скачать книгу бесплатно
Про життя
Оксана Калина
Життя прожить – не поле перейти… Кожен день перед нами постае вибiр – грандiозний, чи, на перший погляд, незначний, простягаеться безлiч дорiг. Інодi здаеться, що цi дороги ведуть в нiкуди, попереду лише тупик. Але доки живе людина, доти й живе надiя. Чи може навпаки: доки живе надiя, до тих пiр живе й людина? Книга Оксани Калина «Про життя» – це збiрка коротких новел про повсякдення, яким живе кожен з нас. А в тому повсякденнi – i любов, i ненависть, i гiркота, i страх, i радiсть, i бiль. А головне – надiя.
Оксана Калина
ПРО ЖИТТЯ
Всього один дзвiнок
Люда, пiсля шостоi за рахунком казки i сто двадцять восьмого «чому?» нарештi вклала трирiчну донечку спати. Ледве переставляючи ноги, вона поплелася в душ. День видався тяжким: вiдчитала уроки в школi (Люда була вчителькою початкових класiв), потiм збiгала за донькою в садочок за тим, разом з нею – на город. Там вже бур'яни на всю силу почали правити бал. Але хiба з такою непосидою толком попрацюеш? До вечора вона втомилася так, що засинала на ходу. Люда взагалi останнiм часом дуже втомлювалася. Пiсля того, як вона розлучилась з чоловiком i переiхала до батька, який дуже скоро пiсля того помер, (Людина мати вже рокiв 15 як жила з iншим чоловiком далеко звiдси) допомоги iй чекати не було вiд кого. Свекруха, доки вони жили разом з Андрiем, охоче наглядала за малою. Тепер же вiдвертала носа, заледве побачивши Люду з Олечкою. Нiби дитина винна в тому, що у батькiв життя не задалось. Тож Люда перестала приводити малу до свекрухи, хiба вже зовсiм безвихiдь була.
Пiсля душу Люда вiдчула себе бадьорiшою i навiть надумала подивитись якесь кiно по телевiзору.
Аж раптом хтось почав тихенько стукати у дверi. Люда глянула на годинник – опiв на одинадцяту. В таку годину до хати стукають хiба лихi гостi, поганi звiстки, лiкарi чи полiцiя. Останнiх вона точно не викликала, поганих звiсток теж, нiби, чекати не доводилось. Значить… Значить лихi гостi. Люда перелякано зiщулилась. Вiкна в хатi були загратованими, але ж вхiднi дверi, вмiючи, вiдчинити було не так вже й важко.
Жiнка перш за все кинулась в кiмнату до доньки. Та собi мирно спала, засунувши до рота великого пальця. Брати дитину i тiкати через вiкно? Але ж де гарантiя, що той, хто шкребеться в дверi не помiтить i не наздожене? І що тодi? Думка про те, що з Олечкою може статися щось лихе, змусила Люду зацiпенiти. Нi, хай спить поки що, нема чого дитину лякати, може, iй все це лиш здалося.
Люда навшпиньки вийшла в коридор, прислухалась. Вiд вхiдних дверей – нi звуку. Вона вже хотiла було зiтхнути з полегшенням, коли ж звук повторився, на цей раз вже чiткiше. Люда знову зацiпенiла вiд страху. Господи, що ж робити. Чи зможе вона захистити донечку, себе? А якщо там не один зловмисник? Кого кликати на допомогу?
Людi чомусь навiть на думку не спало, що можна зателефонувати до полiцii. От нiби вибило з голови, i все тут. Але ж хтось мае допомогти! Покликати бувшого чоловiка вона не могла – той гайнув на заробiтки в iншу область. Свекруха? Чим вона допоможе? Ще й плiтки потiм розпускати почне, мовляв, не встигла розлучитись, а вже чужi мужики в хату ломляться. Хiба що…Костя.
Костя, з яким вона познайомилася нещодавно, активно симпатизував Людi. Вiн був на декiлька рокiв молодшим, тому ранiше вона не звертала на Костю нiякоi уваги, тим бiльше, будучи замiжньою жiнкою. Вiн був веселим, дотепним i симпатичним хлопцем. Правда, пiсля розлучення всi чоловiки здавалися Людi якимись не такими, чи що. Не була вона ще готова до серйозних стосункiв. Але Костя й подобався, i навiть дуже. Було в ньому те, що прийнято називати харизмою: з першого разу i не добереш, чим саме ця людина тебе приваблюе. Та й з другого i третього теж – приваблюе, i все тут. Правда, Костя був любителем «погудiти» в веселих компанiях, та й дiвчат не цурався, як i вони його, але до Люди, як вiн казав, вiдчував «найвищу мiру симпатii».
– Я знаю тiльки про найвищу мiру покарання, – посмiялась тодi над ним Люда, – розстрiл. Про найвищу мiру симпатii зроду нiчого не чула.
– Правда, Людмилко, як тiльки я тобi буду потрiбен – тiльки номер набери – примчусь на крилах любовi. Навiть з того свiту.
– На цьому ще побудь, – усмiхнулась Люда.
Костя iй дiйсно дуже подобався, але… Було якесь але, котре Людi не давало спокою. Яке саме – вона нiяк не могла второпать. А тодi зрозумiла – дуже багато пафосних слiв i обiцянок. Хто багато говорить, той, зазвичай, мало робить.
І все ж Люда вирiшила – перетелефоную Костi. Їх поки що нiчого не зв'язувало, але якщо вона дiйсно йому не байдужа, як вiн стверджуе – то приiде. В нього багато друзiв, нехай з собою ще когось вiзьме. Якщо жiнка по справжньому цiкава чоловiку i потрiбна йому, вiн для неi небо й землю переверне. Нехай приiжджае з друзями. Розберуться з тими, хто знаходиться за ii дверима – друзiв по домам, а Костя нехай залишаеться. А що? Вона тепер вiльна жiнка, мае повне право.
Люда прислухалась до звукiв, що долинали з двору. Стукiт нiби стих, але тут же знову вiдновився, нiби хто пилкою по металу водив.
Люда швидко набрала Костiн номер. Довго вийшов виклик, але трубку нiхто не брав. Люда знала, що Костя лягае пiзно – або ж працюе ночами, або ж, як казали про нього в селi, «козу водить». Люда ще раз набрала номер. Гудок – мовчання.
– Де ж ти?! – у вiдчаi повторяла вона, – де ж ти, коли так потрiбен?! Де!
Але трубка продовжувала вперто мовчати. Стукiт за дверима став ще сильнiшим.
Що ж, вирiшила Люда, доведеться самiй. Вона рiшуче, хоча й ноги пiдгиналися вiд страху, пiшла на кухню, знайшла ножа з найдовшим i найгострiшим лезом. Пiдiйшла до вхiдних дверей, глибоко вдихнула, виставила ножа вперед, рiзким рухом повернула ключ в замку i вiдкрила дверi.
На порозi сидiла Жулька – приблудна собака, яка прибилася до Людиноi садиби днями. Вся оббивка знизу на дверях була на стрiчечки подерта Жулькиними гострими кiгтиками – це так вона просилася в хату. Тому й дверi стукали – були не дуже тiсно пiдiгнанi до налiчникiв.
Люда не знала що iй робити: чи смiятися з радостi, що все обiйшлося, чи дати добрячого копняка Жульцi, чи пустити ii в хату.
Люда зробила все вiдразу: розсмiялась i копняком загнала Жульку в коридор.
– Зараз руда, – сказала вона собацi, – я вiд страху мало не померла.
Жулька винувато, але вiддано дивилась хазяйцi в очi.
Аж тут пролунав телефонний дзвiнок. «Костя», прочитала Люда на дисплеi.
– Золотко, ти дзвонила, – прогудiв вiн в телефон. Вiдчувалося, що Костя гарно хильнув, та i музика десь фонила, – щось хотiла? Невже мене? – вiн весело загеготiв.
– Та вже нiчого, Костя, вже нiчого, – сказала Люда, зробила вiдбiй, а потiм витерла Костiн номер з пам'ятi.
Може й неправильно зробила. Але… Але…
Сон
Вже добрий десяток рокiв Оксанi час вiд часу снився дин i той самий жахливий сон: нiби вона бреде якоюсь розваленою будiвлею i не може знайти вихiд. Навколо – руiни. Скрiзь темнiють, нiби очницi черепа, провалля вiкон, напiвзруйнованi сходи ведуть в нiкуди. І така тиша, що аж давить на ушi. Навколо – нi душi. Страшно так, що хочеться вити по вовчому на повний мiсяць, що час вiд часу, нiби насмiхаючись, заглядав у вiконне провалля.
Оксана знала одне – iй потрiбно будь що знайти вихiд з цих руiн. І тодi вона врятуеться. Вiд чого? Того вона не вiдала, бо нiби то нiхто за нею не гнався. Але, Господи, як же було страшно! Страшно!!!
Пiсля цих снiв вона прокидалася обезсилена, в мокрiй вiд поту нiчнiй сорочцi, з тремтячими ногами i руками, i довго не могла прийти до тями.
Який вихiд вона шукала? Для чого? Звiдки? Що це за руiни такi? Пiсля кожного такого жахiття Оксана боялася лягати спати взагалi. Навiть конячi доз снодiйного не допомагали, тiльки серце «посадила». Була б ii воля, вона б ночi вiдмiнила назовсiм! Але такоi влади в Оксани не було, а щоб не вкладатись спати однiй, вона почала запрошувати на ночiвлю кавалерiв. Їх було багато, враховуючи Оксанину привабливiсть. Але навiть вiдчуття людського тепла поряд не допомагало. Може тому, що нiкого зi своiх кавалерiв вона не любила по справжньому. Хоча, до чого тут одне до iншого, питаеться? І кавалерам же не поясниш, що давно б послала всiх пiд три чорти, якби не цi страшнi ночi.
Оксана пiшла iншим шляхом i намагалась зрозумiти походження цього сну. Звiдки вона повинна знайти вихiд? Що ii загнало в цi руiни? Що це взагалi за руiни такi бiсовi? Подруга радила звернутись до квалiфiкованого психолога, але Оксанi чомусь здавалося, що психолог тут же iй поставить якийсь невтiшний дiагноз, тому й не поспiшала нiкуди йти.
А жахи продовжували мучити ii. Оксана майже зовсiм перестала спати i вiд виснаження ледь трималася на ногах.
– Що не так? – питала вона свое вiдображення в дзеркалi, – скажи, що не так? Не так живу? Роблю щось неправильно? Пiдкажiть хто не будь!
Раптом Оксана потягнулась до настiнного вiдривного календаря, видрала його разом з гвiздочком i зi злiстю кинула на пiдлогу. Календар, мов пiдбита птаха, упав на темну зелень килима. Оксанi нiби трохи полегшало, хоча календар тут був зовсiм нi до чого, тим бiльше, православний. Їй зробилось соромно. Оксана пiдiйшла до календаря, пiдняла його. Вiн вiдкрився на сторiнцi iз притчею про прощення.
– Скiльки разiв потрiбно прощати винуватцям своiм? Чи до семи? – прочитала вона дрiбно набраний текст.
– Кажу вам – не до семи, а до семидеся ти семи, – була вiдповiдь.
І тут Оксана зрозумiла, нiби осяяло. Це вона сама – руiна. Стiльки накопилося в душi злостi i гiркоти за нещасливе дитинство, яке вона провела, ховаючись по сусiдам вiд п’яного вiтчима. За нещасну матiр, яка крiм тяжкоi роботи нiчого не бачила. За вiчну бiднiсть i безгрошiв’я. За перше, нероздiлене кохання. спогади про яке досi терзали серце. Вiд природи тонка i ранима, Оксана була досить скритною i нiколи не виносила своi почуття на загал, переживала все в собi. Допереживалась.
Вiдiрвавши листочок вiд календаря, Оксана почала вчитуватися в слова. Чим бiльше читала, тим легше ставало. Бо тiльки вiдпустивши i пробачивши всiм ти зможеш ступити на нову дорогу i в нове життя.
По чарцi
– Наливай! – сказав Роман i пiдсунув чарку.
– Легко! – вiдповiв Ярик i щедро плюснув у гранчак.
Хлопцi випили.
– Харашо пiшла! – сказали вони разом i розсмiялися.
За першою пiшла друга, потiм третя, четверта…
По мiрi того, як порожнiла пляшка, свiт навколо розфарбовувався в яскравi, хоча дещо розмитi кольори, на душi може й не свiтлiшало, але веселiшало точно. Горiлка закiнчилась, але остаточноi «полiровки» i кондицii мужики ще не досягли, тож попхалися за пивом.
– Знач так, – сказав Ярик, – хто зможе присiсти десять разiв i вiджатися вiд землi п'ять – той отримуе пляшку пива. Хто не зможе – iде в…
– Яволь, мiй капiтан! – Роман спробував виструнчитися, але не втримався i гепнувся, наче мiшок, додолу i тут же почав вiджиматися. Виходило в нього так собi, але з горем пополам вiн таки це зробив.
– Гони пляшку, братан! – сказав вiн Ярику. Той у вiдповiдь скрутив дулю:
– Ще десять присiдань!
Роман намагався присiсти, але в нього нiчого не виходило: неслухнянi ноги пiдгиналися i вiн валився на землю.
– А ну тебе на х…р, Ярик, – сказав Роман сидячи в травi, – пляшку гони!
Ярик гепнувся додолу поряд з Романом, протягнув тому пляшку i раптом, дивлячись кудись в бiк, присвиснув:
– Ох ти ж етiть-колотiть! А це хто така?
– Де? – стрепенувся Роман. Вiн був пристрасним шанувальником жiнок i не оминав своею увагу будь яку привабливу, на його погляд, особу.
– Да он, чеше. Не не чеше, а прямо пливе? – Ярик вказав пальцем напрямок, – а циц…ки, пардон, груди якi! Не, ти це бачив?
Роман, скiльки дозволяли залитi алкоголем очi, вдивлявся туди, куди показував Ярик.
Жiночка i правда була нiчого: висока, не худенька, але струнка, з довгим кучерявим рудим волоссям.
– Ага! – присвиснув Роман, – фемiна шо треба. Йпрст, – раптом захвилювався вiн, – так це ж наша Леська!
Роман був директором невеликоi фiрми, а Леся – новим спiвробiтником. Працювала вона зараз радше на «общественних началах», чекаючи, доки у Романа настануть кращi часи. Вони були давно знайомi, не раз одне одного виручали – чому б не допомогти? Тим бiльше, Роман був дуже хорошою людиною, от тiльки горiлка перетворювала його на когось, дiаметрально протилежного тому, ким вiн був насправдi. А випивав Роман останнiм часом частенько.
– Точно – Леська! – Роман примружив очi, щоб краще розгледiти жiнку. Вона зупинилась, привiталась з якимось чоловiком, весело засмiялась у вiдповiдь на його жарт чи комплiмент.
– Ти диви, як вирядилась – декольте на дванадцять персон. Ще й либиться, як… не знаю хто – прошипiв Роман, – це ж кому, цiкаво, вона, окрiм мене, свiй п'ятий розмiр показувати зiбралась? Ах ти, лярвочка!
– Можна подумати, вона тобi щось колись показувала! – пирхнув Ярик, – обламайся, начальник!
Роман зло на нього зиркнув, раптом пiдхопився i побiг до Лесi, схопив за руку, притягнув у те мiсце, закрите вiд людських очей розлогою вербою, де вони з Яриком пили.
– От скажи менi, Лесько, – причепився вiн до жiнки, – ти на хрена пофарбувалась в рудий колiр? Знаеш, хто фарбуеться в руде? – вiн притулився до Лесi i у вухо прошепотiв, – бл…дi, ось хто. Ти шо, Лесько, б…дь?
Жiнка здивовано поглянула на Романа. Ранiш вiн не дозволяв собi таких випадiв. Чи може вона ще нiколи не бачила його таким п'янючим?
Вона мовчки дивилась на Романа, не знаючи, що сказати.
– І не дивись на мене так! – раптом заволав вiн, – ти, вiдьмачка! І очi у тебе вiдьомськi, зроду вiку нi в кого таких не бачив! І все одно ти – б…дь. От скажи менi, як на духу: скiльки в тебе коханцiв?
– Нiкого в мене нема, – чiтко вимовляючи кожне слово, сказала Леся.
– Брешеш! Щоб у такоi баби як ти, не було коханця? Брешеш! От зiзнайся – i дитина в тебе не вiд чоловiка? Вiн проти тебе нiхто, розумiеш? Нагуляла десь, а потiм бiдного Толiка знайшла i на тобi, тату, синочка чужого в подарунок.
– Ти п'яний придурок, – прошипiла Леся, – дитина у мене вiд чоловiка i я не шляюсь, на вiдмiну вiд декого, нi з ким ночами. Вiдпусти!
Але Роман i не думав ii вiдпускати.
– А сюди чого тиняешся, га? Що ти все пижишся, шукаеш когось? Зиркаеш отими своiми вiдьомськими очиськами на всi боки? Нового коханця шукаеш? Чоловiку кажеш, що до подружок, а сама у пошуки i мандри? Так? А я тебе прикриваю. Аякже, дядя Рома добрий!
– Сюди я iжджу, щоб допомогти тобi, придурку. Бачу, що тобi непереливки. Життя он як прикрутило – горiлку хлищеш, мов слiпа коняка воду. Забув, якою командою ми були? Ідiот! Забув, що мало не золотi гори менi наобiцяв, коли справи на лад пiдуть? За те, що я тобi, по дружбi, стiльки допомагала, я ж тепер ще й б…дь? Красно дякую! – Леся церемонно вклонилася, нарештi змогла вирвати долоню з чiпких Романових рук i пiшла геть.
Пройшовши декiлька крокiв вона раптом озирнулась i сказала:
– Та яке твое собаче дiло до того, чого я очима зиркаю? Моi очi – що хочу, те й роблю!
– А може у мене до тебе симпатiя, дурепа ти така! – заволав Роман, – А ти на мене нуль на масу! І все одно ти б…дь руда, а не перефарбуешся – розлюблю на фiг. А Мишку передай, що вiн бездарний працiвник, i ти теж – бездарна. Та що ви без мене вартi! Еге ж? – повернувся вiн до Ярика.
– По любому! – пiдтвердив той i додав, – наливай! О, глянь, он Вiтька чеше! По моему, вiн на нас не так глянув. Чи менi здалося?
– Точно! Не так глянув! Пiшли розберемося!
Повторення пройденого
Юлька думала, що вона розумнiша i хитрiша вiд усiх i зможе обманути долю. Колись давно, ще в юностi, вона поклялась: нiколи не проживе життя так, як ii мама. Нiколи! Мати, поховавши свого першого чоловiка, Юлиного батька, через три роки вийшла замiж вдруге. Вiтчим пив. Напившись, ставав настiльки буйним i непередбачуваним, що мати виставляла Юльку i Юрка – сина, на вулицю чи вiдправляла ночувати до сусiдiв, коли вiтчим п'яний вiтчим переступав порiг хати. Юлька не могла зрозумiти: чому мама його не вижене? Хiба те, як вони жили, можна було назвати нормальним сiмейним життям?
Десь через рiк пiсля того, як в них оселився вiтчим, у Юльки, наче в староi баби, почали тремтiти руки. У школi вона навiть соромилася тримати ручку в руках, бо та «танцювала» по зошиту, мов навiжена. Брат прокидався ночами вiд жахiть.
– Мамо, давай його виженемо! – не раз просила Юлька матiр, – навiщо вiн тобi здався.
– Пiдростеш – зрозумiеш, – вiдповiдала мама i вiтчим залишався.
Пiзнiше мама вмовила його пройти курс лiкування i життя трохи налагодилось – тверезим, вiтчим все ж був схожим на нормальну людину. Але завiв собi двох коханок. Про це знали всi, навiть мама. Вона не раз (без стида i сорому, наплювавши на власну жiночу гiднiсть, як вважала Юлька) забирала його з чужих хат. Юлька знову просила матiр виставити вiтчима з дому, але та не згоджувалась. Чому? Чому? Юлька не могла цього зрозумiти.
Ось так вони прожили рокiв, мабуть з десять. А потiм вiтчим сам зiйшов з хати, до великоi радостi Юльки.
З часом Юлька зрозумiла: мама не вигонила вiтчима тому, що любила його, отакого п'яницю i кобеля. Любов зла… Але вона залишилась навiки переляканою i вирiшила: у ii життi не буде нiяких п'яниць, нiяких «злих» i «незлих» любовей. Нормальний чоловiк, спокiйна атмосфера в сiм'i, щоб дiти не бачили скандалiв i в них нiколи не тремтiли руки!
Юлька довго не хотiла виходити замiж. А як не вгадае? Всi мужики майстри казки розповiдати. Правда, вона й сама була ще тiею «казкаркою»…
А коли таки вийшла замiж, все склалося, як вона й планувала: непитущий чоловiк, нормальна, спокiйна атмосфера в сiм'i, доглянутi дiти. І любов не зла… А може й не любов… Головне, руки нi в кого не тремтiли: нi в самоi Юльки, нi, тим бiльше, в дiтей.
Так було до тих пiр, доки Юлька не закохалась. До того самого ненависного iй тремтiння в руках. Ігор був не дурень випити. А випивши, мiг начудити такого, що доводилось мiсяцями вигрiбати. Дiвчатами теж не гребував i вони липли до нього, мов смола. Все те, чого Юлька уникала в чоловiках, поедналось в Ігорю, мов спецiально. І що найстрашнiше, вона готова була за ним iти свiт за очi, якби тiльки покликав. Мабуть, погано засвоiла життевi уроки.
Чашка кави
Нерозумна жiнка тримае чоловiка за горло, розумна – за руку. Мудра не тримае взагалi. Китайська народна мудрiсть
– Кави тобi? – прошипiла Тетяна чоловiковi i наче, заправський бармен з американських фiльмiв, вiдштовхнула фiлiжанку з напоем вiд себе. Та, мов на роликах, прокотилась по гладкiй, полiрованiй поверхнi столу i зупинилась акуратно на краечку, зависнувши над ним, нiби над прiрвою. Андрiй зачаровано дивився на чашку. Мов в уповiльненiй кiнозйомцi, вiн бачив, як посудина зi щойно, в окiп завареною кавою, перехиляеться i гарячий напiй ллеться прямо йому на колiна. Андрiй навiть не зойкнув, коли окрiп обпiк йому шкiру. Кавова гуща неохайними патьоками розплилась по свiтлим джинсам, пропiкаючи, навiть через грубу тканину, i без того палаючу шкiру.
Андрiй мовчав. Тетяна, перелякана, застигла. Вона не хотiла зробити чоловiку боляче, а може, навпаки, пiдсвiдомого саме цього й бажала, тому так i вийшло. Тетяна чекала, що Андрiй зараз зiрветься, почне кричати, грюкати кулаком по столу. Але вiн мовчав, каламутними, пiсля добрячого перепою очима, дивлячись на дружину.
