скачать книгу бесплатно
Алiса в Дивокраi
Льюiс Керролл
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Льюiс Керролл – псевдонiм Чарлза Лутвiджа Доджсона (1832–1898), блискучого оксфордського математика, логiка, письменника i фотографа, який зажив всесвiтньоi слави своiми фантасмагорiйними творами – «Алiса в Дивокраi» й «Алiса в Задзеркаллi». У 1865 роцi вiн опублiкував iсторiю маленькоi дiвчинки Алiси, яка провалилася у кролячу нору i вiдкрила зовсiм iнший свiт – неймовiрний, дивовижний i повний усiляких небезпек. Вiдтодi розпочалися безсмертнi пригоди Алiси – можливо, найзнаменитiшоi героiнi англiйськоi лiтератури. Казка, яку полюбили дiти i дорослi, стала одним iз кращих зразкiв лiтератури у жанрi абсурду.
Льюiс Керролл
Алiса в Дивокраi
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
LEWIS CARROLL
Alice’s Adventures in Wonderland
Перекладено за виданням:
Carroll L. Alice’s Adventures in Wonderland. —
London: Penquin Books, 1994
Переклад з англiйськоi В. Г. Нарiжноi
© В. Г. Нарiжна, переклад украiнською, 2008
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Крiзь лiтнiй золотавий день
Наш човник ледь пливе,
Бо в ручках крихiтних весло
Вертиться, мов живе,
А юнi очi бачать скрiзь
Щось дивне та нове.
Жорстока трiйце! Ви, кого
Не зморить i до ночi,
Про казку просите того,
Хто так спочити хоче!
Та що там важить голос мiй
Супроти трьох дiвочих…
Велична Прима вiддае
Наказ почать скорiше,
Секунда молить: «Будуть хай
Дивацтва там i вiршi!»,
А Терцiя перепиня
Лиш раз на мить, не бiльше.
Та ось вже дивляться вони,
Принишклi i мовчазнi,
Як Дивокраем тихо йде
Дiвчатко увi снi,
І майже вiрять в те, що е
Всi речi цi чуднi.
І раз у раз, коли вогонь
Фантазii загас,
І бiдолаха каже: «Я
Закiнчу потiм сказ»,
Маленькi бестii кричать:
«Прийшов для потiм час!»
Так поставав наш Дивокрай:
Химернi цi мiсця
Творили ми разом, коли
Нас путь втiшала ця.
Та ось додому вже йдемо —
І сказ добiг кiнця.
Алiсо! Казку цю сховай
Туди, де серця стук,
В тi сховки, для яких нема
Нi часу, нi розлук,
І бережи, як в чужинi
Букетик з рiдних лук.[1 - У цьому вiршi втiленi спогади Льюiса Керролла про один iз найщасливiших днiв його життя, 4 липня 1862 року, коли вiн та його приятель Робiнсон Дакворт попливли iз трьома сестрами Лiдделл на прогулянку вгору Темзою. Примою у вiршi автор назвав Лорiну Шарлотту, Секундою – саму Алiсу, а Терцiею – наймолодшу сестру Едiт. Саме цього дня народилися першi пригоди Алiси в Дивокраi, що потiм розвинулися в ту чарiвну книгу, яка вiдома нам сьогоднi.]
Роздiл перший
У глиб кролячоi нори
Алiсi почало вже неабияк набридати отаке сидiння з сестрою на бережку, коли геть нiчим розважитися: раз-другий вона зазирнула до книжки, яку сестра саме читала, та в нiй не було нi малюнкiв, нi дiалогiв. «А що за користь iз книжки, – подумала Алiса, – без малюнкiв i дiалогiв?»
Тож вона мiркувала (наскiльки вже ставало сили, бо вiд спеки чулася сонною та нетямущою), чи так уже захопливо буде сплести собi вiнок iз ромашок, якщо для цього треба ще пiдвестися й пiти iх назбирати, коли раптом бiлий кролик iз рожевими очицями промайнув просто бiля неi.
В цьому не було нiчого ТАКОГО ВЖЕ незвичайного; Алiса не те щоб ТАК УЖЕ здивувалася, почувши, як Кролик мурмотить сам до себе: «Ой лишенько! Ой лишенько! Я запiзнюся!» (Мiркуючи про це згодом, вона подумала, що насправдi-то мусила остовпiти, але на той момент усе виглядало цiлком природно.) Та коли Кролик на додаток ВИТЯГ ГОДИННИКА З КИШЕНІ ЖИЛЕТКИ, глипнув на нього й заквапився далi, Алiса миттю зiрвалася на рiвнi ноги: ii осяяло, що ранiше вона нiколи не бачила кролика з жилетною кишенею або ж iз годинником, якого можна з тiеi кишенi витягти. Тож, палаючи з цiкавостi, дiвчинка припустила за ним через галявину й, на щастя, саме встигла побачити, як вiн шугнув у величеньку кролячу нору попiд живоплотом.
За мить i Алiса стрибнула слiдом, навiть не замислюючись, як же iй потiм звiдти вибратися.
Спершу нора прямувала вперед, наче тунель, а тодi раптово пiрнула вниз – так раптово, що Алiса ще й оком не змигнула, а вже летiла у глибочезний колодязь.
Чи то колодязь був дуже глибокий, чи то падала вона дуже повiльно, а проте в Алiси виявилося досить часу, аби роззиратися на льоту й мiркувати, що тепер буде. Спочатку вона спробувала глянути вниз та роздивитися, куди летить, але внизу було затемно, щоби щось розiбрати; тодi Алiса поглянула на стiнки колодязя й побачила, що вони щiльно завiшанi шафками та полицями; подекуди виднiли мапи й картини, прибитi до стiн кiлочками. З однiеi полички Алiса, пролiтаючи, прихопила жбанок; на ньому був напис «ДЖЕМ ІЗ ПОМАРАНЧІВ», та всерединi, як на зло, виявилося порожньо. Просто кинути посудину вона не захотiла, боячись забити когось унизу, й примудрилася запхати жбанок до якоiсь шафки, яку саме проминала.
«Що ж, – думала Алiса, – пiсля такого падiння загуркотiти зi сходiв буде як раз плюнути. Якою хороброю мене всi вдома вважатимуть! Та я б навiть i не кавкнула, якби зверглася з вершечка будинку!» (І це, треба сказати, було аж занадто схоже на правду.)
Униз, униз, униз. Невже це падiння нiколи не закiнчиться!
– Цiкаво, скiльки миль[2 - Миля(англiйська) – мiра довжини, що дорiвнюе 1,609 км.] я вже пролетiла? – промовила Алiса вголос. – Певно, я маю наближатися до центру Землi. Так, помiркуймо: здаеться, це мусить бути десь чотири тисячi миль углибину… (бо ж, розумiете, Алiса вивчила кiлька таких цiкавинок на уроках у класi, i хоч тепер була НЕ НАДТО добра можливiсть похизуватися знаннями, позаяк бракувало слухачiв, зате можна було повправлятися у повтореннi)…так, вiдстань начебто правильна… але ж цiкаво, на якiй я широтi та довготi? (Алiса зеленого поняття не мала, що таке широта чи довгота, проте вважала, що такi гарнi й величнi слова не грiх i вимовити зайвий раз.)
Невдовзi вона знову заговорила:
– Ото буде дивина, якщо я пролечу просто КРІЗЬ Землю! Певно, весело буде вискочити помiж людей, що ходять догори дригом! Антипати, чи як iх… (зараз Алiса навiть порадiла, що НІХТО ii не чуе, бо слово звучало якось не зовсiм правильно[3 - Алiса, ясна рiч, намагаеться згадати слово «антиподи» – тобто мешканцi дiаметрально протилежноi точки земноi кулi.])…та менi доведеться запитати в них, що то за краiна, до речi. Прошу панi, це Нова Зеландiя чи Австралiя? (Й Алiса спробувала зробити кнiксен… Тiльки уявiть собi, що то за кнiксен, коли перевертом летиш у повiтрi! Думаете, ви б упоралися?) Ще подумае через цi розпитування, що я – якась мала невiгласка! Нi, питати не годиться: може, побачу десь напис.
Униз, униз, униз. Робити було нiчого, тож Алiса невдовзi знову почала говорити:
– Дiна дуже сумуватиме за мною цього вечора, ще б пак! (Дiною звали кiшку.) Сподiваюся, вони не забудуть поставити iй тарiлочку з молоком пiд час вечiрнього чаю[4 - Вечiрнiй чай (tea-time) – традицiйне для англiйцiв чаювання о 17.00, що увiйшло в традицiю саме за часiв королеви Вiкторii, за яких вiдбулися й Алiсинi пригоди.]? Моя люба Дiно! Як би я хотiла, щоби ти була тут, зi мною. Щоправда, в повiтрi зовсiм немае мишей, тому не знаю, що би ти, бiднесенька, iла, – хiба що власних блiшок. Хоча не впевнена, чи смакують кiшкам блiшки?
І тут Алiса почала потроху дрiмати та сонним голосом усе повторювала: «Чи смакують кiшкам блiшки? Чи смакують кiшкам блiшки?» й iнколи: «Чи смакують блiшкам кiшки?», бо ж, погодьтеся, оскiльки вона не знала точноi вiдповiдi на жодне з цих запитань, то було не так i важливо, як саме вони звучали. Алiса вiдчула, що зовсiм клюе носом, i вже почала снити про те, як походжае з Дiною, тримаючи ii за лапку, i запитуе кицю дуже настирливо: «А тепер, Дiно, скажи менi, будь ласка, правду: ти коли-небудь iла власних блiх?», як раптом – гец! гуп! – вона гепнулася на купу гiлляччя та сухого листя, й падiння нарештi закiнчилося.
Алiса анiтрохи не забилася й уже наступноi митi зiрвалася на ноги; вона поглянула вгору, але там було темно, хоч око вибери; попереду неi знову був довгий коридор, i в його глибинi ще виднiв Кролик, який чимдуж шкварив геть. Не можна було гаяти нi секунди, й Алiса полопотiла за ним швидко, як вiтер, – i саме вчасно, щоби почути, як Кролик буркотить, повертаючи за рiг:
– Ох, моi вушка, моi вусики, вже так пiзно, так пiзно!
Огинаючи рiг, Алiса мало не наступала тваринцi на п’яти, проте, коли вискочила з-за повороту, нiякого Кролика вже не було; вона опинилася в довгiй низенькiй залi, освiтленiй численними лампами, що звисали зi стелi.
В залу звiдусiль виходили дверi, та, на жаль, геть усi замкненi; пройшовши вздовж одного, а тодi й уздовж другого боку та поторсавши кожнi, Алiса похнюплено почовгала серединою кiмнати, ламаючи собi голову, як же iй взагалi звiдси вибратися.
Несподiвано вона побачила бiля себе маленький столик на трьох нiжках, всуцiль зроблений зi скла; на ньому не було нiчого, крiм крихiтного золотого ключика, й Алiсi одразу ж спало на думку, що вiн може бути вiд якихось дверей у цiй залi. Та ба! Чи то замки виявилися завеликi, чи то ключик замалий, та, хоч би як там було, жоднi дверi ним не вiдчинялися. Проте, обходячи залу вдруге, Алiса наскочила на фiраночку, яка запинала щось унизу над пiдлогою i яку вона спершу не помiтила, й за тiеi завiскою знайшлися маленькi дверцята з п’ятнадцять дюймiв[5 - Дюйм – мiра довжини, що дорiвнюе 2,5 см.] заввишки. Вона встромила крихiтний золотий ключик у замкову шпарину, й, на ii превелику втiху, вiн пiдiйшов!
Алiса прочинила дверцята й побачила, що вони ведуть до малесенького коридорчика, не бiльшого за пацючу нору; дiвчинка опустилася на колiна й крiзь цей коридор угледiла найпишнiший сад, який лишень можна собi уявити. Як же палко iй праглося вибратися з похмуроi зали й поблукати помiж цих барвистих квiтникiв та свiжих фонтанiв! Але в дверi навiть ii голова не пролазила. «А бодай би голова i пролiзла, – подумала бiдолашна Алiса, – то що за користь була б менi з неi без плечей. Ах, якби ж я вмiла складатися, наче пiдзорна труба! Думаю, я змогла б, знати б лишень, iз чого почати». Бо ж, бачте, через те, що останнiм часом сталося стiльки всього чудернацького, вона почала пiдозрювати, що насправдi не так багато речей у свiтi дiйсно е неможливими.
Схоже, чекати бiля маленьких дверцят не було жодного сенсу, тож Алiса подалася назад до столика, несмiливо сподiваючись знайти там iнший ключ або принаймнi пiдручник зi складання людей на манiр пiдзорних труб. Проте зараз вона знайшла на ньому маленьку пляшечку («Ранiше ii тут точно не було», – сказала Алiса) iз закрученим довкола шийки паперовим ярличком, на якому було гарними, великими лiтерами надруковано: «ВИПИЙ МЕНЕ».
Звiсно, «ВИПИЙ МЕНЕ» – гарна пропозицiя, та мудра маленька Алiса зовсiм не збиралася мерщiй САМЕ ТАК i вчинити.
«Нi, я спершу роздивлюся, – вирiшила вона, – й побачу, е на пляшцi напис «Отрута» чи немае»; бо ж Алiса читала кiлька чудових маленьких iсторiй про дiточок, якi обпеклися, стали поживою для диких звiрiв або вскочили в iншi неприемнi халепи тiльки тому, що вони НЕ пам’ятали простеньких правил, яких iх учили iхнi друзi, як-от: розпечена до червоного коцюба обпiкае, якщо тримати ii задовго, а якщо ДУЖЕ глибоко порiжеш руку ножем, то вона зазвичай кровить, а ще Алiса нiколи не забувала, що коли випити багато з пляшечки, на якiй написано «Отрута», це майже напевно тобi зашкодить, рано чи пiзно.
Та хай там як, на цiй пляшечцi не було напису «Отрута», тож Алiса наважилася покуштувати ii вмiст та, оскiльки напiй iй смакував (насправдi його смак був мiшаниною з вишневого пирога, заварного крему, ананаса, смаженоi iндички, iрисок та гарячих грiнок iз маслом), доволi швидко з ним упоралася.
* * * * * *
* * * * *
– Що за дивне вiдчуття! – вигукнула Алiса. – Напевно, я складаюся, як пiдзорна труба.
Так воно й було: тепер вона заледве сягала десяти дюймiв заввишки, й лице ii просвiтлiло вiд думки, що тепер вона саме того зросту, щоби пройти крiзь дверi до чудового садочка. Проте спершу Алiса зачекала кiлька хвилин, щоб зрозумiти, чи не плануе вона й далi зменшуватися; вона трохи нервувалася щодо цього. «Бо ж, погодьтеся, все могло скiнчитися тим, – сказала Алiса сама до себе, – що я б зовсiм розтанула, як та свiчка. Цiкаво, на що б я тодi стала схожа?» І вона почала уявляти собi, який вигляд мае вогник свiчки пiсля того, як сама свiчка вже згасла, бо ж не могла пригадати, щоби колись iй доводилося бачити таку чудасiю на власнi очi.
За деякий час стало зрозумiло, що нiчого бiльше не вiдбуваеться, i вона вирiшила не гаючись iти до садка. Та що за лихо! Вже бiля дверей бiдолаха згадала, що забула маленький золотий ключик, а пiдiйшовши до столу, зрозумiла, що не може його дiстати: вона прекрасно бачила ключ крiзь скляну стiльничку й щосили намагалася вилiзти нагору однiею з нiжок, та нiжка була занадто ковзкою; тож, коли нарештi Алiсу геть зморили цi безплiднi зусилля, бiдна крихiтка сiла й розплакалася.
– Ну ж бо, немае сенсу сидiти й отак собi рюмсати, – озвалася Алiса до себе доволi суворо. – Раджу тобi негайно припинити!
Зазвичай Алiса давала собi слушнi поради (хоча й рiдко iм слiдувала), а iнколи лаяла себе так безжально, що аж на очi iй наверталися сльози. Одного разу, пригадуеться, вона намагалася накрутити собi вуха за те, що шахрувала в грi у крокет, в яку грала сама проти себе, бо ж ця дивовижна дитина просто обожнювала вдавати з себе одночасно двох людей. «Але зараз немае сенсу, – подумала бiдолашна Алiса, – вдавати iз себе двох людей. Ба, та мене лишилося так мало, що й на ОДНУ путню людину не настачиш!»
Невдовзi в око iй впала невеличка скляна скринька, що лежала попiд столом: коли Алiса вiдкрила ii, то побачила крихiтний кекс, на якому коринкою[6 - Коринка – чорнi дрiбнi родзинки без кiсточок.] було прегарно викладено: «З’ЇЖ МЕНЕ».
– Що ж, я його з’iм, – промовила Алiса, – i тодi, якщо вiд цього я почну рости, то зможу взяти ключа, а якщо знову малiти, то проповзу попiд дверима; отже, так чи iнак я потраплю до саду, й менi цiлковито начхати, як саме це станеться!
Алiса вiдкусила шматочок i тривожно повторювала сама до себе: «Так чи iнак? Так чи iнак?», поклавши руку собi на макiвку, щоби вiдчути, в який бiк вона росте, й чимало здивувалася, побачивши, що залишаеться того самого зросту; ясна рiч, в основному таке й вiдбуваеться з людьми, що iдять кекс, але Алiса настiльки призвичаiлася вже не чекати нiчого, окрiм якихось чудасiй, що iй здалося доволi нудним i недотепним те, що життя знову стае навдивовижу звичним.
Тож вона хутко взялася до справи й невдовзi покiнчила з кексом.
Роздiл другий
Озеро слiз
– Усе чудернацькiше та чудернацькiше! – зойкнула Алiса (вона була така ошелешена, що на мить зовсiм забулася, як треба правильно говорити). – Тепер я розсуваюся, мов найбiльший у свiтi телескоп! Бувайте, моi нiжки! (Бо ж коли вона поглянула вниз, на своi ноги, то iх уже й видко не було, так далеко вони опинилися.) Ох, бiдолашнi моi малесенькi нiжки, хто ж тепер одягатиме вас у черевики й панчохи, моi солоденькi? Гадаю, я вже не спроможуся… Я буду бозна-як далеко, щоб ще й вами опiкуватися, доведеться вам дбати про себе самим…
«Та все ж треба бути до них добрiшою, – подумала Алiса, – а то ще не стануть ходити туди, куди менi треба! Так, помiркуймо: буду надсилати iм пару нових черевичкiв до кожного Рiздва».
І вона взялася прикидати, як би це здiйснити.
«Надсилатиму iх iз розсильним, – вирiшила Алiса. – Мабуть, це страх як кумедно – посилати подарунки власним ногам! А як же дивно виглядатиме адреса:
панi Правiй Нозi Алiси, килимок перед камiном, одразу бiля граток…
О Господи, що за дурню я верзу!»
Цiеi митi Алiсина голова торохнулася об стелю зали; насправдi, тепер Алiса була бiльше нiж дев’ять футiв[7 - Фут – англiйська мiра довжини, що становить 30,48 см.] заввишки, тож вона мерщiй ухопила золотого ключика й поквапилася до хвiртки.
Бiдолашна Алiса! Усе, що вона тепер могла зробити, так це вкластися на бiк i зазирнути крiзь дверцята одним оком: протиснутися крiзь них iй зараз було б складно як нiколи. Тож вона сiла й знов заплакала.
– Хоч би посоромилася, – казала до себе Алiса, – така доросла дiвчинка (цiлком слушно зауважила вона), а сидиш оце й рюмсаеш. Негайно припини, кому сказано!
Та вона все одно плакала й плакала, сльози лилися з неi галонами[8 - Галон – мiра об’ему рiдин та сипких речовин в Англii, що дорiвнюе 4,546 лiтра.], аж поки довкола не назбиралося чималеньке озерце, дюймiв чотири завглибшки, яке залило залу майже до половини.
Невдовзi вдалинi зачулося тупотiння чиiхось нiжок, i Алiса хутко витерла очi, щоби подивитися, хто там такий. Це повернувся Бiлий Кролик; вiн увесь розчепурився, в однiй руцi тримав пару бiлих лайкових рукавичок[9 - Лайка – сорт м’якоi шкiри; рукавички з такоi шкiри були предметом розкошi.], а в iншiй – вiяло, але так само мурмотiв собi пiд носа:
– Ох! Герцогиня, герцогиня! Ох! Якщо я забарюся, вона просто оскаженiе!
Алiсу посiв такий розпач, що вона вже ладна була просити допомоги в будь-кого, тож, коли Кролик порiвнявся з нею, дiвчинка заговорила тихим, нерiшучим голосочком:
– Перепрошую, пане…
Кролик нестямно пiдстрибнув, випустив рукавички та вiяло й щодуху дременув у темряву.
Алiса пiдiбрала впущенi речi, а оскiльки в залi була страшна задуха, то почала обмахуватися вiялом, примовляючи мiж тим:
– Отакоi! Яке все химерне сьогоднi! А вчора ж усе було, як звичайно. Цiкаво, може, мене вночi пiдмiнили? Так, помiркуймо: чи саме такою я прокинулася сьогоднi вранцi? Здаеться, я таки почувалася трохи по-iншому. Та якщо я вже не та, то виникае запитання: хто я взагалi, заради Бога, така? Ах, ОЦЕ справжня загадка!
І вона стала пригадувати всiх знайомих дiтлахiв свого вiку, щоби пересвiдчитися, чи не стала вона кимось iз них.
– Я напевно не Ада, – мiркувала Алiса, – бо в Ади волосся завиваеться такими довгими кучерями, а в мене взагалi нiяких кучерiв нема. І ще я точно не Мабель, бо я ж знаю силу-силенну речей, а вона! О! Та вона нiчогiсiнько не знае! І крiм того ВОНА – це вона, а я – це я, i… О Господи, як же це все заплутано! Треба перевiрити, чи знаю я все те, що знала ранiше. Так-так, подивимося: чотири на п’ять буде дванадцять, чотири на шiсть буде тринадцять, чотири на сiм буде… о Боже! Я так нiколи до двадцяти не дiйду! Гаразд, таблиця множення – це дрiбнички: треба спробувати географiю. Лондон – столиця Парижа, Париж – столиця Рима, а Рим… Нi, певна, ЦЕ неправильно! Мабуть, я таки перетворилася на Мабель! Зараз зосереджуся та прочитаю «Старанно крихiтка бджола…»
І Алiса склала руки на колiнках, наче збиралася вiдповiдати урок, та почала декламувати вiрша, проте голос ii звучав якось хрипко й химерно, а слова були не зовсiм такими, як зазвичай:
Старанно крихта-крокодил
Плекае довгий хвiст:
Вертiти ним на цiлий Нiл
