скачать книгу бесплатно
– Не всюди е кран.
Слiпi ревнощi до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося мiсця для неi. І взагалi, як я мiг iснувати, радiти життю, закохуватись, дiлити з кимось лiжко, iжу? Як я мiг?! Чому не чекав на неi? Чому не жив в пiвоберта, прагнучи зберегти себе для неi единоi? Ревнощi до моеi легковажностi, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне iснування пошуками вiдповiдей на важливi питання.
З часом вона почала ненавидiти все, що було в моему життi до неi, i все, що з’явилось в нинiшньому життi без неi.
Спостерiгаю за тим, як вона накривае стiл: все вiдбуваеться як i колись, нiяких змiн, окрiм в нас самих. В ii та в моему життi за незначний промiжок часу встигли з’явитись потрiбнi та непотрiбнi, кориснi й безкориснi речi, люди, знайомства. Їх стiльки багато й вони настiльки рiзнi, що крiзь них нам несила розгледiти нас справжнiх, тобто колишнiх.
– Ти був щасливим?
– Мiльйон разiв!
– …???
– Коли вгамовував спрагу, коли рятувався вiд собачого холоду…
– Це тривiальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зi мною вiдвертим? Давай зiгрiемось вiдвертою розмовою. Я ж бачу, що тобi дошкуляють холоднi протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вмiли слухати одне одного. Так що, розповiдай, адже коли ми ще ось так посидимо?
– Гаразд. Розповiм про нетривiальне. Якщо життя втрачае будь який сенс – починаеш жити минулим. І тодi пам’ять вiдкривае такi деталi, про iснування яких, здавалось, забув на вiки. Так от, щастя, як я його розумiю зараз – це коли прокидаешся на свiтанку i перше, що ти чуеш – тиху, впiвголоса розмову стареньких батькiв, як потрiскують в плитi сухi сосновi дрова, охопленi язиками вогню, як за вiкном в ранковiй тишi скрипить на морозi старий клен i над всiм цим – розмiрене цокання старого настiнного годинника. Щастя – це вiдчувати, як схололi за нiч кiмнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свiжiстю наволочка, витiпана морозним сiльським вiтром. І тодi, на якусь мить здаеться, що всi прикрощi, радощi, розпач, втрати й знахiдки – якась маячня. Насправдi життя тiльки-но починаеться, i попереду не мае нiчого – лише тривожне очiкування майбутнього.
За стiною, в сусiднiй квартирi, розплакалась дитина. В кiмнатi так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пiзнiше дев’ятоi. Давно не сплю й розмiрковую над тим, що час, який я провiв у цiй квартирi, створив стiйку iлюзiю колишньоi близькостi, але вона нi менi, нi iй не потрiбна. І в цiй iлюзii, яка через пару годин зруйнуеться, винен я. Вчорашнi розмови i спогади перекинули з берега на берег хиткий мiсточок.
Чому мене мордуе?
Боязко вiд думки, що в тридцять п’ять життя закiнчуеться? Наче старий склеротик, з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле – не вигадка i не епiзоди з колись прочитаних книжок.
Двiчi в одну рiчку не ступиш. До обiду я залишу цю квартиру i не знаю, чи повернусь коли-небудь?
В ранковiй тишi чути, як за стiною в сусiднiй квартирi жiночий голос заспокоюе дитину.
Нашi погляди зустрiлись тодi, коли я обережно, щоб не розбудити, перевертався на iнший бiк. З ii заспаних очей стекли двi сльозинки.
– А ранок видався недобрим, – обережно витер на щоках сльози. – Що трапилось?
– Ти любиш дiтей? – запитала вона.
– Люблю.
– А мене ти любив?
– Любив.
– Тодi чому в нас з тобою не мае дитини? Чому все повинно було коли-небудь закiнчитись? І чому ми зараз з тобою в одному лiжку, Воронiн?
– Я до тебе бiльше не приiду.
– Ти нiколи до мене не приiдеш, аби сказати, що ти звiдси нiколи й нiкуди бiльше не пiдеш. Тому тобi краще збиратись. На тебе, мабуть, десь i хтось стомився чекати.
– Мене вже нiхто давно нiде не чекае.
– Ти один?
– Перманентно, бо це природно.
Вона йде до ванноi кiмнати, а я – варити каву. Приемно здивований тим, що до цього часу ще вцiлiв мiй «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свiженький, нiжно окутуе мое тiло.
– Я думав, що ти вже ним давно миеш пiдлогу.
– Вiн, дурненький, все ще чекае, коли ти сюди повернешся.
– Аби всi халати в свiтi були такими розумними.
У вiдповiдь вона гримае дверима. Шумить вода. Шумить так само, як i багато рокiв тому. Все в минулому. Тiльки ми – двi тремтячi тiнi.
Курю натщесерце. Знаю – не варто було б, але iнодi приемно зробити те, чого не слiд би робити. Трiшки дитинства – i фарби заграють. Менi подобаеться ранок. Момент iстини – в перших хвилинах пробудження, а далi – бридке повернення до вчорашнiх залишкiв життя.
– Кава готова.
– Є ще трiшки вина. Зараз приготую бутерброди. Дiставати вино?
– Я охоче вип’ю. У тебе сьогоднi справи?
– На третю годину. Я займаюсь репетиторством. Та й тобi б не завадило серйозно зайнятись пошуками роботи.
– Менi вже давно нiчого не завадить.
Переймаю в ii поглядi знайому тiнь невдоволеностi. Здогадуюсь: мое безтурботне iснування починае ii дратувати.
– Ранок iнтелектуального iдiота. Коли б я писала з тебе нинiшнього портрет, то назвала б його саме так.
– Чому iнтелектуального? Чому нинiшнього?
– Мiж нинiшнiм i колишнiм утворилась глибока прiрва.
– Якщо ти ii бачиш, тодi поясни чому вона виникла.
– Причина твого iдiотизму – це наслiдки безглуздого, стихiйного накачування мiзкiв вiдходами, якi виливають на сайти iнету та прилавки книжкових магазинiв.
– Ех, винця мало.
– Нi, ти скажи менi, чому тобi подобаеться корчити з себе нещасного месiю? Що трапилось в твоему життi? Що було не так? Вирiс в селi, привчений до роботи, служив в армii, недоiдав, недосипав, отримав класичну освiту в одному з кращих унiверситетiв Украiни. І в результатi – розмазня. І не баба, i не мужик, i не iнтелектуал, i не дебiл. Хто ти зараз?
– Вiдверто, тому – спасибi. Може ще збiгати за пляшечкою? А то всухом’ятку така розмова душу дере…
– Ти, який умiв радiти палiтрi осiннiх фарб, – ii машина гнiву почала набирати обертiв. Моiх слiв вона чи не чула, чи вiдверто iгнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. – Ти, який щиро радiв ранковiй росi, аромату скошеноi трави, ти, який мiг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхiвки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом… Невже ти нинiшнiй забув, як тiкав з унiверситетських пар, щоб блукати мiстом навмання, коли його припорошуе лапатий снiг. Врештi решт, ти, який без всього цього не мiг жити – на очах чахнув всихав, черствiв i тепер, корчиш з себе мiстечкового Еклiзiаста! Жах та й годi. В мне бракне слiв… «Збожеволiле, деградоване людство буде пхатись по Землi в iнвалiдних колясках, а роботи будуть пiдтирати йому задницю», – це твiй Пилип Мюре, так званий оптимiзм якого допомагае тобi котитись вниз. Невже ти не чуеш, як дурно пахнуть твоi думки? Невже нiчого не iснуе такого, щоб могло тобi допомогти схаменутись?
– Нiчого не допоможе: нi викурена цигарка, нi випите вино – все це лиш iлюзiя, зволiкання вироку.
– Це ти про що?
– Про те, що менi час iти.
– Воронiн, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?
