривки незрозумiлих фраз, непов’язанi мiж собою слова, бачу нечiткi картинки, але усе швидко розсiюеться, губиться у якiйсь далекiй фрагментарнiй бiлизнi. Ледве можу поворушити задубiлими пальцями рук. Кiнцiвки вперто мене не слухаються, якийсь час доводиться повзти на четвереньках, по мокрiй травi i гiрськiй багнюцi, з важким багажем на спинi. Сам промоклий наскрiзь – до кожноi клiтинки кровi. Хапають дрижаки, але iнстинкт боротьби за виживання перемагае, опиняюся бiля траси. Ледве пiдiймаю правицю, аби зупинити першу стрiчну машину. Пригальмовуе наполовину заповнений бус. Сконцентрувавши рештки останнiх сил, втягую свое тiло до салону i кидаю його на найближче сидiння. Нiяк не годен реагувати на здивованi i спiвчутливi обличчя пасажирiв. Але життедайне тепло з автопiчки, струмiнь якого розливаеться по долiвцi, потихеньку вертае мене до тями. Уламки спогадiв стають довшими i все логiчнiше пов’язаними мiж собою, а проте ще залишаються глибокi мiж ними прiрви. «Бещади занадто цивiлiзованi – аби шукати в них ектрему… на травневi канiкули поiдемо краще до тих незайманих i диких карпатських гiр»… Здаеться, це вже сьомий день вiдпочинку – останнiй день. І нас було семеро – Дорота, Ольга, Агнешка, Марек, Сташек, Анджей i я. Ну так, «кожноi тварi по парi», i тiльки я – нiби одинокий вовк чи як там… «сьомий зайвий»… Їм було цiлком зручно не помiтити мого зникнення, – розмiрковував по тих хвилях, якими до мене припливала пам’ять.
– То що, так i будеш iхати зайцем до Франкiвська? – я почув грубий чоловiчий голос, здаеться, водiя буса, але нiчого з тих слiв менi не було до кiнця ясно.
– За проiзд, синку, ти ж не заплатив, – легенько штирхнула мене пiд бiк худенька бабця, що сидiла поруч, – двадцять гривнiв.
Почав мацати кишенi куртки, потiм занурив руку до наплiчника. У кишенях зосталися самi злотувки. Гривнi – згадав – були десь аж на самому сподi багажу. Вийшов на найближчiй зупинцi i помандрував вздовж траси. Праворуч, обiк мене, починався цвинтар. Там стояла вона. Бiля могили з двома хрестами…
Наша дорога тягнулася побитими залiзничними колiями. Я обiймав ii за тонкий стан. Не питав нi iменi, нi вiку, це не мало значення. Коли розгулявся сильний дощ, дiстала яскраву парасольку i пiдняла високо надi мною.
«Не треба, – сказав очима, – вже не врятуе».
Усмiхнулася у вiдповiдь. Якось нiжно i втомлено. Свiтилася наскрiзь – нiби потойбiчним вогнем. Нiколи не бачив такоi дивноi i дикоi вроди. Вабила, робилася рiдною, мiцно притискалася до мене. Хотiла вiдвести до своеi тети. Сказав, що маю грошi – достатньо, аби найняти хороше помешкання. Для самотнього вовка, – додав. І iй це сподобалося. Пiшла зi мною. Сказала, не боiться вовкiв. Навiть тих, якi приблукали сюди з чужоi землi. Була вiдверта зi мною. І дуже пристрасна. Кохалися до ранку. На широкому ложi з рiзьбленими дерев’яними бильцями, а потiм пiд теплим душем, щедро поливаючи своi тiла трояндовим гелем. Але ii волосся все-одно пахло бринзою i смолою смерек. Вiтром i горами.
– Звiдси мае iти прямий потяг до Львова, а зi Львова автобусом – до Варшави, – сказав, одягаючись.
– Єк захочеш, то матимеш сина, – ii очi блищали, але я не годен був розпiзнати, що значить той блиск. Дивно, але вранцi стала менi раптом такою далекою… нiби украдена чужа таемниця. Аж захотiлося швидше iхати звiдси, втiкати вiд неi.
– Поiду автобусом, аби швидше…
– А ек нi, то нi… тодi… вернуся…
* * *
– Ади, ек блискавков смереку пробило, ади, бачиш? – запитав лагiдно, показуючи рукою далеко в гори.
Слухали дощ. Як завжди. Сидячи на призьбi.
– То зроб iз неi трембiту…
Їй раптом запахло – вигаданим богом…
– А пощо трембiта?…
– Трембiтатимеш… нашому синовi…, – протягнула крiзь шматок полотна довгу яскраву нитку.
Карбованець на баню
– Вiйни змiнюють долi людей, – каже дiд Микола й смачно затягуеться дешевою цигаркою. – Причому, не завжди на гiрше. Ось, наприклад, взяти мене i твою бабу. Якби не вiйна, ми б, напевно, не зустрiлися. І тодi не було б анi твоеi мами, анi тебе…
Цю iсторiю я присвячую своiм предкам. У нiй немае жодноi патетики. Звичайний житейський випадок. Вицвiла, запилюжена весiльна свiтлина на горищi зануреноi в летаргiчний сон хати. Обережно знiмаю з дерев’яноi рамки павутиння, витираю пил. З-пiд потрiсканого скла на мене дивляться осяянi щастям молодi обличчя. Намагаюся вiдшукати в них власнi риси. Нiс – дiдiв, вуста – бабинi. Чи навпаки?… Старе дзеркало також вкрите шаром пилу. Нiби пам’ять нащадкiв. Досить лише дмухнути, заплющивши очi, i…
– Я була змирилася з думкою, що дiвуватиму до самоi смертi, – вкотре чую розповiдь баби Галi. – По-перше, менi вже було двадцять чотири, а тодi таких старих не сватали. По-друге, кому потрiбна нещасна сирота, наймичка без посагу? Ну i, по-трете, всi нормальнi хлопцi пiшли на фронт, бiльшiсть iз них загинули, зосталися самi калiки. В Киевi я жила по рiзних хатах, няньчила чужих дiтей, потай мрiючи, що й сама колись стану матiр’ю. Мрiяти ж нiкому не заборонено…
Найбiльше вона полюбляла згадувати саме цей епiзод свого життя – так схожий на казку про Попелюшку, в якоi рано померла мама, а батько привiв додому недобру мачуху.
– Коли почалася вiйна, я саме наймитувала пiд Киевом, у Плютах, жила в однiеi доброi жiнки на iм’я Оксана. Вiд нiмцiв убереглася хитрiстю – просто сховалася в очеретi й пересидiла там до самого ранку. Потiм мене забрала до себе дядина. Вона жила в просторiй квартирi, в центрi Киева. Може, тепер я i не впiзнала б того будинку. А, може, його вже давно немае. Краще менi про це не знати…
Пам’ятаю, колись у бабинiй хатi стояв сервант. За склом – посуд iз вигравiруваними присвятами: «Коханiй Галинi вiд Миколи на рiчницю весiлля», «Любiй донечцi вiд тата на День народження»… Вiд усiх отих тарiлок i кухликiв зосталися самi лише уламки. Зрештою, людськi спогади теж складаються з окремих уламкiв.
– Аж не вiриться, що я колись воював. Вiйна для мене вже давно вiдiйшла у минуле, – прокашлявшись, озвучуе власнi думки дiд.
Лукавив. Адже часто розповiдав нам про своi подвиги, про те, як воював з нiмцями, як потрапив до гiтлерiвського полону, потiм – до сталiнського… У чомусь висповiдався, щось прикрашав веселими побрехеньками.
– То як же ви познайомилися? – вже не терпиться менi почути найцiкавiше.
– Завдяки одному карбованцю. Стiльки тодi коштувало сходити в баню, – примруживши очi, усмiхаеться дiд.
Переводжу запитальний погляд на бабцю.
– Коли вiйна нарештi закiнчилася, вiн приiхав у Киiв до своiх родичiв. А родичi його були сусiдами моеi дядини, мешкали з нами в одному будинку, та ще й на одному поверсi. Мабуть, iх тодi не було вдома, не пам’ятаю, бо Микола чомусь прийшов за тим карбованцем до нас. Я вiдкрила дверi. Дивлюся: такий стрункий i вродливий солдат стоiть, але ж бруднющий, як чорт, наче в багнюцi хтось його виваляв. Каже: «Рятуйте, сто рокiв не мився». Вiн i тодi любив пожартувати. Дядина вийшла, дала йому карбованця та й повернулася до своеi кiмнати. Я вже думала зачиняти дверi, як вiн раптом з порогу – нi сiло, нi впало: «А ти замiж за мене вийдеш?». Думала: знову жартуе. А в самоi серце в грудях так сильно закалатало, нiби дзвiн у церквi. «Ну, вийду, кажу. – Тiльки спершу помийся»…
– Бреше, – прицмокуючи додае дiд. – Вона тодi нiчого не вiдповiла, лише розхвилювалася дуже, навiть розплакалася.
– Вiд радостi, – зiтхае стара. – Бо ж була змирилася з думкою, що дiвуватиму до самоi смертi…
Усмiхаються до мене – через стiльки рокiв. Шукаю в них себе. Хапаюся за невидиму ниточку, що обплутуе розлогi гiлки нашого дерева роду. Почуваюся всього лише продовженням… Їхнього щастя.
«Вiйни змiнюють долi людей. Причому, не завжди на гiрше…»
Баба пережила дiда на десять рокiв. Не знаю, чи вiрила вона в казки про закоханих, якi помирають в один день. Може, й так. Бо ж по дiдовiй смертi, скiльки ii пам’ятаю, весь час лаштувалася «в далеку дорогу».
м. Скоп’е, Р. Македонiя
Лiлiя Бондаревич-Черненко
Може й так…
Вiн – керiвник мiського масштабу, серйозний, застебнутий на всi адмiнiстративнi гудзики. Його життя – виконком, «п’ятихвилинки», преса, економiка мiста, яка вся вмiшуеться на його плечах… Вона ж – цiлком легковажна iстота (в усякому випадку, так здаеться на перший погляд), тонюсiнька, маленька, з довгим чорним волоссям, заплетеним у безлiч кiсок, непрактична i романтична до неймовiрностi.
У неi вдома – стелажi з книгами, пил на меблях i ляльки. Ляльки повсюди, бо вона iх майструе. А виготовивши, несе у мистецький салон. Останнiм часом вона зробила товстезного доброго лiсовика з сiрого вельвету, зеленого бегемотика з пiжонською краваткою, веселого дельфiна з бiло-синього атласу i Арлекiна з сумними очима. І iх всiх купили! А нещодавно iй зателефонували з лялькового театру i замовили 7 гномiв та Бiлоснiжку. Так що ляльок у неi вистачае – вони повсюди. І повсюди – клаптi фетру, оксамиту, вуалi, мережива, клубки мулiне, вовняних, шовкових ниток, поролон i скляночки з клеем…
Вона любила все незвичайне, несподiване: внутрiшнi дворики, як у якомусь венецiанському палаццо, гойдалку у старому саду, на якiй злiтають у вись чиiсь дiти, музеi, де стiльки таких цiкавих речей – старовинних срiбних табакерок, мундирiв з еполетами, вишуканих чорних вiял з дивовижним пiр’ям… Вона любила, щоб i ii ляльки були так само незвичайними: ведмедя вона одягала у розкiшний диригентський фрак, старого трубочиста – у бiлий шовковий цилiндр, кенгуру тримала у руках великий ридикюль у жовтi горохи, а на головi мала капор, оздоблений яскравими бантами.
З нею завжди i повсюди траплялося щось таке, що не можна нi витлумачити, нi зрозумiти. Вона так просто ламала пiдбори на всiх тротуарах, притулялася в поiздах столичного метро до тих дверей, до яких не можна було притулятися (i одного разу мало не випала на платформу станцii «Днiпро» – ото поподорожувала!). Вона завжди йшла на всiх перехрестях на червоне свiтло. Машина, мало не збивши ii, гальмувала перед самим носом, водiй брутально лаявся, а вона лише знизувала плечима, на яких лежали врозсип численнi кiски, i простувала далi. При цьому – вона боялася натовпiв людей, лiфтiв, у яких мала звичку захрясати, водопровiдникiв ЖЕКу, громовиць, якi iнодi лютували над мiстом. Ще – вона вмiла ходити босонiж лiсовою дорогою i без кiнця спiвати якiсь неримованi мелодiйнi пiснi, котрi легко i швидко вигадувала…
Вiн… Вiн – не боявся нiчого, був дуже поважний i правильний, i нiколи не ходив босонiж. І в них – роман. Вiн зовсiм не обтяжений шлюбом, вона – тим паче. З нею, окрiм ляльок, живуть тiльки тарган Казимир та мишка Зося (мишi, до речi, ii нiколи не лякали). У мами – квартира в iншому кiнцi мiста, i вона керуе своею неорганiзованою донькою частiше по телефону, анiж безпосередньо.
Вiн приiздить до неi на вихiднi i дзвонить у дверi умовним дзвiнком: конспiрацiя над усе (хоча яка може бути конспiрацiя – всi довкола давно знають, до кого вiн приiздить). Вона вiдчиняе йому дверi – абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся пiсля душу, перетворити його на сотню кiсок i поставити до гарячоi духовки пiцу – вони, як справжнi iталiйцi, споживають на вечерю лише пiцу.
Вiн приiздить зморений i зосереджений. Вiн любить мiряти кроками ii квартиру, незважаючи на цих смiшних ляльок, якi сидять i лежать повсюди, i про щось мiркувати. Вона намагаеться йому не заважати. Потiм вони вечеряють зовсiм по-сiмейному i обговорюють рiзнi цiкавi новини – чи зникнення в Чечнi вiдомого журналiста, чи новий спектакль епатажного киiвського режисера, котрий повiв своiх глядачiв до собору, де мало бути (але не вiдбулося) вiнчання героiв, а згодом потяг iх усiх до зруйнованого будинку… Потiм дивляться телевiзор i йдуть спати. Деколи вона каже йому: «Давай пiдемо подивимось на лаванду, тут неподалiк е поле, де росте справжня лаванда…» Або ж: «Давай покатаемось на санчатах, учора завiя засипала усi стежки, замела усi дороги, а сьогоднi так тихо, iнiй сиплеться з дерев… Вiзьмемо санчата у Дениска. (Дениско – сусiдський хлопчина, у якого батьки – випивохи i суцiльнi двiйки в школi. Батьки лупцюють його за тi двiйки, вiн втiкае з дому i з ранку до вечора тиняеться на вулицi…). Вiн добрий – вiн позичить нам своi санчата…» Вiн тiльки смiеться у вiдповiдь, i вони нiкуди не iдуть. Зрозумiло ж: вiн так стомлюеться вiд своiх загальномiських проблем, вiд економiки (вона так зручно вляглася йому на плечi), що йому не до дурниць… Вона каже йому: «Хочеш, я научу тебе слухати серце пiд музику бджiл… А хочеш, поiдемо разом до Львова, де сiро-зеленi таемничi будинки стоять на вiдполiрованiй брукiвцi, де кам’янi леви сумують бiля мiськоi ратушi, i поблукаемо там серед завмерлого часу…» Не хоче… Вона малювала пiд виконкомом, пiд його вiкнами, смiшних поросят на першому блакитному снiгу. Запалювала iндiйськi пахощi. Усе даремно. З приводу поросят вiн суворо наказав двiрнику: «Заметiть!» – i iх замели. Над фiмiамом кепкував… Вони нi разу не танцювали у парi, вiн нi разу не казав iй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», – вiдгукувався вiн про салат i пiцу 100 разiв i жодного разу: «Яка ти красуня!» Хоча вона i так знае (ось, наприклад, уже другiй рiк вмиваеться лише дощовою водою, а це щось та значить). «Ти, малеча!» – ось найтеплiшi слова, зверненi до неi. Вiн нi разу не казав iй «моя мила», «я так сумував без тебе»… Вона довго розмiрковувала з цього приводу i зрозумiла, що вiн таких слiв просто не знае.
Якось вона несподiвано розплакалася при ньому. Вiн запитав: «Чого ти плачеш?». – «Я тебе кохаю.» – «Дивно. Навiщо ж тодi плакати?». Вiн нiколи не даруе iй милих чарiвних дрiбничок, а завжди що-небудь корисне чи смачне: теплi вовнянi шкарпетки або повний горщик варених ракiв. Зовсiм нещодавно вiн принiс iй пляшку шампанського в оксамитовiй бордовiй сукнi. Шампанське вона випила одна того вечора, а у пляшку поставила засохлу троянду.
Так тривае уже три роки. Увесь перший рiк вона жахливо страждала… Коли вiн поруч, вiн не смiеться… Я, певно, не приношу йому щастя. Чоловiк увiйшов у мою долю, а я не така… Навiщо вiн зi мною, якщо не кохае (у тому, що не кохае, сумнiвiв не було). Вiн менi потрiбний, а я йому наче б i нi… Усе мое життя – суцiльне «можливо». Можливо, вiн боiться мене втратити… Можливо, йому зi мною добре (просто, вiн не каже)… Можливо, мене кохають… Це було справжне божевiлля. Ламаючи голову над цим усiм, вона додумалася навiть i до такого. Я люблю чоловiка, якого б не хотiла любити. І це так боляче. Я його ненавиджу, ненавиджу тому, що палко кохаю. З ним завжди, як у невагомостi. Вiн зi мною – все начебто добре. Вiн йде – i все починаеться спочатку: вона сумнiваеться, тужить i, як заведена, майструе ляльки… Якось одного разу вона розповiла йому про своi божевiльнi думки, адже завжди все розповiдае – що слiд i не слiд. «Ти – одержима, – сказав вiн. – Так не кохають. Ти мене лякаеш…» Вiн вимовив це, i повiтря разом розiрвалося, як рветься шовк… Це – намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохае саме так, як кохають. І чого йому ii боятися? Але вона замислилася над його словами i почала мрiяти про психоаналiтика. Але чи вiднайдеш його у iхньому мiстi? Так бувае тiльки за кордоном: ти приходиш до психоаналiтика, лягаеш на кушетку, усе розповiдаеш. Кiлька сеансiв – i ти одужала. Навiть iм’я його забулося… Аналiтика i кушетку вiн назвав черговою жiночою дурiстю. Може, i так…
