скачать книгу бесплатно
Могильник
Володимир Худенко
Роман-притча, роман-застереження. Жорстока, але чесна антиутопiя молодого украiнського автора. Людство занадто довго перебувало в полонi власного самообману про свое безумовне лiдерство i панування на Землi. А що, коли люди, з усiма своiми науковими i технологiчними досягненнями, з усiма своiми iдеями про прогрес i пiдкорення Космосу – всього лишень кормова база майбутнiх прийдешнiх Патрiархiв? Кормова база, яка чомусь почала вважати себе чимось бiльшим? І чого будуть коштувати всi досягнення людства, коли прийдуть справжнi господарi? Чи зможе людина довести всiм, i перш за все – самому собi, що вiн щось iнше, щось бiльш значне? Щось значне чи навiть хтось значний?
Володимир Худенко
МОГИЛЬНИК
Бо коли ти вiдмовишся вiдпустити народ Мiй, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твiй край.
І покрие вона поверхню землi, i не можна буде бачити землi. І поiсть вона решту вцiлiлого, позосталого вам вiд граду, i поiсть вона кожне дерево, що росте вам з землi.
І переповняться нею доми вашi, i доми всiх рабiв ваших, i доми всього Єгипту, чого не бачили батьки вашi та батьки батькiв твоiх вiд дня iснування iх на землi аж до сьогоднi!
(Вихiд 10:4–6)
ПРИСВЯТА
1
Пам’ятаеш цей парк у досвiтнiх сирих туманах?
Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?
Вбогi клумби й городи крiзь осiнь з ii димами
І дороги в полях крiзь свiтанки ii iмлистi?
Пам’ятаеш цi ранки? Автобуси в сиву безвiсть,
Прохолоду ставкiв, тополинi ряди дороги,
Свiт далекого мiста глухими ночами серпня
І всю решту того, що вернути немае змоги?
Пам’ятаеш лiнiйки у тихiй середнiй школi,
Пам’ятаеш свята i години нудних урокiв,
Пам’ятаеш хрести кладовищ за футбольним полем,
Пам’ятаеш, лебедонько, скiльки пройшло вже рокiв?
Пам’ятаеш мое iм’я i мою статуру,
Пам’ятаеш моi слова чи мое обличчя,
Пам’ятаеш мiй голос – либонь, ти його забула,
Так i мало би статись, та й, власне, не в тому рiч.
Так i мало би статись, писати цi вiршi сором,
Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:
Ти в далекому мiстi тепер зустрiчаеш зорi,
Ти давно вже чиясь дружина i гарна мати.
Ну а я вже давно списався, усе збулося,
Я не став, ким хотiв, вiрогiдно, й не мiг би стати,
Бо кому ще потрiбнi рядки про твое волосся,
Про твоi божi руки, про очi вiдьмацькi клятi,
Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,
На котрiй я тобi говорив про свое кохання.
Все давно помiнялось, i я вiдчуваю втому,
Вiд якоi позбутись менi вже снаги не стане.
Ти давно вже не тут, i не там, не в моему серцi.
Я давно вже не той, котрим мрiяв колись там бути.
Все давно помiнялось, i стравлений Карабутiв
Вже чогось починае здаватись менi нестерпним.
Все давно помiнялось; полями гуркочать зливи,
І наступнi снiги у розхристаних хмарах виснуть,
І проходять нiмi роки по холодних нивах,
Холоди застилають простiр мого дитинства.
Тихий парк в бур’янах, тi алейки в шприцах та смiттi,
Вбогi клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.
В коридорах, де ти пiдпирала не стiни – свiт мiй,
Панотець править службу, йому там цiлують руки.
Кладовища зростають, а в вiкна шкребуться вiти,
Стадiон той пустуе в сипкiм безгомiннi ранкiв,
Вiд дороги, де ми стояли, то вiе вiтер,
То глухими ночами доноситься лязкiт тракiв,
І здригаються стiни, i юнiсть вiдходить з краем,
І моi вбогi рими безпомiчно терпнуть, меркнуть,
І холоднi машини асфальт предковiчний крають
І стирають з iсторii руки твоi безсмертнi.
2
Просто знай: ти була, ну i я намагався чесно
Вкарбувати у вiчнiсть тебе, молоду й красиву,
Адже ти воскрешала усi цi грядущi весни,
Ти була Персефона, могутня i жалiслива.
Ти була Персефона – я знаю, ти б насмiялась
Із усiх епiграм, що я ними тебе ославив.
Я це знаю, лебiдко, i ти абсолютно права,
Ти була не така, але ж ти не була й моя.
Не була би нiколи, бо мертвi мiста порожнi
І не мають правителiв, ними гуляе вiтер,
Їх немае потреби любити, хiба лиш божий
Дух лiтае над мертвим безлюдним безкраiм свiтом.
Так i ти не скульптура, котру я лiпив роками,
Будував постаменти i марно вкладав в них душу.
Ти була Персефона, в своiх молодих руках
Ти приносила весни, а весни завжди минущi.
Весни завжди крихкi i нiколи не будуть вiчнi.
Кожна з них особлива, i в тому iх вища сутнiсть.
Я тому й покохав цi прекраснi вiдьмацькi вiчi,
Що таких, як вони, вже нiколи в свiтах не буде.
В тому грiх мiй, голубко, що я твоi юнi коси,
І статуру твою, i усе, що було мiж нами,
Не волiв вiдпустити, як з краю торiшню осiнь,
А волiв ув’язнити, волiв вкарбувати в камiнь
І цю школу, i парк у досвiтнiх сирих туманах,
Цi алейки, засипанi жовклим кленовим листом.
Я хотiв не прожити, а просто про них повiсти.
Я хотiв не любити, а лиш будувати храми.
А тому й опадають гербами моi жита
І гуляють вiтри мiж зарослих колон Помпеi,
Багряняться цi стiни скривавленою зорею,
І проходять колони повз мертвi моi мiста.
ВСТУП
Йому часто сниться кiнець жовтня 1992-го року, сiрий передсвiтанковий час i мiсто, вкрите тягучими осiннiми туманами. Тумани стеляться проiжджими частинами та безлюдними дворами, обступають пiднiжжя дев’ятиповерхiвок в заспаних житлових масивах, а хворобливi протяги носяться алейками, залiтають в розчиненi дверi пiд’iздiв та вiкна балконiв на верхнiх поверхах, колихають забуту там одiж.
Зоря наче ще й не дума пiдiйматись десь там, над лебединською трасою i передмiстями, а як i надумаеться, то чи й помiтна буде за тими суцiльними хмарами аж до обрiю.
Вже бiльше десяти рокiв йому сниться i сниться ця рання i похмура, якась така передчасна осiнь. Йому сниться заспаний досвiтнiй Комсомольськ у покривалi туманiв i очiкуваннi близького ранку. Темнi житловi масиви з рiдкими вогниками в вiкнах, залiзничнi колii в росi та забитi бронетехнiкою автомобiльнi дороги. І перекритi мости над Бистрицею, ледь видимi через прицiл його снайперськоi гвинтiвки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць i шкiл, дитячих садкiв.
Перед свiтанням солдати починають метушитись, механiки прогрiвають двигуни.
Колони формуються в Комсомольську i неспiшно за тим рухаються притихлими околицями мiста. А тодi, звертаючи на розбитi осiннi дороги, сунуть крiзь невибранi поля i мертвi занедбанi села кудись в бiк хворобливоi зорi. В цей час над мiстом чутно гул турбiн – то ударнi авiагрупи злiтають в Овручi i йдуть на бомбардування бунтiвного регiону.
Йому те сниться, i сниться, i сниться…
Але того дня йому не вдалось додивитись свiй набридливий сон – за старою бойовою звичкою вiн прокинувся вiд самого лишень тривожного передчуття. Вiн визирнув у вiконце вагончика охорони – по подвiр’ю плiвся осiннiй туман, а черговi коло ворiт якось дивно метушились, хоча до свiтання ще було далеко, ще тiльки починало сiрiти i в красивому трьохповерховому будинку господарiв не свiтилось нi в однiй кiмнатi. Що б це значило?
Вiн накинув штурмовку i, взявши зi столу пiстолет з гравiруванням «За вiдмiнну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвiр’я, то порив вiтру жбурнув йому в лице дрiбною мрякою.
Коло ворiт метушня вже притихла, але вiн натомiсть побачив, як вiд парадного входу будинка господарiв до зброярнi заклопотано чимчикуе один з особистих тiлоохоронцiв Ольги Дмитрiвни. І хлопчина той зовсiм не був нi наляканий, нi стривожений, а просто якийсь надмiру заклопотаний – колишнiй спецпризначенець одразу це зауважив i трохи заспокоiвся. Але що ж тут за метушня? Господар приiхав чи що? Схоже на те…
– Сич! – окликнув вiн хлопчину. – Що там вiдбуваеться?
– А, Вiктор Олегович! – крикнув той на ходу. – Пiдходьте одразу в гаражi, а то ми вже спiзнюемось. Ольга Дмитрiвна з дiтьми вже зiбрались, а в мене ось iз рацiею щось негаразд…
– А вiд кого наказ? – Вiктор Олегович спинився. – Чому менi нiхто не доповiв? Чуеш? Вiд кого наказ?
Але хлопчина вже пiдходив до зброярнi i лише махнув у вiдповiдь рукою.
– Вiд мене, – приглушено мовив хтось за спиною у Вiктора Олеговича.
Той рiзко обернувся, рефлекторно вхопившись за рукоять пiстолета, i вкляк. Вкляк лише на якусь кляту долю секунди, але ця доля секунди, як це часто i бувае, коштувала йому життя.
На нього накинулися ззаду, затулили рота i перерiзали горло – вiн сам у минулому багато разiв виконував подiбнi манiпуляцii, знiмаючи ворожих вартових. А втратив вiн обачнiсть через одну просту рiч – голос, який звучав з туману, був йому добре знайомий, але так давно, що наче навiть в якомусь минулому життi. Вiн знав цей голос, тому й не вихопив одразу зброю, i саме тому вкляк, побачивши власника голосу, бо йому здалося, що вiн бачить привида – людину, яка зараз до нього зверталась, вiн вже багато рокiв вважав мертвою.
І ще одна деталь – вiн колись сам особисто вбив цю людину.
Коли його тiло взяли на оберемок, вiд примiщення зброярнi пролунало два приглушених пострiли.
– Блядь! – вилаявся давнiй знайомець Вiктора Олеговича i, впустивши тiло додолу, скомандував: – Тягнiть цього гандона в вагончик i решту жмурiв до нього також, а тодi, як будемо звалювати, пiдпалите к херам це все, Вампiр просив, щоб вiд цього шалману i трiски не лишилось. Я пiду зиркну, що там за движуха…
Вiн зняв з плеча автомат, але двое його хлопцiв вже виходили з примiщення зброярнi, один, правда, трохи наче накульгував, а в iншого рукав був у кровi.
– Що там таке?
– Та сука… – прокрехтiв кульгавий. – Встрелив мене, пiдар, як не по яйцях…
– Сильно?
– Та нi, тiльки чиркнуло. Хай в дорозi перев’яжу потiм.
– Тодi так, – чоловiк задумався. – Коротше, iдiть до ворiт i пiдженiть зараз машини, а ми з Чехом тодi заберемо Ольгу Дмитрiвну з дiтьми. Цього козла комiтетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли i не запалились, то у нас ще з пiвгодини в запасi е.
Вiн розвернувся i пiшов до красивого будинку з автоматом наперевiс, а через хвилю до нього приеднався той хлопчина, що вбив Вiктора Олеговича, спiвробiтника СБУ i начальника охорони цього об’екта.
– Шамане! – окликнув хлопчина свого товариша. – Там готово все.
– Всiх вовкодавiв прибрали?
– Та типу так…
– Коротше, зараз виiжджаемо.
Вони зайшли в будинок. У вiтальнi коло вiкна стояла жiнка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр i чорну спiдницю до колiн. З ii лiктя звисало чорне шкiряне пальто, руки були складенi на грудях. На диванi смирно сидiли двое дiтей – хлопчик рокiв чотирьох i трохи старша дiвчинка. Вони були вбранi теплiше за матiр – в куртках i шапках, закутанi в шарфи.
– Вiктор Олегович? – спитала жiнка, повернувшись вiд вiкна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. – Хто тут? – раптом вимовила стурбовано.
– Це я, Олю, – приязно i навiть лагiдно вивiв чоловiк, пiдходячи до неi.
– Шамане? – вона широко всмiхнулась. – Як…? Що ти тут робиш? – здавалось, вона була дуже рада чути його голос.
Вiн пiдiйшов до неi впритул i обережно взяв за руку. Вона у вiдповiдь пiднесла iншу свою руку йому до обличчя i легенько до нього торкнулась.
– Дай я хоч тебе… А… – вона опустила руку. – Щось сталось? Чому ти приiхав так раптово? Ти чогось не хочеш менi казати?
– Нi-нi! – вiн поклав руку iй на плече. – Заспокойся. Мене прислав Артур, вiн просив вас забрати. Сьогоднi.
– Сьогоднi? Зараз?
