скачать книгу бесплатно
Розгублений Петрусь визирнув в прихожу. Побачив похнюпленого брата й копа.
– Я передзвоню, – стривожено мовив у мобiлку. – Що сталося?
– Та все нормально, пане Петре, – мовив полiцейський, задоволеним поглядом снуючи по охайно прибранiй квартирi. – Тут он який трапунок трапився…
І коротко розповiв про бiйку в Дикому Саду.
– Коротше, дякую вам за брата. Смiливий i кмiтливий боець росте.
Петрусь в усмiшцi аж розплився вiд задоволення. А потiм вони вдвох сидiли на старому диванi й Андрiйко, захлинаючись, ще раз оповiдав Петрусевi про подii цього грудневого вечора.
– От тiльки полiцiя, здаеться, менi не повiрила, коли я про блискавки з посоху розповiв. А ти менi вiриш?
– Я тобi, дружище брате, звiсно, завжди вiрю, але… – спробував зупинити молодшого Петрусь.
– І ти теж!.. А Бруд отой дивакуватий взагалi чогось виляти почав: не було, каже, нiякого посоху. Ну, я вам доведу! Я вам покажу! Усiм!
Глава третя. Пригоди розпочинаються
Андрiйко затявся. Першою його думкою наступного ранку було те, що йому нiхто не вiрить. Навiть рiдний брат. І було ще щось. Смутне, тривожне, щось таке, що вiн бачив та чув, але не усвiдомив.
Але хлопець вiдкинув геть оте смутне й тривожне. Так йому старший брат завжди радив. Не думай, казав, про погане, щоб його зайвий раз не притягувати. Так вiн i робив. Бо вiрив старшому брату. На вiдмiну вiд того.
Мамi, звiсно, вони нiчого про випадок у Дикому Саду телефоном не сказали. Нема чого iй зайвий раз хвилюватися та отi самi поганi думки притягувати. І так iх вистачае. Татко он нiяк не оклигае.
…І Андрiйко щосили погнав вiд себе поганючi думки.
Вiн стояв бiля деревини з опаленою корою, що ще трохи пахла димом. Саме звiдси вiн вирiшив розпочати свое власне розслiдування. Сире повiтря було холоднiшим, нiж учора, i сколочена трава на мiсцi бiйки взялося крижаними грудками. І як хлопець не роздивлявся iх, колупаючи носками черевикiв, нiщо цiкавого не знаходив.
Раптом пiд ногами щось зблиснуло. Андрiйко рвучко нахилився i, не знiмаючи рукавичок, витягнув з торiшнього листя щось мокрюще та бруднюще. Дiстав з кишенi носовичок та й почав обтирати оте мокрюще. І вкляк.
На його долонi, обтягнутiй рукавичкою, лежав важкий перстень. Може, ще кiммерiйський!? Археологи прогавили? Але ж нi! Новенький, майже без подряпин, з великим чорним каменем.
На каменi срiблився якийсь чи то ромб, складений з якось чи то циркуля та чи то косинця. Дивна рiч.
Андрiйко покрутив перстень у руцi. Наблизив до очей. Побачив в серединi срiбного ромбу англiйську лiтеру G. Знизав плечима. Роззирнувся. Навколо нiкого не було. Угорi студений вiтер гойдав чорне кiстляве гiлля. Гiлля iнодi нагиналося до хлопця, начебто хотiло вихопити з його рук дивовижну знахiдку. По спинi чомусь пробiгли дрижаки.
Але Андрiй пересмикнув плечима, вiдганяючи вiд себе усiлякi поганi думки та фантазii. Знову обдивився перстень. Цiкаво, звiсно. Але, що воно дае для розслiдування?… Треба буде вдома помити гарнесенько та Петрусевi показати. Хоч i не вiрить той йому, але, може, щось i порадить. А поки…
А поки що хлопець засунув знахiдку до кишенi, ще раз роззирнувся знiчено, та й почвалав з мiсця подii, абсолютно не знаючи, що йому робити далi.
Пiшов колами. Бiля музею суднобудування зустрiв знайомих хлопцiв, i тут… Тут йому пощастило неймовiрно! Чуваки, виявляеться, теж бачили вчора Святого Миколая, що кудись дуже поспiшав. А через деякий час в тому ж напрямку пробiгло четверо кремезних чоловiкiв у камуфляжах. А напрямок той вiв до Дикого Саду.
Те, що там сталося, Андрiйко знав. Тому вирiшив пiти в зворотнiй бiк. І виявилася дуже дивна рiч. На чудацьку компанiю, яка пересувалася мiстом не громадським транспортом, а пiшки, звернуло увагу доволi багато людей. В основному, робочих одиниць зi сфери торгiвлi та обслуговування. Їм, чи то з яток, чи то з вiкон магазинiв та перукарень, усе видно.
– І бiгають, i бiгають, – жалiлася одна одинця Андрiйку на Наваринський вулицi. – А нiчого не купують!
– Хоч би купили щось, – пiдтримувала ii iнша одинця з вулицi Рюмiна. – А то ганяються один за одним, нiбито робити iм бiльше нема чого.
– Панiку створюють, – бiдкалася третя вже на Центральному проспектi. – І це в наш майже вiйськовий час! Он звiдти вони прибiгли, звiдки автобуси ходять.
Тобто, як зрозумiв Андрiйко, вчора в самому центрi мiста вiдбувалося справжнiсiньке тобi переслiдування. А почалося воно, можливо, з територii примiського автовокзалу.
Тож, саме на ньому Андрiйко i почав шукати чергову одиницю, яка змогла б допомогти йому в подальшому розслiдуваннi злочинiв камуфляжноi банди. І вчинкiв дивного Святого Миколая.
Одиниця сидiла за скляною перегородкою й продавала квiтки на автобуси. Народу в цей буднiй день було мало i одиницi кортiло побалакати.
– А як же! – вiдповiла вона на запитання Андрiйка. – Були, були тут такi. Я ще подумала: волонтери чи вiйськовi з АТО. Чи може нашi, мiсцевi? Хоча, нi. Вони з парутинського транспорту зiйшли. З Ольвii. Та на туристiв зовсiм не схожi. Та й якi туристи взимку?
