скачать книгу бесплатно
Кiлька днiв тому: Леонi Фрiппон, кабаретистка, «Мiсто Вiдень». Зачiска – перехоплена стрiчкою купа кучерiв. Нiкудишня шнурiвка, дуже стара сукня, але сама дуже чарiвна зi своiми трагiчними рухами, ота напруга повiк, рiзкi випади довгих нiг, зграбно випростанi вздовж тiла руки. Значення застиглоi у двозначних позах шиi. Спiв: колекцiя гудзикiв у Луврi.
Шиллер, намальований 1804 року Шадовим у Берлiнi, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя мiцнiше, нiж за цей нiс, не можна. Кiнчик носа трохи загнутий униз як наслiдок звички за роботою посмикувати за нього. Привiтний чоловiк iз трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого дiда.
14 сiчня. Роман Берадта «Подружжя». Багато поганого еврейського. Якiсь несподiванi, дивнi й одноманiтнi появи автора, наприклад, усi довкола веселi, а один серед них не веселиться. Або: i ось приходить такий собi пан Штерн (про якого ми вже знаемо все з його романними таемницями). Щось таке е й у Гамсуна, але там це не менш природне, нiж сучки на деревi, а тут ним крапають на дiю, як ото модними лiками на цукор. – Увагу нi з сього нi з того привертають до якихось дивних виразiв, ось наприклад: вiн завдавав собi клопоту ii косами, все завдавав i завдавав собi клопоту. – Окремi постатi, хоч i не осяянi новим свiтлом, виписанi добре, так добре, що мiсцями не заважають навiть ганджi. Другоряднi персонажi переважно безнадiйнi.
17 сiчня. Макс читав менi першу дiю з «Прощання з юнiстю». Як я такий, який сьогоднi е, можу це осягти; я мусив шукати цiлий рiк, перше нiж знайшов у собi справжне почуття, i ось тепер, пiзнього вечора, у кав’ярнi, зазнаючи мук вiд нападiв поганого, попри все, травлення, маю честь сидiти в крiслi й слухати такий великий твiр.
19 сiчня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений – останнiй рiк я прокидався не бiльше нiж на п’ять хвилин, – менi щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому анi найменшоi надii, починати все з самого початку малою дитиною. Зовнi менi буде при цьому легше, нiж тодi. Бо в тi часи я ледве-ледве, з невиразним усвiдомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моiм життям, яке я мiг би притиснути до грудей i яке пiдхопило б мене з мiсця. А з якими муками (щоправда, з нинiшнiми iх годi й порiвнювати) я починав! Яким холодом цiлими днями вiяло на мене з написаного! Яка велика була небезпека i як рiдко давала вона менi перепочинок, що я зовсiм не вiдчував того холоду, хоч мое лихо вiд цього загалом ставало, звiсно, не меншим.
Якось я замислив був роман, у якому ворогували мiж собою двое братiв, один iз них виiхав до Америки, тодi як другий залишився у в’язницi в Європi. Я почав з того, що тiльки час вiд часу записував по кiлька рядкiв, бо це мене вiдразу стомлювало. Одного разу в недiлю пополуднi, коли ми були в гостях у дiда з бабою i наiлися там, як завжди, дуже м’якого хлiба з маслом, я також почав щось писати про ту свою в’язницю. Можливо, звичайно, що я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертинi аркуш паперу, постукуючи олiвцем i роззираючись на всi боки в колi пiд лампою, хотiв викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват вiд мене. У кiлькох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також спiвчутливе слово про брата, який там залишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить менi здалося, що мiй опис нiчого не вартий, бо до того дня я нiколи не звертав особливоi уваги на такi почуття, коли сидiв за круглим столом у знайомiй кiмнатi серед родичiв, до яких звик (я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному мiсцi, то вже вiдчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий i оцей нинiшнiй спокiй покликаний спонукати мене на щось велике. Один дядько, що любив покепкувати з людей, нарештi взяв у мене аркуша, якого я не дуже мiцно й тримав, кинув на нього короткий погляд i повернув назад, навiть не посмiхнувшись, тiльки промовив до решти гостей за столом, якi стежили за ним очима: «Звичайнiсiнька писанина». А менi не сказав жодного слова. Я, правда, залишився сидiти, так само схилившись над своiм, виходить, непотрiбним папiрцем, але з товариства мене прогнали справдi-таки одним штурханом, дядькiв присуд вiдгукнувся в моiй душi вже майже справжнiм значенням, в самому чуттi сiм’i менi вiдкрився холодний простiр нашого свiту, i я мав зiгрiти його вогнем, що його тiльки збирався шукати.
19 лютого. Коли я сьогоднi надався встати з лiжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторi, а на iншiй моiй роботi. Невинна участь контори полягае лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокiйно жив би задля своеi роботи й не марнував би там щодня оцих шiсть годин, якi особливо нестерпнi менi в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена моiми задумами, – такi нестерпнi, що Ви собi й уявити не можете. Зрештою, це, я розумiю, – лише балаканина, винен я сам, а в конторi передi мною висовують лише щонайпростiшi й найсправедливiшi вимоги. Але для мене це – жахливе подвiйне життя, вихiд з якого, мабуть, тiльки один – божевiлля. Я пишу це при ясному вранiшньому свiтлi й запевне не писав би, якби то не була така щира правда i якби не любив Вас, як син.
А втiм, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, i перше, що я там почую, будуть слова про те, що Ви хочете позбавити вiд мене свiй вiддiл.
19 лютого. Особливiсть мого натхнення, з яким я, найщасливiший i найнещаснiший, тепер, о другiй ночi, лягаю спати (може, воно, якщо тiльки мене не доконае думка про це, залишиться, адже воно вище, нiж будь-коли досi), полягае в тому, що я вмiю все, а не тiльки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, напишу якесь речення, скажiмо: «Вiн визирнув з вiкна», – то воно вже досконале.
– Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.
– Це тобi заважае? Якщо це тобi заважае чи не дае пiдiйматися вгору, то я вiдразу пiду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився.
Та зрештою i вiн мав пiдстави вiдчувати задоволення й вiдчувати його тим глибше, чим краще я його пiзнавав. Адже вiн вочевидь пiзнавав мене чимдалi краще i мiг, без сумнiву, заткнути мене за пояс з усiм моiм досвiдом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулицi, так наче передi мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаеш порiг будинку, пiдiймаешся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помiчаеш. Тiльки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства.
20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедiйна актриса, що виступае до певноi мiри не на тiй сценi так, як трагедiйнi актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грае роль, обличчя в неi стомлене, принаймнi якесь безвиразне й старече – в усiх серйозних акторiв це немовби природна розминка. Розмовляе вона дуже рiзко, так само й рухаеться, починаючи iз зiгнутого великого пальця на руцi, який замiсть кiсток складаеться нiби з твердих сухожилок. Особливу здатнiсть ii носа до перевтiлення пiдкреслюе перемiнне свiтло й заглиблення м’язiв, що грають навколо нього. Хоч усi ii рухи й слова блискавичнi, увагу вона загострюе м’яко.
Довкола невеликих мiстечок також е невеликi околицi для тих, хто любить прогулятися.
Молодi, охайнi, гарно вбранi юнаки поруч зi мною в галереi нагадують менi про мою юнiсть i через це справляють на мене непривабливе враження.
Листи молодого Кляйста, двадцятидворiчного. Вiдмовився од вiйськовоi кар’ери. Вдома питають: то задля якоi ж хлiбноi професii? Бо тiльки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати мiж юриспруденцiею i камералiстикою. Та чи маеш ти зв’язки при дворi? «Спершу я трохи знiчено дав заперечну вiдповiдь, але потiм з тим бiльшою гордiстю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинiшнiми моiми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмiшки, i я збагнув, що з вiдповiддю поквапився. Треба остерiгатися промовляти такi iстини вголос».
21 лютого. Життя мое тут минае так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажiмо, пiсля невдалоi поiздки до Парижа я втiшав себе тим, що намагатимуся невдовзi побувати там знов. Перед очима – рiзко окресленi клаптi свiтла й тiнi на брукiвцi.
Якусь мить я вiдчував себе так, немовби одягнений у крицю.
Якi далекi менi, наприклад, м’язи рук.
Марк Генрi – Дельвар. Породжене безлюдною залою трагiчне почуття в глядачiв сприятливо впливае на враження вiд серйозних пiсень, зате веселим пiсням шкодить. – Генрi веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадуеться, завiсою дае лад своiй зачiсцi. – Коли на виставу приходить мало людей, в ассирiйськiй бородi, звичайно геть чорнiй, В., органiзатора, немовби прозирае сивина. – Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всi двадцять чотири години, ба нi, не так надовго. – Багато одягу, бретонськi костюми, спiдниця, що на самому сподi, найдовша, отож усе це багатство можна полiчити здалеку. – Спершу Дельвар акомпануе (вони хочуть заощадити на акомпанiаторi) у просторiй зеленiй сукнi з викотом i мерзне. – Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбiгалися. – Хтось забалакуе до мене, та не встигаю я перевести дух, як зi мною вже попрощалися. – Дельвар смiшна, у неi усмiшка, як у старих дiвок, – стара дiвка з нiмецького кабаре. У червонiй шалi, яку вона дiстае з-поза завiси, – робить революцiю. Вiршi Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тiльки напочатку, коли по-жiночому сидiла за роялем. А коли пролунала пiсня «а Batignolles», я вiдчув у горлi Париж. Batignolles мае бути схожий на пенсiонера, як i його апашi. Бруан для кожного кварталу написав окрему пiсню.
Мiський свiт
Якось узимку в снiгопад Оскар М., пiдстаркуватий студент, – коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, – зупинився пополуднi на безлюдному майданi, тепло вдягнений, зверху в зимовому сурдутi, у шарфi навколо шиi i в хутрянiй шапцi на головi. Замислившись, вiн стояв i клiпав очима. Вiн так заглибився в роздуми, що мимоволi скинув шапку й провiв ii кучерявим хутром собi по обличчю. Нарештi, здавалося, ухвалив якесь рiшення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому.
Коли вiн прочинив дверi батькiвськоi вiтальнi, то побачив батька, гладенько виголеного чоловiка з важким м’ясистим обличчям, що сидiв за порожнiм столом очима до дверей.
– Нарештi, – промовив батько, щойно Оскар переступив порiг. – Зупинися, прошу тебе, бiля дверей, бо я на тебе такий лихий, що за себе не ручуся.
– Але ж, батьку, – озвався Оскар i аж тепер, коли заговорив, завважив, як задихався.
– Спокiйно! – закричав батько й пiдвiвся, заслонивши собою вiкно. – Я сказав, спокiйно! А оте свое «але» залиш собi, зрозумiв? – Потiм схопив обiруч стола й переставив його на крок ближче до Оскара. – Твого розпусного життя я вже просто не годен далi терпiти. Я старий чоловiк. Я сподiвався мати в тобi втiху на старiсть, а ти натомiсть завдаеш менi прикрощiв бiльше, нiж усi моi болячки жужмом. Тьху на тебе, такого сина! Своiми лiнощами, марнотратством, лихими вчинками i – чом би й не сказати тобi про це вiдверто – дурним розумом ти заженеш старого батька в могилу. – Чоловiк замовк, але на обличчi в нього все ворушилося, так наче вiн говорив далi.
– Батьку, любий мiй, – почав Оскар i обережно рушив до столу, – вгомонися, все буде добре. Сьогоднi менi спала на думка одна iдея, яка зробить з мене дiяльного чоловiка, про якого ти тiльки мрiеш.
– Яка думка? – насторожився батько й перевiв погляд у куток кiмнати.
– Тiльки повiр менi, за вечерею я все поясню. В душi я завше був добрим сином, але те, що я не мiг цього показати, дуже мене дратувало, отож менi було краще злити тебе, коли вже я не мiг тебе порадувати. Але тепер дозволь менi трохи пройтися, я хочу дати лад своiм думкам.
Батько, що, уважно слухаючи, сiв був на край столу, тепер став на ноги.
– Я не вiрю, що оцi твоi розмови чогось вартi, як на мене, це скорше порожня балаканина. Але ти, зрештою, мiй син… Не затримуйся, повечеряемо вдома, i розкажеш про своi справи.
– Менi досить i такоi невеликоi довiри, вiд щирого серця дякую. Та хiба вже по моiх очах не видно, що я цiлком заклопотаний поважною справою?
– Поки що я нiчого не бачу, – вiдказав батько. – Та, може, то я сам винен, бо я взагалi вже розучився дивитися на тебе. – І, за звичкою рiвномiрно постукуючи пальцями по столу, дав зрозумiти, як летить час. – Та головне, Оскаре, що я вже не маю до тебе жодноi довiри. Коли я на тебе часом i гримну – ти як прийшов, я ж на тебе нагримав, чи не так? – то роблю це не тому, що сподiваюся, нiби ти станеш кращим, нi, я роблю це лише тому, що думаю про твою бiдолашну добру матiр, яка тепер ще, може, й не страждае через тебе безпосередньо, зате вже страждае, докладаючи зусиль, щоб вiдвернути такi страждання, бо сподiваеться тобi цим якось допомогти й помалу опускаеться в могилу. Та, зрештою, ти й сам про це добре знаеш, i я вже з поваги до самого себе не став би про таке нагадувати, але ж ти сам довiв мене до цього своiми обiцянками.
При цих останнiх словах до кiмнати ввiйшла служниця, щоб подивитися за вогнем у грубi. Щойно вона ступила за дверi, Оскар вигукнув:
– Але ж, батьку! Я цього не чекав. Якби я мав бодай одну невеличку iдею, скажiмо, щодо моеi дисертацii, яка вже десять рокiв лежить у мене в шухлядi й потребуе iдей, як солi, то, можливо, хоч i не конче, я, як це сталося сьогоднi, примчав би з прогулянки додому й сказав би: «Батьку, менi пощастило – на думку спала така й така iдея». І якби у вiдповiдь ти своiм гiдним шаноби голосом знов кинув менi в обличчя тi самi докори, тодi моя iдея просто розвiялася б, i менi довелося б одразу ж якось вибачатись чи й без вибачення повернутися та й пiти. Але ж сталося навпаки! Все, що ти кажеш проти мене, змiцнюе моi iдеi, вони народжуються й народжуються, набирають сили й сповнюють мiй мозок. Я пiду, бо лише на самотi можу дати iм лад. – У теплiй кiмнатi вiн важко сапав.
– А може, це ще одна капость, яких повно в твоiй головi, – промовив батько, дивлячись широко розплющеними очима. – Тодi я вiрю, що вона не дае тобi спокою. Та якщо до твоеi голови приблукае щось серйозне, до ранку вiд нього й слiду не залишиться. Я тебе знаю.
Оскар вивернув голову так, наче його схопили за горло.
– А тепер облиш мене. Нема чого марно лiзти менi в душу. Сама вiрогiднiсть того, що ти можеш правильно передбачити мiй кiнець, воiстину не повинна зваблювати тебе чинити менi перешкоди в моiх добрих намiрах. Може, мое минуле й дае тобi на це право, але ти не повинен ним користатися.
– Тепер ти й сам добре бачиш, яка велика, либонь, твоя невпевненiсть, коли вона змушуе тебе висловлюватись отак проти мене.
– Нiщо мене не змушуе, – вiдказав Оскар, i потилиця в нього смикнулася. Вiн теж пiдступив до столу так близько, що вже годi було сказати, хто за ним господар. – Те, що я кажу, я кажу з глибокоi поваги, навiть з любовi до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирiшую, то насамперед думаю про тебе й про маму.
– Тодi я мушу скласти тобi подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовiрно, що твоя мати i я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозi це зробити.
– Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще мае право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучаснiсть дiстанеш заспану. Але невже тобi мае казати про це твiй син! Та й я ще не мав намiру переконувати тебе в цьому, я тiльки хотiв повiдомити тобi новину. І принаймнi це, як ти й сам повинен визнати, менi вдалося.
– Тепер мене, Оскаре, дивуе, власне, тiльки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогоднi, ранiше. Вона так вiдповiдае твоiй донинiшнiй сутi. Нi, справдi, я не жартую.
– Атож, щоб ти мене тодi, замiсть вислухати, вiдлупцював? Я поспiшав сюди, бачить Бог, щоб якомога скорiше зробити тобi радiсть. Та поки мiй план iще остаточно не визрiв, розповiсти тобi я ще нiчого не можу. То чого ж ти караеш мене за добрий намiр i ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здiйсненню мого плану?
– Помовч, я нiчогiсiнько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобi вiдповiсти, бо ти вже вiдступаеш до дверей i вочевидь маеш якусь термiнову справу. Мiй перший вибух лютi ти погамував фокусом, тiльки тепер на душi в мене ще сумнiше, нiж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навiть стати навколiшки: не кажи нiчого про своi iдеi бодай матерi. Вдовольнися мною.
– Нi, це не мiй батько зi мною отак розмовляе! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Пiсля полудня з тобою щось сталося або ти зовсiм чужий чоловiк, якого я оце вперше побачив у батьковiй кiмнатi. Бо справжнiй мiй батько… – Якусь мить Оскар стояв iз роззявленим ротом i мовчав. – Вiн, мабуть, обiйняв би мене, покликав би матiр… Що з тобою, батьку?
– То вечеряй краще зi своiм справжнiм батьком. Думаю, з ним буде веселiше.
– Вiн ще прийде. Зрештою, вiн не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всi. – І Оскар натис плечем на дверi, так наче хотiв протиснутись крiзь них; дверi легко пiддалися.
Прийшовши до Франца, вiн нахилився до невеличкоi господинi дому й промовив:
– Пан iнженер спить, я знаю, але дарма.
І, не звертаючи уваги на жiнку, яка, невдоволена цим вiзитом, марно снувала в передпокоi туди-сюди, вiдчинив заскленi дверi, що, так нiби iх схопили за вразливе мiсце, затремтiли у нього пiд рукою. Не завдаючи собi клопоту роздивитися до пуття, що там у в кiмнатi, гукнув:
– Франце, вставай! Менi потрiбна твоя професiйна порада. Але в цiй кiмнатi я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом i повечеряеш у нас. Отож не гайся.
– Дуже добре, – вiдказав iнженер зi своеi шкiряноi канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув?
– Передовсiм кинь жартувати, Франце. Це – найважливiше, я про це й забув.
– Цю послугу я зроблю тобi вiдразу. Але вставати!.. Лiпше я двiчi замiсть тебе повечеряю, нiж один раз устану.
– Ану вставай! Годi перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловiка за барки й посадив.
– А знаеш, ти скажений. Тебе треба остерiгатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мiзинцями заплющенi очi.
– Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не iдiот, щоб отак нi з сього нi з того тебе розбуркувати.
– Я б теж отак нi з сього нi з того не спав. Учора я працював у нiчнiй змiнi, тож сьогоднi лiг поспати вдень, зокрема, й задля тебе…
– Як це?
– Та облиш, ти так мало зважаеш на мене, що це вже починае дiяти менi на нерви. І це вже не вперше. Ну звiсно, ти вiльний студент i можеш робити що завгодно. Не всi ж такi щасливi. Але ж треба й про iнших думати, чорт забирай! Я тобi хоч i товариш, але вiд роботи мене за це ще нiхто не звiльняв. – І вiн на пiдтвердження цього замахав у повiтрi долонею.
– Пiсля такоi твоеi промови менi хоч-не-хоч доведеться повiрити, що ти поспав бiльше нiж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звiдти спостерiгав за iнженером, так нiби тепер мав трохи бiльше часу, нiж доти.
– То що ти, власне, вiд мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав iнженер i щосили почесав шию пiд своею цапиною борiдкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять пiсля сну.
– Що я вiд тебе хочу, – проказав Оскар i вдарив пiдбором по канапi. – Дуже мало. Я ж тобi ще з передпокою сказав, щоб ти вдягся.
– Якщо ти хочеш натякнути цим, Оскаре, що твоя новина цiкавить мене дуже мало, то маеш цiлковиту рацiю.
– То й добре, так лихоманку, яку ти схопиш, почувши цю новину, можна буде списати цiлком на неi, i наша дружба замiшана не буде. Та й вiдомостi будуть чiткiшi. Бо менi потрiбнi вiдомостi чiткi, закарбуй це собi на носi. До речi, якщо, може, ти шукаеш комiрця й краватку, то вони он там, на крiслi.
– Дякую, – мовив iнженер i заходився прилаштовувати комiрця й краватку. – Сподiваюся, на тебе можна покластись.
26 березня. Теософськi доповiдi д-ра Рудольфа Штайнера з Берлiна. Риторичний прийом: детально викладае закиди противникiв, слухач вражений мiцною позицiею цих противникiв, слухач стурбований, цiлком заглиблюеться в цi закиди, так нiби, крiм них, бiльш нiчого нема, тепер слухач вважае, що заперечувати взагалi неможливо, i бiльш нiж задоволений навiть поверховим описом можливостi захисту. Такий риторичний ефект вiдповiдае, до речi, приписам благоговiйного настрою. – Довго розглядати випростану перед собою долоню. – Остаточну крапку не ставити. Загалом кожна вимовлена фраза починаеться з великоi лiтери, далi, в мiру того як ii продовжують, вона, наскiльки змога, нахиляеться до слухачiв i повертаеться з остаточною крапкою до оратора. Та коли остаточну крапку випускають, фразу вже нiщо не стримуе, i вона вiдверто дихае слухачевi просто в обличчя.
Перед тим – доповiдь Лооса й Крауса.
Щойно в якiйсь захiдноевропейськiй повiстi хтось зробить спробу охопити бодай окремi групи евреiв, ми вже майже за звичкою пiд чи над зображенням вiдразу шукаемо й знаходимо також i вирiшення еврейського питання. Одначе в «Єврейках» такого вирiшення не показано, там нема навiть натяку на нього, бо саме тi персонажi, якi дбають про такi питання, стоять у повiстi далеко вiд центру, там, де подii розгортаються вже швидше, i, хоч ми ще й маемо змогу за ними досить пильно стежити, однак уже позбавленi нагоди спокiйно довiдатися щось про iхнi прагнення. Не довго розмiрковуючи, ми вбачаемо в цьому ваду повiстi й вiдчуваемо за собою право на такий висновок тим бiльше, що тепер, коли iснуе сiонiзм, можливостi вирiшення еврейськоi проблеми розроблено так чiтко, що зрештою письменниковi досить лише ступити кiлька крокiв, щоб знайти придатне для його твору рiшення.
Проте цей недолiк випливае з iще одного. В «Єврейках» нема нееврейських глядачiв, шанованих антагонiстiв, якi в iнших повiстях виманюють на сцену еврейське, i воно постае перед ними, викликаючи подив, сумнiв, заздрощi, страх, i нарештi, нарештi знаходить самовпевненiсть, принаймнi лише в порiвняннi з ними може звестися на повен зрiст. Ми вимагаемо саме цього, iншого розчинення еврейських мас ми не визнаемо. І посилаемося на це почуття не тiльки в цьому разi, принаймнi в одному напрямку воно загальне. Так, на путiвцевi в Італii нас неймовiрно тiшать ящiрки, що шмигають перед ногами, i нам весь час кортить нахилитися до них, та коли ми бачимо, як у торговця вони сотнями кишать у великих слоiках, де звичайно консервують огiрки, в нас опускаються руки.
Обидва недолiки об’еднуються в третiй. «Єврейки» можуть обiйтися без того юнака на передньому планi, який у серединi своеi розповiдi звичайно приваблюе до себе кращих i веде iх у чудовому радiальному напрямку до меж еврейського кола. І саме цього ми й не хочемо збагнути – того, що розповiдь може обiйтися без цього юнака, тут ми помилку скорiше вiдчуваемо, нiж бачимо.
28 березня. Художник П.-Карлiн, його дружина, два широкi, великi переднi верхнi зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду, панi гофрат Б., композиторова мати, мiцний кiстяк якоi вiд старостi випирае так, що вона схожа на чоловiка, принаймнi коли сидить.
Вiдсутнi учнi завдають д-ровi Штайнеру дуже багато клопоту. – Коли вiн виступае, довкола нього так i товпляться покiйники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, iм потрiбнi? Очевидно, таки потрiбнi. – Спить двi години. Вiдколи йому якось вiдiмкнули електричне освiтлення, завжди носить iз собою свiчку. – Був дуже близький до Христа. – Поставив у Мюнхенi свою п’есу (можеш вивчати ii цiлий рiк, однаково не зрозумiеш), костюми намалював сам, музику написав сам. – Повчав якогось хiмiка. – Льови Сiмон, торговець милом у Парижi, Quai Моnсеу, дiставав вiд нього найкращi дiловi поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу панi гофрат занотувала до свого записника: «Як пiзнати найвищi свiти? У С. Льови в Парижi».
У Вiденськiй ложi е один теософ, здоровенний шiстдесятип’ятирiчний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постiйно вiрить i постiйно сумнiваеться. Про нього розповiдають веселу iсторiю: колись пiд час одного конгресу в Будапештi мiсячноi ночi за вечерею на Блоксберзi до товариства несподiвано вийшов д-р Штайнер, i той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнiвався б).
Може, вiн i не найбiльший iз сучасних дослiдникiв духу, та тiльки на нього покладено завдання об’еднати теософiю з наукою. Тим-то вiн i знае все. – Якось до його рiдного села прийшов один ботанiк, великий знавець окультних наук. Вiн його й просвiтив. – Що я знайду д-ра Штайнера, жiнка витлумачила менi як початок ретроспективноi пам’ятi. – Лiкар тоi жiнки, коли в неi виявилися симптоми iнфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засiб, прописав його, i вiдразу ii вилiкував. – Одна француженка, прощаючись iз ним, сказала: «Аи revoir». Вiн помахав рукою в неi за спиною. Через два мiсяцi вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхенi. – Один мюнхенський лiкар зцiляе фарбами, що iх призначае д-р Штайнер. Вiн посилае також хворих до пiнакотеки, прописуючи iм зосереджено стояти по пiвгодини чи й довше перед певною картиною.
Загибель Атлантиди, загибель Лемурii, а тепер – загибель через егоiзм. – Ми живемо у вирiшальний час. Дослiд д-ра Штайнера вдасться, якщо тiльки не вiзьмуть гору духи зла. – Вiн харчуеться двома лiтрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах. – Зi своiми вiдсутнiми учнями вiн спiлкуеться за допомогою уявних образiв, якi iм посилае, але, створивши iх, далi про них вiн уже не дбае. Та вони швидко зношуються, i йому доводиться вiдтворювати iх заново.
Панi Ф.: «У мене погана пам’ять».
Д-р Шт.: «Не iжте яець».
Мiй вiзит до д-ра Штайнера.
Якась жiнка вже чекае (вгорi на третьому поверсi готелю «Вiкторiя» на Юнгманштрасе), але наполегливо просить мене зайти поперед неi. Ми ждемо. Приходить секретарка й подае надiю. Я помiчаю його в кiнцi коридору. Вiн одразу рушае з ледь розведеними руками до нас. Жiнка каже, що перший прийшов я. І ось я простую за ним, а вiн веде мене до свого кабiнету. На його чорному сурдутi, який на вечiрнiх виступах здаеться вiдполiрованим (вiн не вiдполiрований, а тiльки так вилискуе своею чистою чорнотою), тепер, при денному свiтлi (о третiй пополуднi) видно пилюгу, надто на спинi й плечах, i навiть плями.
У його кабiнетi я намагаюся виказати свою несмiливiсть, якоi насправдi не вiдчуваю, тим, що знаходжу для свого капелюха просто-таки смiховинне мiсце – кладу його на невеличку дерев’яну пiдставочку для шнурiвки до черевикiв. Стiл посеред кiмнати, я сиджу обличчям до вiкна, вiн – лiворуч вiд столу. На столi – кiлька аркушiв з малюнками, що нагадують малюнки на доповiдях про окультну фiзiологiю. Поверх невеличкого стосика книжок лежить одне число «Анналiв з натурфiлософii», книжки валяються, здаеться, скрiзь. Але роззиратися тут не можна, позаяк господар весь час намагаеться заворожити вiдвiдувача своiм поглядом. А коли вiн цього й не робить, то так i пильнуй, що його погляд ось-ось повернеться до тебе. Починае вiн кiлькома невимушеними фразами:
– Адже ви доктор Кафка? Давно вже цiкавитесь теософiею?
Але я вихоплююся наперед зi своею приготованою промовою:
– Я вiдчуваю, що велика частина мого ества прагне до теософii, та водночас мене сковуе перед нею неймовiрний страх. Я боюся, що вона викличе в менi нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинiшнього мого нещастя – це суцiль сум’яття. Воно викликане ось чим: мое щастя, моi здiбностi й будь-яка можливiсть приносити користь здавна пов’язанi з лiтературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станiв ясновидiння, – я щоразу цiлком перебував у полонi фантазii, але щоразу й сам сповнював таку фантазiю, вiдчуваючи себе не тiльки на межi власних можливостей, а й на межi людських можливостей узагалi. Одначе спокiйного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцевi, у такому станi в мене все ж таки не було, як не було його, по сутi, взагалi. Я роблю цей висновок з того, що найкращi своi роботи я написав не в такому станi. – Отже, лiтературi я не можу вiддатися до решти, як це мае бути, не можу з рiзних причин. З огляду на моi родиннi обставини, я не мiг би прожити з лiтератури вже через те, що моi роботи народжуються дуже повiльно й мають особливий характер; крiм того, мое здоров’я i вдача не дають менi жити, покладаючись на – у кращому разi – непевнi заробiтки. Тому я пiшов на службу в товариство соцiального страхування. Але тепер цi двi професii нiяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливi одразу всi трое. Найменше щастя в однiй iз них обертаеться великим нещастям у другiй. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторi весь палаю й усе падае менi з рук. Цi митарства стають чимдалi нестерпнiшими. У конторi мене вистачае для виконання моiх зовнiшнiх обов’язкiв, але внутрiшнiх я не виконую, а кожен невиконаний внутрiшнiй обов’язок обертаеться нещастям, яке потiм мене вже не полишае. І до цих двох поривань, якi нiколи не примиряться, я маю додати ще й трете – теософiю? Чи не заважатиме вона першим двом i чи не заважатимуть першi двi i iй? Чи зможу я, чоловiк уже й тепер такий нещасний, довести всiх трьох до кiнця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо вiдчуваю, що коли ви вважаете мене на це здатним, то я справдi зможу взяти все на себе.
Вiн слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсiм не стежачи за мною, цiлком перебуваючи в полонi моiх слiв. Час вiд часу вiн кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, вiн безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи ii пальцем то до однiеi нiздрi, то до другоi.
27 травня. Сьогоднi в тебе день народження, але я навiть не надсилаю тобi, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по сутi, я навiть не в змозi подарувати тобi книжку. Тiльки через те, що менi так потрiбно сьогоднi бодай хвилинку – хай навiть за допомогою цiеi листiвки – побути поруч iз тобою, я пишу й почав зi скарги лишень для того, щоб тобi легше було мене впiзнати.
15 серпня. Час, який оце минув i протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальнiй школi у Празi, в Королiвськiй залi й Чернiвцях я перестав соромитися власного тiла. Як же пiзно тепер, у двадцять вiсiм рокiв, я надолужую свое виховання – на перегонах це назвали б пiзнiм стартом. І шкода вiд такого лиха полягае, либонь, не в тому, що людина не дiстае перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далi розпливаеться, стае безмежним i людину, яка намагаеться оббiгти коло, заганяе всередину того кола. А втiм, у цей почасти й щасливий час я помiтив у собi багато чого й iншого i спробую в наступнi днi це записати.
20 серпня. У менi живе така нещаслива вiра, що я не маю часу навiть для дрiбноi доброi роботи, бо справдi нiколи написати якесь оповiдання, щоб розпростертися в усi боки свiту, як я цього потребую. А потiм я знов починаю вiрити, що подорож пiде менi на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосiб розслаблюся, тож я роблю нову спробу.
Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль вiн докладав задля мене i якi тепер – можливо, тiльки через те, що вiн стомився, – додавали йому такоi впевненостi. Але хiба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, вiн удасться ще й тепер? Невже я чинив опiр? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволiкав i не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гостi зiйшли з пiснями вниз i повели мене нагору?
Читав про Дiккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживае в собi якусь iсторiю вiд самого ii початку, вiд далекого пункту до наближення локомотива зi сталi, вугiлля й пари? Але ти ще не забуваеш про неi й тепер, а хочеш i знаходиш час, щоб вона гнала тебе далi, отож вона жене тебе далi, i ти з власного поривання мчиш вiд неi туди, куди вона штовхае тебе й куди ти кличеш ii сам.
Не можу цього збагнути й навiть не можу в це повiрити. Я тiльки час вiд часу живу в маленькому словi, в умлаутi якого (вгорi «st??t») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрiбну голову. Перша й остання лiтера – це початок i кiнець мого вiдчуття спiйманоi рибини.
24 серпня. Сиджу зi знайомим у кав’ярнi, за столиком на свiжому повiтрi й дивлюся на жiнку, що саме прийшла й сiдае до сусiднього столика, – розпашiле засмагле обличчя вилискуе, вiд великих грудей важке дихання. Вона вiдкидае назад голову, вiдкриваючи густий пушок на пiдборiддi, закочуе догори очi майже так, як, мабуть, iнодi поглядае на чоловiка, що оце поруч iз нею читае iлюстрований журнал. Якби ж то його можна було переконати, що коли сидиш у кав’ярнi з дружиною, то можна читати принаймнi газету, але в жодному разi не журнал. На мить вона згадуе про свою повноту й трохи вiдсовуеться вiд столика.
26 серпня. Завтра мушу iхати до Італii. Сьогоднi ввечерi батько вiд хвилювання не мiг заснути, позаяк у нього повна голова клопотiв через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серцi – мокрий рушник, нудота, задихаеться, все ходить туди-сюди та зiтхае. Мати у своему страху знаходить нову втiху. Адже вiн, мовляв, завжди був такий енергiйний, усе долав, а тепер… Я кажу, що бiди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потiм усе мае обгараздитись. Вiн зiтхае, хитае головою i все ходить i ходить. Зрозумiло, що ми, на його думку, не можемо анi перейняти його клопотiв на себе, анi бодай полегшити iх, але навiть i на нашу думку, навiть у найбiльшому нашому бажаннi е щось вiд такого сумного переконання, що вiн сам мае подбати про свою сiм’ю… Безугавними позiхами, а також, до речi, неапетитним колупанням у носi батько викликае невеличке, майже неусвiдомлене заспокоення з приводу свого стану, адже коли вiн здоровий, то загалом цього не робить. Отла менi це пiдтвердила. – Бiдна мати хоче завтра йти просити домовласника.
Це стало вже традицiею в чотирьох друзiв – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щолiта або щоосенi використовувати своi коротенькi канiкули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року iхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усi четверо залюбки сходились увечерi в когось удома, здебiльшого в Самуеля – як найзаможнiший, вiн мав простору кiмнату, – розповiдали один одному про се про те й попивали в мiру пиво. Коли вони близько пiвночi розходились, iхнi розповiдi жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якiйсь спiлцi, Самуель служив в однiй комерцiйнiй конторi, Макс був державний службовець, а Франц служив у банкiвськiй установi, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботi за тиждень i про що решта трое не знали, треба було iм не тiльки швиденько розповiсти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нiчого не зрозумiють. Та насамперед саме через те, що професii в них були рiзнi, кожен мусив знов i знов розтлумачувати рештi суть своеi роботи, бо всi ж вони були лише слабкi люди й не досить глибоко сприймали тi пояснення, а крiм того, вони були добрi друзi й раз у раз вимагали тих пояснень.
А ось iсторii про жiнок вони, навпаки, розповiдали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то вiн не важився вимагати, щоб iхнi балачки вiдповiдали його вподобанням, хоча стара дiвка, яка приносила iм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе смiялися вони в цi вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вiчний смiх, власне, навiюе смуток, бо через нього забуваеш про всi серйознi речi, з якими кожен усе ж таки досить часто мае до дiла. Коли смiешся, то гадаеш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищi вимоги, i нема сумнiву, що в товариствi друзiв людина здатна вiдповiдати вищим вимогам, нiж на самотi. Смiятися, казав Макс, треба в конторi, бо чогось бiльшого там i не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своiй мистецькiй спiлцi – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умiв у старому помiчати кумеднi речi, якими розважав друзiв.
Щойно вiн починав, друзi полишали своi мiсця, обступали його чи сiдали на стiл i реготали, а надто Макс iз Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усi склянки на сусiднiй столик. А коли всi четверо стомлювалися розповiдати, у Макса несподiвано звiдкись з’являлася свiжа сила, вiн сiдав за рояль i грав, тодi як Роберт iз Самуелем вмощувалися поруч на ослiнчику, а Франц, який у музицi не розумiвся, сидiв сам за столом i розглядав Самуелеву колекцiю листiвок з краевидами або читав газету. Коли вечори ставали теплiшi й вiкно можна було залишати прочиненим, усi четверо охоче ставали край вiкна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якiй не заважав iхнiй розмовi. Тiльки час вiд часу котрийсь iз них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучерi в двох дiвчат, що сидiли внизу перед своею винарнею, чи на мiсяць, що саме трохи несподiвано з’являвся, поки Франц нарештi казав, що стало прохолодно й пора причинити вiкно.
Влiтку вони iнодi зустрiчалися в мiському парку, сiдали за столик ближче до краю, де темнiше, чаркувалися один з одним i, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звукiв духового оркестру, що долинали здалеку. Потiм рiвною ходою, рука в руцi простували парком додому. Тi двое, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усiх заспiвати, але спiвав потiм сам за всiх чотирьох, а другий посерединi почувався при цьому особливо затишно й безпечно.
Одного такого вечора Франц, мiцнiше притиснувши до себе двох сусiдiв, сказав про те, як чудово бути разом, вiн, мовляв, просто не розумiе, чому вони збираються тiльки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймнi двiчi на тиждень, якщо не частiше. Усi погодилися, навiть четвертий, який скраю ледве зрозумiв, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, якi час вiд часу будуть потрiбнi. Францовi здалося, нiбито його глухий голос став покарою за те, що вiн непрохано заговорив за всiх. Але вiн не вiдступав. А якщо колись, провадив вiн, хтось i справдi не зможе прийти, то це буде на шкоду тiльки йому, i вiн зможе потiшитися наступного разу, але чому iншi трое мають вiдмовлятися один вiд одного, хiба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – вiдповiли всi. Самуель, що йшов скраю, вiддiлився й рушив трохи попереду, бо так було краще всiх видно. Але потiм це йому не сподобалось, i вiн знов приеднався до решти.
Роберт запропонував:
