скачать книгу бесплатно
5 вересня. Комерцiйний банк на майданi Скала. Листи з дому. – Поштiвка шефовi. – Дивовижний вхiд до собору помiж портьер, бурих, як у Каденаббii. – Кортить дати архiтектурну картину собору, позаяк вiн з усiх бокiв – чиста гра архiтектури, тут майже нiде нема лав, мало статуй пiд колонами, мало картин на стiнах у глибинi, а тi, що е, лише темнi, поодинокi вiдвiдувачi на кам’яних плитах пiдлоги бовванiють, як масштаби його висоти, або пересуваються, як масштаби його довжини. – Велично, але надто скоро нагадуе про галерею. – Подорожувати, не роблячи жодних нотаток, а просто живучи – безвiдповiдально. Це смертельне вiдчуття одноманiтного плину днiв нестерпне. – Сходимо на дах собору. Італiець, що ступае попереду, намагаеться полегшити нам це сходження – наспiвуе якусь мелодiю, намагаеться скинути пiджак, зазирае в щiлини, крiзь якi видно тiльки сонце, i раз у раз тицяе пальцем у цифри, що вказують на кiлькiсть схiдцiв. – Краевид iз передньоi галереi на даху. Механiзм у трамваiв унизу трохи зiпсований, так мляво вони котяться, iх ведуть лише вигини колiй. Один кондуктор якось перекошено й згорблено, як дивитися на нього звiдси, згори, поспiшае до свого вагона й ускакуе до нього. – Ринва у виглядi чоловiчоi постатi, з якоi вийнято хребець i мозок, щоб могла стiкати дощова вода. – У кожному з великих барвистих вiкон переважае колiр одягу, що весь час трапляеться на тiй чи тiй картинi. – Макс: найглибшим враженням вiд Мiлана був i залишаеться вокзал у вiтринi крамницi iграшок, колiя, що замикаеться в коло й нiкуди не веде. На думку Макса, порiвняння собору й вокзалу у вiтринi можна пояснити прагненням показати розмаiття мiсцевостi. – Вiд заднiх дверей собору дивишся просто в обличчя великому годиннику на даху. – Макс: вигляд замку позбавляе потреби йти до нього. – Teatro Fossati. – Поiздка до Стрези. Рельефнi рухи сонних пасажирiв у переповненому купе. Закохана пара. – Пополуднi в Стрезi.
Середа, 6 вересня. Розбирае лють, увечерi всiлякi вигадки про готелi.
Четвер, 7 вересня. Ванна, листи, вiд’iзд. – Сон на очах у людей.
П’ятниця, 8 вересня. Поiздка. Подружжя iталiйцiв, буцiмто панi Салюс. Священник. Американець. Двi невеличкi француженки з пухкенькими сiдничками. Монтрьо. На великих паризьких вулицях ноги роз’iжджаються. Ножна ванна в ногах лiжка. – Нiчнi лампочки в лiтнiх кав’ярнях. – Розпланування Place de la Concorde, де атракцiони вiднесено в глибину, i там iх легко знаходить погляд, але тiльки якщо вiн iх шукае.
Еcole Florentine (XV столiття): сцена з яблуками. – Тiнторетто: Сузанна. – Сiмоне Мартiнi (1284–1344): Ісус Христос marchant au Calvaire (Еcole de Sienne). – Мантенья (1431–1506): La Sagesse victorieuse des Vices (Еcole Venitienne). – Тицiан (1477–1576): Le Concile de Trente. – Рафаель: Apollo und Marsyas. – Веласкес (1599–1660): Portrait de Philippe IV Roi d’Espagne. – Якоб Йорданс (1593–1678): Le concert aprеs le repas. – Рубенс: Kermesse.
Confiserie de l’enfant g?tе, Rue des Petits Champs. – Пралi у вранiшньому неглiже. – Rue des Petits Champs, така вузька, що вся залишаеться в тiнi. Навiть коли цiла вулиця освiтлена сонцем, оця рiзниця в освiтленнi будинкiв, дуже близько зведених один побiля одного. – Le sou du soldat, societ? anonyme. Capital I mill., Avenue de l’Opеra. – Роберт, Самуель. – Ambassadeur: барабанний дрiб i духова музика в подвiйному бемолi дае про себе знати, пiднесенi барабаннi палички ще в повiтрi завмирають. – Gare de Lyon. На землекопах замiсть пiдтяжок – широкi рiзнобарвнi стрiчки, якi тут, де такi стрiчки мають офiцiйне значення, також справляе враження демократичностi. Не знав до пуття, сонний я чи нi, й мiркував про це цiлий ранок у вагонi. Звернути увагу, чи не приймають дiвчат-няньок за французьких гувернанток нiмецьких дiтей. – Prise de Salins 17 mai 1668, par Mr. La Farge. На задньому планi двое – один, убраний у червоне, на бiлому конi, другий, у темному, на темному конi, – вiдпочивають пiсля облоги мiста, з якого саме виiздять; насуваеться гроза. – Voyage de Louis XVI? Cherbourg, 23 juin 1786. Човнярi по три ряди з кожного боку на зв’язаних веслах виносять на берег човна з Людовiком, який, показуючи випростаною рукою в бiк Шервуда, робить якесь зауваження своiм придворним позаду, особливо одному з них, що стоiть, згорнувши на грудях руки. Жiнки, легко вбранi, повiдступали назад, один чоловiк дивиться в телескоп. Карета чекае. З iнших човнiв доведеться сходити кладками, одну з них саме пiдтягують. – Bivoauk de Napolеon sur le champ de bataille de Wagram, nuit du 5 au 6 juillet 1809. Наполеон сидить сам, поклавши одну ногу на низенький стiл. Позад нього куриться багаття. Тiнi вiд його правоi ноги та нiжок столу й крiсла пролягають променями обабiч нього. Спокiйний мiсяць. Збоку генерали, постававши пiвколом, дивляться на багаття й на нього.
Характерний вигляд мiсцевостi: сорочки, взагалi бiлизна, серветки в ресторанi, цукор, великi колеса переважно двоколiсних возiв, конi, запряженi по одному вервечкою, пласкi пароплави на Сенi, балкони роздiляють будинки впоперек i розширюють цi пласкi поперечнi розтини будинкiв, приплюснутi широкi камiни, складенi газети.
Смугастий Париж: високi вузькi камiни, що виростають iз пласких камiнiв, iз численними маленькими, схожими на вазоннi горнята, вкрай мовчазними, старими газовими канделябрами, поперечнi смужки жалюзi, до яких у передмiстях додаються смуги бруду на стiнах будинкiв, тоненькi рейки на дахах – ми бачили такi на Rue Rivoli, смугастий скляний дах Grand Palais des Arts, посмугованi вiкна крамниць, гратки балконiв, складена iз смужок Ейфелева вежа, широкi смужки бiчних i середнiх планок балконних дверей навпроти наших вiкон, крiсельця просто неба й столики в кав’ярнях, нiжки яких – смужечки, гратчастi огорожi з золотистими шпичаками навколо громадських паркiв.
Щойно починаеш смiятися, гренадин iз зельтерською вiдразу виходить носом (бар перед Opеra Comique).
Перонний квиток, це грубе втручання в сiмейне життя менi незнайоме.
Сам у читальнiй кiмнатi, разом iз глухуватою жiнкою, якiй я, коли вона подивилася кудись убiк, навiщось вiдрекомендувавсь i яка вважае, що отой дощ надворi, про який я згадав, – та сама ненастанна духота. Вона робить картками закладки в книжцi, яка лежить збоку i в яку вона напружено вдивляеться, пiдперши голову кулаком, де стримить, мабуть, ще добра сотня невикористаних малесеньких, задрукованих з обох бокiв карток. Поруч зi мною, але спиною до мене, одягнений у чорне старець читае «Мюнхнер нойесте нахрiхтен». – Рясна злива. – Їхав з одним евреем-ювелiром. Вiн iз Кракова, рокiв йому десь за двадцять, два з половиною роки жив в Америцi, тепер два роки був у Парижi й лише два тижнi мав там роботу. Платили погано (всього лиш десять франкiв за день), почати свою справу нема з чого. Коли ти в мiстi новенький, то не знаеш, скiльки коштуе твоя робота. Добре жити в Амстердамi. Переважно кракiвцi. Щодня знаеш, що нового в Краковi, бо весь час хтось iде туди або приiздить звiдти. Цiлi вулицi розмовляють лише польською. Добре платять у Нью-Йорку, там усi дiвчата заробляють багато й мають змогу гарно вбиратися. Париж годi й порiвнювати, це видно з першого погляду, щойно ступиш на бульвар. З Нью-Йорка вiн поiхав через те, що його родичi тут i пишуть йому: мовляв, ми живемо в Краковi й також заробляемо, довго ще ти, власне, виснутимеш у тiй Америцi? Дуже слушно. Життя швейцарцiв викликае захват. Вони мають стати просто-таки здоровилами, коли так господарюють на землi й розводять худобу. А рiчки! Головне, щойно встав – i одразу в свiжу воду. – У нього довгий кучерявий чуб, у який вiн час вiд часу запускае пальцi, в очах яскравий блиск, трохи горбуватий нiс, унизу на щоках ямки, костюм американського крою, обшарпана сорочка, опалi шкарпетки. Валiзка в нього невеличка, але вiн, коли виходить, несе ii так, немовби там бозна-який тягар. Його нiмецька звучить схвильовано через англiйськi наголоси й звороти, про жаргон шкода й казати, так вiдчутно дае про себе знати англiйський елемент. Дуже жвавий, хоч i цiлу нiч у дорозi. «Ви австрiець? Атож. У вас такий комiр вiд дощу. Його носять усi австрiйцi». Я показую рукави, намагаючись довести, що це не комiр, а пальто. Вiн залишаеться при своiй думцi, що всi австрiйцi носять комiри. Просто накидають iх зверху. При цьому вiн звертаеться ще до одного пасажира й показуе йому, як вони це роблять. Вiн робить такi рухи, немовби пристiбае щось ззаду до комiрця сорочки, нахиляеться всiм тiлом, щоб подивитися, чи воно тримаеться, потiм натягуе це «щось» спершу на праве, потiм на лiве плече й нарештi весь немовби закутуеться, i його, як не важко здогадатись, огортае приемне тепло. Сидячи, вiн перебирае ногами й показуе, як легко й просто-таки безтурботно австрiець може ходити з таким комiром. І при цьому – майже нi крихти iронii, просто це демонструе людина, яка багато попоiздила й дещо побачила. Додаеться й щось дитяче.
Моя прогулянка в темному скверику перед санаторiем.
Ранкова гiмнастика пiд мелодiю пiснi «Чарiвний рiг», яку хтось грае на пiстонi.
Секретар, який щозими вирушае пiшки в похiд до Будапешта, Пiвденноi Францii, Італii. Босонiж; харчуеться лише невареною iжею (хлiб iз подрiбненого зерна, iнжир, фiнiки); два тижнi жив iз двома iншими такими, як сам, неподалiк вiд Нiцци, переважно голяка, в покинутому будинку. Невеличка товста дiвчинка, раз у раз колупаеться в носi, тямуща, але не дуже вродлива, нiс не обiцяе iй майбутнього, звати ii Вальтраута, одна фройляйн каже про неi, нiбито вона щось випромiнюе.
Колони в iдальнi, зображення яких у проспектi (високi, лискучi, мармуровi-премармуровi) мене аж налякало, i через них я, коли плив на невеличкому пароплавi, проклинав себе, а насправдi виявилося, що iх зроблено досить по-мiщанському, з цегли, а тодi незграбно розмальовано пiд мармур, i вони дуже низькi.
Весела розмова якогось чоловiка пiд грушею навпроти мого вiкна з дiвчиною на першому поверсi, котроi менi не видно.
Приемне вiдчуття, коли лiкар знов i знов прослуховував мое серце, повертав мене на всi боки, але так нiчого й не з’ясував. Особливо довго вiн промацував груди коло серця, це тривало так довго, немовби вiн робив це сливе бездумно.
Вночi пересварка мiж жiнками в купе, де запнули лампу. Як француженка, лежачи, кричала в темрявi, а лiтня жiнка, яку вона притисла ногами до стiнки i яка погано розмовляла по-французькому, не могла дати собi ради. Француженка вимагала, щоб жiнка звiльнила мiсце, переставила своi численнi речi на другий бiк, на задне сидiння, й улаштувалася там. Лiкар-грек iз мого купе поганою, але чiткою французькою, що грунтуеться вочевидь на нiмецькiй, заявив, що вона не мае рацii. Я покликав кондуктора, i той iх розсадив.
Знов разом iз тiею самою жiнкою, яка, до речi, ще й графоманка. Тягае за собою теку зi стосом поштового паперу, листiвками, ручками й олiвцями, що загалом справляе вельми обнадiйливе враження.
Тепер тут, як у сiм’i. Надворi дощ, мати розкладае картки, а син пише. Бiльш у кiмнатi нiкого нема. Позаяк вона недочувае, я мiг би називати ii й матiр’ю.
Хоч як на позiр зневажливо я ставлюся до слова «тип», а проте мушу все ж таки визнати: завдяки лiкуванню природними факторами й усьому, що з цим пов’язано, виникае новий тип людини, представником якого е, наприклад, пан Фелленберг, – щоправда, я знаю його лише поверхово. Люди з тонкою шкiрою, з досить маленькою головою, на вигляд аж надто чистенькi, з однiею-двома невеличкими характерними рисами, якi власне iхнiми й не назвеш (у пана Ф. це – брак кiлькох зубiв, черевце), худiшi, нiж, здавалося б, того вимагае iхня конституцiя, тобто з притлумленою повнотою, з таким ставленням до свого здоров’я, нiби це не здоров’я, а сама хвороба чи принаймнi заслуга (чого я не засуджую), з усiма iншими наслiдками поглибленого так вiдчуття здоров’я.
В Opеra Comique на галерцi. У першому ряду – пан у сурдутi й цилiндрi, в одному з останнiх – чоловiк у сорочцi (яку вiн спереду ще й вiдгорнув, щоб було видно груди), ладен забратися в лiжко.
Трубач, якого я вважав би веселою, щасливою людиною (адже вiн моторний, дотепний, все обличчя обросло бiлявою бородою, яку внизу увiнчуе еспаньйолка, червонощокий, голубоокий, практично вдягнений), сьогоднi, коли ми розмовляли про його скарги на травлення, подивився на мене поглядом, який вочевидь з однаковою силою струменiв з обох очей, просто-таки iх напружив, уперся в мене, а тодi косо пiшов у землю.
Нацiональний розбрат у Швейцарii. Бiлю, який ще кiлька рокiв тому був цiлком нiмецьким мiстом, через переселення сюди багатьох французьких годинникарiв загрожуе небезпека офранцузитись. Єдиний iталiйський кантон, Тессiнський, хоче вiддiлитися вiд Швейцарii. Існуе iрридента. Щоправда, в семимiсному бундесратi iталiйцi не представленi, з урахуванням iхньоi невеликоi чисельностi (десь 180 000) представництво вони дiстали б лише в дев’ятимiсному. Але змiнювати це число вони не хочуть. Готтардська залiзниця була приватним нiмецьким пiдприемством, на нiй працювали нiмецькi службовцi, якi заснували в Беллiнцонi школу, а тепер, позаяк залiзниця державна, iталiйцi хочуть мати iталiйських службовцiв i закрити нiмецьку школу. А питання шкiльноi освiти справдi вирiшуе тiльки кантональний уряд. Загалом склад населення: двi третини – нiмцi, одна третина – французи й iталiйцi.
Хворий лiкар-грек, який своiм кашлем прогнав мене серед ночi з купе, може iсти, як сам запевняе, тiльки баранину. Вiн мусить заночувати у Вiднi, тому попросив мене записати йому нiмецьку назву баранини.
Хоч iшов дощ i згодом я залишився зовсiм сам, хоч мое лихо нi на хвилину не покидало мене, хоча в iдальнi люди розважалися всiлякими спiльними iграми, в яких я через свою нездатнiсть участi брати не мiг, зрештою, хоч нiчого доброго я не писав, а все ж таки не вiдчував нi злостi й ганьби, нi смутку й болю у цiй, втiм, органiчнiй самотностi, так нiби всерединi в мене не було нiчого, крiм кiсток. При цьому мене тiшило те, що поверх жмуту моiх закупорених кишок я, здаеться, вiдчував легенький апетит. Жiнка принесла собi в олив’яному кухлi молоко й, повернувшись, запитала мене, перше нiж знов узятися за картки: «Що ви, власне, пишете? Спостереження? Щоденник? – І, знаючи, що вiдповiдi моеi не зрозумiе, вiдразу спитала далi: – Ви студент?» Я вiдказав, забувши, однак, що вона недочувае: «Нi, але я був студентом». Та вона вже знов розкладала картки, я залишився на самотi зi своею вiдповiддю й пiд ii тягарем змушений був ще якийсь час дивитися на жiнку.
Нас двое чоловiкiв за одним столом iз шiстьма чи сiмома швейцарками. Щойно моя тарiлка бодай наполовину порожнiе чи я вiд нудьги починаю озирати залу, найдальшi тарелi пiдiймаються зi своiх мiсць i в руках жiнок (я звертаюся до них то «фрау», то «фройляйн») хутко пiдпливають до мене, а коли я дякую й вiдмовляюся, тим самим шляхом неквапно повертаються назад.
«Le si?ge de Paris» par Francisque Sarcey. 19 липня 1870 року оголошено вiйну. Падають знаменитостi на кiлька днiв. – Перемiнливий характер самоi книжки, що змальовуе перемiнливий характер Парижа. – Хвала й хула тим самим речам. Спокiй Парижа пiсля поразки – це вияв, з одного боку, французькоi легковажностi, а з другого – здатностi французiв до опору. – 4 вересня, пiсля Седана – Республiка, робiтники й нацiональнi гвардiйцi, стоячи на драбинах, збивають молотками з державних будiвель лiтеру N, вже вiсiм днiв, як проголошено Республiку, а захват такий нестримний, що нiкого не можна зiбрати на фортифiкацiйнi роботи. – Нiмцi наближаються. – Паризькi дотепи: Мак-Магона пiд Седаном узяли в полон, Базен здав Метц, нарештi обидвi армii об’едналися. – Наказ руйнувати передмiстя – протягом трьох мiсяцiв жодних повiдомлень. – Нiколи Парижу не хотiлося так iсти, як на початку облоги. Гамбетта пiдняв провiнцiю. Один раз пощастило одержати вiд нього листа. Та замiсть повiдомити певнi термiни, коли все спалахне вогнем, вiн написав тiльки: «Que la rеsistance de Paris faisait l’admiration de l’univers». – Тьер об’iздить двори. Божевiльнi зборища в клубах. Жiночi сходини в гiмназii в Трiа. «Як жiнкам захищати свою честь вiд ворогiв». За допомогою «doigt de Dieu» чи краще «lе doigt prussique». Іl consiste en une sorte de dе en caoutchouc que les femmes se mettent au doigt. Au bout de ce dе est un petit tube contenant de l’acide prussique». Коли приходить нiмецький солдат, треба подати йому руку й уколоти його чи оббризкати. – Інститут посилае аеростатом до Алжиру вченого, щоб той дослiджував там сонячне затемнення. – Їли торiшнi каштани, худобу, jardin des plantes. – Було кiлька ресторанiв, де до останнього дня подавали все. – Цей сержант Гоф, який своiми прусськими вбивствами з помсти за батька уславився так, що, коли вiн зник, його почали вважати шпигуном. – Стан армii: окремi форпости пили на брудершафт iз нiмцями. – Луi Блан порiвнюе нiмцiв iз могiканами, якi опанували технiку. – 5 сiчня починаеться артилерiйський обстрiл. Дае небагато. Вийшов наказ: коли пролунае звук гранати, падати на землю. Вуличнi хлопчаки, та й дорослi, ставали бiля калюж i час вiд часу вигукували: «Gare l’obus». – Певний час Париж покладав надiю на генерала Шанзi; вiн зазнавав поразок, як i iншi, i вже й тодi не розумiли причини його слави, й усе ж Париж був вiд нього в такому захватi, що Сарсей, ще коли писав свою книжку, вiдчував якесь невиразне, безпiдставне зачудування генералом. – Один день iз життя тодiшнього Парижа: «На бульварах сонячно й гарно, спокiйно прогулюються перехожi, навпроти H?tel de Ville картина змiнюеться, там бунтують комунари, багато жертв, вiйська, ексцеси. На лiвому березi шиплять прусськi гранати. На набережнiй i мостах тихо. Повернiмося до Thе?tre Fran?ais. З вистави «Одруження Фiгаро» виходить публiка. Саме з’являються вечiрнi газети, публiка збираеться гуртами бiля кiоскiв, на Єлисейських Полях граються дiти, цього недiльного дня перехожi з цiкавiстю роздивляються на кавалерiйський ескадрон, що пiд звуки труб скаче мимо. З листа одного нiмця до матерi: «Tu n’imagines pas comme се Paris est immense, mais les Parisiens sont de gens; ils trompettent toute la journеe». – Два тижнi в Парижi не було гарячоi води. – У кiнцi сiчня облога, що тривала чотири з половиною мiсяцi, завершилася.
Товариськi взаемини мiж старими жiнками в купе. Розповiдi про старих жiнок, що попали пiд колеса автомобiлiв, захиснi засоби в дорозi: нiколи не iсти пiдлив, м’яса уникати, очi тримати заплющеними, але при цьому… доiдати овочi, не вживати твердоi яловичини, просити чоловiкiв перевести iх через вулицю, вишнi – найтяжчi з усiх фруктiв, порятунок староi жiнки.
Сiамське купе на Мiланському вокзалi.
Молоде iталiйське подружжя в потязi на Стрезу змiшалося з iншим подружжям у потязi на Париж. Один чоловiк дозволив лише поцiлувати себе й, визирнувши з вiкна, пiдставив дружининiй щоцi тiльки свое плече. Коли вiн через спеку скинув пiджак й заплющив очi, вона, здавалося, почала розглядати його пильнiше. Вродливою ii не назвеш, обабiч обличчя спадали тiльки рiденькi кучерики. Зате друга, з вуаллю, одна iз синiх цяток на якiй раз у раз закривала iй око, з трохи короткуватим, здавалося, носом, зморщечки вiд нього до губiв – зморщечки юностi, що пiдкреслюють ii юну жвавiсть. Коли вона опускала обличчя, очi ii пострiлювали туди-сюди, у нас я бачив таке тiльки в людей iз лорнетами.
Намагання французiв, з якими стикаешся, бодай на хвилинку полiпшити твою погану французьку.
Молодий, погано виголений священник i мандрiвний торговець листiвками з краевидами – цей показуе комплекти по десятку, священник дае iм оцiнку. Я, хоч трохи й розморений вiд спеки, розглядаю священника так уважно, що зрештою всiм пiдбором наступаю йому на рясу. «Niente», – кидае вiн, i далi розмовляючи з глибокою задишкою, що ii переривають iталiйськi ахи.
Сидячи в екiпажi й не маючи певного рiшення щодо готелю, ми, схоже, й каретою правимо невпевнено – то завели ii до бiчноi вулички, то знов повернули до головного напрямку; i це – посеред вранiшнього руху на rue de Rivoli, неподалiк вiд павiльйонiв.
Уперше вийшов на балкон i оглянув околицi, так немовби щойно прокинувся в цiй кiмнатi, хоч насправдi я так стомився вiд нiчноi поiздки, що не знаю, чи стане сили вийти на цiлий день на цi вулички, особливо на такi, якими бачу iх тепер згори, ще без мене.
Початок паризьких непорозумiнь. Макс пiдiймаеться до мене в номер i залишаеться невдоволений – я ще не готовий i тiльки вмиваюся, тодi як ще ранiше сказав, що ми лише трохи сполоснемося й одразу пiдемо. Позаяк я, кажучи «трохи сполоснемося», мав на увазi, що ми не купатимемось усiм тiлом, а тiльки вмиемо обличчя – а саме це я й не встиг зробити, – то його докорiв я не розумiю й умиваюся собi далi, хоч уже й не так ретельно, як доти; тим часом Макс з усiм брудом вiд нiчноi поiздки, не роздягаючись, сiдае на мое лiжко й чекае. Вiн мае звичку – i демонструе ii й тепер, – докоряючи комусь, солоденько стягувати губи, та, власне, й усе обличчя, так наче, з одного боку, прагне, щоб його докори ти краще зрозумiв, а з другого – хоче показати, що тiльки оцей солоденький вираз на обличчi й утримуе його вiд того, щоб вiдважити менi ляпаса. У тому, що я пiдштовхую його до такого невластивого його вдачi лицемiрства, криеться ще один своерiдний докiр, що його Макс, здаеться, робить менi, коли змовкае, i його обличчя, щоб вiдпочити вiд того солоденького виразу, починае розслаблюватися в зворотному напрямку, тобто вiд губiв, i це справляе глибше враження, нiж перша гримаса. Я, навпаки, вмiю (i це траплялось i в Парижi) вiд утоми так провалитися в себе, що такi гримаси на мене не справляють враження взагалi, i тому потiм я можу в своiй бiдi так зiбратися на силi, що вiд цiлковитоi байдужостi, не вiдчуваючи жодноi провини, переходжу вiдразу до вибачення. Тодi, в Парижi, це його заспокоiло, принаймнi склалося таке враження; вiн вийшов зi мною на балкон i заговорив про краевид, особливо про те, який вiн паризький. А я, власне, бачив тiльки, який Макс свiжий, як незаперечно вiн пасуе до такого Парижа, якого я зовсiм не помiчав, як вiн тепер, прийшовши зi своеi темноi задньоi кiмнати, вперше за цiлий рiк ступив на сонце, на паризький балкон i з гiднiстю це усвiдомлював, тодi як я, на жаль, був вочевидь стомленiший, нiж кiлька хвилин тому, до приходу Макса, коли вийшов на балкон перший раз. І цiеi моеi втоми в Парижi можна позбутися не тим, що лягти й виспатись, а тiльки тим, що поiхати звiдси. Часом менi навiть здаеться, що це – характерна властивiсть Парижа.
Не можу сказати, власне, що я писав про це неохоче, але кожне слово шкребло менi душу.
Спершу я був проти кав’ярнi Biard, гадаючи, що в нiй подають лише чорну каву. Виявляеться, там можна замовити й молоко, хоч i подають його тiльки з нiкудишнiм дiрчастим печивом. Це, по сутi, едине полiпшення, яке б менi хотiлося бачити в Парижi: щоб у цiй кав’ярнi подавали краще печиво. Згодом менi спадае на думку перед снiданком, коли Макс уже сидить за столиком, обiйти бiчнi вулички й накупити фруктiв. Дорогою до кав’ярнi я щоразу частину iх з’iдаю, щоб Макс не дуже дивувався. Пiсля того як в однiй пристойнiй кав’ярнi на Версальськiй воднiй станцii ми на очах у кельнера, що стояв над нами, прихилившись до одвiрка, впорали куплений у кондитерськiй яблучний пирiг i мигдалеве печиво, ми запровадили цю звичку й у кав’ярнi Biard i дiйшли висновку, що, вже не кажучи про задоволення вiд смачного печива, в такий спосiб дiстаеш бiльше задоволення вiд переваг цiеi кав’ярнi, а саме: сидиш у досить безлюднiй залi поруч iз рештою вiдвiдувачiв за шинквасом, тебе непогано обслуговують, перед тобою завжди вiдчиненi дверi – i при цьому на тебе нiхто не звертае анiякiсiнькоi уваги. Тiльки доводиться миритись iз тим, що поруч пiдмiтають пiдлогу й роблять це досить часто, позаяк люди входять просто з вулицi, тупцяють перед шинквасом, i що при цьому в усiх – та сама звичка не звертати уваги на решту вiдвiдувачiв.
Коли молоде подружжя бачить невеличкi бари на вiдрiзку водного шляху бiля Версаля, у нього може скластися враження, що вiдкрити такий бар не важко, i можна чудово, цiкаво, нiчим не ризикуючи, жити, а напружено працювати тiльки в певну пору дня. Такi недорогi бари виступають iз сутiнкiв десь на клиноподiбному розi двох бiчних вуличок навiть на Бульварах.
Вiдвiдувачi в обляпаних вапном сорочках за столиками у примiських заiздах.
Вигуки жiнки з невеличким вiзком iз книжками ввечерi на бульварi Poissoniеre. Гортайте, гортайте, панове, вибирайте, все, що тут лежить, продаеться. Не вмовляючи купляти, нi до кого прискiпливо не придивляючись, вона викрикуе далi й, нiби мiж iншим, називае цiну книжки, яку котресь iз тих, хтось зупинився, саме бере до рук. Здаеться, немовби вона тiльки просить, щоб швидше гортали, щоб книжки швидше переходили з рук до рук, – це можна й зрозумiти, надто коли бачиш, як час вiд часу хтось – наприклад, я – неквапно бере книжку, неквапно ii перегортае, неквапно кладе й нарештi неквапно йде геть. Жiнка поважно називае цiни книжок, таких смiховинно непристойних, що спершу навiть годi уявити собi, як можна купляти iх на очах у всiх людей.
Наскiльки ж рiшучiшим треба бути, щоб купити книжку не в самiй книгарнi, а перед нею, адже це вишукування, власне, – всього лиш довiльнi роздуми над випадковим зiбранням викладених книжок.
Сидiв на двох повернутих одне до одного крiсельцях на Єлисейських Полях. Надто надовго залишенi надворi дiти граються в сутiнках, уже погано розрiзняючи поробленi в пiску борозенки.
Замкнена купальня, знадвору оздоблена, пригадуеться, на вигляд турецькими вiзерунками. Посеред дня ii осявае металево-сiре свiтло, позаяк сонце просотуеться поодинокими променями лише крiзь щiлини напнутих в одному горiшньому кутку полотнищ, ще дужче пiдкреслюючи темiнь води в рiчцi. Просторе примiщення. В кутку – бар. Учителi плавання бiгають довкола басейну, вiдганяючи один одному клiентiв. Вони погрозливо пiдступають збоку до кабiни вiдвiдувача, вимагаючи вiд того незрозумiлими чи наполегливими словами винагороду за те, що замикають i вiдмикають кабiну. Вимога, поставлена незрозумiлою мовою, менi видаеться стриманою. Grands bains du Pont Royal. У кутках на схiдцях стоять люди, ретельно миючись iз милом. Мильна вода довкола них стоiть нерухомо. Крiзь щiлини видно, як рiчкою щось суне – то пароплави. Уся вбогiсть цього плавального задоволення особливо наочно виявляеться в розмовi двох вiдвiдувачiв iз старим випивакою, який, щойно вiдштовхнувшися вiд однiеi стiни, вже наштовхуеться на протилежну. Запах льоху. Гарнi парковi лавки зеленого кольору. Багато нiмецькоi мови. В однiй школi плавання над водою звисае канат для всiляких гiмнастичних вправ. Питаемо про музей Бальзака, вродливий юнак зi скуйовдженим вiд вологи чубом пояснюе нам, що ми маемо на увазi Musеe Grevin (паноптикум). Вiн люб’язно вiдчиняе свою кабiну, приносить невеличкий путiвник (мабуть, новорiчний подарунок вiд якоiсь фiрми), але музею Бальзака не знаходить i там. Тим часом ми вже вирiшили облишити пошуки, позаяк передбачали таке, до того ж нас наполегливо вiд цього вiдмовляли. Та й в адреснiй книзi такого музею нема.
