скачать книгу бесплатно
Вода з каменю. Саксаул у пiсках
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #9
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii, розповiдае про видатних украiнських дiячiв минулих рокiв.
Роман «Вода з каменю» присвячений Маркiяну Шашкевичу (1811—1843) – украiнському поетовi, релiгiйному та громадському дiячевi, натхненниковi нацiонального пробудження Галичини, засновниковi новоi украiнськоi лiтератури у Захiднiй Украiнi. Автор розповiдае, як Шашкевич захищав право на iснування украiнськоi мови, виступав за ii рiвноправнiсть з польською мовою, робив усе, щоб зберегти рiдну культуру. Його справу продовжив Іван Вагилевич (1811—1866) – герой роману «Саксаул у пiсках».
Іваничук Р. І.
Вода з каменю Саксаул у пiсках
ВОДА З КАМЕНЮ
ЧАСТИНА ПЕРША
Роздiл перший
Тiеi осiнньоi недiлi 1830 року, коли у Варшавi кадети школи пiдхорунжих, а з ними й поет Северин Гощинський готувалися до штурму Бельведера, щоб убити намiсника Королiвства Польського великого князя Костянтина й проголосити Польщу незалежною, у Львовi – столицi подiбного до Кон?ресiвки Королiвства Галiцii i Лодомерii, яке належало австрiйському цiсарству, панувала iдеальна благодушнiсть.
У суботу, вiдмiтившись у губернiальних бюрах i засвiдчивши цим свою лояльнiсть, розiйшлися по домах службовцi; жандарми, перевiривши паспорти зареестрованих жебракiв i повiй, склали реляцii в дирекцiю полiцii про вiдсутнiсть у мiстi пiдозрiлих осiб; у колишнiх монастирях Кармелiтiв i Бригiдок тюремники провели перекличку в’язнiв; на розi вулиць Широкоi й Палацовоi в примiщеннi греко-католицькоi духовноi семiнарii префекти перевiрили присутнiсть питомцiв[1 - Так називали вихованцiв духовноi семiнарii.] у кiмнатах; гора Шембека, до якоi притулився Заклад Оссолiнських, мирно закутувалася сизим туманом i крiзь сутiнки перезиралася з лисим куполом Високого Замку; на Гетьманськi й Губернаторськi вали виходили на прохiд святково одягнутi мiстяни; засвiтилися свiчки на жирандолях у касино Гехта навпроти Єзуiтського городу; розпочиналася вистава у театрi Яна Камiнського; на вулицi Сикстуськiй у своiй квартирi писав, стоячи за конторкою, драматург Олександр Фредро, й нiби зовсiм окремо вiд усього свiту, немов анахорет, у тiснiй комiрцi Закладу Оссолiнських розстеляв одне лiжко вiсiмдесятип’ятилiтнiй бiблiотекар Павло Любимський, а друге, як завжди, залишалося застелене шовковим бiлим покривалом.
А в недiлю на досвiтку дзвони заграли на «Aniol Panski»[2 - «Ангел Божий» – ранкова молитва.] й на заутреню – зазмагалися мiж собою церковнi благовiсти й костельнi дзвоники, перебиваючи однi одних, пересварюючись за прихожан римськоi i грецькоi вiри; а далi, немов згадавши, що вже бiльше двох столiть тому iх об’еднав апостольський престол, увiйшли в единий ритм, злагоджений дзвiн став чутний усiм, хто де досипляв суботню нiч: у кам’яницях старого мiста, у халабудах передмiсть i в сутеринах.
Потiм ударив дев’яту хрипливий ратушевий годинник, з гори Шембека долинула вкрадлива трель поранноi трубки, iй вiдповiв з Високого Замку владний звук мiдного горна, а тодi у блискучих касках, з карабiнами на плечi i з духовим оркестром попереду виступив з Яблоновських касарень полк цiсарського вiйська до Єзуiтського костелу на молитву. Прийшов, тлумлячись, через аркову Галицьку браму, а за нею, знову вишикувавшись у колону, промарширував пiд такт ударiв барабанщика в напрямку площi Святого Духа. На Ринку, бiля кам’яницi з венецiянським левом на фронтонi, юрмився уже народ – дорослi й дiти. Дорослi не зважали на вiйсько, вони збиралися тут кожноi недiлi з доброю вiрою, що Бог допоможе iм продати свою силу й розум пiдприемцям, ярмарок живим товаром уже розпочався, щасливi запивали могорич у кнайпi «Унтер цвайундфiрцiг»[3 - «Пiд сорок другим».], а хлопчаки побiгли за жовнiрами.
Вмент вишикувались у маршову колону, яку очолив щасливо усмiхнений Ясьо Сакрамент; вiн, затиснувши пiд пахвою скрипку i мiняючи крок, раз у раз пiдстрибував, щоб увiйти у маршовий ритм жовнiрiв, а коли йому нарештi вдалося це зробити, й хлопчаки теж перестали безладно дрiботiти, затягнув на високiй нутi бравурну пiсню, за яку полiцаi будь-кому, крiм нього, не гаючись наклали б на руки блискучi бранзолети[4 - Тут: кайданки.].
Pod Ulm, pod Ulm, pod Austerlitz!
Bierzemy w dupe nie mоwiac nic,
Bo my, austriacy, taki zwyczaj mamy,
Ze w dupe bierzemy i nic nie gadamy![5 - Пiд Ульм, пiд Ульм, пiд Аустерлiц, нас б’ють у зад, а ми мовчимо, бо ми, австрiяки, маемо такий звичай, що мовчки приймаемо лупцювання (пол.).]
Гоноровi вояки, якi анiтрохи не почувалися винними в тому, що iх старших товаришiв по службi бив колись пiд Ульмом i Аустерлiцом Наполеон, уже моляться за найяснiшого цiсаря Франца І в Єзуiтському костелi, а розохоченi люмпаки знаходять собi iншу розвагу.
Пiд час Богослужень у костелах i церквах на Марiацький плац в один i той же час, по недiлях, виходив старий чоловiк у чорному сукманi, зарослий на обличчi, в крислатому рудому капелюсi. Заклавши назад руки, вiн iшов, понуривши голову i вряди-годи глипаючи з-пiд сивих брiв на зустрiчних допитливими очима, переходив плац Каструм, потiм повертав угору, залишаючи злiва костел Марii Снiжноi, виходив на Губернаторськi вали, йшов Личакiвською аж до Льоншанiвки i вертався назад, закiнчуючи свiй обхiд на Пекарськiй. Там раптом зникав, мовби його нiколи й не iснувало, – аж до наступноi недiлi.
Цей чоловiк, якого звали Агасфером[6 - Бiблiйний скиталець – Вiчний Жид, який буцiмто вiдмовив Христовi у вiдпочинку бiля свого дому, коли його вели на Голготу.], жив, здаеться, вiчно, бо пам’ятали його найстаршi мешканцi мiста, i був вiн завжди такий, як i тепер, – високий, худий, пригорблений, з вузлуватими зморшками на чолi й великою жировою гулею, що визирала, лиснiючи, з-пiд кудлатого сивого заросту, а очi мав на диво молодi, i нiхто не сумнiвався в тому, що вiн переживе ще й те поколiння, яке щонедiлi вихоплювалося юрбою вiд Єзуiтського костелу на Марiацький плац, щоб не прогавити обходу Агасфера.
– Вiчний жид! Вiчний жид! – викрикували вуличники, наближаючись до старця, який зовсiм не був схожим на еврея. Вiн не був схожим нi на поляка, нi на нiмця, нi на украiнця, бо риси його обличчя ховалися пiд лудою старостi, а молодi очi висвiтлювали тiльки цiкавiсть – тодi, коли вiн пiдводив погляд на людей, що йшли йому назустрiч.
– Агасфер! Вiчний жид! – не вгавали шибеники, а старий, не сповiльнюючи ходи, пробивався крiзь хлоп’ячу юрбу, був незворушний i водночас здивований – чого вiд нього хочуть; вiн проводив очима по обличчях люмпакiв, погляд його вiд допитливостi молодiв, а ще бiльш змолоджений нерозумiнням нiби окремо iснував на старечому обличчi, i це бентежило хлоп’ячу юрбу. Розгнуздана i нахабна, вона розступалася, знiчувалася i врештi розтавала пiд звуки дзвонiв, якi сповiщали винос Святих Дарiв.
І трапилося так, що саме тiеi благодатноi листопадовоi недiлi, яка була передоднем штурму Бельведера, один iз смiливцiв усе ж наважився пiдступити ближче до Агасфера i, заглядаючи знизу в його обличчя, запитав те, чого сам не розумiв, бо чув це прихапцем вiд старших, i мiг би те питання розтлумачити хiба тiльки рабин iз синагоги Золота Роза.
– А чому ти не подав Ісусовi води, коли вiн нiс хрест на Голготу?
Агасфер рiзко зупинився, розпрямився, обличчя його то свiтлiло, то тьмарилося, наче вiн намагався розгадати загадку, яка мучила його все життя; очi старого враз зблиснули, певне, до нього прийшло нарештi цiлковите розумiння смислу свого прозвиська i тiльки що заданого питання, вiн схопив пiдлiтка за оборки, потряс i прохрипiв:
– А ти подавав? Ти – подавав?
Однiею рукою тримав хлопчиська за вилоги лапсердака, а другою – з палицею – тицяв у iнших, геть стетерiлих, i перепитував:
– А ти? А ти? А ти?
Сполоханi незвичайною поведiнкою старця, люмпаки розбiглися у бiчнi вулички, тодi Агасфер повернувся у бiк Катедри й Руськоi церкви, в яких правилося Богослуження, простягнув руку з посохом i заволав:
– А ви, чому ви не хочете подати води тим, хто несе хрест?
Благовiсти сповiщали винос Святих Дарiв, багатоголосий хор дзвонiв розсипав благодушний спокiй над мiстом, нiхто не чув дивного волання старця, крiм худорлявого двадцятирiчного юнака Маркiяна Шашкевича, який при недiлi, будучи вiльним вiд репетиторства з дiтьми вуйка Захара Авдиковського, квапився до Закладу Оссолiнських, де бiблiотекар Любимський дозволяв йому посиджувати за рукописами й книгами. Вiн обминув божевiльного, але слова старого, здаеться, чiплялися його; Маркiян не розумiв iх, та вiдчував, що вони i йому адресованi, оглянувся: старий уже не волав до церков, вiн дивився вслiд Маркiяновi й тикав у його бiк палицею, тихо повторюючи:
– А ти подавав, ти подавав?
Маркiян приквапив ходу, щоб чимшвидше зникнути в провулках Хорунщизни, та слова юродивого враз наповнилися у свiдомостi юнака конкретним змiстом: треба мати криницю, щоб черпати воду й подавати ii комусь, а в нього немае навiть джерельця; Маркiян мимоволi звернув на Широку й миттю вийшов на перехрестя вулиць, за яким, справа, стояла церква з чотириярусною дзвiницею i височiв сiрий будинок iз загратованими вiкнами – духовна семiнарiя, до котроi йому закрито вхiд.
Шашкевич довго дивився на вiконце своеi колишньоi кiмнати на першому поверсi, i уявилася вона, холодна й плiснява, затишним теплим куточком, в якому витае дух премудрих наук, пануе злагода мiж семiнаристами, ведуться цiкавi розмови, а на голови вихованцiв з долонь ректора отця Стефана Телiховського спадае тепле благословення. Аж струсився вiд цiеi солодкоi iлюзii: в тому будинку бруд, фальш i деспотiя, а все одно – вiдокремлений назавжди вiд нього, ще й проклятий батьком, – вiдчував себе неприкаяним сиротою i в цю мить ледве стримав схлип.
Крiзь вiкно виглядали питомцi, здаля вiн iх не впiзнавав, i вони не до нього приглядалися: на бруку стояв селянин з бесагами на плечах, по одягу був десь iз бойкiвських гiр – у сукняному капелюсi з заяложеною волiчковою обвiдкою, довгополому сардаку й личаках. Вiн з мужицькою цiкавiстю приглядався до питомцiв, що скупчилися бiля вiкна й реготали. Один з них вiдхилив кватирку – Маркiян впiзнав Михайла Базилевича, винуватця його бiди, – той заторохтiв, перекривляючи мужика:
– Дурний хлоп упився, на бабу звалився, борода в муцi, а… у руцi! Га-га-га!
Бойко вiдступився вiд вiкна i подався на другий бiк вулицi, але посерединi дороги таки зупинився i промовив з насмiшливою в’iдливiстю, помщаючись за зневагу:
– Смiйся, смiйся! Якби ти був порядним чоловiком, то за гратами не сидiв би!
Бойко сплюнув i пiшов далi, Маркiян зупинив його:
– То не злочинцi, вуйку, то мисль нашу там загратували, щоб легше вбити.
– Дуже мудро балакаеш, – зиркнув вуйко спiдлоба. – А ти не балакай, лиш топiрця роздобудь та й по гратах, по гратах!
– Де той топiрець, газдо? – зiтхнув Маркiян. – А ви звiдки будете?
– Та з гiр… – І пiшов не оглядаючись. Маркiян довго дивився йому вслiд, а перед очима постала долина Черемоша – вiд Устерiк з Грдлiчковою катiвнею аж до Вижницi з шибеницею на майданi, до якоi пiдводять опришка Мирона Штолу – без топiрця. Дивився вслiд бойковi i чув волання божевiльного старця: «А ти, а ти, а ти – подав води тому, хто несе хрест?»
Бiблiотекар Закладу Оссолiнських Павло Любимський почув стук у дверi, вiдчинив.
– А, це ви, Маркiяне? – подав йому тремтячу руку. – Заходьте, колего, сiдайте. Як добре, що ви прийшли… – Зупинився посеред вузькоi кiмнати-келii, пильно приглянувся до юнака. – Ви дуже блiдi, – сказав. – Може, нездоровi?
У помешканнi Любимського було до глухоти тихо. Бiльше двох десятилiть минуло з того часу, як граф Максимiлiан Оссолiнський купив на лiцитацii[7 - На аукцiонi.] спорожнiлий монастир, заповнивши його книгами й рукописами, зiбраними з усього свiту, а тиша, що вселилася тут ще при кармелiтах, навiть не сколихнулася, запала навiчно, ставши потрiбною Закладовi, де mortui vivunt et muti loquntur[8 - Мертвi живуть i нiмi говорять (лат.).]. Порушували ii хiба що шелест рукописних листкiв i сторiнок книг i ще скрадливi кроки директора Закладу Костянтина Слотвiнського, який мешкав з дружиною на другому поверсi – над келiею Любимського. Було тихо й за вiкном: поросла лiсом гора Шембека стрiмко зiп’ялася над будинком Закладу, захистивши його вiд вiтрiв, тихо скидала з дерев рештки шемравого листя, що громадилося, ще не прибите дощами, аж до пiдвiконня. Не вiдгороджений нi деревами, анi муром вiд галасливоi семiнарii, яка зорила на протилежному боцi вулицi Широкоi високою дзвiницею на всю Хорунщизну, Заклад, проте, нiмо самотнiв пiд горою – занедбаний i не цiкавий для метушного мiста.
«Чому в старого у кiмнатi аж два лiжка – одне пом’яте, а друге завжди чисте, вигладжене руками, покрите снiжно-бiлим покривалом? – подумав Маркiян. – Адже самотнiй… І взагалi – хто вiн, звiдки? Такi широкi знання при надто скромнiй посадi… І мова його якась iнакша, не тутешня…»
Маркiян чув, що його про щось запитував Любимський, але змiсту питання не сприйняв. Дивився на бiблiотекаря – високого, ледь пригорбленого, з гладко зачесаним назад сивим до бiлоти волоссям; був старий для нього загадкою, вiдколи познайомився з ним.
– Ви хочете посидiти трохи в читальнi? – спитав Любимський, зрозумiвши, що юнак не бажае звiрятися йому своiм здоров’ям.
– Якщо ваша ласка…
– То ходiмо. Я пiдiбрав для вас кiлька цiкавих книг. Переглянете, а потiм зможете взяти якусь iз собою на якийсь час…
– Аж так довiряете менi? – Маркiян вдячно глянув на Любимського.
– За вас поручився пан шпитальний управитель Авдиковський, а вiн не тiльки урядник, а й цiнитель книг, – говорив монотонним голосом бiблiотекар, ведучи Маркiяна лабiринтом коридорчикiв до читальноi кiмнати. – Тепер поручительства вашого дядька менi вже не потрiбно.
– Дякую вам…
Стосик книг лежав збоку на столику, Маркiян iх не розгортав. За Любимським тихо зачинилися дверi – юнак ще не мiг позбутися думки: хто ця людина, яка так багато знае, володiе мовами i ось дбае про нього, скомпрометованого питомця семiнарii, мов батько… А ким вiн був, коли мав двадцять лiт? І чи тепер, коли завершуеться його життя, женеться за ним волання совiстi: а ти, ти подавав спраглим воду зi своеi криницi?..
…Криниця з високим журавлем аж гуготiла в глибинi кришталевою водою, i, видно, бив у нiй мiцний джерельний струмiнь, бо приходили до неi, викопаноi за парканом плебанii[9 - Плебанiя – садиба, дiм греко-католицького священика.] отця Романа Авдиковського, парохiяни села Пiдлисся – майже пiвсела. Набирали у вiдра, дiйницi й цебрики холодноi до ломоти води, а вона не вичерпувалася i не каламутилася, як не каламутився нiколи спокiй на плебанii й не вичерпувалися в пароха ласкавi слова, коли вiн проповiдував за казальницею у сiльськiй церквi.
Низький будинок плебанii з високим дощаним дахом дивився чотирма вiкнами крiзь просiку в сосновому лiсi на рiвнинне дрiбнохате село, яке далеко поповзло по пiщаному полю, досягаючи мало що не до цiсарськоi дороги з прилiпленими до неi з одного боку Ожидовом, а з другого, трохи ближче до Олеська, Юськовичами.
А криниця весь час дзвенiла, брязкали вiдра об цямриння, i гримотiли коновки, плюскотiла вода, скрипiв журавель, i тихо розмовляли жiнки бiля колодязя, щоб iще й галасом не набридати доброму панотцевi. Дзвiн i скрип, i притишенi людськi голоси цiлоденно супроводжували життя плебанii, вiдгородженоi вiд криницi парканом, i припинялися тiльки вночi та ще пiд час Богослуження, коли парохiяни товпилися в церквi, спраглi духовного напою.
Обсаджена молодими дубами плебанiя тильним вiконцем виходила на вузьку смугу соснового бору, за якою вдалинi принишкли на пiсних грунтах Розваж i Бiлий Камiнь, а за Бiлим Каменем, направо, ледь виднiло, коли дивитися вiд узлiсся, село Княже – парохiя Маркiянового батька отця Семена.
Крiзь мале вiконечко в кiмнату, де мешкав Маркiян, перебуваючи в дiда у Пiдлиссi, мало втискувалося свiтла, i було воно, профiльтроване сосновими китицями, зеленувате i м’яке; тут Маркiян почував себе лiпше, нiж дома бiля нервового, обкладеного дiтворою батька, а ще, мабуть, i тому, що народився вiн у цiй кiмнатцi: колись мати, передчуваючи пологи, прийшла до батька, який знався на медицинi, родити свого первiстка.
У дiда було цiкаво. Високий паркан, щоправда, вiддiляв плебанiю i малого Маркiяна вiд села, проте бабуся зрiдка дозволяла-таки йому побавитися з сiльськими хлопцями. Пастушки спочатку сприймали його доволi стримано: вони ж були панщизнянi, а вiн попович, та згодом звикли, i Маркiян забавлявся з ними як рiвний.
Ту пропасть мiж вiльними i панщизняними Маркiян одного разу вiдчув дуже пекуче. Дiд узяв його з собою до села, коли староста попросив священика пiти вмовити збунтованих селян, щоб випустили з корчми екзекуторiв, якi забирали одяг у селян за земельний податок. Мужики стояли з киями, не допустили до корчми свого доброго душпастиря, понуро попросили його, щоб вiн iшов собi займатися божими справами. Потiм прибуло вiйсько, i бунтiвникiв били iхнiми ж киями – про це почув Маркiян вiд попiв, якi прийшли в гостi до отця Романа; слухаючи iх голосне обурення на непоштивих мужланiв, хлопець весь коробився в душi, не вмiючи роздiлити себе на сiльського хлопчика, який на толоцi бавився з сiльськими ровесниками у «свинки», i на поповича, вiльного вiд панщини, котрому дозволялося сидiти у свiтлицi за грубою, коли до дiда приходили гостi.
Гостi теж не всi були однаковi. На Великдень, Рiздво i престольний празник отець Авдиковський приймав у себе священикiв з попадями iз сусiднiх парохiй. Їх приходило чимало, i кожен був iнакший: один сухорлявий, як пустельник, другий з круглим животиком, один одягнутий у чорний сукман, а iнший у довгополий сiряк, один з хрестом на грудях, а iнший з люлькою в зубах, немов мужик, дехто ставив у кут гнуту паличку, а дехто батiг – i до всiх дiд однаково привiтно посмiхався, бо то були гостi, та не всiх однаково любив, i це знав Маркiян. Священики скидали верхнiй одяг, всiдалися за столи, iли й пили; однi галантно витирали роти хусточками, а iншi рукавами; пiсля обiду священики грали в карти, а панiматки забиралися в другу свiтлицю i спiвали там пiд гiтару сентиментальнi романси.
Дiд осiняв себе великим хрестом, коли гостi розходилися, проте не завжди i не всiх бажав спекатися: вiн затримував до пiзньоi ночi свого сина Захара або дiдича з Княжого Тадея Василевського, тодi велися розмови про книжки, про легенди й пiснi i наспiвували тих пiсень – гiрких рекрутських i панщизняних, – здавалося в той час Маркiяновi, що межа мiж селом i плебанiею враз зникае i всi в Пiдлиссi на мить стають однаковi, пригнобленi одним горем. А якось до самого ранку просидiв отець Авдиковський з великим, як потiм хвалився перед дружиною, вченим, хоч i подiбним до жебрака, – Зорiаном Доленгою-Ходаковським.
У плебанii рiзнi читалися книги, а найбiльше з iсторii – чеськоi, польськоi i руськоi – теж, хоч по-русинськи дома нiхто нiколи не розмовляв – тiльки в селi i в церквi. Розмовляв по-польськи й Маркiян, бо так велося, а втiм, сiльською мовою у тривiальнiй золочiвськiй школi й не вiльно було розмовляти: хто цю заборону порушував, тому вiшали на шию дощечку, i ходив вiн з нею доти, доки не спiймав на такому ж «злочинi» товариша. Маркiян навiть вiрша склав по-польськи на срiбне весiлля дiда й баби, а русинська мова тихо гомонiла за парканом, де без упину дзвенiв цямриною колодязь i скрипiв високий журавель.
У семiнарii, на першому роцi фiлософii, Маркiян познайомився з академiком[10 - Академiками називали студентiв унiверситетiв.] Іваном Вагилевичем. Той завжди сидiв у бiблiотецi, схований за стосами книг; Маркiян, коли вони вже стали друзями, читав iх теж запоем.
Одна з них, тоненька, називалася «Вiдомостi о руськом язицi» – написав ii канонiк перемишльського епархiального управлiння Іван Могильницький.
…Любимський поклав на столик книжки, постояв мить за спиною Маркiяна, рука потягнулася до його плеча й опустилася, серце старого болiсно защемiло.
Вихудла шия, синюватi, аж прозорi мочки вух, сутулi плечi юнака свiдчили про його сутужне життя; стос книг, якi вiн, ненаситний, ось зараз проковтне, ще бiльше додадуть йому сутулостi й худорби, а нiчим iншим не може допомогти йому Любимський. Грошей сам не мае вдосталь, а якби й хотiв подiлитися тими, що е, – не вiзьме Маркiян, вiн вiзьме лише книги, i вiд них його темно-синi очi ще бiльше поглибляться, стужнiють, западуться, зосередяться – помiч Любимського тiльки ущемлюе здоров’я хлопця.
У пам’ятi старого крiзь товсту повсть часу проглядав образ iншого юнака – його самого, вiн вiдганяв це видиво, яке розбурхувало в душi давно приспаний бiль; Любимський пройшов вузьким коридорчиком, вiдчинив дверi своеi келii, в очi впали снiжно-бiле покривало i збита висока подушка на незайманiй постелi. Затулив долонею обличчя, а солодка ява, така давня, аж нереальна, постала перед ним, мов учорашня, вiн пiдiйшов до лiжка i, стиснувши долонею бильце, викликав у пам’ятi iншу картину, щоб витiснити нею цю – нестерпно болiсну…
Іван весь сховався за книжками, виднiвся тiльки його скуйовджений чорний чуб; вряди-годи вiн пiдводив голову, водив вiдсутнiм поглядом по бiблiотечнiй кiмнатi, одна брова заламувалася гострим кутом уверх, губи мав стиснутi – зосереджений i заглиблений у себе Іван не помiтив, коли Маркiян поклав перед нього брошуру Могильницького, читав, а Маркiян не вiдходив. Потiм злегка дiткнувся до його руки.
– Ти ще хочеш якусь узяти? – Іван врештi повернув голову до товариша, кивнув на книги. – Прошу. Оце «Грамматика малороссийского нареччя» Павловського, досить цiкава, хоч вiн зовсiм iнакше трактуе мовне питання, нiж Могильницький. А це «Історiя слов’янськоi мови та лiтератури всiма нарiччями» Шафарика, ось поема Коллара «Дочка Слави»… А ти зацiкавився iсторiею слов’янства?
– Розумiеш, Іване, я ще не обрав для себе якоiсь единоi проблеми, котрiй хотiв би весь вiддатися… – вiдказав Маркiян. – Мене все цiкавить i разом з тим – нiщо конкретно, усе, що я пiзнав, знялося над моею головою хаосом, без жодноi системи, я заздрю твоiй методичностi… Але ось ця розвiдка Могильницького про руську мову нiби посадила мене на грунт… Нинi вже нiмих i глухих вчать читати й розмовляти, iм дають мову, яка стае iхньою, а ми не глухi й не нiмi, а не знаемо, яка наша… Ми не завжди iз своiм власним народом вмiемо порозумiтися, то де вже тут говорити про те, щоб зрозумiти його життя, i бiль, i протест… Ми вiддiленi вiд людей не тiльки духовним i побутовим бар’ером, а й мовним. Я нiколи цим речам особливоi уваги не надавав, i якби не тi дощечки, якi чiпляли менi на шию, я б, напевно, й досi не знав, що есьм такий самий русин зроду, як i панщизнянi хлопи…
– У твоiй тривiальнiй школi ще пo-божому обходилися, – перебив Маркiяна Іван, – а я вчився в нормальнiй чотирикласнiй школi в Бучачi, то там за одне украiнське або й польське слово давали п’ять рiзок i примушували додатково вивчити двадцять нiмецьких слiв напам’ять… Австрiйцi iнодi зрiвнюють нас iз поляками перед законом, та жаль тiльки, що лядськi пани не визнають нас рiвними собi. А нiмцям це вигiдно: трах слов’янськими лобами, трах!.. А тi дощечки i рiзки… Вони глупi, нашi повелителi, – нехотячи вчать нас бачити свое. Нiмцi на Чехах краще впоралися – там нинi i Шафарик, i Ганка, i Коллар… Та й поляки мають свого Мiцкевича, Гощинського, а ми у нашiй Галичинi ще й не збагнули, чи маемо свою власну мову. Видно, мало нас б’ють…
– Б’ють, Іване, б’ють ревно… – поморщився Маркiян, його неприемно вразила остання фраза Вагилевича. – А щодо мови… Могильницький перший у нас науково доводить ii самостiйнiсть. Я ще не зустрiчався в лiтературi з такими постулатами.
– Так, Могильницький зробив велику справу, та зупинився на пiвдорозi: вiн вважае, що наша мова жива, але надто проста, щоб нею писати, – слiд ii змiшати з церковнослов’янщиною, аби була трохи iнакшою, благороднiшою, бо сiльська йому дьогтем пахне. Чи не з таких мiркувань наш poeta clarus[11 - Славний поет (лат.).] – Йосиф Левицький написав поему «Домоболiе проклятих». Зрозумiй, що воно. А це ностальгiя, бiль за домом. Написав вiн ii такою калiччиною, таким диким словотвором, що його не зрозумiе нi малорос, нi великорос, нi бiлорос. А мова чиста, криштальна, сам знаеш, – поруч: вiзьми ii, говори нею, вчи дiтей тii мови в школi, щоб вивести iх з панщизняноi темряви, пиши нею вiршi – ба нi, сидимо i штукаримо, а поляк Доленга-Ходаковський записуе нам нашi пiснi, ходить жебраком вiд села до села по Бiлорусi, Росii, Украiнi, вмирае у Тверi, а ми навiть не знаемо, хто вiн такий i що зiбрав…
Маркiян пiдвiв руку, щоб спинити товариша, але Іван розпалився i не давав Маркiяновi прийти до слова.
– А нам кажуть: «Disce, puer, latinam, faciam te moscipan!»[12 - Вивчай, хлопче, латину, зроблю тебе мосьцiпаном (макаронiчне).], – i ми ii зубримо, а потiм iдемо на амвон i читаемо псалтир, переписаний абецадлом, бо свого алфавiту не знаемо, паству недоуки навчають, на парастасах пригощають парохiян горiлкою з церковного дзвiночка, а його ексцеленцiя митрополит Михайло Левицький висвячуе тих недоукiв, мовляв, хай всякее диханiе хвалить Господа.
– Ти трохи не маеш рацii, Іване. – Блiдi щоки Маркiяна пiдступили рум’янцем. – Зорiан Ходаковський був гостем мого дiда, i взагалi…
– Взагалi, взагалi!.. Я не кажу, що всi такi, е ж i Могильницький, але хiба багато таких нарахуеш?
Маркiян сидiв бiля товариша й довго мовчав, потiм прошепотiв:
– Іване, а що, якби ми на вакацiях пiшли… як Доленга…
– Пiдемо. Треба йти, розмовляти, слухати, записувати, бо ж лiтература наша не може бути iншою, а тiльки народною, бо нема в нас iншоi мови, крiм селянськоi, i життя мужиче, його iсторiя й духовний свiт мусить стати першим предметом для наших розвiдок i стихотворiв.
Як тiльки почалися вакацii, Маркiян з Іваном пiшли пiшки через Стрий, Калуш, Коломию – в гори. Минули Косiв, бiля Криворiвнi звернули на Устерiки, пройшли Бiлоберiзку й зупинилися у Вижницi саме в той день, коли жандарми зганяли людей на мiський майдан, а панство з’iжджалося самочинно дивитися на страту опришка Штоли.
– …Я не пiснi, не пiснi записував у горах, а хлопськi ридання i прокляття, – говорив Маркiян своему сусiдовi по кiмнатi Михайловi Базилевичу, бо нi з ким було дiлитися болем: Вагилевич пiсля вакацiй покинув семiнарiю i пiшов знову в гори записувати фольклор.
Базилевич прикидався другом i слухав, вiн спiвчутливо похитував головою, глибоко переймався горем гуцулiв, яке бачив на своi очi Маркiян, а однiеi недiлi запропонував пройтися в мiсто, бо стiни вуха мають. Вийшли удвох без дозволу, Базилевич запросив Маркiяна в ресторацiю Людвiка, що бiля унiверситету, замовив вина. Вони пили, Маркiян розповiдав про страту Штоли i плакав; потiм Базилевич затягнув його ще в кнайпу на Личаковi – Маркiян пив i ще дужче плакав.
Перед вечором Базилевич ледве довiв Маркiяна до семiнарii, вклав його в лiжко i покликав вiце-ректора Телiховського.
– Ребелiзант готовий, ваша святiсть, йому сниться зараз повiшений опришко з виваленим язиком.
Отець Телiховський написав донесення митрополитовi про неморальну поведiнку бунтiвного питомця. Маркiяна виключили з семiнарii.
Дверi до келii рвучко вiдчинилися, старий Любимський здригнувся, солодке марево щезло, вiн повернувся й побачив Маркiяна, який стояв на порозi з книжкою в руцi, очi його палали захватом i здивуванням; Любимський знову побачив у ньому себе, колишнього i зовсiм iнакшого, нового, якого виколисав iнший край, iншi люди й iншi часи, та у своiй поривистостi й жадобi знань був подiбний до нього, мов син.
– Що з вами, Маркiяне? – спитав сторожко.
– Ви дали менi Котляревського… «Енеiду»…
– Дав. Треба вам почати з нього. Вiн – початок.
– Я чув про нього i радий, що можу… Але… Але ця книжка з дедикацiею[13 - З автографом.] самого автора! Як це може бути?
– Я старий, Маркiяне. У мене було всього вдосталь – i Котляревського знав. Ви ж тiльки починаете – i бережiть здоров’я. Ви такi блiдi, а життя надто складне – треба бути сильним. – Любимський узяв Маркiяна за плечi, довго дивився в очi. – Печалi надто багато у вас, а треба… Скажiть, хто спричинився до ваших бiд?
– Мирон Штола…
– Ха… А до моiх – Пугачов. Безперервний ланцюг вериг, i його розгризае люд мислiю своею, коли в нього вибивають iз рук меч…
– Розкажiть про себе, пане Любимський.
– О друже… Як колись розкопають архiви таемних канцелярiй, експедицiй, тюрем, то мiж стосами секретних документiв знайдуть справу якогось Павла Любимського, арештованого взимку 1775 року в Москвi, переведеного до Петербурга i вiдданого пiд слiдство самому Шешковському – начальниковi полiтичного розшуку таемноi експедицii i, як вiн сам любив себе величати, домашньому катовi Катерини II. А у тiй справi запротокольовано усе докладно. Моя стареча пам’ять не здатна нинi всього вiдтворити… Але присядьте, присядьте на хвильку, Маркiяне[14 - Передiсторiя Павла Любимського розгорнута в моему романi «Журавлиний крик» (прим. автора).].
Роздiл другий
Старець Агасфер провiв поглядом худорлявого свiтлолицього юнака, який чомусь його злякався, а не повинен був боятися, чей не чiплявся до старого, не шарпав, не ображав i погляд мав гiдний, i поставу шляхетну, i добро в очах.
