скачать книгу бесплатно
Сентиментальна iсторiя
Микола Хвильовий
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Сентиментальна iсторiя» Миколи Хвильового – психологiчна новела, в якiй автор порушуе актуальну тему знецiнення загальноприйнятоi моралi в новому суспiльствi***. Головна героiня твору Б’янка вiдчувае себе не такою, як всi, бо вона зберiгае свою дiвочу цноту, що стае предметом насмiшок зi сторони iнших людей. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.
Микола Хвильовий
СЕНТИМЕНТАЛЬНА ІСТОРІЯ
І
…Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий провiнцiальний свiтанок.
«Ну, пора», – подумала я й вийшла з кiмнати.
Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, iхати кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох стiнах нашого бiленького домика, i для неi все, що простягаеться далi Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала маму й сказала iй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляе собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам'ятаю, я схопила ii в обiйми й майже простогнала:
– Моя ти милуська! Милу-усько!
Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз поцiлувала ii. Потiм узяла букет квiтiв iз нашоi маленькоi оранжереi й сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав. Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала iхати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: «Навiки». Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але хiба можна було вiдмовитися вiд цiеi поiздки?
Пам'ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таемного шамотiння.
Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi.
– Б'янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекае нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.
Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край. Я довго слухала його, i перед моiми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоiсь iдеальноi краiни. Пам'ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно:
– Клянусь тобi, брате!
Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене.
Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiею зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.
Очевидно, i це змiцнювало мое бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати iхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.
Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене.
– Кукурiку, – стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога.
Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. «Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе», – подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашоi оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам'ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанськоi вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героiв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п'ятнадцяти рокiв робились «чесними давалками»– так у нас називали iх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою. Пам'ятаю, тiльки один комунар, що раптово приiхав у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:
– В чому справа, хлоп'ята, – сказав вiн, – хiба вона неправду говорить?
…На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже розправляло своi малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми раптом поiхали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок. Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне, i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала iхати скорiш – i коник знову побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.
– Гоп! Гоп! Гоп! – кричала я.
Потiм пiдставляла вiтровi своi молодi груди, i вiтер iх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самоi станцii. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр'ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таемницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.
На станцiю ми приiхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.
«Саме тепер навiки» – прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.
Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.
«Очевидно, теличка нездiбна пережити цього» – промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.
Це, звичайно, була страшенно наiвна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неi я дiставала собi заспокоення.
…Вiзниця давно вже зник зi своiм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. І тiльки за пiвгодини опам'яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.
Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здаеться, за дев'ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть моi спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. І менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знае вишневооку Украiну – цей химерний край диких i темних дорiг до романтичноi комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей.
Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцii) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ – туди, де стоiть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! І тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцii. Силуети будiвель промайнули перед моiми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика.
– Тра-та-та! – одбивали колеса.
Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам'ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моiм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
На третiй день я була в Z.
II
Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело. Я оглядала вiтрини, автобуси, трамваi, а менi казали збоку:
– Подивiться, яка пейзаночка!
Ішла по великiй вулицi й раптом попала на ринок. Стояли селянки з клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потiм довго блукала по городу й зовсiм незчулась, як прийшов синiй мiський вечiр. Пам'ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла ii на губи. Я взяла ii необережно, бо рожевий сiк потiк i зробив менi на блузцi рожеву пляму. Це було неприемно, i я посiпала себе за вухо.
Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. І я нiколи б не знайшла в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.
Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив хлопчик i закричав менi в обличчя: «Бути-тути! трап-трап!» Потiм почали пiд'iжджати фаетони, спалахнув люкс, i вечiрне небо зробилось таким синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з'iла там на п'ять копiйок морозива й звернула на алею «Синього кабачка». Там я й зустрiла Лiзбет. По дорозi товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:
– Як гарно, як гарно, що ти приiхала!
З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не губила з нею зв'язкiв. Вона мене страшенно любила. Лiзбет працювала в установi машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристроiти й мене.
Але як вона зробить це, коли я в цьому нiчого не. розумiю? Лiзбет зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде робiтниця «на ять». І дiйсно: за 'мiсяць я вже була машинiсткою «на ять». Я навiть сама здивувалась, як скоро це вийшло, i ми з'ясували такий успiх моiм неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
– Для чого це? – спитала я.
Вона ще раз зареготала й назвала мене наiвною. Невже я й досi не домiркувалась, що моiм обличчям i моею фiгурою можна цiлий свiт перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати свое тiло? Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет поiхала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
