скачать книгу бесплатно
Украiна чи Малоросiя
Микола Хвильовий
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Украiна чи Малоросiя» Миколи Хвильового – один з найбiльш вiдомих памфлетiв автора, в якому вiн висловлюе своi iдеi та думки щодо майбутнього Украiни***. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.
Микола Хвильовий
УКРАЇНА ЧИ МАЛОРОСІЯ?
Рабство – рiч ганебна, але рабська психологiя в свободi – гiдна зневаги.
Ф. Шiллер
Нация – зто исторически сложившаяся устойчивая общность языка, территории, экономической жизни, психологического
склада, проявляющегося в общности культуры.
И. Сталин
На баштi б’е годинник. На сходi вже стоiть свiтла полоска свiтанку, i от загуде сонце. Таемна птиця вiдродження розплющила очi i розправляе своi могутнi крила. Але ми ще стоiмо на чатах i прислухаемось. На колiнах нам лежать квiтневi числа «Комунiста» з 18 до 29, i тодi «мимохiть виринають в пам’ятi цi гiркi й iдкi слова» великого поета, що iх ми поставили в своему першому motto, i зрозумiло: ми читаемо публiцистичнi етюди славетних i бездоганних марксистiв – Володимира Юринця iз Держвидаву i Андрiя Хвилi iз Агiтпропу. Нам страшенно не хочеться полемiзувати з ними, бо знаемо, яка це невдачна праця: хiба докажеш, що не кожний Герострат – Герострат i не кожному крикуновi судилося прославитись в Ефесi? Але ми також знаемо, що за спиною наших марксистiв[1 - Хоч вони цього, можливо, i не хочуть.] стоять певнi кола радянського суспiльства, i тому знову тягнемось до атраменту. Словом, нумо розвивати своi попереднi думки.
Проте, з другого боку, було б несправедливим вiдмовити як Юринцевi, так i навiть Хвилi в деяких i плюсах. Погоджуючись з нами, що могутнiй вчора та скомпрометований нами сьогоднi славнозвiсний масовiзм е шкiдливе явище, вони тим самим вiдкривають нову сторiнку в лiтературнiй дискусii. В своiй останнiй статтi, пiдводячи пiдсумки нашоi першоi перемоги i намiчаючи теми для дальшого обговорення, ми самi до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печiнках, i тому всяку спробу вiдмежуватися вiд нього ми щиро i вiд душi вiтаемо.
Шкода тiльки, що нашi друзi кар’ером влетiли «в другий екстрем». В той час, коли тов. Пилипенко i Ко просвiтянствували, мов справжнi автокефальнi християни, Юринець i Хвиля почали свiй трiумфальний похiд пiд грiм екстравагантноi фанфаронади гаданого переможця, i в супроводi хоч i порожньоi, але зате галасливоi фразеологii, кожний з них, уявивши себе по меншiй мiрi Наполеоном, раптом прийняв позу[2 - Звичайно, зовсiм не по заслузi.] претензiйноi, начебто об’ективноi третьоi особи i зi свого агiтпропо-держвидавiвського «висока» потрiпуе по плечу Вiльну Академiю, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» – «Да так, брат, – отвечает, бывало. – Так как-то все…» – «Большой оригинал».
З того ж самого «висока» нашi наполеони показують i свою смiливiсть: мовляв, зачепи тiльки – одразу пожалiюсь папi-агiтпропу. Ми, партiйцi, свого папу теж поважаемо, але дозвольте зазначити, що й вище наведенi плюси захмарено невеличкими, але красномовними мiнусами.
А втiм, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що iм’я ii – компартiя. І будемо ми говорити так, начебто культурний рiвень нашоi авдиторii не нижчий за шановну ерудицiю т. Юринця.
I
Мерiнг, наприклад, завше гадав, що iдею соцiалiзму не тiльки в естетицi, а навiть полiтицi й науцi не зовсiм визначено. Це давало йому привiд не погоджуватися навiть з Марксовою характеристикою щодо автора «Розбiйникiв». Вiн, прямолiнiйнiший за Плеханова, навiть вiн нiколи не поспiшав з рiшучою характеристикою тих чи iнших явищ в духовному життi народу.
Як же нашi друзi характеризують i репрезентують перед компартiею великий культурний здвиг, що допiру розпочався в украiнськiй лiтературi? На iхнiй погляд – це не що iнше, як «помахування» «дерев’яними шаблями» та «картонними мечами». «Назадницька гiгантомахiя» – i тiльки, i коли потiм один iз них, опам’ятавшись, хотiв трохи виправитись i порiвняв одного з диспутантiв з Карлейлем, то й це порiвняння прозвучало, на жаль, фрейлiгратовою похвалою: мовляв, дуже добрий твiй, Марксе, «Капiтал», ним дуже захоплюються крамарi з Рейну. Коли «пiд густими мряковинами критики» нашi друзi не вiдчувають «широких левад творчостi», коли «даються нашому мистецтву тiльки «grande teorie»[3 - «Великi теорii»(фр.).] i постулати iдеологiчного хатянства, то, очевидно, i згаданий Карлейль мусить бути або дерев’яним, або картонним. Словом, од комплiментiв ми одмовляемось, щоби вони не заважали нам подивитись на справу цiлком об’ективно.
Отже – «дерев’яно-картонна» гiгантомахiя. Не зрозумiло тiльки, чому вона так стривожила славнозвiсного марксиста Юринця, який одразу розганяеться на кiлька статей. А тому раптом починае самознищуватися Хвиля, що вона «мае глибокi корiння в розвитковi економiчних, соцiальних i нацiональних особливостей Украiни». Виходить, це зовсiм не картонна гiгантомахiя? Так точно, теж зовсiм несподiвано починае вiдступати i Юринець, бо в нiй зiбрано багато «шкiдливих для дiла пролетарськоi культури закликiв». Значить, не «картонна»? Не картонна. Не «дерев’яна»? Не дерев’яна. От тобi й храм Дiани: так ненароком i зарапортуватись можна.
Проте нашi наполеони i самi це знають. Дерево й картон для стилiзацii: мовляв, не догадайся, чому пишу такi величезнi пiдвали в центральному органi партii. Історик всесвiтньоi лiтератури, Володимир Юринець, очевидно, ще не забув, як картонний меч Рейхлiна викликав у свiй час велику боротьбу мiж гуманiстами й обскурантами. Справа, значить, не в тому, що наш сьогоднiшнiй лiтературний рух не заслуговуе уваги, а справа, так би мовити, навпаки: вiн не тiльки стривожив наше суспiльство, бiльше того, деякi iгноранти його встигли вже fidem de foro tollere – загубити громадський кредит.
Звичайно, цей неприемний бiк «картонноi» медалi не мiг не турбувати наших друзiв. От чому Юринець поспiшив зробити екскурс в iсторичнi аналогii, а Хвиля, що йому страшенно бракуе Юринцевоi всесвiтньоi начитаностi, звар’iрував деякi мiсця зi своеi нещодавно випущеноi[4 - Здаеться, единоi.] популярноi брошурки про украiнськi «широкi можливостi». Словом, надiвши професорськi окуляри, вченi марксисти почали аналiзувати ситуацiю i шукати соцiально-економiчного корiння.
Як i треба було чекати, Хвиля, за прикладом «вчених» з клубу мiстера Пiквiка, перш за все сказав декiлька надзвичайно серйозних i виключно нечуваних фраз про диференцiацiю, мiжнародний капiтал i сiльське господарство. Закiнчив вiн свiй аналiз такою оригiнальною мораллю: «Не слiд верзти всякi нiсенiтницi в розмовах i полiтицi». Але, гадаючи, що сентенцiю хтось обов’язково вiзьме пiд сумнiв, професор присвятив iй спецiальний роздiл пiд пiквiкською красномовною назвою «Боротьба за iдеологiчну цитадель». Словом, вiд одного аналiзу нам поки що – пробачте за рiзкiсть – не холодно й не душно. Очевидно, i читачi почували себе точнiсiнько так же.
Юринця вивезла всесвiтня начитанiсть, i вiн вирiшив пiти на шлях iсторичних аналогiй. Перш за все порiвняв нас з молодогегельянством i, щодо останнього, тут же навiв убiйчу цитату з Маркса. Ваша, мовляв, гiгантомахiя – те ж самiсiньке, а як «iсторичний матерiалiзм» характеризуе молодогегельянство – самi бачите.
На момент припустiм, що ця аналогiя i справдi вдала. Але хiба тут така вже велика небезпека? Справа от в чому: наш ерудит не розумiе тiеi парадоксальностi, якою перейнято Марксову характеристику молодогегельянства. «Чи вiдомо» т. Юринцевi, що з цього самого молодогегельянства вийшов, очевидно, й напевне вiдомий йому Фейербах, що воно останньому дало можливiсть поставити, як-то кажуть, Гегеля «на ноги», що Енгельс i навiть сам бородатий Маркс належали в кiнцi 30-х i на початку 40-х рокiв минулого столiття до молодогегельянських кiл? В якому планi трактував Маркс той начебто й рiдний йому рух? В планi сучасноi йому боротьби, i саме тодi, коли воно, зiгравши свою революцiйну роль, продовжувало культивувати гегелiвський iдеалiзм. Ми ж на молодогегельянство мусимо дивитись в планi ретроспекцii i прикладати до нього об’ективний метод. «Молода Нiмеччина» з часом теж виродилась в реакцiйне явище. Революцiонер Гейне завше стоiть поруч з песимiстом i поетом «свiтовоi скорботи» – Байроном. Але й Гейне, i «Молода Нiмеччина» в серединi XIX столiття були тiею фортецею, вiдкiля летiли снаряди в болото рiдного фiлiстерства. Ленiн не раз давав Плеханову характеристику подiбно до тiеi, що ii Маркс дав молодогегельянству, але це зовсiм не заважае ленiнцю Юринцевi не тiльки використовувати плехановськi методи, але й буквально вчитись в нього. Отже, коли комусь наш рух нагадуе молодогегельянство, то це зовсiм не погано. Безперечно, i вiн, як i всi на свiтi, може дiйти до тiеi точки, коли почне набирати реакцiйного характеру. Але це трапиться за якийсь десяток-два рокiв. Саме тодi наш попереднiй товариш i мусить виступити з цитатою Маркса. Сьогоднi ж Юринцiв виступ – це[5 - «Не ображайтеся», камраде.] хвиля один iз тих прекрасних актiв, що ними вславилася наша не менш прекрасна нацiя.
Але професор не задовольняються однiею аналогiею. Вони рiшуче хочуть скомпрометувати перед партiею наш сьогоднiшнiй рух i тому порiвнюють його ще з «украiнським модернiзмом». Отже, на момент припустiм, що ця аналогiя вдала.
В своiх «Думках проти течii» в роздiлi «Культурний епiгонiзм» ми вже говорили, як треба розцiнювати наших так званих «европейцiв». Невже ж ця «волинка» непорозумiнь i безграмотних ляпсусiв буде тягтися до безконечностi? Хiба вам не ясно, шановний товаришу, що наша псевдочервона публiцистика веде до розриву з культурним надбанням, що ii пiдхiд до наших «европейцiв» е антимарксистський, антинауковий, що це е народницько-суб’ективне тлумачення минулого в планi злободенних перипетiй? Справа ж не в тому, що евшанiвський естетизм залишився туберкульозним, не в тому, що Яцкiв не пiшов далi «пангуманiтарних дифiрамбiв». Справа в тому, що цей «шум» був все-таки здоровим, логiчним i необхiдним етапом на шляху до соцiальноi диференцiацii, до пробудження нових суспiльних сил. Хiба «Молода муза», культивуючи крайнiй iндивiдуалiзм, не була етапом до символiзму? Хiба останнiй не зiграв революцiйноi ролi, виховавши в своiх рядах таку досить таки iмпозантну фiгуру, як Олесь? Хiба сам найбiльший молодомузiвець i дальший зрадник Яцкiв не зiграв помiтноi ролi в боротьбi з тим же таки мiщанством? Хiба сам великий Франко теж всюди був однаковий? Хiба вiн не писав iндивiдуалiстичних «Зiв’ялого листя» i «Semper tiro»? Хiба… i т. д. i т. п. В чому ж справа? Чому так гримае Юринець на «Молоду музу?» Хто йому дав на це таке широке право? Чому французи, росiяни, поляки i т. д. не запльовують таким чином своiх попередникiв? Чи, може, «Молода муза» те ж саме, що й Слащов-кримський? Чи, може, вона була такою вже бездарною, що нашому професоровi чешуться руки? Так тодi вiдкiля ж взялися «Сонячнi кларнети», «Інтермеццо» i т. д.? Воiстину: «ми не знаемо, що таке державнi справи», iнакше б ми давно вже придбали в особi Юринця одного iз своiх справжнiх державних мужiв. «Молода муза» не повинна в «неповнокровностi украiнського суспiльства», яке «вiддавна не знало iсторично-конструктивних традицiй». Не «лiтературщина Карманських» «пiдмивала елементи суспiльноi психiки» – цей погляд, по меншiй мiрi, антимарксистський. Розхлябанiсть згаданоi психiки не е результат роботи лiтературщини, а навпаки. Що ж до «молодомузiвськоi гiгантомахii», то це цiлком природне явище всякоi доби, яка передчувае нацiональне вiдродження. Яскравим прикладом е тому XVIII вiк в нiмецькiй лiтературi. Так званi «м’ятежнi генii» – цiлком природне явище того часу.
