скачать книгу бесплатно
Сьогоднi багато говорять про песимiзм. Про оптимiзм менше. Бо здаеться, що песимiзм належить до реалiй наших часiв. Твори модернiстських поетiв бувають зазвичай налаштованими на песимiстичну ноту, але й поза поезiею песимiзму достатньо в теперiшньому свiтi. Останнiм часом швидке зростання кiлькостi самогубств також приписують щораз бiльшому поширенню песимiзму, i часом можна почути скаргу, що песимiзм заразив собою навiть молодь, вiдмiнною рисою якоi ранiше, безперечно, був усе-таки палкий оптимiзм.
Але хоча багато говорять про песимiзм, мало хто зумiв би дати стислу та ясну вiдповiдь на питання, чим власне вiн е. Це достатньо звична ситуацiя, коли докладне значення певних гасел, деяких затертих, загальноприйнятих слiв, найменше вмiють пояснити собi тi, хто з цими гаслами найбiльше й найголоснiше воюе. Така неяснiсть думки проявляеться найчастiше тодi, коли певне слово мае кiлька схожих, але все-таки вiдмiнних значень, як це власне i вiдбуваеться з песимiзмом.
Адже слова «песимiзм» i «оптимiзм» мають подвiйне значення: ми розрiзняемо цi два значення, кажучи про теоретичний i практичний песимiзм, а також про теоретичний i практичний оптимiзм. Пiд теоретичним песимiзмом ми розумiемо переконання, що на свiтi е бiльше зла, нiж добра, бiльше е страждання, анiж щастя, бiльше незадоволення, анiж задоволення. Теоретичний оптимiзм стверджуе протилежне, а саме, що бiльше у свiтi е добра, анiж зла, бiльше щастя, нiж страждання, бiльше задоволення, анiж незадоволення.
На чиему боцi iстина? Чи на боцi песимiстiв, чи на боцi оптимiстiв? Однi й другi вперто вiдстоюють свою точку зору. Песимiсти вказують на велику кiлькiсть страждань, через якi проходить кожна людина на своему шляху вiд колиски до домовини. Вони нагадують про численнi зусилля та клопоти, якi мусить взяти на себе людина, прагнучи забезпечити свое iснування, пiдкреслюють, що на кожному кроцi ми мусимо вiдмовляти собi у багатьох задоволеннях i навiть часто у речах, якi покликанi пiдтримувати здоров’я або сприяти розвитку наших духовних потреб, i, перелiчивши цiлу низку нещасть та невдач, яких зазнае людина, завершують думкою про те, що для людини краще б було зовсiм не народилася, а якщо вже й народилася, то краще iй якнайшвидше зiйшла до темних ворiт Гадесу. Адже задоволень, яких може зазнати людина за життя, так мало, так небагато, й зазвичай вони здобутi таким великим зусиллям, що не варто за ними ганятися, i що жодною мiрою вони не можуть стати винагородою за людськi страждання.
Не менш завзятiше вiдстоюють свiй погляд теоретичнi оптимiсти. Вони кажуть, що вже саме життя е великим задоволенням. Щоправда, не бракуе в ньому й страждань та нездiйсненних бажань, але там, де е свiтло, не може не бути тiнi; там, де е приемнi речi, не може не бути речей неприемних. Це не повинно нас засмучувати, тим бiльше, що насолод у життi так багато i вони такi великi! Скiльки ж насолоди приносить нам краса природи! Скiльки миттевостей справжнього захоплення ми переживаемо завдяки мистецтву! Але i поза красою е багато, неймовiрно багато речей, якi приносять нам незчисленнi задоволення. Дружба i кохання, праця для народу i людства, та сповнена самовiданностi дiяльнiсть, спрямована на iх здiйснення – чи ж це не е джерела великих i тривалих насолод? Що ж порiвняно з ними означають тимчасовi неприемностi, тим бiльше, що зазнавши iх, можна запастися бiльшим терпiнням? Воiстину прекрасним е свiт i варто в ньому жити.
У цей та подiбний спосiб вже тисячу рокiв сперечаються мiж собою теоретичнi песимiсти та оптимiсти, i досi суперечка мiж ними не вщухае. Нiчого дивного в цьому немае, бо суперечка ця не може бути вирiшеною; тому й питання, чи iстина на боцi теоретичних песимiстiв, чи оптимiстiв, е питанням цiлковито безплiдним. Неважко довести, що це дiйсно так.
Адже задоволення i незадоволення iснують лише постiльки, поскiльки iх хтось зазнае, тому слiд би, бажаючи вирiшити суперечку мiж теоретичним песимiзмом та оптимiзмом, знати, чого люди зазнають бiльше: задоволення чи незадоволення. А бажаючи знати, чи люди зазнають бiльше задоволення чи незадоволення, треба було б спочатку з’ясувати, що вiдбуваеться з кожною людиною. Тим часом кожен може легко переконатися, що це неможливо. Ми оминемо тi винятковi випадки людей дуже щасливих i людей, яких на кожному кроцi переслiдуе нещастя, i запитаемо себе: «Чи мали ми в життi бiльше приемних чи неприемних моментiв?» І йдеться не лише про кiлькiсть цих приемних i неприемних моментiв, а й про те, чи було в моему життi бiльше пережито незадоволення чи задоволення. Словом, слiд би провести точну статистику приемних i неприемних моментiв, враховуючи при цьому також ступiнь задоволення i незадоволення.
Це завдання виконати неможливо. Бо, припустiмо, якби навiть вдалося пiдрахувати приемнi та неприемнi моменти, якi кожен з нас пережив (а це вже неможливо зробити хоча б щодо перших рокiв дитинства), то все ж не вдалося б нам нiколи визначити, чи було зазнано бiльше задоволення чи незадоволення. Ми не маемо жодноi мiри щодо цього. Чи хтось вiдважиться сказати щось про те, чи бiльшим е горе, спричинене смертю дорогого нам брата, чи задоволення, спричинене вiдомiстю про те, що брат не помер, i що вiстка про його смерть була помилковою? Отож, немае мови про те, щоб можна було справдi коли-небудь вирiшити суперечку мiж теоретичним песимiзмом i оптимiзмом; якщо хтось стверджуе, що на свiтi е бiльше незадоволення, анiж задоволення, а iншi кажуть протилежне, тодi обидва висловленi твердження е голослiвними, i жодне з них неможливо переконливо обгрунтувати.
Але е ще iнший песимiзм та оптимiзм, який називають практичним. Те, що таке практичний песимiзм i оптимiзм, легко пояснити за допомогою вiдомого афоризму: песимiзм бачить все у чорних кольорах, а оптимiзм – у рожевих. Це означае, що практичний песимiзм схильний до вбачання в усьому радше негативного, анiж позитивного, до переоцiнки цього негативного i до недооцiнки позитивного. Песимiст у практичному значеннi вважае людей радше злими, анiж добрими, не вiрить у здiйснення своiх бажань, не довiряе своiм власним силам i здiбностям, убачае на кожному кроцi перешкоди й невдачi. Практичний оптимiст, навпаки, вбачае в людях ангелiв; вiн переконаний, що зумiе реалiзувати своi плани, дуже впевнений у собi, вiрить у себе i е тiеi думки, що йому вдасться все, що б вiн не забажав здiйснити. Песимiст бувае буркотуном, пiдозрiлим, натомiсть оптимiст весело дивиться на свiт i всiм довiряе.
Такими е практичнi песимiзм та оптимiзм. І знову можна запитати: на чиему боцi iстина? Але i тут не можна вiдповiсти на це питання, хоча й з iнших причин, до вбачання в усьому радше негативного, анiж позитивного, до переоцiнки цього негативного i до недооцiнки позитивного у теоретичному песимiзмi та оптимiзмi. Тому що практичний песимiзм i оптимiзм е наслiдком почасти настрою, почасти особистого досвiду. Людина, яка зазнала в життi багато розчарувань, довiрливiстю якоi скористалися, легко перетвориться на практичного песимiста, особливо, якщо у неi вже був похмурий настрiй, що пасуе бiльше для прикрих почуттiв, нiж для приемних. Натомiсть людина, якiй завжди щастило у життi, яка завжди мала справу лише iз людьми порядними, сповiдуватиме практичний оптимiзм, особливо, якщо природа надiлила ii здоров’ям i веселою вдачею. Але песимiст може вiдчувати речi, якi спростовують його сумнi прогнози, так само як i оптимiст може перебувати в станi, який суперечить його оптимiстичним поглядам на свiт i людей. Отже, не правий анi той, хто стверджуе, що всi люди е злими i що вiн анiтрохи не вiрить людинi, анi той, хто каже, що всi люди е бездоганними i що везiння супроводжуе усi справи людей. Істина лежить, як завжди у таких випадках, посерединi. Не можна вiдчувати до всiх виправдане недовiр’я, але також складно довiряти кожному, якщо не хочеш бути використаним i на додачу висмiяним. Про кожну людину слiд судити зосiбна, вiдповiдно до ii поведiнки, але не можна на загал людей засуджувати або пiдносити до небес. Хто ж мае вдачу, яка схиляе його до однiеi iз цих крайностей, той нехай з цiею вдачею бореться, нехай намагаеться угамувати ii нашiптування i нехай тверезо, а не крiзь призму своеi вдачi дивиться на свiт та людей. Тодi вiн, щоправда, не буде нi песимiстом, нi оптимiстом, а розумною людиною, яка в мiру сил бачитиме свiт i людей такими, якими вони е насправдi.
Отже, немае чого звертатися у життi до гасел песимiзму й оптимiзму; вони лише затемнюють тверезе судження про речi та людей, а йдучи за iхнiм покликом iнодi можна легко припуститися прикрих помилок. Найращим путiвником у життi (кращим навiть вiд найгарнiшого гасла) е i завжди залишиться помiркованiсть.
Переклад з польськоi Ольги Гончаренко
Чому ми любимо музику?[11 - Лекцiя, проголошена 12 листопада 1906 [року] у Львовi в залi Зiрки.]
Диспозицiя
Багатоманiтнiсть iснуе вже в самих звуках. Необхiднiсть ритму веде до задавання ритму (експеримент з метрономом). Чим бiльш неочiкуваною та менш звичною е розмаiтiсть, тим бiльше вона подобаеться. Завершенi дисонанси. Можливiсть кiлькаразового прослуховування тих самих творiв. Уподобання в симетрii й структурi твору. Аналогiя. Ритм задае водночас однорiднiсть i розмаiття. Комбiнаторика. Цiкавiсть очiкування, цiннiсть несподiванки [?]. Багатоманiтнiсть: висоти, гучностi, [?] iнтервалiв, тембрiв [?]. Полiфонiя – голосiв [?]. Ритм [?]. Багатоголосся – роздiлене [?] на рiзнi тембри, тривалостi [?]. Змiна ритму. Немае [?] що мають [?], бо уподобання в музицi е у кожнiй [?]. Асоцiйованi чинники: а) почуття – мажор, мiнор i поодинокi тони, рiвно як i тембри; Ь) схожiсть звукiв до [?], музичнi образи; с) динамiка; ф ритм на [?] не [?] (сполучення високих [?]). Крiм того, назва пiдказуе нам виявлення [?] схожостi, аналогii. Текст, пiсня, опера.
Демонстрацiя
Фортепiано. Флейта. Губна гармошка. Скрипка. Метроном. Паличка (для ритму).
(1) Шум – звук (голос). (2) якiсть. (3) Сила звуку (гучнiсть). (4) Тембр. (5) Тривалiсть. (6) Динамiка (флейта).
(7) Зiграти без ритму.
(8) Метроном.
1
Кожне питання виходить з певноi засади, передбачае у формi здогадки якесь припущення чи навiть переконання. Запитуючи, чому ми любимо музику, тим самим ми висловлюемо переконання, що ми ii любимо. І, здаеться, нiхто у цьому не сумнiваеться. Можливо, ми не завжди любимо музику; бувають моменти, коли ми не хочемо нiзащо ii слухати, коли, наприклад, хворi, дуже роздратованi тощо; не завжди i не всi ми любимо певного роду музику; то iмпонуе нам бiльше музика сумна, зворушлива, iншого разу ми вiддаемо перевагу веселiй та бравурнiй; однi надають перевагу серйознiй музицi, iншi – легкiй, хiба цiлком випадково знайдеться людина аж така немузикальна, яка б нiколи не любила жодноi музики. І не тiльки людина, тварини також люблять музику. Цей факт знайшов свое вiдображення у численних казкових розповiдях, а цi казки принаймнi мiстять ту iстину, що тварини справдi реагують на музику. І якщо часом наводиться приклад собак, якi починають вити на вiдлуння звукiв фортепiано, слiд було б подумати, чи це часом не е радше проявом уподобання? Адже собака зазвичай не тiкае вiд фортепiано, не намагаеться вiддалитися, а лягае бiля нього чи пiд ним. Але, не вдаючись у те, що вiдбуваеться з тваринами, про людей смiливо можна сказати, що загалом вони справдi люблять музику, що люди, нечутливi до будь-якоi музики взагалi, е винятком. Сiльський хлопець, який пасе телят, грае собi на сопiлцi, i знатна дама, яка одягае на себе дiаманти i шовки, аби пiти на концерт, i дика людина, яка проживае в австралiйськiй глибинцi й танцюе навколо вбитого ворога, а також розбещений король, який наказуе грати оперу лише для самого себе, – всi вони люблять музику. І ми всi ii також любимо.
Отже, ми можемо запитати, чому ми любимо музику? Але хiба можна вiдповiсти на це питання? Бо, що це означае, що ми щось любимо? Просто, що нам приемно, що це пробуджуе у нас приемнi почуття. А хiба можна сказати, чому одна рiч пробуджуе у нас приемнi почуття, а iнша – нi? Хiба можна сказати, чому, наприклад, певний запах нам приемний? Чому ми любимо – в загальному значеннi – свiтло i не любимо темряви? Чому ми любимо помiрне тепло i не любимо холоду, який пронизуе нас до кiсток? Проста логiка пiдказуе нам: ми любимо свiтло i тепло, тому що вони сприяють життю та здоров’ю; брак свiтла i холод ускладнюють правильне функцiонування нашого органiзму i завдають йому – коли це довго тривае – шкоди.
Але така вiдповiдь не може нас задовольнити з двох причин. По-перше, вона нiчого нам не пояснюе, тому що полягае в тому, що ми на мiсце одного виразу пiдставили iншi, якi означають бiльш-менш те саме. Отже, ми мусимо й далi запитувати, чому нам подобаеться музика. Це друге формулювання питання допомагае зрозумiти i нагадуе нам, що не кожному подобаеться всяка музика. Нам важко з’ясувати, чому одному подобаеться така музика, а другому – iнша. Отже, ми змушенi обмежитися запитанням, чому нам подобаеться музика загалом, безвiдносно до того, чи е вона такою чи iншою.
Отож, якщо ми говоримо про музику загалом, достатньо лише мати на увазi те, що ми знаходимо в музицi будь-якого виду. І ми мусимо передусiм замислитися над тим, що в музицi ми любимо, що нам у музицi подобаеться загалом. Тому що в кожному музичному творi повиннi iснувати якiсь чинники, якi викликають у нас задоволення, i цi чинники ми повиннi пiзнати насамперед. А потiм ми подивимося, як вчинити з питанням, навiщо нам цi чинники, спiльнi для будь-якоi музики загалом, й чому музика взагалi подобаеться, чому ми ii любимо.
Музичний твiр не е чимось простим. Вiн передусiм складаеться зi звукiв (а не зi шумiв). Як споруда, збудована з балок, з каменю, з цегли, так i звуки е матерiалом, з якого створюеться музичний твiр. А якщо ми ближче придивимося або радше прислухаемося до звукiв, то помiтимо, що звук так само не е чимось простим.
Тому що у звуцi ми можемо виокремити рiзнi, а саме чотири речi:
(1) висота (тобто якiсть), (2) сила, або iнтенсивнiсть, (3) тембр [i] (4) тривалiсть звуку. А в поеднаннi ознак iнтенсивностi й тривалостi звуку виникае щось подiбне ще й до п’ятоi ознаки, яку можна назвати динамiкою звуку. Той самий звук, що тривае певний час, може ще увесь той час лунати з однаковою силою або ставати щораз сильнiшим чи слабшим, а також поперемiнно слабшати й посилюватися, i навпаки. Вiдомо, що музичнi iнструменти дуже рiзняться мiж собою саме з урахуванням того, якими е висота, тембр i динамiка iхнiх звукiв. Скрипка i контрабас однакового тембру – вони [мають] дуже багату динамiку; натомiсть орган и мають бiдну динамiку, проте багатий тембр. Фортепiано, з погляду як тембру, так i динамiки, [е] одним iз найбiднiших iнструментiв, зате володiе iншими перевагами, про якi йтиметься далi.
Усi цi найрiзноманiтнiшi звуки самi по собi не спроможнi створити музичного твору. Із самих цеглин не будуеться дiм. Щось повинно скрiпити цеглу, щоб створити якiсь контури, лiнii, форми. Якщо ми вiзьмемо ряд звукiв, один за одним, то ще не отримаемо музики – а лише ряд звукiв – подiбний до безладноi купи цеглин. Будуючи дiм, потрiбно класти щось мiж цеглинами, що б водночас не дало iм стикатися одна з одною безпосередньо, але все-таки поеднувало в якусь цiлiснiсть. Цим вапняним розчином звукiв е ритм. Ритм виникае тодi, коли звуки йдуть один за одним через певнi iнтервали i внаслiдок цього з певною тривалiстю, причому звуки, що розмежовують деякi з цих iнтервалiв, видiляються бiльшою iнтенсивнiстю, тобто е акцентованими. Отже, в ритмi ми мусимо розглянути три чинники. Звуки, якi йдуть один за одним, мусять мати певнi iнтервали, певне тривання, у вiдповiдних мiсцях повиннi бути виокремленi. [Якщо ми говоримо про ритм поза музикою i поезiею, це акцентування [метр] не е необхiдним – ритмiчний хiд, ритмiчна пульсацiя, а також маятник мають свiй ритм.] І знову ми натрапляемо тут на величезну багатоманiтнiсть. Ритмiв iснуе величезна кiлькiсть, яку ми зводимо до певних основних типiв, якi зазвичай у музицi називаються тактами; однак рiзнi типи тактiв не вичерпують тiеi величезноi розмаiтостi, збiльшеноi тим, що за таких самих часових вiдношень звукiв та iхнiх iнтервалiв саме звуки можуть мати рiзну безвiдносну тривалiсть. Це створюе так звану рiзницю темпу. Достатньо порiвняти ритм мазурки з ритмом вальсу – один i другий на %; рiзниця [полягае] у часових вiдношеннях у звуках мiж трьома чвертями, а також в акцентi:
Існуе величезне багатство форм i типiв.
Тепер нам вiдомi основнi елементи кожного музичного твору:
звуки i ритм. Звуки повиннi бути рiзними, повиннi рiзнитися хоча б висотою, при цьому звуки тiеi самоi висоти можуть деколи повторюватися, але з однакових звукiв музичний твiр ми не складемо. Отже, ряд рiзних звукiв, що йдуть один за одним, називаеться мелодiею, тобто спiвом (казати про мелодii в шумi лiсу або свистi вiтру [мелодii] – трохи неправильно, бо то шуми, хоча й вони можуть мати рiзну висоту) [-] i ми можемо сказати, що для створення музичного твору потрiбнi як мелодiя, так i ритм. Однiеi мелодii чи одного ритму недостатньо. А ритмiчна мелодiя вже е музикою. Такою була грецька музика, таку музику створюе пастушок, граючи на сопiлцi, – або хтось, хто спiвае сам для себе [для власного задоволення]. Однак зазвичай ми не обмежуемося лише ритмiчною мелодiею, але й щось до неi додаемо, а саме гармонiю.
В конкретний момент кожний з нас може спiвати тiльки один звук, але двое людей можуть одночасно спiвати два рiзних звуки – а на багатьох iнструментах можна видобути одночасно також два i бiльше звукiв. Коли два або бiльше звукiв лунають одночасно, виникае гармонiя, яка може бути приемною на слух i тодi вона називатися консонансом (узгодженою гармонiею), а будучи неприемною на слух – називатися дисонансом (не-узгодженою гармонiею). Гармонiя може бути двоголосна, три-, чотириголосна i т. д. Інтервали. – Акорди.
2
Ознайомившись у загальних рисах зi структурою та архiтектурою, а отже, будовою музичного твору та способом, у який вiн складаеться з простiших чинникiв, ми можемо помiркувати про те, що нам у музичних творах, у музицi подобаеться.
Для того, щоб полегшити собi завдання, ми подiлимо своi мiркування на певнi частини, опираючись на досвiд, який нам надае кожний твiр мистецтва, кожна рiч, яка бiльш-менш нам подобаеться. Адже в творах мистецтва ми повиннi передусiм розрiзнити те, що нам е безпосередньо даним, що ми сприймаемо зором або слухом, вiд того, що цi безпосередньо сприйнятi речi в подальшому пробуджують в нашiй свiдомостi. Вiзьмiмо вiрш, який хтось декламуе. Безпосередньо даним нам е голос декламатора, звучання його слiв. Навiть якщо ми не розумiемо мови, якою написаний вiрш, ми можемо почути у ньому i ритм, i риму. [Процитувати початок Ілiади i першу строфу Dies /гае[12 - День гнiву (лат.). Католицька секвенцiя. – Прим. перекл.]]. Це безпосереднi чинники. Крiм того, [ще iснують] чинники, якi в свiдомостi пробуджують слова, якщо ми iх розумiемо. Це асоцiйованi чинники. Інший приклад: ми оглядаемо картину, на якiй бачимо лiнii, кольори, контури, забарвленi яскравiше i темнiше поверхнi (наприклад, якщо це вiзерунок якогось килима). Інодi, однак, цi лiнii мають якесь значення, ми дiзнаемося, що тут зображеною е група дерев або людей. І це ще можна вiднести до безпосереднiх чинникiв. Але у цiй групi дерев, що стоять над струмком при свiтлi мiсяця, проявляеться увесь смуток осiннього пейзажу, якийсь зворушливий, меланхолiйний настрiй. Цього вже ми не бачимо на картинi, але самi собi домислюемо; це те, що ця картина в нас пробуджуе. Це асоцiйованi чинники.
Погляньмо, чи в музицi вiдбуваеться так само. Тож зупинiмося спочатку на сферi того, що ми чуемо безпосередньо.
Отже, передусiм ми чуемо звуки. Чи може нам подобатися якийсь звук, взятий сам по собi? Без сумнiву, так. На це [е] незлiченна кiлькiсть доказiв поза музикою, у сферi значно ширшiй, у сферi всього, що сприймае наше вухо. Скрегiт нiгтя по стiнi не е дуже приемним; чийсь голос е або приемний, або нi. Звук [одних] дзвонiв може бути якийсь глухий, плаский, тарахкотючий, як розбитий горщик; iнших – повний, заокруглений, звучний. ясна рiч, що в музицi використовуються тiльки такi звуки, якi нам подобаються вже взятi самi по собi. В музицi слiд дбати про те, щоб вони були чистими, щоб вони виразно звучали i дзвенiли; все мистецтво будови музичних iнструментiв полягае в уможливленнi видобуття з iнструмента самих лише приемних звукiв. Скажiмо, скрипки мають милозвучний тон, тобто гарний, приемний звук, який нам подобаеться. Той, хто не мае (гарного) голосу, не вчиться спiву, тому що його голос не вiдповiдае якостям, необхiдним у музицi, вiн не мае достатньо приемного звучання, не е гучним. Те, що ми називаемо повним, дзвiнким звучанням, е певним тембром звуку; i цих тембрiв звуку е величезна кiлькiсть i багатоманiтнiсть. Найгарнiше забарвленi звуки i намагаються використовувати в музичних творах.
Отже, ми можемо з повним правом констатувати, що в музицi нам передусiм подобаються самi звуки, якими ми користуемося в побудовi своiх музичних творiв.
Однак, наскiльки просто констатувати цей факт, настiльки й складно, якщо взагалi можливо, вiдповiсти на питання, чому використовуванi в музицi звуки нам подобаються. Видаеться, що тут ми стоiмо перед фактом, який не може бути пояснений. А якщо ми кинемо оком на сумiжнi галузi, то констатуемо таку саму безпораднiсть. Чому нам, наприклад, подобаються певнi кольори? Наприклад, насичений, соковитий червоний колiр як такий, котрий взагалi подобаеться нам набагато бiльше за якийсь блiдий жовтий колiр, якому знов-таки ми завжди вiддаемо перевагу над якимось брудно-сiрим!? Або чому нам взагалi подобаеться запах троянди, фiалки, але не подобаеться запах паленого волосся, протухлого яйця? Знаходяться рiзнi вiдповiдi на цi запитання. Утiм, жодна з них не е задовiльною, до кожноi з них е численнi застереження. Та зрештою завжди йдеться про те, що ми маемо вже таку органiзацiю, за якоi нашi почуття так побудованi i сконструйованi, що однi кольори, голоси, звуки, запахи, смаки, дотики нам приемнi, iншi – неприемнi, що одне ми любимо бiльше, iнше – менше. І тому вподобання, що базуеться на будовi та органiзацii наших чуттiв, ми називаемо чуттевим вподобанням – тобто фiзiологiчним.
Отже, ми знаходимо в музицi передусiм чуттеве вподобання в самих звуках, у приемному на слух звучаннi. Це уподобання стосуеться не тiльки одиничних, окремих звукiв, а й гармонii. Деякi звуки [е] приемними, а деякi неприемними. Знов-таки [ми маемо] численнi спроби з’ясування [цього стану речей]. Найновiшi з цих спроб – це пояснення Штумпфа, що грунтуються на спiвзвучностi й неспiвзвучностi певних звукiв. Але без сумнiву вподобання акордiв за своею суттю е так само чуттевим уподобанням, як i вподобання одиничних звукiв.
[3.]
Проте з часом, коли ми порiвняемо мiж собою кiлька рiзних звукiв, кiлька рiзних акордiв, що йдуть один за одним, у нас з’являеться вподобання дещо iншого виду. Спробуймо натиснути кiлька разiв на ту саму клавiшу, той самий акорд. Це швидко нам набридне. Тепер вiзьмiмо ту саму клавiшу, i натискаймо на неi, змiнюючи силу удару. Це вже не так нудно (так само, коли той самий звук ми поступово посилюемо). Схоже спостереження, коли чуемо монотонне звучання дзвонiв i [?] [шум?], наприклад, вiтру з рiзною, перемiнною силою. Що нам тут бiльше подобаеться? Власне, ця перемiннiсть, розмаiтiсть, рiзнорiднiсть. І тут ми стикаемося з основним законом психiчного життя, який iснуе не лише в сферi чуттiв, а мае свое застосування скрiзь. УатiаНв йгiгсiаi[13 - Розмаiтiсть приносить задоволення (лат.). – Прим. перекл.]. Розмаiтiсть нас радуе – в життевiй i розумовiй сферi (тембри [музичного] строю, [?]); одноманiтнiсть нас засмучуе. Отже, якщо ми маемо послiдовнiсть рiзних звукiв, рiзних акордiв, то ми маемо урiзноманiтнення. Це урiзноманiтнення може стати дуже багатим, якщо поперемiнно [йдуть] рiзнi звуки й рiзнi акорди, якщо також [ми маемо] звуки й акорди рiзних тембрiв, рiзних iнтенсивностей, рiзних тривалостей. Отже, поряд iз чуттевим уподобанням у самому звучаннi ми маемо ще вподобання розмаiтостi звучання. А чим ця розмаiтiсть е бiльшою, багатшою, повнiшою, тим бiльшим е вподобання; тим бiльше [вона] мiстить несподiваних речей. Нинi прихильнiстю до розмаiтостi пояснюеться факт, чому навiть акорди, самi по собi неприемнi, так званi дисонанси, можуть мати застосування в музицi. Вони переривають одноманiтнiсть приемних нашому слуху звучань i е допустимими тiльки в формi такоi перерви, тобто, вони мусять бути «пiдготовленими» й «закiнченими».
Чим бiльше урiзноманiтнення, тим бiльше вподобання! Але за однiеi умови, важливоi знов-таки не тiльки в музицi, а й в усiх життевих i розумових сферах. Найбiльш урiзноманiтненою е поверхня, вкрита рiзнокольоровими плямами. Та все ж таки ми вiддаемо перевагу якомусь кольоровому малюнку (якщо не брати до уваги спецiальнi випадки). Це тому, що урiзноманiтнення спричинюе деякий неспокiй, тягне нас i туди i сюди, розсiюе нашу увагу, стомлюе i виснажуе нас – ми втрачаемо панування над цим багатим на подробицi нагромадженням найрiзноманiтнiших чинникiв. Приемно мати урiзноманiтнене заняття, але хто щомитi повинен робити щось iнше, той зовсiм не е захоплений цим приемним. Отож, поряд з усiм розмаiттям i багатоманiтнiстю потрiбно, однак, щось, що цi рiзнi чинники поеднае, що надасть iм певноi однорiдностi, певного ладу, такоi певноi структури, щоб у них не загубитися. Цим чинником у поеднаннi кольорiв е якийсь малюнок, якась структура; в музицi, в мелодii [?] цим чинником е передусiм ритм.
Ми маемо дуже сильну потребу в такому впорядкуваннi розрiзнених мiж собою вражень; тому навiть там, де враження даються без такоi структури, ми самi, в своiй свiдомостi, дiлимо iх на групи, привносячи в них ритм. (Показати на метрономi.)
Ритм сприяе тому, що розрiзнена послiдовнiсть звукiв чи акордiв набувае певного зв’язку, що тi елементи, якi звучать, поеднуються в певну цiлiснiсть, що в множинi звукiв й акордiв з’являеться якась структура, якийсь однорiдний план. Бо всi цi звуки й акорди завдяки ритмовi розпадаються на певнi групи, на так званi такти, якi за звучанням можуть i повиннi мiж собою дуже рiзнитися, але ритмiчно вони побудованi однаково.
Звичайно, ритм також пiдлягае урiзноманiтненню; жодний такт не будуеться так само, як iншi, але всi вони мають ту саму засадничу форму (той самий метр). У такий спосiб мелодiя, яка привносить у музику розмаiтiсть, завдяки ритмовi отримуе однорiднiсть; у такий спосiб у ритмiчнiй мелодii ми маемо те, що нам взагалi всюди i завжди подобаеться, а саме урiзноманiтнену однорiднiсть, однорiднiсть в урiзноманiтненнi. Тобто один iз загальних принципiв естетичного уподобання – це вже не чуттеве, а естетичне уподобання, що грунтуеться на спiввiдношеннях. І ми знаемо, що мiрою зростання багатоманiтностi виникае ще сильнiша потреба з’еднати ii в однорiдну цiлiснiсть, щоб вона нам подобалася.
Утiм ритм, який дiлить мелодiю на такти, тим самим не тiльки надае звукам певноi однорiдностi, а й водночас загрожуе розiрванням однорiдностi в iншому напрямi. Йдеться про те, що завдяки ритмовi мелодiя розпадаеться на такти; звуки, що належать до одного такту, вмiщуються тим самим у певнi рамки, утворюючи певну однорiдну цiлiснiсть. А окремi такти? Вони, усi рiзнi, тепер стоять поряд, iдуть один за одним. Ритм справдi iх об’еднуе, але чим довший ряд тактiв, тим складнiше iх об’еднати: набiгае потiк, хвиля тактiв – i ми не можемо вже iх схопити в одну цiлiсть! Тепер такти нас заполонюють так само, як перед цим звуки.
Але на це е рада, i якщо ряд тактiв, що йдуть один за одним, мае нам подобатися, ми повиннi прислухатися до неi. Тобто ми повиннi так будувати такти, щоб кiлька тактiв разом створювали знов-таки одну цiлiснiсть вищого порядку, а цiлiсностi вищого порядку – знов-таки цiлiсностi ще вищого порядку, (демонстрацiя на прикладi Cake-walk [Дебюссi?], Sirenenmotiv [?] [зi симфонiчноi поеми Дебюссi], лицар сонця [?]). У такий спосiб всi цi такти е зведенi до певноi едностi, зiбранi разом, i це нам завжди i всюди подобаеться. У такий спосiб виникають так званi музичнi фрази, потiм музичнi фрагменти i т. д. – i в результатi окрема наука [про цi цiлiсностi], наука про музичнi форми. (Соната, менует, вальс.) У всiх цих цiлiсностях, починаючи вiд музичноi фрази, подобаеться нам власне те, що це – едине цiле, складене з розмаiтих елементiв; i подобаеться нам [оминаючи чуттеве вподобання самих звукiв] все те, що увиразнюе ця еднiсть, а разом iз нею i рiзнорiднiсть. Наприклад, симетрiя двох фраз (Симфонiя Гайдна «Mit dem Paukenschlag»), далi аналогiя (Cake-walk).
У такий спосiб може утворитися величезна багатоманiтнiсть послiдовностi звукiв i тактiв, проте тут не буде безмежного роздолля, а буде певна однорiднiсть, певна цiлiснiсть («нескiнченна мелодiя» Вагнера, те саме у Лiста).
Усе те, що до цього було сказано, стосувалося одноголосноi ритмiчноi мелодii. Ми побачили, яка тут е велика кiлькiсть речей, якi нам подобаються чи то з позицiй чисто чуттевих, чи то на пiдставi певних загальних законiв психiчного життя. Але ми ще не вичерпали всiх безпосереднiх чинникiв.
З гармонiею, з багатоголоссям, додаеться новий чинник, який рiвною мiрою викликае як чуттеве вподобання, так i урiзноманiтнення. Уже сама змiна одно- i двоголосся, дво- i триголосся, динамiчне вiдтiнення, виведення рiзних голосiв у рiзних тембрах ([на] рiзних iнструментах, змiшаний хор), рiзнi ритми, [все це] дае нечувану багатоманiтнiсть. Далi [додаеться] величезна кiлькiсть спiввiдношень двох голосiв (паралельний рух, [?]). І знову консонанс (спiвзвучнiсть) поеднуе iх в одну цiлiснiсть i все це е тим, що поеднуе такти, фрази, музичнi фрагменти.
Отож, те, що ми безпосередньо чуемо, уявляеться нам як багата, взята в рамки тканина звукiв, яка доходь до наших вух. Ця однорiдна багатоманiтнiсть нам подобаеться; наша свiдомiсть любить усякi можливi комбiнування, схоплення зв’язкiв i вiдношень, особливо мiж чинниками, якi вже самi по собi е приемними. І тут [е] ще одна рiч. Цiлiснiсть розкриваеться перед нами тiльки поступово, звiдси певне напруження зацiкавленостi, очiкування несподiванки (модуляцiя з des на f), якi нас задовольняють; отож, тут [додаеться] новий чинник уподобання (ритмiчне, мелодiйне, гармонiйне, динамiчне напруження).
[4.][14 - Цей роздiл швидше за все написаний у формi тез та е незавершеним. – Прим. перекл.]
Але це не все, що нам подобаеться в музицi; наразi ми розглянули безпосереднi чинники, а тепер перейдемо до опосередкованих.
Голос е рушiйним чинником. Вiд сильного удару ми здригнемося, пiдскочимо. Звук також дiе подiбним чином. Акцентованi звуки «йдуть нога в ногу» [повторюемо такт головою]. Рiзнi танцювальнi ритми. Це приемна рiч, яка вносить пожвавлення, наче реальний рух. Це знову-таки нам подобаеться. [Марш].
Рух е водночас вираженням почуттiв. Пригнiчення, сум – у повiльних рухах, радiсть, веселiсть – у прискорених. Отже, ритм i темп нагадують нам такi почуття – поряд iз грою звукiв у вухах вiдбуваеться гра почуттiв у душi. Поважнiсть, величнiсть, спокiй i лагiднiсть, пожвавлення. Змiни почуттiв.
Динамiка звукiв також нагадуе нам динамiку почуттiв; наростання, спадання – заспокоення (контраст, Похоронний марш Шопена).
Навiть деякi акорди, [наприклад] дисонанс [?], узгодженiсть i гармонiя в переносному значеннi. Мажор. Мiнор. Навiть одиничнi звуки: низькi [виражають] щось серйозне, високi – менш.
Сюди додаються також звуки, що нагадують людський голос. Крiм того, музика може iмiтувати iншi звуки: грiм, шум морських хвиль, рух води (Мелузiна [Мендельсона?]).
Отож, музика викликае в нас цiлий свiт почуттiв i думок – досить невизначених, але i ця внутрiшня розмаiтiсть нам зазвичай подобаеться.
Часто також [це спрямовуеться] в конкретнiшому напрямi: назва твору «програмовий путiвник», текст, пiсня, опера (слова i рухи; смисл). Утiм, це вже не [е] чиста музика.
Отже, [iснуе] величезна кiлькiсть речей, якi нам подобаються в музицi. А тим бiльше, що те, що нам так подобаеться, зовнiшня гра звукiв i внутрiшня гра почуттiв, по сутi, аж нiяк нас не обходить. Життевi комбiнацii, перебiг почуттiв у життi – це важка i зазвичай важлива рiч. У мистецтвi це дае нам повноту життя, рух, багатоманiтнiсть – але без реальностi. І це, можливо, най-прекраснiше.
* * *
я вже не буду говорити про вiдношення музики до iнших мистецтв, а лише завершу ремаркою: музика [е] найпоширенiшим (потреба вираження) з усiх мистецтв: (1) ii найбiльше слухають, (2) ii найбiльше виконують. Але iснуе небезпека ii механiзацii.
Переклад з польськоi Ольги Гончаренко[15 - Перекладач висловлюещиру подяку Поплавськiй-Мельниченко Юлii Вiкторiвнi кандидату мистецтвознавства, доценту кафедри теорii та методики музичного мистецтва Хмельницькоi гуманiтарно-педагогiчноiакадемiiза неоцiненну допомогу в перекладi цiеi лекцii Казимира Твардовського.]
Чому знання – це сила?
Лекцiя на вiдкриттi Публiчних унiверситетських лекцiй у Львовi 10 листопада 1912 року
Один iз найбiльших мудрецiв усiх часiв, який жив у IV ст. до Рiздва Христового в Грецii, Аристотель, розпочинае одну зi своiх праць реченням: Pantes antropoi ton eidenai oregontai physei. Усi люди за своею природою жадають знання – або iншими словами: кожна людина мае вроджений потяг до знання. Це е однiею iз найвiдомiших та найпоширенiших iстин, i на кожному кроцi ми зустрiчаемо факти, якi ii пiдтверджують. Хлопчик, який розламуе подаровану йому iграшку, щоб зазирнути досередини, перехожий, який побачивши збiговисько, сам приеднуеться до нього i втискаеться у натовп, аби побачити, що там сталося, юнак, який, затамувавши подих, читае повчальну книжку, щоб здобути найбага-тющi вiдомостi, мандрiвник, який вирушае, ризикуючи життям, у далекi та невiдомi краi, аби вивiдати таемницю iхнього укладу та населення, вчений, який зрiкаеться усiх насолод життя i повнiстю вiддаеться дослiдженню обраних ним проблем, мудрець, який наодинцi iз собою, далеко вiд людей та свiту, розмiрковуе про сутнiсть буття – всi вони прагнуть знання. Вони хочуть досягнути знання, вони прагнуть дiзнатися, чим е щось, яким воно е чи було, чому е таким, а не iншим. Вони всi хочуть заспокоiти свою цiкавiсть, яка не дае iм спочити доти, доки вони не дiзнаються про те, про що прагнуть дiзнатися – цiкавiсть, яка заспокоiвшись в одному напрямку, звертаеться до iншого, невпинно наказуючи людинi здобувати щораз нове знання. Ця цiкавiсть часто бувае дуже невибагливою, а iнколи сягае найбез-доннiших глибин i найвищих вершин, до яких людський розум взагалi здатний пiднятися – але так чи iнакше, чи йдеться про незначнi чи про великi речi, у тiй чи в iншiй формi усi люди за своею природою жадають знання.
А жадають його, перш за все, заради нього самого, не думаючи одразу про побiчну його користь. Тому що саме заспокоення цiкавостi, саме пiзнання чогось нового е для людини великою приемнiстю й приносить iй неабияке задоволення. Простий люд не раз насмiхаеться iз вчених, якi скнiють над проблемами, розв’язання яких, як говориться, нiкому нiчого не принесе, – але цей люд забувае, що i йому нiчого не приносить, коли вiн дiзнаеться iм’я самогубця, труп якого знайдено в лiсi, або як виглядають далекi краi, що ними вiн мандруе у кiно – це йому нiчого не дае, окрiм, власне, щирого задоволення, яке випливае iз заспокоення цiкавостi, потягу до знання. Однак помилявся би той, хто вважав би, що ми володiемо потягами лише для того, аби тi слугували нам джерелом задоволення, яке виникае на основi iх заспокоення. Це задоволення е приманкою, яка схиляе нас до заспокоення потягiв, хоча саме iхне заспокоення поза задоволенням, пов’язаним iз ним, мае набагато глибше значення i набагато бiльшу важливiсть. Бо дii, за допомогою яких ми заспокоюемо нашi потяги задля, – як нам здаеться, – самого лише задоволення, потрiбнi або для пiдтримування i розвитку нашого власного життя, або для пiдтримування i розвитку життя людства. Достатньо згадати собi роль, яку вiдiграе в нашому життi потяг до iжi, який проявляеться в голодi, заспокоення якого приносить нам таке iнтенсивне, таке велике задоволення. Однак нiхто не скаже, що ми iмо лише з тiею метою, аби принести собi задоволення. Бо iмо, щоб не померти з голоду, щоб вижити.
Отже, набуття знання багато у чому е подiбним до харчування, i ця подiбнiсть проявляеться у цiлiй низцi метафор, якi використовуе наша мова, говорячи про знання та його набуття. Ми називаемо порожньою голову, якiй бракуе вiдомостей та знання, так само як порожнiм е шлунок. Йому треба iжi, так само як i порожнiй головi треба духовноi, розумовоi поживи. Сьогоднi найбiльш поширеним засобом розумовоi поживи е книжки, адже над королiвською бiблiотекою у Берлiнi прусський король, смертельний ворог нашого народу, але дбайливий просвiтитель власного народу, помiстив напис: «Миiтiшепiиш зрiтiiш». В релiгiйнiй лiтературi навiть говориться про духовну поживу. А найвищi навчальнi заклади, тобто унiверситети, один з яких, наш Львiвський унiверситет Яна Казимира, сьогоднi запросив панство на цю зустрiч, називають Alma mater – матiр’ю, яка живить, бо звiдси виходить, безпосередньо чи опосередковано, пожива для духу i розуму для усiх представникiв народу i суспiльства.
І так само як вiд доброi iжi органiзм росте i розвиваеться та з кожним днем все бiльше набираеться сил, так i розум, живлячись духовною стравою, набувае знань i збагачуеться вiдомостями, й щодня зростае на силi. Цi сили духу слугують, так само як i сили тiла, найпростiшим життевим потребам та iхньому заспокоенню. Боротьба за iснування уже на найнижчих щаблях розвитку iндивiда потребуе не лише сильних плiч, але також i знання про те, як, коли i де цi сильнi плечi застосовувати. І вже тодi людське знання, набуте з досвiду, стае, окрiм добре розвинутих м’язiв, тiею силою, котра гарантуе людинi перемогу у наступальнiй та обороннiй вiйнi з дикими звiрами чи з ворожими племенами.
У тi прадавнi часи, коли людина з кожним днем набувала якогось нового досвiду, розширюючи тим самим своi знання, одного разу вона вiдкрила таке знання, завдяки якому почуття ii власноi сили i могутностi непомiрно зросло. Людина дiзналася, що вона може видобувати вогонь, i дiзналася, в який спосiб. Знання про це було для неi величезним досягненням. Адже стаючи володарем вогню, людина здобула засiб вiдлякування звiрiв, приготування страв, обiгрiву, обробки металу i так далi – достатньо, аби знання про те, що i як [можна] видобути вогонь, багатьма iсториками культури вважалося одним iз найважливiших крокiв, котрий людство зробило у своему розвитку. Усвiдомлення великоi ваги цього нового знання знайшло свое вираження в оповiдi про Прометея, який нiбито принiс людям вогонь з неба, i за це повинен терпiти жорстоку кару. Бо вогонь – це зброя така потужна, що боги не без тривоги бачать ii в людських руках, у них прокидаеться заздрiсть через те, що вони вже не самi володiють вогнем i свiтлом.
Але цей вогонь i це свiтло, котрими людинi вдалося заволодiти проти волi богiв, е одночасно символом знання загалом. Вогонь розсiюе темiнь, перед ним розступаеться усiлякий морок, i знову ж ми зустрiчаемо в людськiй мовi багато виразiв, в яких знання порiвнюеться зi свiтлом, що пломенить зi свiточа. Так мовиться про свiточ знань, про свiтло розуму, про просвiту широких суспiльних верств, мовиться про освiту i про з’ясування темних загадок, про добу Просвiтництва i про ясну думку. Цi метафори мають свое джерело у спорiдненостi слiв, в яких йдеться про знання i бачення[16 - У польськiй мовi слова «wiedza» (знання) i «widzenie» (бачення) мають спiльне походження. В украiнськiй мовi iхня спорiдненiсть утрачена, хоча ii ще можна простежити на прикладi вiдповiдноi пари слiв «вiдати» i «видiти», остатне з яких е дiалектизмом. – Прим. перекл.]. Достатньо навести слова «бачити i знати» [шбгiес i ‘iебгiес], аби це зрозумiти. І так, як свiтло у прямому значеннi цього слова дозволяе нам бачити те, чого ми не бачили у темрявi, так само i будь-яка просвiта нашого розуму, будь-яке дане нам пояснення, будь-який набутий нами досвiд i будь-яке з’ясування дозволяють нам знати те, чого ми перед тим не знали. Тому не можна дивуватися, що подiбно до того, як вогню i свiтлу мiфи приписують надприродне походження, виводячи iх вiд богiв, так само i усяке знання, згiдно iз первiсними вiруваннями, таiться на небесах i через богiв стае доступним людству. Майже у кожного народу зустрiчаемо вiру у якогось Бога, котрий надiлив людей першопочатками знання.
Таке розумiння походження знання слугуе доказом переконаностi у тiй великiй силi, якою е усяке знання. А подальшi докази походять уже не з мiфологii, а з цiлоi низки iсторичних фактiв, якi засвiдчують, що протягом довгих вiкiв тi, хто володiли знанням, ревниво його оберiгали, щоб зберегти усю його силу для себе i не дiлитися нею з iншими. Спочатку всяке знання, яке хоч трохи перевищувало звичайний запас знань, належало жерцям, котрi старанно приховували його вiд цiкавих, i лише в межах своеi касти, свого стану передавали його iз поколiння в поколiння. З тих часiв збереглося ще поняття таемного знання, прихованого вiд очей профанiв, не доступного нiкому, хто не належить до його хранителiв. Навiть сьогоднi iснують ще залишковi прояви такого стану речей, наприклад, у фактi заборони, яка дiе у деяких навчальних закладах, на навчання чужоземцiв, або в небажаннi, з якою деякi дiячi усе ще дивляться на зменшення безграмотностi та поширення освiти. Це небажання зовсiм не випливае iз турботи про спокiй i щастя тих неосвiчених досi верств, але з побоювання втратити виключний чи переважний власний вплив, зi страху, породженого думкою, що сила знання стане доступною тим прошаркам, котрi досi його не мали.
Таким чином переконання про те, що знання е силою, безсумнiвно iснуе, i англiйський фiлософ, який першим, у дещо iншiй формi, висловив думку, що знання – це сила, не сказав нiчого нового, а лише точно передав словами те, що люди бiльш чи менш виразно усвiдомлювали з давнiх давен.
При тiм цей англiйський фiлософ, Френсiс Бекон з Веруламу, мав на увазi певний вид i напрямок знання, а саме: природничо-технiчне знання. Справдi, у цiй сферi сила знання найбiльше впадае у вiчi, тому ми знову пригадуемо мiф про Прометея, який навчивши людей видобувати вогонь, збагатив iх власне природничо-технiчним знанням. Здобуваючи знання у сферi природничих наук i iх технiчного застосування, людина опановуе сили природи, приборкуе iх i робить iх слухняними собi. Як це вiдбуваеться – легко зрозумiти. Спостерiгаючи за перебiгом явищ i подiй у природi, людина стверджуе, що мiж певними явищами i подiями виникае сталий зв’язок; стверджуе, наприклад, що мiж напрямком, в якому плине рiка, i формою поверхнi землi виникае сталий зв’язок, який полягае у тому, що рiка завжди плине вiд вищих до нижчих частин мiсцевостi; стверджуе, наприклад, що дуплистий стовбур дерева тримаеться на поверхнi води – а зробивши цi вiдкриття, людина використала iх з метою перенесення i себе, i рiзного вантажу з мiсця на мiсце за допомогою стовбура i води. На перший погляд, це дуже примiтивне знання, яке стосуеться доiсторичних часiв людства, але все ж таки на це знання спираються усi дослiдження, обчислення i конструкцii iнженерiв, якi необхiднi для створення сучасних водних шляхiв, судноплавних каналiв, найпотужнiших кораблiв тощо. Знання пояснюе нам умови, вiд яких залежать певнi подii та явища; як тiльки ми одного разу пiзнали цi умови, то можемо довiльно створювати цi подii та явища мiрою того, наскiльки ми власне зможемо реалiзувати потрiбнi для цього умови. Інколи також знання цих умов дозволяе нам не допустити виникнення якогось небажаного явища, або подii, або ж це явище, чи подiю затерти, усунути, вiдповiдно до того, наскiльки саме такi умови е необхiдними для подii чи явища. Наприклад, знання про те, що необхiдною умовою виникнення певних хвороб е мiкроорганiзми, дозволяе нам побороти цi хвороби за допомогою знищення цих мiкроорганiзмiв; знання про те, що кисень е необхiдною умовою горiння тiл, дозволяе нам приборкувати пожежу. Знання про те, що необхiдною умовою виникнення звуку е коливання якогось тiла, що звук переноситься завдяки коливанням повiтря, а далi – знання про умови, вiд яких може залежати передача коливання iншим тiлам, разом створили телефон, що е нiчим iншим, як пристроем для реалiзацii умов, за допомогою яких звуковi хвилi можуть виникати у мiсцях вiддалених вiд того мiсця, де вони виникають початково. І що за сила прихована в цьому пристроi, завдяки якому ми можемо розмовляти з людьми, котрi перебувають за сотнi кiлометрiв вiд нас, так нiби простору, що вiддiляе нас вiд них, зовсiм не iснуе! І чи треба згадувати про грамофон, про аероплан, аби торкнутися найновiших досягнень людського знання i технiки пiсля стiлькох iнших, таких як парова машина, телеграф та iншi. Ми занадто звикли до цього всього, уже нiщо нас не вражае, та все ж мить роздумiв над цим дозволяе нам усвiдомити величезну силу усiх цих вiдкриттiв та винаходiв, в яких вiдповiдне застосування наших знань про умови явищ i подiй дозволяе нам у певних межах довiльно творити цi явища та подii! І аби цю силу знання вiдчути, достатньо пригадати собi наше безсилля у тих випадках, в яких ми або не знаемо достатньо умов якихось подiй, або ж не знаемо способiв iхньоi реалiзацii. Так вiдбуваеться у сферi метеорологii. Ми просто не знаемо, чому цього року маемо тепле i сухе лiто, а iншого – холодне i вологе, чому однiеi осенi маемо раннi морози i снiги, а друга – даруе нам розкiшне бабине лiто. А коли б ми навiть знали, вiд яких умов залежить та чи iнша погода i стан атмосфери, то iмовiрно не змогли б реалiзувати цих умов i таким чином довiльно викликати бажану погоду. Згадуючи собi про нашу немiчнiсть у цьому випадку, а також у багатьох iнших, наприклад, щодо певних захворювань, таких як рак тощо, тим бiльше ми будемо тiшитися, що е стiльки випадкiв, в яких уже сьогоднi знання вiдкрило нам спосiб довiльного, у певних межах, створення чи усунення подiй та явищ.
Наскiльки великою е сила саме природничо-технiчного знання, навчае нас ще й iсторiя тих найновiших часiв, коли його велетенський розвиток потягнув за собою також i велетенськi перетворення економiчних, полiтичних, загальносуспiльних i культурних вiдносин. Форми виробництва, взаемовiдносини верств i станiв, стосунки мiж найвiддаленiшими краiнами i народами – все це зазнало далекосяжних змiн завдяки природничому i технiчному знанню, яке вiдкривае нам умови явищ i дозволяе нам, створюючи цi умови, створювати також бажанi для нас явища, або усуваючи цi умови, усувати небажанi явища. Адже тут сила знання полягае у тому, що воно робить людину нiби спiвтворцем реальностi, дозволяючи iй при формуваннi цiеi реальностi здiйснювати вплив тим сильнiший, чим ширшим i глибшим стае ii знання, i чим досконалiшими внаслiдок цього стають технiчнi засоби у найзагальнiшому значеннi цього слова.
Але знання проявляе свою силу не лише там, де воно дае нам можливiсть впливу на перебiг подiй. Дуже часто такий вплив е неможливим, бо неможливим е довiльне створення або придушування умов, вiд яких залежить перебiг подiй. Попри це, саме вже знання цих умов е безмiрно цiнним i дае людинi велику силу i могутнiсть. Зараз я поясню це на прикладах. астроном, який точно знае, вiд яких умов залежить затемнення сонця або мiсяця, попри знання цих умов, не може довiльно викликати жодного затемнення, як i жодному довiльно запобiгти. Незважаючи на це, знання цих умов е незмiрно цiнним. Чому? Бо дозволяе заздалегiдь найточнiше визначити день, годину, хвилину i секунду початку i закiнчення затемнення. Так само знання того факту, що Земля мае кулясту форму, дозволило Колумбу заздалегiдь визначити, що станеться, коли вiн постiйно в тому самому напрямку почне рухатися ii поверхнею на захiд. Тому знання дае нам дивовижну здатнiсть сягати у майбутне i передбачати його. Незважаючи на те, чи ми можемо в даному випадку впливати на це майбутне, i довiльно його формувати згiдно iз нашими бажаннями, сама можливiсть передбачення е для нас рiччю надзвичайно бажаною, адже дозволяе нам вiдповiдно поводитися, приготуватися до цього майбутнього, аби уникнути конфлiкту з тим, що буде. Напевно, що затемнення сонця i мiсяця нас мало цiкавлять – але вже приклад Колумба навчае нас, яким важливим е вмiння передбачати, i таких прикладiв е дуже багато. Достатньо згадати про регулярну змiну пiр року, дня i ночi, припливу i вiдливу моря, аби усвiдомити, наскiльки знання регулярностi, що пануе в природi, е для нас необхiдним, i наскiльки сильно воно допомагае нам у належному влаштуваннi нашого життя та дiяльностi. А треба ще взяти до уваги те, що й всi вищенаведенi приклади, в яких людина виступае як спiвтворець реальностi, також мiстять у собi це передбачення, оскiльки ми сподiваемося, що створивши певнi умови, створимо також i бажану реальнiсть. Тому знання про закономiрний зв’язок мiж умовами подiй i самими подiями, тобто загально кажучи, знання про закони природи, дозволяе людинi передбачати майбутне, передбачати, а не вгадувати. Через це французький фiлософ Конт також сказав, що «savoir c’est prеvoir» – «знати означае передбачати». І чи ця здатнiсть передбачати майбутне, яку дае нам знання, не е величезною силою? Знову ж достатньо подумати, що було б, якби це знання у нас забрали, коли б ми зовсiм нiчого про те не знали, що вiдбудеться через годину, завтра, за тиждень i так далi, коли б не знали, чи зiйде завтра сонце, чи через тиждень iще iснуватиме людство тощо. Тодi б життя зупинилося i завмерло, адже тодi ми також не знали б, чи споживши страву, вгамуемо голод, чи поспавши, вiдчуватимемо себе бадьорими, чи звернувшись до когось мовою, якою досi до нього промовляли, вiн нас зрозумiе, чи сiвши до трамваю, що iде у напрямку до Личакова, не заiдемо до головного вокзалу i так далi. Тож знання про те, що буде, яке спираеться на знайомство iз законами природи, е просто умовою життя, необхiдною основою нашого побуту, а отже е тою силою, вiд якоi залежить усе наше iснування. І е нею тому, що навчае нас передбачати i тим самим уможливлюе для нас цiлеспрямовану дiяльнiсть, вiдповiдну поведiнку i пристосування до даноi реальностi.
Але реальнiсть, яка нас оточуе, це не лише природа, це також i люди – такi, як i ми. І не лише на сили природи нам треба зважати, але й на людей, якi живуть поряд з нами i якi мають таке ж саме право на життя, як i ми. Без сумнiву, що й людська дiяльнiсть пiдпорядковуеться закономiрностi, i що докладне знання цiеi закономiрностi дозволило би нам у подiбний спосiб впливати на людей i передбачати iхнi дii, як впливаемо ми на природнi явища, або iх принаймнi передбачаемо в певних межах. Почасти можемо це робити й тепер. Деякi люди досить добре володiють цiею здатнiстю, i цим особам ми приписуемо глибоке знання людськоi душi; кажемо про них, що вони грають на людських серцях, як на музичному iнструментi. Такими i подiбними до них зворотами ми висловлюемо переконання у великiй силi, якою е докладне знання законiв, що керують людською душею, тобто психологiчних законiв. Брак цього докладного знання призводить до того, що дуже часто ми е безсилими щодо iнших людей: не можемо анi керувати ними так, як ми того хотiли б, i навiть не можемо завжди передбачити, що вони в даних обставинах зроблять, i тому ми приреченi на крах наших планiв, прикрi несподiванки, розчарування тощо. Тому також вплив, значення, влада великих державних мужiв, видатних полiтикiв, вождiв i провiдникiв народiв полягае передусiм у тому, що вони е добрими психологами, що вони досконало знають, як переконати людей i як iх пiдкорити собi. Найвиразнiше ця сила проявляеться у великих творцях релiгii i у великих мудрецях, якi цiлковито усвiдомлюють найпотайнiшi та найсуттевiшi потреби людських душ, i вмiють завдяки цьому здобути над ними далекосяжний вплив, який тривае протягом столiть i тисячолiть. І видаеться безсумнiвним, що влада над людськими серцями, керування людськими душами, е однiею iз найбiльших сил, доступних людинi. З цього також випливае цiннiсть i значення тих галузей знання, котрi, як наприклад iсторiя, вчать нас пiзнавати душi людей i колективнi душi народiв, iхне життя i примхи долi, i вiдкривають нам таемницi iхнiх мотив i намiрiв. І тому, хоча iсторик мае справу з минулим, але вiн працюе для сьогодення i для майбутнього, адже насправдi iсторiя magistra est vitae – iсторiя вчить нас життя.
Якби ми бiльше нiчим не завдячували знанню, окрiм того, що воно дозволяе нам впливати та реальнiсть i передбачати майбутне, i дозволяе нам це робити як у сферi природи, так i – хоча, може, й меншою мiрою – у сферi людського життя, вже цього було б достатньо для проголошення гасла, що знання – це сила. Але даючи нам усi цi вигоди i надiляючи нас такими великими можливостями впливу, освiтлюючи нам дорогу життя, аби ми могли охопити поглядом напрямок, в якому йдемо, i могли побачити знаряддя працi, що лежать на дорозi, воно одночасно розсiюе морок i тим самим звiльняе нас вiд того неприемного вiдчуття, яке породжуе в кожнiй людинi таемнича темрява. а такою темрявою е численнi хибнi судження та забобони, якi походять з дитячого вiку людства, i тримаються тим затятiше, чим слабше променiе свiтло знання та освiти. Цi хибнi судження та забобони обмежують людину, отруюють iй життя, паралiзують смiливий полiт думки – i дуже часто вони зводять ii на манiвцi, кажучи iй марнувати час i сили на досягнення недосяжних речей. Якою бiдною е, наприклад, людина, яка боiться чарiв, боiться числа 13, жахаеться, коли хтось подае iй руку через порiг – як шкода сил i часу людини, котра все свое життя витрачае на те, щоб за зiрками визначити власне чи чуже майбутне, або ж скнiе над комбiнацiями лотерейних чисел, або над винайденням унiверсальних лiкiв вiд усiх хвороб! Цi хибнi судження, забобони i змарнованi зусилля – смiшнi, але вони не е чимось висмоктаним iз пальця i, можливо, не треба навiть виiжджати за межi Львова, аби зустрiтися iз ними. Існують також хибнi судження iншого виду, вiд яких нас знання почасти звiльнило, а почасти лише зараз починае звiльняти. Такими хибними судженнями були переконання про можливiсть вiднайдення квадратури кола, або можливiсть створення вiчного двигуна – таким хибним судженням е переконання, буцiмто можна знайти таку форму суспiльного устрою, яка б однаково задовольняла усiх людей. Знання – мiрою свого розвитку – звiльняе нас вiд такого виду хибних суджень; кожен його крок вперед звiльняе людство вiд тоi чи iншоi примари, яка тяжiе над ним. Зрештою, кожен з нас мае не одну примару, яка отруюе йому життя. І нам здаеться, що ми маемо право вимагати, аби iншi люди у своiх судженнях, переконаннях, намiрах i захопленнях погоджувалися з нами. Де ми бачимо вiдмiннiсть у поглядах, там стараемося наш погляд накинути iншому, а коли нам це не вдаеться, коли iнший залишаеться при своему, починаемо якось менш приязно, нiж перед тим, дивитися на нього, навiть починаемо вiдчувати до нього зневагу, вважаючи, що йому бракуе або достатнього рiвня iнтелекту, або освiти, або навiть пiдозрюючи його у злiй волi. Звiдси залишаеться лише один крок до засудження такоi людини. Таким чином уся наша поведiнка такого виду грунтуеться на фатальнiй помилцi, психологiчно зрозумiлiй, але анiскiльки цим не виправданiй; на хибному судженнi, що те, що ми робимо, мислимо, чуемо, любимо, чого хочемо, прагнемо – краще, цiннiше, важливiше, нiж те, що мислять, чують, люблять, чого прагнуть i хочуть iншi. Так здаеться кожному з нас, i тому так важко людям порозумiтися. Але щойно ми спроможемося пiднятися до грунтовного знання про наше мiсце серед iнших людей, щойно усвiдомимо, що а priori, ми не маемо жодного права вважати свою думку кращою за думку iншого, свою волю цiннiшою за волю iнших, ця примара, яка походить iз несправедливих претензiй до нашого оточення, повинна зникнути, i тодi ми вiдчуваемо дивовижну легкiсть i свободу духу та дii. Тодi також зрозумiемо велику правду, яку вiдкривае нам французьке прислiв’я: tout comprendre, c’est tout pardoner. Хто все розумiе, той все пробачае; це означае: не засуджуе iншого, нiчого не ставить йому на карб, не хвилюеться, не гризеться, не казиться i не кидаеться, коли iнший не робить того, чого вiн хоче, або коли чинить наперекiр його намiрам.
Але цей принцип можна застосовувати не лише до людей, але й до всього свiту, з яким ми стикаемося у нашому життi. Бо не лише люди часто руйнують нашi плани, але до цього спричиняеться також i так званий перебiг подiй, так звана доля, до цього спричиняються обставини, умови, стосунки тощо. І знову ми потребуемо грунтовного знання про те, в яких межах ми можемо впливати на цей перебiг подiй, i де закiнчуеться наша над ним влада. Всяка боротьба зi своею долею, всяке вiдчуття незадоволення, скривдженостi, всяке биття головою об стiну, е проявом хибного судження, нiбито це могло щось у даному становищi змiнити. А тим часом це все лише утруднюе нам точне орiентування у даному становищi i вибiр засобiв, якi могли б принаймнi згладити його негативнi сторони. Той же, хто знае, що стурбованiсть i сум, заламування рук i нарiкання нiколи ще анi на йоту не змiнили iснуючого стану речей на кращий, той не марнуватиме своiх сил на подiбнi заняття. І тодi вiн вiдчуе у собi дивну силу i могутнiсть, яка грунтуеться на тому, що цей жереб, цей перебiг подiй не здатнi повалити його на землю, що вiн iз погiдним i спокiйним виразом обличчя пiдставляе груди пiд усi удари, якi йому загрожують, що нiщо не зможе вивести його з рiвноваги.
Таке знання дае людинi найбiльшу силу i могутнiсть, адже робить ii незалежною вiд речей, на якi вона не може впливати, робить ii вищою за усе те, чому, заплутана у хибних судженнях щодо ii вiдношення до свiту, пiдпорядковуеться людина; пiднiмае ii над почестями, майном, людським визнанням i над прив’язанiстю до власного життя. Таку людину римський поет оспiвуе так: й тодi, як валиться весь свiт, вона своеi не утратить рiвноваги.
Тож знання е силою не лише тому, що дае нам можливiсть передбачати майбутне i владу над природою i людьми, але також i тому, що вивiльняе нас з-пiд влади усього того, над чим ми самi не можемо мати влади. І тим самим забезпечуе нам задоволення i рiвновагу розуму, тобто те, що, якщо й не е повним щастям, але найбiльше до нього наближаеться. І кожен, напевно, погодиться, що те, що може нам дати щастя або замiнити його, мусить бути все ж таки великою силою. Тому такою великою силою е, окрiм усього психологiчно-гуманiстичного знання, знання фiлософське. Саме воно звiльняе людину вiд хибних суджень, оман i помилок, яких ми припускаемось так легко, звертаючи увагу на зовнiшнiй бiк речей i дослiджуючи лише iх поверхню; саме воно навчае нас завжди досягати сутi людських справ i ставитися до них вiдповiдно до iхньоi правдивоi вартостi. Саме воно зцiлюе нас вiд дурноi зарозумiлостi, через яку нам здаеться, що власне ми е вiссю, довкола якоi обертаеться життя. Тому також вiдкриття Коперника, яке перенесло Землю iз центру всесвiту, мае таке велике фiлософське значення – це фiлософське знання показуе нам цiлiснiсть всесвiту, маленькою частинкою якого ми е, i водночас каже нам радiти, що в цiй цiлостi, в цьому всесвiтi, ми маемо свое мiсце i свое завдання для здiйснення. І хоча сила, що випливае з такого знання, е незмiрно великою, вона не перешкоджае нiкому iншому у здобуттi такоi ж сили; тож прагнення до такоi сили може бути справою усiх.
Дорога до фiлософського знання, яке дае таку життеву силу, е довгою i важкою. Не одразу його можна здобути, i не з самих лише книжок i лекцiй. Але дорога до нього вiдкрита кожному i, з якого б пункту людина до нього не наближалася, кожен крок зроблений у напрямку серйозного навчання, у напрямку здобуття знань, а тим самим i орiентацii у свiтi, е одночасно кроком до тiеi iдеальноi мети людського життя, до якоi зводяться усi прагнення до знання, до сили i до щастя.
Переклад з польськоi Ігоря Карiвця
Основи людського знання[17 - Акт. Т. 15, 55. Доповiдь, яка була прочитана в Польськiй бiблiотецi у Вiднi. Без дати. Імовiрно до 1915 року. Текст польською мовою, 24 окремi листки, формату 21x17, почерк вiд руки одностороннiй. Написано рукою дружини К. Твардовського.]
Ми не знаемо та й нiколи вже не дiзнаемося, коли саме людина розпочала науковi дослiдження. Однак людський розум протягом столiть описував дедалi ширшi кола i сьогоднi майже немае речi, якоi б не торкнувся допитливий розум. Ми маемо, з одного боку, теорii про початок i кiнець свiту, а з другого, багато людей цiле життя присвячують встановленню давностi рукописiв, автори яких заслуговували би бiльшоi похвали, коли б узагалi нiчого не написали.
У питаннi людських дослiджень зустрiчаемо явище, яке е чимось бiльшим, нiж випадок, а саме, що критика засад людського знання виникала або розвивалася лише тодi, коли людськi дослiдження скеровувалися до тих галузей знання, якi сьогоднi охоплюються загальною назвою «природничi науки», i коли людина на основi цих наук почала робити такi висновки, якi вимагають зовсiм iншоi основи, анiж певних спостережень властивостей фiзичного свiту. Як довго грецькi фiлософи обмежувалися пошуком матерii, з якоi складаеться всесвiт, спростовували одне одного, але не пiддавали сумнiву свое право займатися такими дослiдженнями. І тiльки тодi, коли Емпедокл чи Гераклiт на основi позiрноi будови свiту почали ворожити про його майбуття, кiнець i вiдновлення, з’явилися софiсти зi своiм питанням: «На якiй пiдставi ви це стверджуете?». Вiдтодi фiлософiя збагатилася ще однiею, найважливiшою, новою галуззю, теорiею пiзнання, яка е до певноi мiри брамою, що веде до будь-якого знання, бо треба заздалегiдь усвiдомлювати умови та межi людського знання, перед тим як про щось сказати: «Я це знаю».
Тож я старатимусь подати типовий вид способу, за допомогою якого ми доходимо до якого-небудь знання, i вказати, що в кожному випадку вважаеться пiдставою нашого знання, при чому зверну увагу на питання, що насправдi може бути такою пiдставою, а що не може.
1. Перед тим як розпочати будь-яке дослiдження, ми повиннi мати предмет дослiдження. Однi з цих предметiв можна вимiряти, зважити, обчислити, цiлковито сприйняти чуттями. З цими предметами мае справу фiзика, зоологiя, астрономiя тощо. Іншi ж предмети нашого знання не можна анi вимiряти, анi зважити, анi обчислити, одним словом, iх не можна чуттево сприйняти i належать вони до сфери фiлософських наук. Отже, першою умовою, першою пiдставою, необхiдною для подальших дослiджень, е точне визначення та докладний опис предмета або явища, якi мають бути науково дослiдженi. І тут ми зустрiчаемося iз першою труднiстю. Щодо предметiв першого типу вона полягае в тому, що опис предметiв вимагае видiлення окремих чуттевих властивостей i треба сказати: цей предмет червоний чи бiлий, легкий чи важкий, м’який чи твердий тощо. Проте ми знаемо, що цi властивостi не е якостями предметiв, лише назвами для способу, в який цi предмети впливають на нашi чуття. Те ж саме явище, дiючи на око, дае вiдчуття барви, дiючи на нерви вуха, дае нам вiдчуття якогось тону, а дiючи на нервовi закiнчення органу дотику, може викликати у нас вiдчуття тепла чи холоду. Той самий промiнь сонця, який потрапляючи в наше око, разить нас своiм свiтлом, на нашiй руцi викликае вiдчуття тепла; i тi ж самi незначнi коливання струни, якi сприймаються оком як дуже швидкий рух, вухо сприймае як звук, а шкiра людського тiла – як лоскотання, у чому кожен може легко переконатися, прикладаючи легенько палець до струни фортепiано, котра бринить. Може, не в предметах знаходяться цi чуттевi властивостi; i те, що я сказав про барву i звук, також стосуеться, як неважко довести, ваги та об’ему всiх чуттевих предметiв. Ця обставина була вже здавна вiдома софiстам, i один з них, Протагор, сучасник Сократа, сформулював ii так: «Людина – це мiра усiх речей».
Крiм цього, ми знаемо, що людина чуттево збуджена або хвора може мати вiдчуття певноi барви, певного звуку, запаху, тепла, холоду i так далi, завдячуючи самiй лише галюцинацii, тобто без будь-якоi зовнiшньоi причини, яка б i в органах чуттiв iнших людей викликала подiбнi вiдчуття. Тож те, що ми стверджуемо, наприклад, що маемо перед собою предмет такоi чи такоi барви, ваги, величини i так далi, зовсiм не е твердженням, яке спираеться на чуттевий досвiд, а на два закони нашого розуму, а саме: 1) кожна рiч мае причину, 2) причинами так званих чуттевих вражень (якi, як само собою зрозумiло, не е чимось чуттевим, а лише явищами розуму, адже нiхто не бачить червоноi барви, вiдчуття якоi мае хтось iнший, i яка iснуе лише в уявi того, хто ii бачить) е предмети, якi володiють тiею властивiстю, що за певних умов викликають цi чуттевi враження. Перший закон не походить iз досвiду, бо кожне правило, яке спираеться лише на досвiд, е iстинним лише умовно, тобто до тiеi митi, коли якийсь новий пiдтверджений факт не каже нам змiнити правило чи взагалi його вiдкинути. Так було, наприклад, iз законом, який стверджував, що планети рухаються по колу. Проте закон, що кожна рiч мае свою причину, е безумовно iстинним, е першим правилом нашоi дiяльностi та мислення, i якби ми хоча б на мить засумнiвалися в його iстинностi, то перестали б iсти, спати, говорити тощо, одним словом, створювати всi тi умови, якi, як причини, викликають певнi наслiдки.
Але й друге правило не спираеться виключно на досвiд, адже, як я вже згадував, досвiд вказуе нам на тi випадки, якi суперечать цьому закону. Отже, якщо з одного боку цей другий закон подiбний до першого тим, що не спираеться на досвiд, то з другого боку вiн вiдрiзняеться вiд нього тим, що перший закон, так званий закон причиновостi, е аксiомою, тобто твердженням, якого не можна довести, але яке виключае будь-якi сумнiви, i в яке кожен повинен вiрити, так само як i в те, що мiж двома точками можна провести лише одну пряму лiнiю, а це е геометричною аксiомою, яку також довести неможливо (приклад про два числа, якi рiвнi третьому).
Другий же закон, далеко не такий чiткий та загальний, оскiльки не виключае можливостi виняткiв та модифiкацiй, вже не е аксiомою, а наслiдком розумового iнстинкту, причому вираз «розумовий iнстинкт» мае нам слугувати за визначення не витлумаченоi для нас необхiдностi, яка змушуе нас до того, що ми вiримо у рiзноманiтнi речi i до рiзноманiтних речей пристосовуемося. Так, наприклад, на основi цього розумового iнстинкту ми слiпо вiримо нашiй пам’ятi, хоча вона дуже часто вводить нас в оману.
Іншого роду труднiстю е опис явищ, яких ми чуттево не сприймаемо, психiчних явищ. Тут, вiдповiдно, спостереження е зовсiм неможливим, тому що не лише нiхто iнший не бачить явищ моеi психiки, але навiть я сам не спроможний спостерiгати того, що вiдбуваеться в моiй психiцi, пiд час того, як це вiдбуваеться. Якщо, наприклад, я хочу спостерiгати яке-небудь вiдчуття смутку, злостi, радостi тощо, то тiеi митi, коли в менi виникае цей намiр спостерiгати, вiдчуття смутку, злостi, радостi в менi згасае. Це е наслiдком так званоi «вузькостi свiдомостi», яка в дану мить дозволяе спрямувати нашу увагу лише на одне психiчне явище; також, наприклад, той, хто захоплений враженнями, спричиненими прекрасним краевидом, не чуе у цей час того, хто до нього мовить. Тому, коли ми описуемо психiчнi явища, то покладаемося тiльки на пам’ять. Наша вiра у пам’ять, як я вже згадував, е наслiдком розумового iнстинкту, адже пам’ять не лише може нас настiльки обманювати, що може подати нам розмаiтi речi як такi, що з нами вiдбулися, хоча iх нiколи не було насправдi; окрiм цього, кожному вiдомо, як зовсiм по-iншому рiч зображуеться в пам’ятi, анiж е насправдi. Кожен, хто довгi роки не вiдвiдував якогось мiсця i до нього повертаеться, спостерiгае, що розмаiтi речi постають перед нами iнакше, анiж ми мали iх, як говориться «у пам’ятi». Тож хоча при спостереженнi психiчних явищ час, протягом якого вони були зачепленi пам’яттю, е значно коротшим, все ж можна легко зрозумiти, що i тут не обiйдеться без певних, хоча й невеличких, змiн. І навiть не iснуе контролю за спостереженням, через те що iншi не можуть пiдтвердити, наскiльки докладно я описав своi психiчнi явища, а оскiльки я сам описую iх лише з пам’ятi, то головною засадою наук, якi описують явища психiки, е пам’ять.
Таким чином ми бачимо, що вже там, де йдеться про закладання першого фундаменту людського знання, а саме, про констатування та опис перших явищ чи предмету, наш досвiд вiдiграе дуже незначну роль i надае нам певною мiрою лише здатнiсть до того, аби ми могли застосувати вищезгаданi закони нашого розуму. Адже на них спираеться все описове знання, таке як ботанiка, зоологiя, мiнералогiя, анатомiя, географiя тощо.
2. Однак згаданi щойно науки займаються чимось бiльшим, анiж лише описом. Пiсля опису йде класифiкацiя. А опис, який би не поеднувався з класифiкацiею, або не уможливлював би ii, не мав би жодноi науковоi цiнностi. Так само можемо смiливо сказати, що знання, яке обмежуеться перерахуванням несисте-матизованих предметiв, навiть якнайкраще та найдокладнiше описаних, насправдi не заслуговуе називатися знанням.
Отже, якою еоснова класифiкацii Безсумнiвно, розумiння [wyobraznia] типiв [rodzajow] iвидiв [gatunkow].
Все, що з певних мiркувань, якщо цi мiркування е пiдставою подiлу на види i типи, е подiбним, утворюе такий тип чи вид. Отож, пiдставою будь-якоi класифiкацii е поняття типу i подiбностi, за допомогою якого предмети, котрi належать до одного виду вiдрiзняються як певна цiлiсть, вiд предметiв, що належать до iнших типiв.
Ще нерозв’язаним залишаеться питання, чи людина приходить до поняття типу шляхом досвiду, тобто, бачачи розмаiтi подiбнi мiж собою предмети i кажучи, зауваживши цю подiбнiсть, що цi предмети належать, з певних мiркувань, до одного типу; чи людина, маючи вiд природи певнi загальнi поняття, намагаеться окремi явища i предмети пiдпорядкувати цим загальним поняттям. Але все ж таки про всяк випадок приймае рiшення про те, до якого класу належить якийсь предмет на основi подiбностi, яку мае цей предмет у порiвняннi з iншими предметами того ж класу. А оскiльки подiбнiсть стосуеться ознак i властивостей предметiв, тому треба у нiй розумiти те, що я сказав вище про спосiб, яким ми пiзнаемо предмети i властивостi цих предметiв, тобто, що закони нашого розуму вiдiграють при тому бiльшу роль, анiж самi предмети. У цьому випадку треба приписати тим бiльший вплив розуму, оскiльки без розуму не було б порiвняння, без якого, своею чергою, важко було б говорити про подiбнiсть.
