скачать книгу бесплатно
Апологети писаризму
Микола Хвильовий
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Апологети писаризму» Миколи Хвильового – один з публiцистичних творiв, у якому автор висловлюе своi погляди на проблему масовоi лiтератури та iнтелiгенцii***. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.
Микола Хвильовий
АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ
До проблем культурноi революцii
І
Здаеться, Гiнденбург сказав: «Стратегiя – рiч велика, але той переможе, кому будуть мiцнiшi нерви». Це – так. Це – як правило. І ми це завжди пам’ятаемо. Отже, i тепер, коли нашу фортецю атакують з кiлькох бокiв, коли ми навiть не встигаемо вiдповiдати на всi тi чистоплотнi й нечистоплотнi брошурки й статтi, що ними обстрiлюють нас, – тепер ми, як-то кажуть, беремо себе в руки i спокiйно продовжуемо наступ.
По-перше, не треба повторюватись, по-друге, не треба чiпати дрiбничок. Треба бити в саму суть. Ми пiдiйшли до того вiдповiдального моменту, коли боротьба на лiтературному фронтi вступае в нову фазу свого розвитку i набирае суто полiтичного характеру. В той час, як в Росii аналогiчна дискусiя допiру розпочинаеться[1 - Див. останнi числа «Журналиста» й «Красной нови».], на Украiнi, в силу багатьох причин, вона пiдiйшла вже до одного iз своiх логiчних етапiв. Отже, зробимо деякi висновки.
Почнемо з пана Донцова, з того самого Донцова, що, як вiдомо, найрозумнiший i найпослiдовнiший серед украiнських фашистiв. Спитаймо його, як вiн дивиться на сьогоднiшнi пертурбацii на Великiй Украiнi.
«Ми маемо очi, зверненi на Схiд. Та не бачимо зовсiм нiчого, окрiм «фактiв», нових молдавських республiк тощо, себто лише прояви офiцiального життя знаходять у нас вiдгомiн. А шкода! Бо те, що тепер укрите[2 - Курсив наш.] на тамтiм березi[3 - На радянському себто.], сто разiв цiкавiш вiд усяких украiнiзацiй. Маемо дiло з духовним здвигом серед украiнства, глибоким i вагiтним необчисленними наслiдками»[4 - Пiдкреслення автора.].
Так пише пан Донцов у своiй останнiй статтi «Украiнсько-совiтськi псевдоморфози»[5 - ЛНВ. – 1925. – № 12 (примiт. упор.).], що з неi так вдало, аж плакать хочеться[6 - Про це поговоримо далi.], цитуе наша добра й хороша голова з киiвського «Плугу».
Виходить, ми не помилились. Оббиваючи пороги ЦК Компартii i притягуючи його увагу до цього самого «здвигу», ми, по сутi, виконували партнагрузку. Отже, будьмо насторожi! – саvеапt сопsules! – скрикнуть i iдеологи масовiзму, якi «завсегда хочуть показати свою образованiсть» i завжди попадають пальцем в небо[7 - Пригадаймо хоч би оте знамените «norribile dictu» – з «першого шмата».].
Але, може, ми все-таки помиляемось? Може, Донцов, стежачи за нами з «прекрасного дальока», прибiльшив трохи? Може, ми ще не пiдiйшли до того логiчного етапу, що про нього ми згадали вище?
На всi цi запитання вiдповiдае нам «другий шмат дискусiйноi вiдповiдi», написаний тов. Пилипенком i вмiщений в трьох номерах «Культури i побуту». Коли «перший шмат» можна було назвати шматом гнилоi ковбаси[8 - Висловлюючись рiзко.], то другий мае характер чiткого меморандума, поданого вмiлою[9 - Коли взяти на увагу нашу малокультурнiсть.] i рiшучою рукою. З нього ми й довiдуемось, що нiхто з нас не помиляеться – нi ми, нi Донцов. Небезпека росте i набирае своiх логiчних розмiрiв. Той неприхований куркулячий цинiзм, який хитренько наглядае з останньоi статтi тов. Пилипенка, говорить, що лiдеровi селянського масовiзму треба трохи полiкуватись i залишити, хоч би на деякий час, лiтературну арену. В противному разi вiн зовсiм зiб’е з пантелику молодь i поведе ii до провалля. Єсть два ухили: один – в махаiвщину, другий – в куркулiзм. В умовах украiнськоi дiйсностi перший iз ухилiв майже не находить грунту. Зате другий – завжди й хутко може розквiтнути. І… вiн уже цвiте.
Кожний iз активних громадян нашоi республiки, як говорить елементарна полiтграмота, одбивае настроi певних соцiальних класiв чи то прослойок. Але скiльки полiтичну активнiсть в умовах диктатури пролетарiату може виявити вовсю, до отказу тiльки пролетарiат, стiльки iншi класи i прослойки шукають виходу своiй полiтичнiй активностi через представникiв цього ж пролетарiату. Одного прекрасного ранку кожний iз нас, комунiстiв, може опинитися в ролi представника зовсiм не того класу, який вiн хоче репрезентувати. І в цьому, до речi, нiчого нема дивного: всi ми – звичайнi люди, а епоха наша надзвичайно складна. Треба тiльки своечасно поставити дiагноз i в останнiй момент припинити рух вiбрiонiв, що з’iдають те чи iнше тiло. В даному разi останнiй момент ми розумiемо саме сьогоднi, коли тов. Пилипенко, несвiдомо одбиваючи настроi столипiнських «отрубiв», показав уже нам, як вирiс за час непу куркуль i як ми мусимо реагувати на його вимоги.
Отже, наша дискусiя йшла по правдивому шляху. Вона вперше почала виясняти тi схованi соцiальнi процеси, якi породжено було непом на Украiнi, бо вона примусила кожну iз сторiн висловитись до кiнця. Даремно галасували i галасують деякi люди: «припиняйте лайку». В тiм-то й рiч – не лайка це! Це сутичка двох соцiальних сил, що про них ми вже писали. Звичайно, тут не без особистих гонорiв, але – що робити! – так завжди було i так завжди буде. Принциповi розходження нiколи не уникали дрiбного себелюбства, i це, коли хочете, цiлком природно. Дискусiю ведуть люди, а «людина е людина», як говорить персонаж iз «Санаторiйноi зони», присвяченоi Пилипенковi.
Як вiдомо, i наша боротьба почалася з того, що якийсь «енко» вилаяв поему «Я». Наш друг Хвильовий «образився» й пiшов у контратаку. Спалахнула баталiя. Чим вона скiнчиться – поки що невiдомо. Але, пiдсумовуючи, треба сказати: з першоi завзятоi сутички вийшли переможцями ми. Це констатують два таких приемних факти. Перший – наш особистий гонор примусив вийти на чисту воду, так би мовити, пiдсвiдомi i – тим самим закулiснi думки наших супротивникiв[10 - Про цi думки рiч буде далi.] i другий – той же особистий гонор привiв деяких «бiйцiв» стривоженоi «Просвiти» до стану цiлковитоi розгубленостi. Це посвiдчуе хоч би та ж кримiнальна справа з лiтератором Миколою Хвильовим, особою темною i таемною[11 - Про цю «кримiнальну справу» ми будемо говорити в другому роздiлi.].
А втiм, «прошу пробачення в читачiв[12 - Рефрен Пилипенкiв.] за цей полемiчний вiдступ i вертаю до теми».
Вже в першiй своiй статтi в «Камо грядеши» ми пiдкреслювали класовий характер наших розходжень, висунувши тезу про Європу й «Просвiту» i заявивши в тiй же статтi, що пора вже нам подумати про наслiдки украiнiзацii i про iдеологiчнi впливи куркульнi. Така постановка питання страшенно не подобалась тов. Пилипенковi, бо вона примушувала його висловитись до кiнця. Вiн же цього не хотiв, i зовсiм не «через надзвичайну цнотливiсть того часу»[13 - Як це вiн пише у своему «другому шматi».], часи цi були для всiх нас однаковi, а тому що розумiв: сказати щось про мистецтво – нема пороху, сказати ж щось певне про iдеологiчний змiст наших суперечок – небезпечно. Вiн iнстинктивно вiдчував, що послiдовнiсть може привести його до несподiваних висновкiв. Так вiн i написав напередоднi випуску свого знаменитого меморандуму:
«Отож, кiнчаючи, чую неминучу поразку. Може, на другий раз краще витанцюеться. Цей шмат щось не тее, i все класи та класи. Обридло…»
«На другий раз» «витанцювалось», але витанцювалась, як ми побачимо далi, своерiдна програма, що ii ми так довго чекали. Саме так i мусило бути: «лiтература е свiчадо, в якiм тремтить ритм нацiональноi душi», – говорить пан Донцов i говорить цiлком справедливо. Отже, коли ми внесемо до цiеi формули своi корективи[14 - Мовляв, ця душа не е вже монолiт.], то вийде, що кожна частина, подiлившись, затремтiла по-своему. І наше завдання – пильно спостерiгати всi цi тремтiння i не довiряти iм навiть тодi, коли вони одного, хоч би й комунiстичного, походження. Тут вiдповiдь дуплетом: i Щупаковi, i Пилипенковi, якi гнiваються, що iх Хвильовий крие «матом»[15 - Очевидно, заслужили, друзi!]. І коли вiн не крие тим же «матом» хоч би того ж Донцова, то, мабуть, зовсiм не тому, що останнiй сказав йому кiлька комплiментiв. Тут «характернiсть» дуже простенька: коли треба буде i будуть на те можливостi – будьте покiйнi, – ми найдемо мiсце не одному пану Донцову у «штабi Духонiна», але ми також умiемо й поважати розумних ворогiв.
А втiм, до справи. Всю нашу енергiю присвятимо сьогоднi трьом: С. Пилипенковi, С. Щупаковi i К. Буровiевi. Оскiльки ж тов. Пилипенко е все-таки центром всього цього руху, – перше слово йому й про нього.
II
Що ж таке мистецтво?
В вопросах, касающихся развития идеологий, самые лучшие знатоки экономической структуры общества окажутся подчас бессильными, если не будут обладать некоторым особым дарованием, именно художественным чутьем.
Г. Плеханов
Назва статтi така: «Проблема органiзацii лiтературних сил», «Другий шмат[16 - Чому не клапоть або галушка? – М. X.] дискусiйноi вiдповiдi». Автор – вiдомий плужанський iдеолог т. С. Пилипенко. Написано статтю з композицiйного боку не зовсiм вдало: розхристано[17 - Це i сам ii творець визнае.], а подiляеться вона на, так би мовити, три частини. В першiй – наш лiдер виясняе своi погляди на мистецтво, в другiй – поставлено проблему органiзацii лiтературних сил, в третiй – полiтичнi мiркування й вiдповiднi висновки в зв’язку з «кризою». Все це – повторюемо – не систематизовано, так що малодосвiдчений читач буде тут плутатись in infinitum[18 - Безконечно (латин.).].
Отже, подивимось, що там написано, i подивимось, чи не помиляемось ми, ставлячи так рiзко питання. Може, i справдi тов. Пилипенко «поволi зрiкаеться своiх поглядiв»[19 - «Я поволi частково, – пише вiн у другому «шматi», – зрiкаюсь деяких своiх поглядiв пiд обстрiлом супротивникiв».].
Як пам’ятають нашi читачi, ватажок масовiзму починае свою iсторичну статтю обiцянкою «рухати життя вперед», «бути його, життя, активним чинником», «дивитись на його перспективи», «кликати кудись далi, до кращого на думку автора»[20 - Прямо-таки до «невiдомих обрiiв».], кликати навiть… «до нового». Словом, романтика «першого сорту». Бiльше того: вiн погоджуеться, що «неминучi у нас органiзацiйнi змiни».
Це говорить в ньому революцiонер – та людина, яка ще не розгубилась i вiдчувае на собi директиви пролетарiату.
Але в той же момент осередок[21 - Той самий, що визначив свiдомiсть.], як Мефiстофель, нашiптуе: «що ти, брате, не туди попав!» І Пилипенко пише:
«Тут же мушу попередити читачiв: я не пропоную чогось нового».
Логiка, як бачите, не витримуе критики, але фiлософiя епохи тут як тут. І автор статтi «Дайте слово» зовсiм не «дурно гадае, що навiть твердокам’яний папаша опустив руки i не знае, як бути». Звичайно, «поважати i вслухатись в слова товариша завжди треба», звичайно, «iсторiя потiм розсудить i вкаже помилки кожного», але тепер, сьогоднi, ми муси о констатувати, що тов. Пилипенко пiд натиском мiцного куркуля цiлком розгубився, загубив революцiйнi перспективи i нiяк не хоче «перешиковуватись». Треба щось одне: або нове, або старе. Або – або – iншого виходу нема i не може бути. В першому «шматi»[22 - Таки гнилоi.] ковбаси наш друг називае нас «братами»[23 - «Теж зарозумiлiсть»: наче пiп з автокефалii.], вважае нас i себе «будiвниками однiеi культури». Здавалось би, «перешиковуватись» внутрi цiеi культури в певний час не тiльки можна, але й «должно»[24 - Мовляв, «органiзацiйнi змiни неминучi».]. Чому ж тодi вiн так турбуеться:
«Справа надто серйозна, щоб дозволити собi кидатись на якесь гасло[25 - Лiтакадемii, гуртки культурноi самоосвiти i т. д]».
Хiба наша лiтакадемiя не стоiть на постулатах Компартii? Хiба гуртки мистецькоi самоосвiти ми гадаемо вiддати якомусь сторонньому елементу? Хiба ми вже не «брати» сьогоднi? Га? Де ж тут логiка, шановний Сергiю Володимировичу?
А логiка тут есть, i «справа дiйсно серйозна», бо нашi розходження iдеологiчнi[26 - Ви цiлком справедливо думаете.], i вже ми не «брати» з вами, доки ви не зрозумiете, що попали в лабети глитая. Найдемо в собi мужнiсть сказати це, як найдемо далi вмiлiсть «доказати» цю просту й ясну iстину.
Отже, покиньмо «киви-морги» на «надзвичайну люб’язнiсть попутникiв»[27 - Також люб’язнiсть i в Пилипенка е, тiльки до «захеканцiв».], не будемо говорити про «презирство до комунiстiв»[28 - Таке презирство i в Пилипенка е, тiльки до комунiстiв iз ВАПЛІТЕ.], про «Маланюкiв та Донцових, якi руки потирають з нашоi склоки»[29 - Оскiльки це не склока, то й хай потирають.], про скарги, що Хвильовий дуже лаеться, бо ж вiн, Пилипенко, «трошки не такоi мови вживав»[30 - Ще б пак: «лiтературний пiп», «несвiдомий дурень», «свiдомий провокатор» i т. д. – мова воiстину «не така».], покиньмо «туманну теорiю вiтаiзму та «азiатський ренесанс», який «може замолоду луснути»[31 - Недарма ж ми прохали не чiпати цiеi «iсторii», як чужоi даним суперечкам.], не будемо говорити й про тi «обставини», що не давали нашому другу в свiй час висловитись на сторiнках «Культури i побуту», бо «обставини» цi яснi: полiтика рiч слизька, ii мистецтво рiч тендiтна i треба ii знати. Покиньмо поки що й питання про кризу, що його зовсiм не до мiсця влiплено в цей роздiл[32 - До речi, вiнегретна будова статтi страшенно заважае вдуматись; отже, товаришi «плужани» мусять бути вдячними нам, що ми цей меморандум приводимо до порядку.]. Отже, не будемо говорити про це. Перейдемо до сутi першого роздiлу, який, як вiдомо, трактуе мистецтво, який мусив бути передмовою до дальших висновкiв i який, за вiдсутнiстю в автора вiдповiдного знання, грае роль туманопускателя[33 - Вiд слiв – «пускати» i «туман».], щоб не видно було, чого автор хоче, i щоб видно було, що автор страшенно «вчений».
Отже, «чого не договорюе Хвильовий», тов. Пилипенко поки що не сказав нам, але зате вiн сказав:
«Безпiдставно накидають менi формулу – «мистецтво е будування життя» проти ясноi плеханiвськоi, марксистськоi «пiзнавати, щоб будувати»[34 - Див. мою статтю в № 4 «Плужанина» – «Вiд агiтацii до пропаганди».]. Як бачите, наш друг уже викручуеться, йому вже сказали, очевидно, що единий марксистський теоретик мистецтва е не хто iнший, як Плеханов. Вiн зрозумiв нарештi, що без визначення мистецтва до органiзацiйноi проблеми пiдiйти не можна. Але, зрозумiвши все це, вiн влiтае в такий скандальний ляпсус, який йому й не снився. «Це один iз прикладiв зарозумiлостi С. Пилипепка, це тон його памфлетiв[35 - Ось почитайте-но, я всiх вас повчу й навчу.]».
Отже, зi слiв плужанського iдеолога, мистецтво, за марксистом Плехановим, е «пiзнавати, щоб будувати»[36 - Див. мою, Пилипенкову, статтю в № 4 «Плужанина».]. Словом, сказано добре. Та не добре виходить, коли ми розгортаемо вiдповiдний том цього ж таки марксиста Плеханова: з нього, з цього тому, ми узнаемо, що такоi нiсенiтницi великий фiлософ нiколи не говорив i не мiг сказати. І зовсiм надаремно турбуеться № 4 «Плужанина» – Плеханов залишиться Плехановим. Бо й справдi: коли ми кажемо «пiзнавати, щоб будувати», то логiчно мусимо припустити й протилежне: «пiзнавати, щоб руйнувати». Іншими словами: пiзнання мае двi вдачi – однiею руйнуе, другою будуе. Отже, консеквентно ми мусимо дiйти до такоi софiстики: оскiльки пiзнання мае двi вдачi, то хiба митець пiзнае тiльки для того, щоб будувати? Хiба вiн не пiзнае для того, щоб руйнувати? Конкретно: хiба пролетарський митець з буржуазноi краiни пiзнае для того, щоб будувати цю буржуазну краiну? Такi запитання мусять посипатись зо всiх бокiв, i на них треба вiдповiсти. Але вiдповiсти на них не можна, бо вони витiкають з хибноi предпосилки.
