скачать книгу бесплатно
Грива. А осип жита та вiвса; чи, може, у вас того нема?
Медвiдь. Є. А подорожчина? Всього й не злiчиш, бо кожний день вигадують нове: то шарварки, то заорки, то оборки, закоски, обкоски, зажинки, загрiбки, огребки…
Грива. А у нас ще не в зачет скiлько: садить капусту, мочить льон, готовить його до пряжi, полоть просо, пшеницю, давать по черзi варту i на тiк, i в двiр, i в корчму!
Медвiдь. Так, як i у нас! Скрiзь однаково.
Всi. Хоч здихай!
1-й чоловiк. Або тiкай, або здихай, або роби щодня на панську казну.
Медвiдь. А оце вчора загадали нову панщину.
Гаврило. Яку? Я ще не чув!
Медвiдь. Один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки, i ще – це вже прямо на смiх – один день панщини за тi квiтки бiленькi, круглi, як горох, що напровеснi ростуть у лiсi.
Грива. За просеренки б то?
Медвiдь. Може, ще й за просеренки загадають, а то квiточки такi пахучi веснянi, забув, як iх називали, либонь, конвалiя, чи що?
Грива. Пахучi, кажеш?
Медвiдь. Еге, такi бiленькi.
Грива. Ага! Щоб i квiток не нюхали даремно. Ну, в нас до цього ще не додумались.
Медвiдь. Додумаються! Один у другого повчаються! Я певен, що ще за сонце i за мiсяць будемо панщину робить, бо вони ж свiтять даремно тiльки панам.
Всi смiються.
Гаврило. От i розсмiшив нас Медвiдь.
1-й чоловiк. Що ж його робить?
Всi. Тiкать!
Гаврило. Куди?
Грива. Тiкають люде звiдсiль: однi до гайдамакiв пристають, другi шукають нових слобiд.
1-й чоловiк. Та йти самому в лiс не штука, а от як жiнку, дiток безпомiчних покинуть тут, – на них же упаде i помста, й кара.
Гаврило. Нема кому дать всiм пораду добру.
Медвiдь. Так от же Сава обiщав усiх нас вивести звiдсiль.
Всi. Так будемо тiкать!
ЯВА III
Тi ж i Микита, вбiга.
Микита. Вiд лiсу йде великий гомiн, багато десь людей зiбралось. Брязк такий, неначе вiйсько.
Грива. Може, це Чалий зiбравсь обчистить панськi комори.
Медвiдь. Ану лиш, цитьте! (Прислухаеться бiля вiкна.)
Тиша.
Медвiдь. Еге, чутно вже клекiт. Коли йдуть гучно, гомонять, то це не гайдамаки, а, певне, панське вiйсько! Треба нам вийти звiдсiля, бо як прийде охота освiтить шлях, то корчму цю зараз запалять. Перше я вийду. Сидiть тихо. Та слухать: що звелю – робить всiм миттю! (Вийшов.)
ЯВА IV
Тi ж, без Медведя.
Грива. З Медведя добрий був би ватажок.
1-й чоловiк. Еге.
Гаврило. Як скаже що, то зараз i послухаеш.
Грива. Добре слухаем: звелiв же сидiть тихо, а ми гомонимо.
Мовчать. Тиша який час. Хтось кашлянув.
Грива. Не кашляй!
Легкий смiх.
ЯВА V
Тi ж i Медвiдь.
Медвiдь. Корчму минули. Та не мине нас, братцi, лиха година! Це Потоцький з волохами своiми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш.
Всi. От i дiждали.
1-й чоловiк. Пропащi ми!
Гаврило. Закатуе.
Микита. Я пiду назирцi за ними, коли що трапиться – дам звiстку, а ви тут Саву дожидайте!
ЯВА VI
Тi ж i Сава Чалий, одягнений по-запорозькому, а з ним двi баби, одягненi бiдно, замученi.
Медвiдь. І ждати не прийшлось.
Всi (один одному тихо). Сава, Сава, Сава!
Сава. Я, пани-браття!
Микита вийшов.
Сава. Чи поховалися сюди, як вiд шулiки горобцi, а чи на раду всi зiбрались?
Медвiдь. Зiбралися на раду, пане отамане, а тим часом i шулiка в село прилетiла.
Чалий. Сюди прилетiла, а звiдсiля, може, не полетить. Тепер там, бiля двору, мiй побратим Гнат Голий з десятком добрих молодцiв Потоцького чатуе, а завтра вже пошмалим крила.
Медвiдь. Коли б же то!.. А це що за молодицi?
Чалий. Не знаю. Я тiлько що зустрiв iх, ховались тут, в яру, i вспiв дознатись тiлько, що в Лебедин з Немирова тiкають. Ну, розкажiть, що робиться в Немировi у вас?
1-а молодиця. Ох, лебедики, бодай i не казать, нема у нас в Немировi нi права, нi суда, нема кому i пожалiтись: до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезнiцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тiльки про себе: сина мого, единичку, Гаврила Гуску, – це таке прiзвище у нас, – пан Жезнiцький повiсив.
Всi. Ирод!
Чалий. Що ж син твiй зробив лихого, що так покарано його?
1-а молодиця. Вiн швець, син мiй Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, швець на весь Немирiв; такого шевця нема нiде… Вже як пошие кому чоботи, то i скидаючи, i взуваючи дякують. Еге. А пан Жезнiцький признав його за гайдамаку! «Ти, – каже, – чоботи шиеш гайдамакам!» Чи вiн же знае, кому шие? Чи ксьондз, моi лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому усе одно – шие! Побий мене бог, шие, i гарно шие: чи свинар, чи пан – шие однаково!
Чалий. Та як же так, нi з сього, нi з того – гайдамака?!
1-а молодиця. Нi, лебедику, нi, мiй голубчику, – i з сього, i з того! Правду кажу, як перед богом, – i з сього, i з того! Пан Жезнiцький звелiв пошить собi чоботи, хорошi чоботи, козловi. І пошив мiй син йому чоботи, настоящi козловi, хоч би й гетьмановi, такi гарнi. І запросив мiй син п'ять золотих за тi чоботи – козел i весь набор панiв, а тiлько дратва та ще пiдкови, гвоздi i шитво – i за все п'ять золотих. А пан Жезнiцький розгнiвався, каже: «Ти за честь повинен мати, що менi чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!» Було б уже вiддать йому тi чоботи, а Гаврило розгнiвався, чобiт не дав i в тюрму йти не захотiв. Прислали козакiв i взяли його. Я вже i чоботи носила пановi Жезнiцькому, i оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повiсив.
(Плаче.)
Медвiдь. Так от яке життя…
Чалий. І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?
1-а молодиця. Тiкаемо у Лебединський монастир.
Чалий. Ви, мабуть, сестри?
2-а молодиця. Одна бiда людей една! Я, мiй соколику, перекупка. Торгувала в Немировi-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала i тим сама жила i шестеро дiтей годувала, бо чоловiк давно подався десь в свiти, то я одним одна зосталась. І так собi торгую, i так собi бiдую, i так собi дiток годую!.. Що ж би ви думали, моi соколики? Той самий пан Жезнiцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у мене в борг: i яйця, i всяку живнiсть, вибачайте, а грошей не дають… Вони попривикали так: жиди дають iм все дурничкою. Так же жиди мають i вiд них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого одурить, то за нього заступляться. А за що ж я iх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. І почала я з них грошi править i при инчих панах, i так, де зустрiну… Так пан Жезнiцький велiв менi, щоб я з своеi батькiвськоi хати вибиралась. Твiй чоловiк, каже, гайдамака, i його хата пiде в казну. Я не хотiла, сперечалася… Тодi пан Жезнiцький витяг мене i дiтей з хати, а хату запалив, i вона згорiла. От я й зосталася з торбами. Трое дiтей померло, старшенькi пiшли у найми, а я з кумою iду у Лебедин, – може, хоч помремо спокiйно.
