скачать книгу бесплатно
Valse melancolique
Ольга Кобилянська
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Valse melancolique» Ольги Кобилянськоi – музична новела, в якiй iдеться про долю трьох незалежних, сильних i вольових жiнок Марти, Ганни та Софii***. Для новели характерне багатство символiчних моментiв, наскрiзною е тема музики. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.
Ольга Кобилянська
VALSE MELANCOLIQUE[1 - Меланхолiйний вальс (франц.).]
Фрагмент
Не можу слухати меланхолiйноi музики.
А вже найменше такоi, що приваблюе зразу душу ясними, до танцю визиваючими грацiозними звуками, а вiдтак, зрiкаючися iх незамiтно, ллеться лиш одною широкою струею смутку! Я розпадаюся тодi в чуття i не можу опертися настроевi сумному, мов креповий флер, якого позбутися менi не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвiйно живу.
Обнiмала би тодi цiлий свiт, заявляючи далеко-широко, що музика грае!
І класичну музику люблю.
Навчила мене ii розумiти й вiдгадувати по «мотивах», одна з моiх товаришок, якоi душа немов складалася з тонiв i була сама олицетворена музика.
Вона вiчно шукала гармонii.
В людях, в iх вiдчуваннi, в iх вiдносинах до себе i до природи…
* * *
Нас мешкало разом три товаришки.
Зразу лише двi. Одна малярка i я. Була вже майже укiнченою артисткою i працювала саме над одним образом, який хотiла продати i поiхати до Італii, щоб побачити тамошню штуку[2 - Штука – мистецтво.] та найти й собi дорогу до неi.
Мала двадцять i кiлька рокiв, була знiмчена полька i брала свое заняття дуже поважно. Дразлива i химерна, коли малювала, була в щоденнiм життi наймилiшою людиною.
Тiшилася великою симпатiею межи своiми товаришками по заняттю, а навiть i самi професори, гострi подеколи до нечемностi супроти своiх ученикiв i учениць, любили ii по-батькiвськи i робили iй своi закиди й уваги в найлагiднiший спосiб, щоб лиш не дiткнути ii. «Dаs schonste Gluckskind»[3 - Найкраща улюблениця долi (нiм.).] – називали ii, вона й сама не називала себе iнакше як: «Ісh – das Gluckskind»[4 - Я – улюблениця долi (нiм.).].
Я прилагоджувалась до матури[5 - Матура – екзамен.] бо хотiла бути учителькою.
Вчилася музики, i язикiв, i прерiзних робiт ручних, ба – i все iнше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капiталом i обернулося в хосен. Маетку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дiвчина, жадало свого.
Знайомi з наймолодших лiт, ми мешкали разом.
Мали двi великi кiмнати, елегантно урядженi, майже з комфортом, бо моя товаришка була з доброi родини i, хоч не розпоряджала великими фондами, була претензiональна i розпещена. «Я не можу зрiкатися всього так, як ти!» – говорила не раз роздразнено, коли я напоминала iй числитися лiпше з грiшми i зрiкатися деяких приемностей.
– Мовчала б ти! – лютилася. – Ти сього не розумiеш. Я – артистка i живу вiдповiдно артистичним законам, а тi вимагають трохи бiльше, як закони такоi тiсно програмовоi людини, як ти! Ти можеш обмежитися на своiм грунтi, бо мусиш; вiн вузький, але мое поле широке, безмежне, i тому я живу таким життям. Тепер iще не вповнi таким, але колись пiзнiше, як стану цiлком своiм паном, – розмахну крилами пiд небеса. Так наказуе чуття артистичне. Я беру все зi становища артизму. А й ти повинна звертатися за ним; усi, цiлий загал. Коли б усi були артисти освiченi i вихованi, почавши вiд чуття аж до строю, не було б стiльки поганi й лиха на свiтi, як тепер, лиш сама гармонiя й краса. А так? Що округ нас? Лише ми однi пiддержуемо красу в життi, ми, артисти, вибрана горстка суспiльностi, розумiеш?
– Розумiю.
– Розумiю! Ти й не здiбна мене розумiти. Не знаю, за що я, властиво, люблю тебе, – перепрошувала мене вiдтак, нiби en passant![6 - Мимохiдь (франц.).] – Критикуеш мене занадто. А все своiм мiщанським розумом, вузькими домашньо-практичними поглядами i старосвiтськими замахами жiночностi. Вiдорвися раз вiд грунту старих фрагментiв i перекинься в який новiший тип, щоб я вiд часу до часу черпала з тебе якусь скрiпляючу силу… щось новiтне!
– Годi, голубко, остануся вже старим типом, – вiдказувала я спокiйно, бо знала надто добре ii натуру чисту й без фальшу, щоб обурюватися ii наскоро киненими словами. Противно, я постановила собi вже в сотий раз не вiдриватися вiд «грунту старих фрагментiв», а оставатися тою самою, що досi, сторожити над нею, що в погонi за красою не зважала на лиховiснi пiдшепти перепон життя i була би не одно горе перетерпiла, коли б не я… І хоч я не була нiяким новiтнiм типом, не мала жодних претензiй до титулу «вибраноi iстоти», або «расовоi людини», – все ж таки розумiла ii i знала, як i коли гамувати ту справдi артистичну натуру, а коли додавати охоти до польоту й пiддержувати в добрiй вiрi на будучнiсть.
– Коли останемося незамужнiми женщинами, – говорила (слова «стара панна» ненавидiла), – то будемо також разом жити. Вiзьмемо собi ще третього члена в компанiю, бо двох замало i не можна нiякоi програми, нi статутiв уложити, i будемо жити.
Випробуемо третього компаньйона, з яких прикмет складаеться вiн, який у нього темперамент, як завелика освiта, як задалеко сягае поглядами в минувшiсть або будучнiсть, а вiдтак приймемо. Потiм най надходять на нас тi страшила, якими лякають перед незамужнiстю, як – самiтнiсть, безпомiчнiсть, дивацтво i т. iн. Ми не будемо самiтнi. Не будемо смiшнi, не будемо, так сказати б, бiднi. Будемо мати свое товариство, розумiеться й мужчин, бо без мужчин – монотонно, i будемо собi жити по душi. Тодi юрба переконаеться, що незамужня жiнка – то не предмет насмiху й пожалування, лише iстота, що розвинулася неподiлено. Значить: не будемо, примiром, жiнками чоловiкiв або матерями, лише самими жiнками. Ти розумiеш? Будемо людьми, що не пiшли анi в жiнки, анi в матерi, а розвинулися так вповнi… Я не кажу, що йду саме до того iдеалу. Я живу штукою, i вона вдоволюе цiлковито мою душу; може бути, що й вiддамся, не знаю, але коли не вiддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цiлий свiт просить о прощення, що мужа не мае… А ти?
– Я також, Ганнусю.
І я справдi годилася з нею. Чому не жилось би двом-трьом незамужнiм жiнкам, коли згоджувались би своiми натурами, вiдповiдали собi посполу в вимогах iнтелiгенцii краще, як поодинокою? Се була також одна з таких новiтнiших думок, на якi я з своiм «неартистичним мiщанським розумом» не могла здобутися!..
Вона панувала надi мною, мов над якою пiдданою, i хоч я могла розпоряджувати своею волею так вповнi, як вона, i супротивитися iй, – я, проте, не чинила сього нiколи. Мене не болiло те пiдданство пiд ii вдасть; сила якоiсь вiдпори не прокидалася в менi нiколи. Противно, коли виiздила не раз у своiх iнтересах на час iз дому, я навiть тужила за нею. За нею i за тою силою, що йшла вiд неi i надавала цiлому нашому окруженню характер i якесь життя…
Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами i дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно… А що в своiх постановах була скора й консеквентна, – я любила ii безгранично, пристосовувалася до неi без надумування, i, мов та рiка, плила я спокiйно виробленим нею руслом, щоб знов, як рiка, згубитися, може, i з iншими такими, як я, в життi, як у морi…
Мабуть, за те любила вона мене i називала своею «жiнкою»… Так жили ми вдвiйку в гармонii довгий час.
Я вчилася пильно до своiх рiзнородних iспитiв, а вона малювала. Образ, над яким працювала невсипуче з розгорiлими щоками, яким була перейнята до глибини душi, була велика копiя образу Корреджо «Вiроломна». Малювала в переконаннi i гордiй вiрi, що вiн удасться iй. Мабуть, то й розпалювало ii талант i довело, що добилася цiлi…
Одного разу йшло нам фiнансове круто; а що найгiрше – властитель дому пiдвищив чинш за кiмнати.
Артистка роздразнилася.
Кидала речами об землю, роздирала ескiзи, проклинала свою долю, що виглядала, як дрантива дiвчина, i божилася, що волiла б таки зараз ослiпнути, як бути дальше маляркою…
