Процес. Америка

скачать книгу бесплатно

Процес. Америка
Franz Kafka

Фiлософський роман «Процес» е центральним твором лiтературноi спадщини Франца Кафки. Вiн особливий ще й тим, що послугував сюжетом для постмодерного театру та кiнематографа. Це iсторiя Йозефа К., якого переслiдуе невiдома сила правосуддя. Йозеф намагаеться з’ясувати, в чому його звинувачують i хто саме, поступово усвiдомлюючи абсурднiсть цього таемничого правосуддя i марнiсть спроб йому протистояти.

У незавершеному романi «Америка» Кафка вперше використовуе свiй коронний лiтературний прийом: зображення реальностi без будь-якого авторського коментаря, через свiдомiсть персонажа. Це захоплива розповiдь про 16-рiчного хлопця на iм’я Карл, вихiдця з Нiмеччини, який шукае свiй дiм, роботу та й взагалi свое мiсце пiд сонцем – в Америцi..

Франц Кафка

Процес. Америка

Збiрник

© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2006

© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

* * *

Процес

Роздiл 1

Арешт. Розмова з фрау Грубах, потiм iз панною Бюрстнер

Напевне, хтось обмовив Йозефа К., бо одного ранку, дарма що вiн не скоiв жодного злочину, його заарештували. Куховарка фрау Грубах, його хатньоi господинi, щодня на восьму годину ранку носила йому снiданок, але цього разу вона не прийшла. Такого ще нiколи не траплялося. К. зачекав якусь мить, подивився, не пiдводячи голови з подушки, на стару, що жила на тому боцi вулицi i тепер з не баченою досi цiкавiстю приглядалась до нього, а тодi, водночас здивований i голодний, погукав куховарку. В дверi нараз постукали й зайшов чоловiк, дотепер К. ще не бачив його у цiй квартирi. Вiн був стрункий, а проте кремезний, його чорне, прилегле до тiла вбрання, схоже на дорожнi костюми, мало всiлякi складки, кишеньки, пряжки, гудзики та ще й пояс i тому, хоч годi було второпати, навiщо те все, видавалося дуже практичним.

– Хто ви? – запитав К. i пiдвiвся на лiжку.

Чоловiк, проте, не звернув уваги на цi слова, немов з його появою треба було змиритись, i натомiсть запитав сам:

– Ви гукали?

– Анна мала принести менi снiданок, – мовив К. i спробував, не вдаючись до слiв, уважно придивитись до незнайомця, помiркувати й визначити, хто вiн, власне, такий. Але той не дав йому цiеi змоги, бо пiдiйшов до дверей, прочинив iх i сказав комусь, хто, здаеться, стояв бiля самого порога: «Вiн хоче, щоб Анна принесла йому снiданок». У сусiднiй кiмнатi розлiгся регiт, проте годi було визначити, смiеться одна людина чи декiлька. Хоча така вiдповiдь не сповiстила незнайомцевi нiчого, чого б вiн не знав уже давнiше, цей непроханий гiсть обернувся до К. i немов наказав йому:

– Неможливо.

«Дивна рiч, – подумки мовив К., зiскочив з лiжка i притьмом надягнув штани. – Зараз подивлюся, що там за люди в тiй кiмнатi i як фрау Грубах пояснить менi цю ситуацiю». К. одразу звернув увагу, що вiн не наважився заговорити вголос, – отже, певною мiрою визнав за незнайомцем право бути присутнiм у кiмнатi, – але така несмiливiсть видалася йому незначущою. Та чужинець, здаеться, прочитав його думку, бо сказав:

– Може, вам краще залишатися тут?

– Я й тут не залишусь, i не дозволю вам розпитувати мене, поки я не почую, хто ви.

– Та я хотiв як краще, – промовив чужинець i тепер уже сам вiдчинив дверi.

К., як i намiрявся, повiльно ступив до сусiдньоi кiмнати, i попервах йому видалось, нiби з учорашнього вечора там нiчогiсiнько не змiнилось. То була вiтальня фрау Грубах, i, можливо, ця захаращена меблями, килимками, порцеляною та фотографiями кiмната стала трохи просторiша, нiж звичайно, проте одразу помiтити таке збiльшення простору було годi, тим паче, що головна змiна полягала в присутностi чоловiка, який сидiв iз книжкою коло вiдчиненого вiкна i тепер вiдiрвав вiд неi очi.

– Чого ви вийшли з кiмнати? Хiба Франц нiчого не казав?

– Казав, але чого вам вiд мене треба? – вiдповiв К. i озирнувся, на мить перевiвши погляд з нового незнайомця на того, що звався Франц i тепер став у дверях. Потiм глянув у вiкно i знову побачив, як у будинку навпроти стара з суто старечою пожадливою цiкавiстю пiдступила до вiкна, щоб i далi приглядатися геть до всього. – Я хочу бачити фрау Грубах, – проказав К. i, намiряючись iти, вдав, немов вириваеться вiд обох чоловiкiв, хоча тi були далеченько вiд нього.

– Hi, – заперечив чоловiк бiля вiкна, кидаючи книжку на стiл i пiдводячись. – Вам нiкуди не можна, ви заарештованi.

– Я вже бачу, – кивнув головою K. – А за що?

– Ми тут не для пояснень. Зайдiть до своеi кiмнати i чекайте. Ваш процес тiльки-но на початку, тож про все ви дiзнаетесь слушного часу. А от я, коли отак по-дружньому розмовляю з вами, виходжу за межi своiх обов’язкiв. Але, сподiваюсь, нас нiхто не чуе, крiм Франца, а вiн i сам усупереч iнструкцiям занадто приязний з вами. Якщо вам i далi так щаститиме, як пощастило з вартою, то й боятись нема чого.

К. захотiв сiсти, але аж тепер побачив, що в кiмнатi е тiльки отой стiлець бiля вiкна.

– Ви ще пересвiдчитесь, що з вами тут нiхто не жартуе, – сказав Франц i водночас з iншим чоловiком пiдступив до К. Вони обидва помацали нiчну сорочку К. i додали, що вiдтепер йому доведеться вдягати куди грубшу бiлизну, але оцю сорочку, так само як i решту одягу, вони зберiгатимуть, i якщо вирок суду буде для нього сприятливий, речi йому повернуть. «Це навiть краще, нiж просто вiддавати iх на збереження, – переконували вони, – бо там не раз трапляються крадiжки, крiм того, як мине певний час, там продають геть усе, не зважаючи, чи вже скiнчився процес тiеi особи, яка здавала речi. А якi довжелезнi тепер процеси, надто останнiм часом! Хай там як, зрештою вам повертають виторг за проданi речi, але, по-перше, той виторг украй мiзерний, бо пiд час розпродажу все вирiшуе не запропонована цiна, а розмiр хабара, до того ж, як показуе досвiд, сума виторгу, переходячи з рук до рук, з роками дедалi меншае». – К. навряд чи й дослухався до цих слiв, право користуватись власними речами, якi начебто ще належали йому, вiн поцiновував невисоко; набагато важливiше, гадав вiн, з’ясувати свое становище, але в присутностi тих людей нi на мить не спромагався зосередитись; другий вартовий – так, це безперечно варта – всякчас нiби по-дружньому припирав його черевом, та, придивившись, К. побачив, що до того гладкого тiла аж нiяк не пасуе сухе, кiстляве обличчя з довгим, скрученим набiк носом, побачив, як понад його головою вартовi очима порозумiваються мiж собою. Що це за люди? Про що вони говорять? Чиi накази виконують? Адже К. живе в правовiй державi, де всюди пануе мир i шанують закон, – хто ж наважиться принизити його у власному помешканнi? К. завжди був схильний якомога менше всiм перейматися, згадував про лихо тiльки тодi, як воно ставалося, нiтрохи не дбав про майбутне, навiть коли навколо вчувалася загроза. К. здавалося, нiби тут щось не так, нiби до цiеi пригоди можна поставитись як до жарту, щоправда, грубого, i цей жарт з якихсь незбагненних причин, можливо, тому, що сьогоднi йому виповнюеться тридцять рокiв, надумали утнути з ним його колеги з банку, – чом би й нi? Може, треба знайти якийсь привiд i розреготатись вартовим в обличчя, i тодi вони теж засмiються, може, це просто посильнi, що стовбичать на розi вулицi, – а вони наче й скидаються на них, – проте цього разу К., вiдколи вiн уперше вiдчув на собi погляд вартового Франца, не хотiлося випускати з рук бодай найменшоi своеi переваги, – напевне ж, вiн мае iх! – над оцими людьми. В тому, що згодом казатимуть, мовляв, вiн не розумiе жартiв, К. не вбачав великоi для себе небезпеки, добре пам’ятаючи, дарма що не мав звички вчитись на власному досвiдi, про одну, власне, незначущу пригоду, коли вiн, на вiдмiну вiд своiх куди стриманiших товаришiв, повiвся, навiть не здогадуючись про можливi наслiдки, так необережно, що стягнув на себе кару. Такого бiльше не станеться, принаймнi цього разу; якщо це комедiя, вiн пiдграватиме.

К. iще тiшився свободою. «Дозвольте», – кинув вiн i поквапно пройшов мiж вартовими до своеi кiмнати. «Здаеться, вiн поводиться розважливо», – почувся голос позаду. В кiмнатi К. одразу повисував шухляди письмового столу, там усе було складене дуже охайно, але, розхвилювавшись, вiн нiяк не мiг знайти такого потрiбного тепер посвiдчення особи. Нарештi К. пощастило знайти документ про право водити велосипед, i вiн хотiв був податись iз ним до вартових, як раптом той папiр видався йому безвартiсним, i бiдолаха заходився шукати далi, аж поки знайшов довiдку про народження. Коли К. знову ступив до сусiдньоi кiмнати, якраз вiдчинились протилежнi дверi i в кiмнату намiрялася зайти фрау Грубах. Вона показалась лише на мить, бо, заледве його впiзнавши, так збентежилась, що, навiть не вибачившись, зникла й украй обережно причинила дверi. «Та заходьте!» – ще встиг гукнути iй К. А тепер вiн стояв серед кiмнати зi своiми паперами, дивився на дверi, якi вже не вiдчинялись, i аж злякався, коли його погукав вартовий, що сидiв за столиком бiля вiдчиненого вiкна i, як тiльки тепер побачив К., доiдав його снiданок.

– Чому вона не зайшла? – запитав К.

– Їй не можна, – вiдповiв гладун. – Адже ви заарештованi.

– Та як я можу бути заарештованим? І то ще так дивно?

– Бачу, ви знову починаете, – вiдказав вартовий, мочаючи намащену маслом скибку в тарiлочку з медом. – На такi запитання ми не вiдповiдаемо.

– Ви повиннi вiдповiсти, – наполягав К. – Ось мое посвiдчення особи, покажiть тепер вашi, а насамперед – ордер на арешт.

– Господи! – скрикнув вартовий. – Ви нiяк не годнi змиритися зi своiм становищем i через те, здаеться, схильнi без усякоi причини дратувати нас, людей, якi тепер вочевидь вам найближчi!

– Повiрте, це й справдi так, – докинув Франц, проте не пiднiс до рота чашку кави, яку тримав у руцi, а подививсь на К. довгим i, напевне, значущим, але однаково незрозумiлим поглядом. К. мимоволi став очима перемовлятись iз Францом, але потiм розгорнув своi папери й проказав:

– Ось моi документи.

– Навiщо вони нам? – знову гримнув на нього черевань. – Ви поводитесь гiрше, нiж дитина. Чого вам треба? Невже ви хочете, щоб той проклятий довжелезний судовий процес над вами отак зразу й скiнчився, якщо сперечаетесь iз нами, вашою вартою, про документи та ордер на арешт? Ми простi виконавцi, в тих посвiдченнях ми навряд чи й тямимо до ладу, а з вашою справою пов’язанi лише тим, що маемо щодня сторожити вас по десять годин i дiставати за те платню. Оце й уся наша робота, а проте ми таки розумiемо, що високе начальство, якому ми служимо, докладно з’ясувало пiдстави арешту й довiдалось про особу пiдозрюваного, перше нiж вiддавати наказ про арешт. Помилки тут не може бути. Наскiльки я знаю, наше начальство, – щоправда, я знаю тiльки найнижчi ланки, – саме не шукае злочинiв серед народу, бо, як проголошуе закон, тодi й вiд начальства тхнутиме злочином, i тому змушене посилати нас, вартових. Такий закон. Де б тут узялася помилка?

– Я такого закону не знаю, – сказав К.

– Тим гiрше для вас, – мовив вартовий.

– Цей закон, певне, тiльки у ваших головах, – говорив далi К., прагнучи хоч як-небудь дiзнатися, що на думцi у вартових, якщо не вдасться прихилити iх до себе. Але вартовий ухильно вiдказав йому:

– Ви й самi в усьому пересвiдчитесь.

– Слухай, Вiлеме, – втрутився до розмови й Франц, – вiн каже, що не знае законiв, i водночас заявляе про свою невиннiсть.

– Маеш слушнiсть, – погодився гладун, – але як йому це втовкмачити?

К. уже мовчав. Чи треба, думав вiн, iще бiльше заплутуватись, розмовляючи з цими, як вони самi попризнавались, найнижчими ланками? Адже, хай там як, вони торочать про те, чого й нiтрохи не тямлять. Вони такi самовпевненi, бо дурнi. Кiлька слiв iз людиною, що буде менi рiвня, з’ясують мою ситуацiю куди краще, нiж нескiнченнi балачки з цими телепнями. К. пройшовся кiлька разiв по кiмнатi й побачив стару навпроти у вiкнi, що притягла до шибки ще й старезного дiда, пiдтримуючи його за тулуб. Нi, треба скiнчити цю виставу!

– Поведiть мене до вашого начальства, – попросив К.

– Тiльки тодi, як воно накаже, не ранiше, – вiдповiв вартовий, що звався Вiлем. – А зараз я б вам порадив, – додав вiн, – пiти до своеi кiмнати, сiсти й тихенько почекати дальших розпоряджень. Ми вам радимо не забивати собi голову дурницями, а зосередитись, попереду ще великi випробування. Ви поставились до нас не так, як заслуговуе наша зичливiсть та прихильнiсть. Ви забули, що ми, принаймнi щодо вас, завжди можемо почуватися вiльними людьми, а це величезна перевага. А проте ми ладнi, якщо у вас е грошi, принести вам снiданок iз кав’ярнi навпроти.

Навiть не вiдповiвши на цю пропозицiю, К. iз хвилинку постояв. Можливо, вартовi, коли вiн вiдчинить дверi наступноi кiмнати або навiть дверi передпокою, не наважаться йому перешкодити, можливо, найпростiший розв’язок полягае в тому, щоб довести ситуацiю до крайностi. А можливо, його таки схоплять i тодi, повалений ниць, вiн утратить усю перевагу, яку в певному розумiннi вiн i досi мае над ними. Отже, так i не позбувшись непевностi, К. надумав чекати природного розвитку подiй i знову пiшов до своеi кiмнати, навiть нiчого не сказавши вартовим, тi теж не озивалися до нього.

К. простерся на лiжку й дiстав з умивальника стигле червоне яблуко, яке приготував учора до снiданку. А тепер тiльки й можна поснiдати, що цим яблуком, але такий снiданок, думав вiн, вiдкушуючи перший, якомога бiльший шматок, набагато кращий за харчi з брудноi нiчноi кав’ярнi, що iх мали принести йому з ласки вартових. К. почувався тепер добре й упевнено, вiн, щоправда, сьогоднi до полудня не прийде на роботу, але з огляду на бiльш-менш високу посаду, яку вiн займае в банку, йому таке легко вибачать. А чи справдi треба щось пояснювати на роботi? Либонь, треба. А якщо йому не йнятимуть вiри, – а в теперiшнiй ситуацii така недовiра буде цiлком зрозумiлою, – вiн зможе привести як свiдка фрау Грубах, а то й тих обох старих, що тепер, мабуть, переходять до вiкна навпроти його кiмнати. Лиш одне дивувало, ба просто спантеличувало К.: що собi думае та варта, дозволивши йому зайти до кiмнати й залишатися тут на самотi, де вiн мае не одну нагоду накласти на себе руки? А водночас вiн уже дивувався своiм думкам: якi в нього можуть бути причини вкорочувати собi вiку? Тiльки тому, що тi двое сидять за дверима i з’iли його снiданок? Накладати на себе руки буде таким безглуздям, що вiн, навiть якби мав те бажання, через оту безглуздiсть не змiг би собi нiчого заподiяти. Якби розумова обмеженiсть вартових не була така очевидна, можна було б припустити, нiби й вони, дотримуючись цiеi самоi думки, не вбачали жодноi небезпеки в тому, щоб залишити його на самотi. Якби хотiли, вони б могли тепер бачити, як К. пiдiйшов до стiнноi шафки, де в нього стояла добра горiлка, i випив спершу одну чарчину, що мала заступати снiданок, потiм другу, аби набратися духу, i нарештi третю – з огляду лише на той неймовiрний випадок, коли вона стане в пригодi.

Крик iз сусiдньоi кiмнати налякав його так, що вiн ударився зубами об склянку. «Вас кличе iнспектор!» – гукнули йому. Отже, К. налякав тiльки крик, коротка, наче рубана вiйськова фраза: вiд вартового Франца вiн такого й не сподiвався. Але сам наказ йому сподобався. «Нарештi!» – гукнув К. у дверi, замкнув шафку й похапцем вийшов до сусiдньоi кiмнати. Там стояли обидва вартовi i, немов виконуючи очевидний для всiх ритуал, знову загнали його до кiмнати.

– Що ви собi думаете? – запитали вони. – До iнспектора – i в сорочцi? Та вiн нас вiдшмагае разом з вами!

– Ідiть ви до бiса! – закричав К., уже припертий до шафи з одягом. – Пiднявши мене з лiжка, вам годi сподiватись, що я буду вбраний у фрак!

– Нiчого не вдiеш, – вiдказав вартовий, що, поки К. кричав, був спокiйний, ба майже засмучений, i цим спокоем ще дужче спантеличив К. або ж певною мiрою навернув його до розважливостi.

– Смiховиннi церемонii! – бурчав К., але взяв зi стiльця пiджак i з хвилину потримав його в руках, немов чекаючи, що скажуть вартовi. Тi лише похитали головою.

– Пiджак мае бути чорний, – проказали вони. К. кинув пiджак на бильце i сказав, навiть сам не знаючи, що, власне, вiн мав на увазi:

– Хiба це визначна судова справа?

Вартовi розсмiялись, але наполягали на своему:

– Пiджак одягайте чорний.

– Якщо це прискорить процес, нехай буде й так, – кивнув К., сам вiдчинив шафу, довго порпався серед численних костюмiв i нарештi вибрав свого найкращого чорного пiджака, який так увиразнював талiю, що йому чудувались усi знайомi, потiм зняв iншу сорочку й заходився ретельно одягатись. Вiн потай плекав надiю, що швидшому з’ясуванню ситуацii сприятиме ще одна обставина: вартовi забули примусити його вмитися. К. чекав, чи вартовi часом не згадають про вмивання, але тим, звичайно, такого на думку не спало, зате Вiлем не забув послати Франца до iнспектора з рапортом, що К. вже одягаеться.

Розправивши останню складку, К. мусив пройти через порожню сусiдню кiмнату до наступноi кiмнати, ii двостулковi дверi були вже вiдчиненi, Вiлем мало не наступав йому на п’яти. В тiй кiмнатi, як достоту знав К., вiднедавна жила така собi панна Бюрстнер, друкарка, що вдосвiта вибиралась на роботу, поночi поверталась, i К. мав змогу хiба що коли-не-коли привiтатися з нею. А тепер ii тумбочка бiля лiжка обернулась на робочий стiл i стояла серед кiмнати, за нею примостився iнспектор. Вiн схрестив ноги й зiперся однiею рукою на спинку стiльця.

У кутку стояли три молодики й розглядали фотографii панни Бюрстнер, причепленi до сплетеного з соломи килимка на стiнi. На защiпцi розчахнутого вiкна висiла бiла блузка. У вiкнi навпроти знову стовбичили старi, але тепер iх стало бiльше, позаду першоi пари й неначе нависаючи над нею, стояв чоловiк у розхристанiй на грудях сорочцi, що м’яв i крутив пальцями рудувату загострену борiдку.

– Йозеф К.? – запитав iнспектор, можливо, тiльки на те, аби привернути до себе неуважливий погляд заарештованого. К. кивнув головою. – Вас, певне, приголомшили подii сьогоднiшнього ранку? – провадив далi iнспектор, присуваючи обома руками кiлька дрiбничок, що лежали на тумбочцi: свiчку та сiрники, книжку й подушечку на голки, неначе вони були йому потрiбнi для роботи.

– Авжеж, – вiдповiв К., зрадiвши, що нарештi вiн стоiть перед розумною людиною й може поговорити з нею про свою справу. – Авжеж, я був приголомшений, але не так щоб дуже.

– Не дуже приголомшенi? – перепитав iнспектор, ставлячи свiчку посеред тумбочки й розкладаючи навколо неi решту предметiв.

– Ви, певне, неправильно зрозумiли мене, – поквапився додати К. – Я мав на увазi… – тут вiн замовк i став розглядатись, чи нема стiльця. – А можна менi сiсти?

– Такого не заведено, – вiдрубав iнспектор.

– Я мав на увазi, – знову, вже не зупиняючись, заговорив К., – що я таки був приголомшений, але людина, проживши на свiтi тридцять рокiв i мусивши сама пробивати собi дорогу, як-от менi довелося, вже готова до всiляких несподiванок, i ii годi збити з пантелику. Надто сьогоднiшнiми подiями.

– Чого це «надто сьогоднiшнiми»?

– Я аж нiяк не хотiв сказати, нiби добачаю в них жарт, бо тi заходи, яких ви вжили, видаються менi надто поважними. В них, певне, беруть участь усi квартиранти фрау Грубах, та й ви всi на додачу, а це вже виходить за межi жарту. Отже, я не хотiв сказати, нiби це лише жарт.

– Правильно, – похвалив iнспектор i став придивлятися, скiльки сiрникiв у сiрниковiй коробцi.

– З iншого боку, – знову озвався К., звертаючись тепер уже до всiх i навiть до тих трьох, що розглядали фотографii, – з iншого боку, ця справа навряд чи може бути й дуже важливою. З усього я висновую, що мене в чомусь звинувачено, але не бачу за собою найменшоi провини, за яку можна звинуватити. Але й це – рiч другорядна, головне питання таке: хто мене звинувачуе? Хто саме провадить цей процес? Ви з полiцii? Але на жодному з вас нема мундира, якщо не називати мундиром, – тут К. повернувся до Франца, – ваш одяг, але ж це скорше якийсь дорожнiй костюм. Я вимагаю ясностi в цих питаннях i певен, що пiсля такого з’ясування ми зможемо по-дружньому розпрощатися з вами.

Інспектор кинув коробку з сiрниками на стiл.

– Ви жертва величезного непорозумiння, – промовив вiн. – Оцi добродii i я майже не причетнi до вашоi справи, ми навiть майже нiчогiсiнько не знаемо про вас. Ми, звiсно, могли б одягнути нашi справжнi мундири, i ваше становище вiд того не погiршилося б. Я, крiм того, зовсiм не знаю, що ви звинуваченi, чи, радше, не знаю, чи ви справдi звинуваченi. Ви заарештованi, це правда, але бiльше я не знаю нiчого. Може, вартовi бовкнули вам що iншого, але то однаково самi балачки. Якщо я тепер i не вiдповiв на ваше запитання, я все ж можу порадити вам менше думати про нас i про те, що спiткае вас, – подумайте краще про себе. І не зчиняйте несамовитого галасу з приводу своеi невинностi, вiн псуе не таке вже й погане враження, яке у нас склалося про вас. Вам узагалi треба бути стриманiшим у розмовах, бо майже з усього, що ви казали перед цим, навiть якби ви зронили лише кiлька слiв, можна зробити висновок про вашу поведiнку, що вже й так не дуже сприятливий для вас.

К. втупився очима в iнспектора. То це його виховуе чоловiк, що, може, ще й молодший вiд нього? Йому вичитують за щирiсть i вiдвертiсть? А про причини арешту i про те, хто видавав наказ заарештувати його, вiн нiчого не довiдався? К. охопив неспокiй, вiн заходив по кiмнатi, правда, йому нiхто й не заважав, пiдкотив манжети, випнув груди, зачесав волосся на правий бiк, а проходячи повз трьох молодикiв, проказав: «Яке безглуздя!» – тi обернулись, зичливо, але з повагою дивлячись на нього; зрештою К. знову зупинився перед столиком iнспектора.

– Прокурор Гастерер – мiй добрий приятель, – сказав вiн. – Можна йому зателефонувати?

– Звичайно, – вiдповiв iнспектор, – але я не знаю, який сенс йому дзвонити, мабуть, вам треба обговорити з ним якiсь приватнi справи.

– Який сенс? – скрикнув К., дужче вражений, нiж розгнiваний. – Хто ви в такому разi? Ви хочете, щоб був сенс, але бiльшого безглуздя, нiж ви коiте, годi уявити! Де ж тут сенс? Та це курям на смiх! Ви, панове, спершу приголомшили мене, а тепер собi сидите чи стоiте i ще й напучуете мене? Який сенс телефонувати до прокурора, коли мене, як ви кажете, заарештовано? Гаразд, я не дзвонитиму йому.

– Чого ж, – заперечив iнспектор, простягаючи руку до передпокою, де стояв телефон, – будь ласка, телефонуйте.

– Нi, я вже не хочу, – вiдмовився К. i пiдступив до вiкна. За вiкном по той бiк вулицi ще й досi витрiщалися люди, i, здаеться, саме через те, що К. притулився до самоi шибки, iх опанував неспокiй. Старi хотiли були пiдвестись, але чоловiк, що стояв позаду, заспокоював iх.

– Он там iще й глядачi! – щосили закричав К. iнспекторовi, показуючи пальцем у вiкно. – Геть звiдти! – крикнув вiн просто у вiкно.

Усi трое нараз вiдступили на кiлька крокiв, старi навiть заховалися за чоловiка, що прикрив iх широкими грудьми i, як можна було виснувати з рухiв його вуст, напевне, казав, що треба вiдiйти вiд вiкна. Але глядачi не подалися геть, вони, здаеться, чекали слушноi митi, щоб непомiтно знову пiдкрастись до вiкна.

– Набридливi, безсоромнi люди! – обурювався К., знову вийшовши на середину кiмнати, кутиком ока вiн помiтив, що iнспектор начебто схвалюе його слова. Але водночас могло б виявитись, що вiн i не чув нiчого, бо твердо вмостив одну долоню на столi i, здаеться, порiвнював довжину пальцiв. Обидва вартовi посiдали на прикриту килимочком валiзу й розтирали собi колiна. Трое молодикiв уперлись руками в боки i блукали очима по кiмнатi. Було тихо, мов у забутiй конторi.

– Ну, панове, – заговорив К., бо йому раптом здалося, нiби тепер усе залежить тiльки вiд нього, – як можна прочитати на ваших обличчях, настала пора закрити мою справу. Гадаю, найкраще вже не зосереджуватись на тому, виправданi чи нi вашi дii, а примиритись, забути про цю пригоду, потиснути один одному руки й розiйтись. Якщо й ви такоi самоi думки, як я, тодi, будь ласка… – i вiн пiдiйшов до столу iнспектора й простяг йому руку. Інспектор пiдвiв очi, куснув собi губи й зиркнув на простягнену руку; К. i досi здавалося, що iнспектор погодиться й потисне йому руку. Але iнспектор пiдвiвся, взяв твердого круглого капелюха, що лежав на лiжку панни Бюрстнер, i обережно обома руками вдягнув його на голову, немов мiряючи в крамницi обновку.

– Як, по-вашому, все просто! – обiзвався вiн при цьому до К. – Тож нам треба примиритись i закрити справу? Нi, такого не станеться нiзащо! Бо iнакше чого б я вам одразу не сказав, що вам можна сумнiватись? Ну, скажiть менi? Ви просто заарештованi, бiльш нiчого. Я вам сповiстив про це, заарештував вас i побачив, як ви сприйняли цей арешт. Тож на сьогоднi досить i нам уже можна попрощатися, щоправда, ненадовго. Ви, напевне, захочете тепер пiти до банку?

– До банку? – здивувався K. – А я гадав, що я заарештований. – К. тепер навмисне суперечив, бо, хоч йому й не потисли руки, почувався, надто вiдколи пiдвiвся iнспектор, дедалi незалежнiшим вiд усiх тих людей. Вiн грався з ними. К. мав намiр, якщо вони таки надумають пiти, податись услiд за ними аж до дверей на вулицю i пропонувати, щоб його заарештували. Через те вiн знову став запитувати: – Як я можу пiти до банку, якщо я заарештований?

– Ось воно що, – протяг iнспектор, уже пiдiйшовши до дверей, – ви не зрозумiли мене. Ви, звiсно, заарештованi, але арешт не повинен заважати вам виконувати службовi обов’язки. Крiм того, вам нема потреби змiнювати свiй звичний спосiб життя.

– Ну, такий арешт – не така вже й погана рiч, – мовив К. i пiдступив до iнспектора.

– А я iнакше й не думав, – вiдказав той.

– Тепер, здаеться, менi вже й не треба повiдомляти про арешт, – сказав К., пiдступаючи ще ближче. Але пiдступили й решта людей, i тепер усi зiбралися на невеличкому тiсному клаптику бiля дверей.

– Це був мiй обов’язок, – мовив iнспектор.

– Дурний обов’язок, – не поступався К.

– Можливо, – вiдповiв iнспектор, – але на такi балачки ми тiльки марнуемо час. Я зрозумiв, нiби ви хочете йти до банку. Оскiльки ви прискiпуетесь до кожного слова, я додам: я вас аж нiяк не силую йти до банку, я лише припустив, що ви хочете йти до банку. А щоб полегшити вам цей крок i зробити ваше прибуття до банку якомога непомiтнiшим, я тримав тут для вас цих трьох добродiiв, ваших колег.

– Як? – закричав К., здивовано придивляючись до тих трьох. Тi невиразнi, недокрiвнi молодики, яких вiн завжди пам’ятав лише як групу на фотографiях, справдi працювали в його банку, але це не колеги, називати iх так було б занадто, i саме це слово виказувало прогалину в iнспекторовiй усеобiзнаностi; але, хай там як, вони таки обiймали якiсь дрiбнi банкiвськi посади. Як це К. не помiтив iх? Як вiн, напевне, переймався iнспектором i вартою, що навiть не пiзнав цих молодикiв! Незграбного Рабенштайнера, що все вимахував руками, бiлявого Кюлiха з запалими очима i Камiнера, чие обличчя внаслiдок хронiчного скорочення м’язiв завжди сяяло нестерпною посмiшкою.

– Доброго ранку! – привiтався перегодом К., простягаючи руку шанобливо схиленим молодикам. – Я навiть не впiзнав вас. Що ж, ходiмо тепер на роботу?

Хлопцi, смiючись, кивнули головами й запопадливо, немов тiльки й чекали митi, коли К. згадае про залишений у своiй кiмнатi капелюх, усiм гуртом, виявивши саме цим свою збентеженiсть, побiгли по капелюха. К. спокiйно стояв i дивився на них крiзь двое розчинених настiж дверей, останнiм, звичайно, плентався незворушний Рабенштайнер, що лише вдавав якийсь елегантний клус. Камiнер принiс капелюха, i К. мусив, як, зрештою, не раз доводилось i в банку, зауважити, що Камiнер смiеться без причини, вiн узагалi завжди смiеться без усякоi причини. В передпокоi фрау Грубах, що мов i не чула за собою жодноi провини, вiдчинила всьому товариству квартирнi дверi, i К., як не раз i давнiше, подивився на пояс ii фартуха, що без усякоi потреби глибоко врiзався в ii опасисте тiло. На вулицi, поглянувши на годинника, К. надумав найняти автомобiль, щоб не збiльшувати даремно вже й так пiвгодинне запiзнення. Камiнер вибiг на рiг, щоб узяти машину, службовцi, що залишились бiля К., вочевидь намагалися розважити його, аж тут Кюлiх зненацька показав пальцем на дверi будинку навпроти, там щойно показався той гевал з русявою гострою борiдкою, попервах трохи збентежившись, що тепер йому довелося показатись в усiй своiй величi; вiн позадкував i сперся на стiну. Старi ще спускалися сходами. К. розсердився, що Кюлiх звернув його увагу на чоловiка, якого вiн уже бачив перед тим i навiть чекав на нього. «Не дивiться на нього!» – гукнув вiн, навiть не помiчаючи, що таким тоном не годилося б розмовляти з дорослим i самостiйним чоловiком. А проте пояснень не знадобилось, якраз нагодився автомобiль, усi сiли й поiхали. В машинi К. пригадав, що не бачив, як вийшли з будинку iнспектор та вартовi, iнспектор приховав вiд нього трьох банкiвських службовцiв, а тепер уже вони приховали iнспектора. Незворушнiсть службовцiв нi про що тут не свiдчила, i К. подумав, що йому самому треба до всього докладно придивитись. Вiн майже несамохiть обернувсь i нахилився, зазираючи в задню шибку, аби, якщо е змога, таки побачити, куди подiлись iнспектор та вартовi. Проте нараз вiдвернувся й затишно вмостився в кутку автомобiля, не вдаючись уже до спроб когось шукати. Саме тепер, хоча зовнi це прагнення нiчим не виявлялось, йому закортiло з кимсь поговорити, але супутники видавалися йому змученi, Рабенштайнер дививсь на правий бiк дороги, Кюлiх – на лiвий, i тiльки Камiнер, осмiхаючись, здавалося, був ладен поглузувати геть з усього, i тiльки звичайна людянiсть стримувала його.

Цiеi весни К. узяв собi звичай щовечора пiсля роботи, – коли була змога, бо вiн часто засиджувавсь у банку аж до дев’ятоi години, – ходити самому, а то й з колегами на невеличку прогулянку; потiм вiн подавався до пиварнi, де здебiльшого iз старшими за себе чоловiками сидiв за столом завсiдникiв звичайно до одинадцятоi години. Часом, проте, К. вiдступав вiд такого розпорядку, коли, наприклад, директор банку, вельми цiнуючи роботящiсть, чеснiсть та сумлiннiсть свого службовця, запрошував його на автомобiльну прогулянку або на вечерю до своеi замiськоi вiлли. Крiм того, раз на тиждень К. вибирався до дiвчини на ймення Ельза, що цiлу нiч аж до пiзнього ранку працювала подавальницею в корчмi, а вдень приймала вiдвiдувачiв тiльки в лiжку.

Проте цього вечора, – а за напруженою роботою i багатьма шанобливими та дружнiми привiтаннями з днем народження час проминув дуже швидко, – К. захотiлось одразу пiти додому. Коли пiд час роботи траплялися невеличкi перерви, йому не раз спадало на гадку, дарма що вiн до пуття й не знав, що саме непокоiть його, нiби вранiшнi подii спричинили великий розгардiяш в усiй квартирi фрау Грубах i тому потрiбно всюди вiдновити лад. Коли знову запануе лад, зникнуть усi слiди тих подiй i все знову пiде по-давньому. Зокрема отих трьох службовцiв йому навiть нема чого боятися, вони знову розчинилися серед численного банкiвського персоналу, К. не помiтив у них жодноi змiни. Вiн не раз поодинцi, а то й гуртом закликав iх до свого кабiнету, i то тiльки на те, аби придивитися до них; щоразу вiн вiдпускав iх задоволений.