скачать книгу бесплатно
Думки проти течii
Микола Хвильовий
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Думки проти течii» Миколи Хвильового – один з вiдомих памфлетiв автора, публiцистичний твiр, в якому сконденсовано полемiчнi думки щодо багатьох питань мистецтвознавства, якi мали мiсце у лiтературнiй дискусii 1925-1928 рр.*** Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.
Микола Хвильовий
ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ
Передмова до роздiлу «Двi сили».
Минуло вже кiлька мiсяцiв iз того часу, як з’явилася надзвичайно сумна стаття ображеноi «Просвiти». Ця талановита елегiя несподiвано для самоi себе вiдiграла, так би мовити, свiтову роль: ii охрестили зовсiм iнтернацiональним iм’ям, саме тим, що його вимовляють – саsus bеlli.[1 - Причина вiйни (латин.).] Тiльки цим i можна пояснити ii успiшну конкуренцiю з працею Ейнштейна: як i «принцип вiдносностi», вона викликала з приводу себе цiлу лiтературу. Навiть ми, смиреннi «олiмпiйцi», присвятили iй зошит на чотири аркушi, назвавши його, за Сенкевичем, «Камо грядеши». В цiй брошурi, до речi, нами зроблено було одну зi спроб систематизувати декiлька думок про сьогоднiшню мистецьку ситуацiю.
Але як же реагували на просвiтянський виступ нашi лiтературнi «масовики»?
Що ж – i вони найшли за потрiбне вiдгукнутись, але… тут пiдскочило традицiйне «але». Висловлюючись м’яко, всi iхнi виступи були трохи туманнi… порiвнюючи з петербурзькими осiннiми туманами, i трохи короткозорi… порiвнюючи з доброю курячою слiпотою. Єдина ясна думка, що в’iдливо стежила за читачем, була така:
– Хвильовий i «правi кола» не хочуть пускати в лiтературу робiтничо-селянську молодь, бо не довiряють iй, бо зневажають ii.
Коли б справа йшла тiльки про цей симпатичний закид, ми не брались би знову за перо, а просто послали б своiх шановних опонентiв в одвертий лист Анатоля Франса, адресований до «Почесного легiону» з приводу «Монiки Лерб’е», i саме в це мiсце:
– «В iнтересах ваших ми просимо вас не робити того, що вам робити не слiд. Утримайтесь вiд суду, який невимовно вище стоiть за вашу компетенцiю».
Але справа лежить глибше, i тому ми беремо на себе труд систематизувати ще декiлька думок.
Перш за все звернiм увагу на те пiкантне явище, що його ми спостерiгали, стежачи за виступами наших опонентiв. Цiкаво, ретельно вишукуючи прихильникiв «олiмпiйських» тез серед молодоi украiнськоi iнтелiгенцii, вони на протязi кiлькох мiсяцiв жодного разу не озирнулись i не поцiкавились, хто ж за ними йде, хто ж iм симпатизуе. Малодосвiдчений читач весь час був пiд таким враженням, що за нами тягнуться «правi кола», а за лiтературними «масовиками» найсправжнiша, кристально чиста робiтничо-селянська молодь. Отже, настав уже час покiнчити з цiею солодкою iлюзiею.
Скажемо так: хай гартовансько-плужанськi маси зачекають хвилинку, а зараз ми зупинимось на украiнськiй iнтелiгенцii.
Припустiм на один момент, що Зеров, Филипович та Могилянський являються в нашiй лiтературi найправiшими елементами суспiльства (ми кажемо суспiльства, бо справа йде не про мистецькi форми, а про iдеологiю). Припустiм, що сьогоднiшнiй Рильський, який, на наш погляд, серед сьогоднiшнiх пролетарських поетiв маячить свiтлою iдеологiчною плямою, припустiм, що вiн е шляхтич, який продовжуе народницькi традицii свого славетного батька Тадея. Припустiм, нарештi, що всi цi украiнськi iнтелiгенти цiлком пiдтримують «Олiмп».
Але подивимось тодi, чи не пiдтримуе хто й наших архiреволюцiонерiв i саме з кiл цiеi ж таки украiнськоi iнтелiгенцii, так чи iнакше зв’язаноi з культурними традицiями минулого.
Тут ми пiдiйшли до надто делiкатного моменту: саме тут ми мусимо голосно назвати тi прiзвища, що iх дипломатично обминае в дискусii «масова» лiтература.
Але кого ж ми маемо на увазi? – Не будемо критись:
– Ми говоримо про Загула, про Терещенка, про Ярошенка, про Савченка i т. д. Очевидно, нiхто не буде сумнiватись, що сьогоднiшнiй плужанин Загул належить до так званих попутникiв. Нiхто, очевидно, i не подумае, що Терещенко, автор «Печалi й нiжностi», належить до робiтничо-селянського молодняка. Але й нiкого не вiзьме сумнiв, що всi вони, наперекiр «Олiмпу», пiдтримують масовiзм.
Правда, тут нашi супротивники мусять використати свiй останнiй козир за назвою диференцiацiя, мовляв, Савченко так «диференцiювався», що його нi в якому разi не можна поеднати з правим крилом.
Припустiм. Припустiм, нарештi, що всi вони архiлiвi, що всi вони до безумства закоханi в пролетарську лiтературу. Але, сказавши «а», треба сказати й «б». Треба доказати цю «теорему».
– Нумо, докажiть! З цiлковитим задоволенням не тiльки послухаемо, а й повiримо. Бо ж той факт, що вони пiдтримують так звану «масову» лiтературу в лапках, для нас тiльки порожнiй звук, бо ж ця «теорiя» стоiть пiд доброю сотнею величезних знакiв запитання.
Чи, може, е якiсь iншi докази?
Їх, звичайно, нема. Диференцiацiя, зi слiв вiдповiдноi резолюцii ЦК РКП, проходить прискореним темпом. Але вона в однаковiй мiрi стосуеться всiх кiл молодоi украiнськоi iнтелiгенцii i в однаковiй мiрi тягне ii на наш бiк, в однаковiй мiрi одштовхуе ii вiд староукраiнського осередку. Бо ж i справдi:
– Чим вiдрiзняеться група Зерова вiд Загула та iнших?
Перш за все, бiльшою культурнiстю. По-друге, своiм поважним, серйозним вiдношенням як до iсторичного моменту, так i до молодого суспiльства, так i, нарештi, до самоi себе. Тiльки недалекi крикуни та нечеснi люди можуть вигукувати, що Филипович, припустiм, належить до найправiших кiл. Ми певнi, що 99 % iз них не читали праць того ж Зерова… як i взагалi нiчого не читають. Хiба ми не чуемо завжди:
– Зеров – формалiст! Зеров не визнае класовоi лiтератури!
Чуемо.
Але ми знаемо й те, що нi один iз цих «критикiв» не взяв на себе труда перечитати хоч би те ж «Нове письменство», в якому б вiн побачив Зерова-соцiолога, в якому дано такi убiйчi характеристики плеядi помiщицьких письменникiв.
Все це так, нарештi, кажуть нам, але не в той бiк гне його соцiологiя. Де його погляд на нашу революцiю?
Прошу:
– «Революцiя вiдкрила широкi перспективи украiнському культурному розвитковi. Пiсля 1917 року не вдалася нi одна спроба загнати його в тiснiшi межi. І тепер, коли гасло украiнiзацii звучить повним звуком, новi суспiльнi сили, покликанi лiквiдацiею старого ладу до загального проводу, мусять i нашу культурну творчiсть поставити в нормальнi умови».
Це – з останньоi статтi Зерова, i це – теж iз неi:
– «Де й коли я, або Могилянський, або Филипович виявили ворожнечу до пролетарських письменникiв? Нiкому з нас закидувана нам не раз «класова ворожiсть» не заважала захоплюватись, скажемо, промовами Бебеля або «Вiденськими шукачами золота» П. Ампа. Розумiеться, сповiдатися, божитися i бити себе в груди, щоб запевнити тов. Кияницю, нiхто з нас не буде. Може вiрити, може не вiрити. Але коли вiн хоче закинути нам упереджену злобу й ворожiсть до пролетарського мистецтва, то мусить своi твердження обставити доказами».
Курсив Зерова. От вам вiдношення не тiльки до нашоi революцii, але й до пролетарськоi творчостi… А коли вам i цього мало, то дозвольте «вiдкрити Америку»:
– Щоб показати своi симпатii, для цього зовсiм не треба губити почуття своеi людськоi гiдностi. Це – по-перше. По-друге, той, хто дуже поспiшае, може скоро «захекатись», як говорить герой Кулiшевоi п’еси… i, головне, вiн обов’язково наробить багато неприемностей i для себе, i для iнших. І потiм не треба забувати, що Зеров не тiльки тут одрекомендовуеться. Хiба його стаття, припустiм, про Сосюру не е тому яскравим доказом? І коли вона рiзниться чим (iдеологiчно) вiд подiбноi статтi (про того ж Сосюру) «масовика» Савченка, то вiдсутнiстю згаданоi нами «захеканостi». Для наших письменникiв не треба комплiментiв, вони потребують серйозноi товариськоi поради, i тiльки.
Так стоiть справа з Зеровим. Вiзьмiть другу паралель: у той час, як Филипович поступово i природно доходить до iдеологiчно й художньо витриманоi збiрки «Простiр», видаючи грунтовнi розвiдки про Л. Украiнку та Франка, у цей час товариш Загул, прекрасний колись поет, за нещасливим прикладом Купрiна, який переробив свiй «Поединок», пiдфарбовуе своi колишнi вiршi… i зовсiм не на користь новому суспiльству, бо пiсля переробки вони втратили велику частину своеi художньоi цiнностi, а вiдцiля i значний контингент своiх читачiв. Питаемо: кому це потрiбно? Робiтникам, селянам чи революцii? Бо ж у першiй редакцii ми на них дивились як на iсторичний документ, а тепер ми дивимось як на звичайну халтуру. Очевидно, втiшатись iз цього буде сам тов. Пилипенко.
Або вiзьмiть того поета, що подавав колись надii i що звали його Ярошенком. Хто ж вiн тепер? «Царинник Мина з Украiни». Навiть автор «Цень-Цаню» дiйшов до виробничих вiршiв, якi потрiбнi тiльки Держвидаву.
Всi цi факти говорять, – i дуже красномовно, – що та частина украiнськоi iнтелiгенцii, яка пiдтримуе пилипенкiвський масовiзм, нiколи не грiшила на справжню лiвизну. Може, вона й хотiла взяти такий «грiх» на себе, але це нестримне бажання призвело ii до… халтури. З другого боку, вона трохи «захекалась». Так що нашим «масовикам» похвалятись найлiвiшими колами украiнськоi iнтелiгенцii зовсiм не доводиться. Найменша спроба виявити дiйсний стан речей одразу ж розкривае перед нами «всi карти». Мало того, вона несподiвано iнформуе нас i в тому, що й такi «правi», як Меженко, по сутi, пiдтримують напостизм. Вiзьмiть його промову на киiвському диспутi. Хiба вiн у нiй не договорився до лiквiдацii мистецтва? Правда, ми тут маемо справу з лiквiдатором iншого гатунку, бо Пилипенко, здаеться, оперу не вважае за «мумiю». Але для нас зовсiм не важно, з якоi точки вони йдуть до однiеi цiлi. Плужанин мандруе до «катафалка» з нерозумiння законiв мистецтва, а добрий колись музагетiвський критик – з «пресищенностi».
Отже, в особi Меженка масовiзм придбав собi i «правого».
А хiба сильний громадський дiяч Ол. Дорошкевич, висловлюючись образно, не запропонував уже Пилипенковi свою широку ерудицiю i послуги теоретика на мiсце дитячого «лепету» щупакiв? Бо ж коли ми всюди пiдтримуемо цю корисну для радянськоi республiки людину, то це зовсiм не значить, що ця людина мусить пiдтримувати нашi погляди на мистецтво.
Таким чином, ми бачимо, як активна молода украiнська iнтелiгенцiя, з причин диференцiацii, вiдiйшла вiд того iзольованого пункту, що над ним маячила вивiска: «правi». Звичайно, вона й надалi мае тенденцiю гуртуватись до певноi мiри окремо, але вже тепер ii свiтогляд буде визначатись у великiй мiрi iдеологiчним станом тих «нових суспiльних сил», що iх, зi слiв Зерова, «покликано лiквiдацiею старого ладу».
І коли тепер ми пiдiйдемо до лiтератури, то треба сказати це:
– Оскiльки серед «нових сил» у галузi мистецтва намiтився подiл на два табори, остiльки, природно, i вона, iнтелiгенцiя, активно ставиться до цiеi боротьби, остiльки й вона пiдтримуе тих чи iнших.
Отже, вияснивши природу цих двох сил, ми таким чином i вияснимо, хто iз цiеi iнтелiгенцii вiдiграе позитивну, а хто негативну роль. Дана коротенька розвiдка й допоможе нам зрозумiти, що поняття термiну «найправiшi кола», в силу складних громадських процесiв, утратило i свою колишню яснiсть i вiдповiдно ускладнилось. Ми сподiваемось також, що нам, кiнець кiнцем, удасться доказати, як легковажно ставляться нашi опоненти до нашого майбутнього, раз у раз жонглюючи цим термiном.
Двi сили
Услужливый медведь
опаснее врага.
Воiстину. Але справа, звичайно, не в цiй шляхетнiй тваринi.
Мало не всi лiтературнi «масовики», як i поважний Ол. Дорошкевич, наiвно думають, що ми в своiх статтях виходили, головним чином, iз «етичного критерiю». Всi вони так чи iнакше натякають нам, що ми ухилились вiд марксизму. Багато з них i тепер пiдходять до Хвильового й потихеньку йому нашiптують:
– «Знаете… тiльки жалiючи вас, мовчу. Ну, борони Боже, примусять десь виступити з приводу вашого «Камо грядеши». Камня на камнi не залишиться».
Таке зворушливе вiдношення до нас ми спостерiгаемо на кожному кроцi. Але чим ми з’ясовуемо його?
О, тут багато причин. Отже, перечислимо деякi з них. Перша – недостача «пороху». Багато е бажаючих «осадити» нас, але, бачите… лiньки поритись у книжках. Для всiх ясно, що ми десь помиляемось, а саме де? – чорт його знае. Власне, i видно нашу помилку, та тiльки ж треба обгрунтувати свiй доказ. Друга – це наша патетика. Ой, який вiн наiвняк: «загiрнi комуни», каже, ну, це ж ясно – романтика. Треба буде пожалiти його. Третя – це вiдношення до самих себе. Ми ж такi небеснi ангели. Прямо те, що французи звуть рrudеrie.[2 - Показна доброчеснiсть (фр.).] Ну, як вiн може про нас говорити таке? Чудак!.. Треба попередити його.
Єсть i четверта, i п’ята, i десята причини. Та досить.
Але ми пропонуемо говорити вiдверто й не шушукаючи, бо тепер iде боротьба не за портфелi, а за пролетарське мистецтво (пролетарське не в розумiннi пролеткультiвському, а в розумiннi марксистському).
Вiдповiдна резолюцiя ЦК РКП у третьому пунктi говорить про вихiд «iз громадських глибин нових iдеологiчних агентiв буржуазii», що так чи iнакше проявлять себе в лiтературi. Але нi до цього пункту, нi до iнших пунктiв цiеi резолюцii ми нiколи не пiдходили так, як пiдходить iдеолог масовiзму С. Пилипенко.
Як вiн провiряе свою iдеологiчну лiнiю в мистецтвi?
Скликае пленум «Плугу», припустiм, зачитуе там згадану резолюцiю, порiвнюе ii зi своею плужанською платформою, згадуе кiлька книжок iз селянськоi бiблiотеки, почервонить «червоним» вiршем на пiсляпленумних вечорницях, на тому й кiнець.
– Мало?
– Малувато!
«Класова природа мистецтва взагалi, i лiтератури зокрема, визначаеться в формах без кiнця бiльш рiзноманiтних, нiж, наприклад, у полiтицi», – каже та ж резолюцiя ЦК РКП.
Ми й це завжди пам’ятаемо. Тому й провiряючи свою iдеологiчну лiнiю, нiколи не спрощуемо того, що не пiддаеться вульгаризацii.
Перш за все, трактуючи дальшi шляхи розвитку пролетарського мистецтва, ми виходимо з конкретноi украiнськоi дiйсностi. По-друге, ми завжди намагаемось iти в ногу з життям, тому й не прикладаемо тих тез до нашоi дiйсностi, якi лежать в архiвах «вiйськового комунiзму», тому й не змiшуемо вчорашнiх попутникiв iз сьогоднiшнiми i тим не заплутуемо й без того плутаноi справи.
Коли ми читаемо в резолюцii ЦК РКП пункт про iдеологiчних агентiв буржуазii, то ми ставимо собi перш за все таке запитання:
– Вiдкiля вони мусять прийти?
Отже, щоби зберегти чистоту свого свiтогляду, треба знати, з якого боку копати вовчi ями, щоби не викопати iх випадково на своему торсi.
Оскiльки в нас спостерiгаються елементи капiталiзму, остiльки й вiдроджуеться молода буржуазiя. В мiстi ми маемо мiського буржуа – непмана, в селi – змiцнiлого куркуля. І той, i другий i будуть впливати на нове мистецтво. Але в той час, коли зрiст мiськоi буржуазii iде порiвнюючи повiльним темпом, мiльйонне куркулiвство вже остiльки змiцнiло, що далеко залишило за собою мiського крамаря. Отже, у тiй невидимiй боротьбi за впливи на мистецтво, яка мусить одбутися мiж куркулем i непманом (бо ж iхнi iнтереси не завжди сходяться), бiльше шансiв на перемогу мае перший. Це зовсiм не значить, що мiському буржуа нiчого не залишиться. Це значить, що головноi iдеологiчноi навали на мистецтво треба чекати зi столипiнського «отруба». Це значить, що доки не змiцнiв непман, доки вiн не сперся упевнено своiми «джимi» на «стабiлiзований» капiталiзм, доти з 10 вовчих ям 8 треба рити на бiк глитайського степу i тiльки двi – до мiських приватних крамниць.
