скачать книгу бесплатно
Майя випровадила ii iронiчним поглядом, потiм розставила руки й затопила яблуневий глуш:
– О-о-о!
– Так кричить санаторiйний дурень! – подав iз дальньоi койки психопат.
– Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бiк Майя.
Психопат усмiхнувся: «Життя?». Вiн нiколи цьому не повiрить. Дiдок правий: у неi, безперечно, хворий огник в очах.
«О» пiшло в глуш, у бур'яни й там поринуло, щоб бiльше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибiгла сестра й одразу ж накинулась:
– Не можна так, Майо, – сказала вона. – Що ви робите? Я ординаторовi скажу!
Майя звернулася котятком. Майi нема. Майя нiколи не кричала.
– Хто ж?
– О! – i Майя показала пальцем на анарха.
Сестра до нього; мовляв, такий серйозний – i на тобi. Що це з ним? То невчасно на койку лягае, то ще що-небудь. Це ж недисциплiнованiсть! Так порушувати санаторiйний режим нi в якому разi не можна. Вiн мусить негайно себе виправити – iнакше, будуть неприемностi.
Але сестру несподiвано перебив метранпаж.
– Це кричали вони! – сказав вiн, роблячи наголос на «вони», i махнув рукою в Майiн бiк.
– Що? – зробила здивованi очi Майя.
– Нiчого! – спокiйно сказав Карно i потiм раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишенi?
– В кишенi?
– Я питаю: що то у вас лежить у кишенi?
Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонiв. Проходячи повз загороджений молодняк, вiн зiрвав три яблука, що iх хотiв дати Хлонi. Тепер Карно його несподiвано поставив у таке становище, нiби вiн тiльки те й робить, що нищить заборонений молодняк.
– Яблука, – сказав вiн i витяг iх.
– Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж i перевiв свiй iронiчний погляд на Майю.
До цього часу анарх жодного разу не говорив iз Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажiв голос вiн уже десь чув. Анарх навiть пам'ятае: саме такий упертий, повний сарказму, з гаркавим акцентом.
Сестра здвигнула плечима й одiйшла вiд койки. Наступила нiякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останнiй – iронiчно на неi. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дiдок, що пiдсiв до нього, вiн мусив би кудись одiйти.
Дiдок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нiсенiтницю про Рiчардсона, про сентименталiзм. Це була одна з його улюблених тем. Майя, мовляв, не бiблiйська Рахiль (смакував вiн далi), але щось подiбне. Знаете: фосфоричний блиск, легенька хвороба в очах, нiжка, знаете, коли неловко сяде напроти без панталонiв.
– Хе… хе… Тантiменталiтм?
Анарх тiльки хмурився. Вiн завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нiм прокидалась у такi моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути це слиняве белькотiння, що його вiн приймав як молитву перед своiм могутнiм тiлом.
Тепер анарх просто не чув дiдка. Вiн крадькома поглядав на метранпажа i з кожним поглядом усе бiльш находив знайомих рис у його обличчi. Один раз йому навiть здалося, що це його старий знайомий.
Пiдiйшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвiнок i зашумiли хворi, пiдiйшов психопат.
Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й нiби щось згадував.
Розмови йшли на антирелiгiйнi теми. Дiйшли, нарештi, до попiв, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сiдали. Говорили й про iнших: про святих i преподобних Онанiiв i Озарiiв. Для вiдомого кола й це улюблена тема. Дiдок i тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.
– Ви кажете пiп? Добре! Утилiзируй i попа! Нема в нетрях ячейки – хай пiп агiтуе з амвона. І потiм я думаю, – додав вiн, – що i в цiм оновленнi iкон есть своя прелiсть. По-моему, це все-таки мiстика революцii. Не погоджуетесь?
Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того, Майя назвала придуркуватим, за що психопат i образився.
Нарештi, коли бiля жовтого пiсочку хтось крикнув: «Хто робив – той валяв», публiка кинулась туди. І через деякий час на койцi зосталися: анарх i сестра Катря.
Ця дiвчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт i черезмiрна делiкатнiсть утримували ii вiд такоi безцеремонноi й уiдливоi нав'язi, на яку здiбна була Майя. І тому не дивно, що анарх, порiвнюючи, також рiдко бачився з сестрою Катрею, як i з Хлонею (останнiй взагалi любив самотнiсть).
Зiйшовся анарх iз цiею дiвчиною в першi днi свого промешкання на санаторiйнiй зонi. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря вiдрекомендувала йому Хлоню. Сестра Катря була тихою дiвчиною, голос ii нiколи не пiдносився на вищi нотки, i навiть тодi, коли вона хотiла висловити свое обурення, у неi нiчого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своею, а саме некрасивiстю, в якiй була своерiдна краса: саме цим трохи кирпатеньким носом i безцвiтними тихими очима. Вся ii одiж сидiла на нiй якось незграбно, але i в цьому була своя привабливiсть. Особливо подобались анарховi неслухнянi кучеряшки з ii русявого волосся, «вiчна» бiленька блузка, на шиi – «вiчний» бантик «котиком». Чимсь древнiм, забутим, але й близьким вiяло вiд цього бантика.
І зараз, коли публiка розбiглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху дорiжку в крижовник, що по нiй ходили тургеневськi дiвчата.
Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальноi ферми вiдходила сонячна дорога. На поверхнi рiки бiгали срiблястi зайчики i похило – пiд вагою сонця – стояли осоки. Бiля домiв вiдпочинку зрiдка прокидалися голоси, але глохли в сонячнiй порожнечi.
Сестра Катря подивилася своiми тихими очима на анарха й сказала:
– Знаете? Скоро iду. Подала рапорт.
– Зовсiм?
– Так! Буду працювати десь в iншому мiсцi…
– І радий за вас, i шкода, що iдете! – сказав анарх ласкавим голосом: вiн завжди почував необхiднiсть говорити з сестрою Катрею задушевно.
– А ви ж коли? – спитала сестра Катря.
– Думаю, через два мiсяцi – не бiльше: бачу – мене збираються затримати тут.
– Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подiбне до iстерii.
– Можливо! – покривився вiн.
Потiм сестра Катря скаржилась, що бути бiля города в нетрях надто важче, нiж десь у далеких нетрях. І потiм вона вже не буде сестрою. Але сестра Катря розумiе, що для анарха ця тема не зовсiм приемна.
– Ну, колись i ви виiдете! – сказала вона, зиркнувши на рiку, i задумалась.
Вiн скинув очима в яблуневий глуш i подумав: «Колись». І раптом захотiлось йому образити цю милу дiвчину. Вiн ледве стримав себе, щоб не сказати: «А чи не хочете ви комбiнацii з трьох пальцiв?». Чому це всi певнi, що вiн у станi повного анабiозу? Чому це всi говорять iз ним таким жалiсливим тоном, нiби й справдi з ним дiеться щось неладне? Безперечно, вiн мусить пiдлiкуватися… Але що з того?..
З рiки вiйнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись i пiдкреслюючи своi фрази жестами степовоi дiвчини: наiвними i м'яко-суворими. Темою ii оповiдання були нашi сiрi санаторiйнi «буднi», що з iх кола вона шукала виходу.
– Це якась iдiотська плутанина! – сказала сестра Катря й наiвно подивилася на осоки. – Це якась iдiотська проблема, i iй нема нi кiнця, нi краю. Я буквально не розберу: де починаеться вiльний генiй царя природи й кiнчаеться крамар, свiтовий чортик. Знаете, мисль пiдiйде до цiеi мовчазноi стiни й робиться порожнiм дрiб'язком. Ви не думайте, що я тут, на санаторiйнiй зонi, давно. Нi, я бiльш, як пiвроку, нiде не проживу. Це – натура. Інодi дивуються: я така тиха, смирненька дiвчина – i така непосидюща… І уiду я вiдцiля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цiеi буденноi мiзерii…
