скачать книгу бесплатно
Тангo. На межi з потойбiччям. Остання книга
Роман Іванович Іваничук
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, громадський дiяч, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Тараса Шевченка, Герой Украiни. У його творчому доробку – близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторiографii.
У пропонованому виданнi – двi короткi повiстi Р. Іваничука, написанi в останнiй рiк життя й опублiкованi в журналах «Дзвiн» та «Кур'ер Кривбасу» (обидвi 2016 р.).
«Танго. Дотик любовi» – зворушливi й несподiванi спогади з дитячих лiт. Враження, яке справило на письменника виконання танго, лiрика композитора Богдана Весоловського та його доля, закарбованi в пам'ятi, проникливо вiдтворенi у текстi.
«На межi з потойбiччям» – сповiдь людини, яка, перенiсши складну операцiю, балансуе мiж життям та смертю. І що ж урештi переможе – любов чи жах потойбiччя?..
Роман Іваничук
Тангo. На межi потойбiччя. Остання книга
Танго
Дотик любовi
1
Через вiйну я i моi ровесники не зазнали дитинства, й тому до нас, п’ятнадцятилiтнiх учнiв Коломийськоi гiмназii, прорвалась крiзь военну завiрюху передчасна зрiлiсть й захопила той вiдрiзок часу, в якому мало вiдбутися, випереджаючи пiдлiтковий вiк, ранне дитинство. Й хлопцi несподiвано для себе вiдкрили iснування на свiтi ранiше погорджуваних ними дiвчаток – теж зарання доспiлих – iз округлими сiдничками, до яких, розправляючи фалди, тiсно прилягали плiсованi спiднички, а на грудях випиналися звабливi горбочки, якi вперто намагалися прозирнути алебастровою бiлизною крiзь прошивки, умисне недбало зав’язанi кольоровими кутасиками, i ми вперше в життi почали вiдчувати солодку млiсть у чреслах, й те непереборне грiховне почуття намагалися сублiмувати загорнутими в латину двозначними освiдченнями, на яких, вдаючи, що iх не чують, добре розумiлися нашi викладачi: «Inter pedis pucllarum est fortuna puerrorum», й отримували вiд панянок смiливу обiцянку, яка зрiдка сповнювалась, приносячи обранцям найвищу радiсть: «Propera ad me, amici, ego dabo tibi pisi!».
Й позирали ми на дiвчат з неприхованою жагою, а у вiдповiдь отримували багатозначнi усмiшки, й вiдтодi часто вночi я прокидався вiд липкоi мокроти, вичерпаний гарячою пристрастю, що увi снi навально приходила до мене в образi голiсiнькоi, мов янголятко, чарiвноi Богданки з китичкою у пропахвинi, яка засвiдчувала, що дiвча вже мае змогу сповнити заповiтну обiцянку.
Й одного разу я, запаморочений любовним шалом, закрався ззаду й обняв за стан жадану Богданку, яка стояла над крутосхилом, котрим закiнчувалося гiмназiйне подвiр’я, й ловила поглядом звивисту бинду Прута, що блищала удалинi. І я сахнувся вiд зойку дiвчини, мовленого теж латиною «Noli me tangere!»[1 - Не торкайся мене! (Лат.)]; й полинув той схлип за мною, коли я вiдступав назад, зляканий поглядом панночки, в якому ярiли i гнiв, i втiха; ii очi наливалися бажанням, i я вже чув у словах «не торкайся мене» не заборону, а наполегливе прохання: «Tangere me, tangere!»[2 - Дiткнись до мене! (Лат.)]
Їi дозволом я скористався пiзнiше: на котильйоновiй забавi мене запросила до танцю вона. Крiзь трубу грамофона виливалася знайома з дитинства, вiдточена тактом мелодiя, з якоi вирiзнялись слова вiдомого менi автора: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрiнутись ще раз», а Богданка суголосно шепотiла свое: «Tangere me!», й ми дотикалися одне до одного своiми розпаленими тiлами…
2
Тодi я збагнув таiну цього танцю: дозвiл, блаженство, радiсть i пiзнання мiстерii життя.
А бачив його вперше iще дитиною.
…Коли менi виповнилось десять рокiв i я мав пiсля канiкул перейти до четвертого класу – останнього в Трацькiй початковiй школi, мiй батько – перший учитель в цьому забутому Богом i найкращому з усiх покутських сiл, якi притулилися до крайньоi гряди карпатського хребта й пожильцi яких не зважувалися називати себе гуцулами, але й покутянами вже не були, – надумав вихопити мене з цього зачарованого дна землi й обступленого з усiх бокiв дрiмучими лiсами, й лише одна просiка протискалася крiзь гущавину до схожоi на церковну баню Шмаевськоi гори, що стояла на межi мiж Покуттям i Гуцульщиною, – й послати на науку до Коломийськоi украiнськоi гiмназii. Тож для того, щоб я – напiвселюк-напiвпанич – привчився жити пiсля трацькоi тугоi тишi в гамiрному мiстi, завiз мене пiд час лiтнiх вакацiй до своiх коломийських приятелiв, дозволивши навiдатись додому аж на свято Успiння Пресвятоi Богородицi – празнешний день у моему селi, й мав я ту дорогу, довжиною у три милi, здолати пiшки.
Однак менi пощастило. Батько отримав запрошення вiд колишнього вiйськового колеги отця Яросевича – пароха iз Сапогова, що бiля Галича, за Першоi свiтовоi вiйни капелана у Тридцять шостому регiментi, в якому мiй батько вiдбував службу: всечесний отець запрошував свого побратима на концерт музичного ансамблю Степана Гумiнiловича, що славився знаменитою солiсткою Ренатою Яросевич, дочкою отця.
Я мав щастя побувати разом з батьком на цьому концертi, який продовжився згодом у моему трацькому домi в день престольного празника: батько запросив отця на празнешний обiд, i з отцем прибули до Трача гурт музикантiв й двое гiмназiйних професорiв – популярних у Коломиi поетiв: Володимир Павлусевич та Дмитро Николишин. Та найцiкавiшою була для мене закохана пара – Рената Яросевич та ii кавалер, якого кликали Бодьом.
…Пiсля двотижневоi розлуки з рiдним селом я не мiг ним натiшитись. Видалось воно менi несподiвно гарним: подiлене ярами на замаенi садами острiвцi з бiлостiнними й жовтострiхими хатами, що потонули в кучерявих зелених вирах, й знайомi були менi тут кожна царина, що визирала з лiсовоi теменi, й видзьобанi овечими копитцями путiвцi, що збiгали до глибоких мочул iз синiми озерцями на днi, i плетиво витоптаних стежок, кожна з яких вела до окремого сiльського присiлка.
Усi цi житловища, потiснивши лiсовi займанщини, вилаштувались пiвколом пiд Шпаевською горою, яка закрила трачанам вхiд до таемничоi Гуцульщини з ii чугайстрами, ворожбитами, нявками й опришками, – i висотуються з них, щойно заграе на церковнiй дзвiницi найменший дзвiн, сповiщаючи настання престольного празника в Трачi, вервечки прихожан, що тягнуться до староi церковцi, захованоi пiд столiтнiми смереками пiд Сталащуковим схилом, який стрiмко спадае до карпатського хребта на земне дно. А в те дно, котре Боснею зветься, гейби вихор налетiв, несучи звiдкись й безладно гублячи у прiрвах сади, пасiки, стайнi, стодоли й шпихлiри, й заслоняються вони вiд свiту перснем лiсiв, протятих просiками, що протискаються крiзь лiсовi дебрi до Пиконева, Зруба, Багновиська, Волового та Сакатури…
Отож висотуються з тих лiсових тунелiв шнурочки святкового люду, а кожен прихожанин одягнутий по-своему: терновими хустками пов’язанi жiнки з Пиконева, у малинових фартухах пишаються дiвчата зi Зруба, у вишневих опинках молодицi з Волового; газди iз Сакатури – в клепанях, з-пiд яких спадае на плечi рiвно розчесане й блискуче вiд олii волосся, а парубки з Вiльшаника – у чорних капелюхах з павами.
А вже б’е найдужчий благовiст – то вiдчинив у храмi царськi врата й проголосив «Благословенне царство Отця i Сина!» запрошений iз Сапогова отець Яросевич, i я нетерпляче жду, коли пiсля Богослуження посходяться до хати мого батька, славного на Запруттi вчителя, поважнi гостi, цiкавi розмови яких, пiснi та жарти я, заховавшись за вiконною фiранкою, буду уважно слухати.
Та поки що стою на горбi бiля Мельникового хреста й переношуся думками в пiсляобiднiй час, коли до Гаврилишиноi стодоли, що на Панськiй вулицi, прийдуть з Пиконева троiстi музики й завихорить бiля стодоли борза коломийка або шалений аркан.
Та на це видиво треба ще почекати: ось провiщае празник, коли можна буде напитися горiлки до упаду, п’яною жебранкою сiльський пияк Федiр Юлинин, i це теж треба вислухати:
Ой не жалуй, моя мила, що я п’ю,
Тодi будеш жалувати, як я вмру…
Як я буду в домовинi лежати,
Будеш тодi, моя наймилейша, плакати…
Ця спiванка вже давно набридла трачанам, тож перебив ii тепер глухий удар квача в песячу шкуру – прогнав галайка в язвини Залуцького лiсу, а до мене – i як той час так швидко пролетiв? – три брати Пiдлетейчуки вийшли з пиконiвських нетрiв зi скрипкою, цимбалами, флоярою й бубном – i вдарили гуцульського марша: «Ішов гуцул з полонини, а гуцулка з Банi, сiли собi пiд смереков – зробили снiдане…»
А тодi закрутилось у вихорi все село.
Долинула й до мене шалена музика – була вона такою густою, що не знала передиху мiж музичними тактами, наче музики кудись квапилися, наздоганяли або втiкали вiд когось; такою дрiбною, мов розсипаний мак, що його нiхто не в силi позбирати, а вiн сиплеться й сиплеться, заповнюе увесь простiр i подих забивае; такою тiсною, нiби музиканти вмiстилися на кружальцi мiдного грейцаря i зiступити з нього не можуть, бо довкруж мiсця немае; звуки музики перемiшуються, немов перли у кришталевiй вазi, шалений дзенькiт цимбалiв, сопiлковi завиточки, пекучi скрипковi перебори, а над усiм цим гомiнким содомом верховодить лункий бубон, що нагнiтае в боснiйську видолину всi тi звуки, мов бриндзу до бочки.
І я поплив тим потоком звукiв до Гаврилишиноi стодоли…
Й заполонила мене малого троiста музика, всього поглинула, немов вода, що рине з водоспаду, i я, побравшись iз сiльськими хлопчаками позашиi, закрутився в тiй невтримнiй круговертi, що й облич не було видно, i пробивалися з того розшалiлого ланцюга бравi примовки – а прибий, повтори, ще такий! – i гупають босi ноги п’ятами в землю i як вона не провалюеться пiд нами, а музики, заохоченi витворним рисунком аркана в дорослому гуртi та ще й нашими дрiбушечками, невгавають, й коли найстарший Пiдлетейчук натискае пiдборiддям на деко скрипки, мало не розчавлюючи ii, тодi бубон дае собi повну волю, що аж повiтря вiд того гупання загусае, мов хмiльна брага в дiжцi, а струни на цимбалах спливають з кобилок золотою патокою, та й флояра ридае, немов вiд солодкого болю.
Та раптом цей содом стих, й гупання бубна на мить примовкло, щоб дати змогу розшалiлим танцюристам почути iншi звуки, якi живуть в iнакших, нiж коломийкова, мелодiях, й до нас дотягнувся тонкий, мов кiнська волосiнь, струмок пiснi; у тому нiжному плинi звукiв мiй слух вловив слова надii: «Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, – може, тодi любов ти зрозумiеш мою», – i я зрозумiв, хоч було це для мене ще надто рано: кожнiй людинi на свiтi призначений неоцiненний i належний iй дар, та не до кожного втрапляе вiн, i називаеться цей дар любов’ю. Та якщо скупа доля не ощасливила людину такою винагородою, то замiнила ii тугою, яка сильнiша за любов: «І може, за ту любов вдячна будеш менi…»
Цей струмiнь надii навально увiрвався тодi в мою зелену душу, щоб скiльчитися в нiй нетерплячим чеканням: я ще в той час не знав, та й не мiг знати, бо проживу довгi роки з тiею надiею, а коли вона нарештi сповниться, я вже знатиму, що той сокровенний дар втiлився у чутливу мелодiю, яка так болiсно й солодко доторкнулася до моеi оголеноi душi.
Я не стямився, як опинився вдома й застав за накритим столом гурт поважних людей, серед яких вирiзнялась молода пара: кавалер в окулярах, якого звали Бодьом, i його наречена Рената, схожа на пуп’янок бiлоi лiлii, краса якоi виявляеться аж тодi, коли пуп’янок розтулюеться i спадають вниз пилковi вiяльця.
Й цiеi митi те диво сталося: закоханi заспiвали незнайому менi чарiвну пiсню, й менi здалося, що то пiд рожевою дугою, що провисла над Шпаевською горою, немов веселка, стоять вони обое в обiймах, перемiненi в пiсню.
Я сидiв у своему сховку за комодом, заслоненим вiд свiтлицi ажурною фiранкою, впивався дуетом закоханоi пари, а iхнiй спiв начебто долинав до мене не з чiльного мiсця за столом, де тi двое стояли, переплiвши руки, нiби боялися розлучитись бодай на мить, – спiв долинав до мене не з iхнього боку, а випливав протягом з-пiд рожевоi веселки, що обхопила пiдковою круглу баню гори. Трачани запевняли, що то земний газ проникае крiзь пори i засвiчуеться в нагрiтому за день повiтрi, та я знав свое: то мелодiя пiснi, якоi я досi не чув, була не людською, а небесною i мала помаранчевий колiр.
А крiзь ажурну матерiю мелодii пробивалася тиха розмова мiж гiмназiйними професорами, i мовив професор Николишин, який наступного року буде чарувати мене поезiями Шевченка i Тичини, – до маестро Павлусевича, майбутнього мого вчителя найкращоi у свiтi мови – латини, яку чомусь вважають мертвою, хоч просякла вона своею досконалiстю у всi живi мови свiту.
– Пане Володимире, – мовив пiвголосом пан Николишин, – чи ви вже знаете, з ким, як автор тексту цiеi пiснi, дiлитимете славу, що несподiвно пронеслася над нашим краем? Хто написав цю неземну мелодiю, в яких чертогах свiту ii пiдслухав?
– Вона прийшла до автора з космiчних глибин, вiн не творив ii, а тiльки записав почуте.
– Хто той чародiй?
– Вас це цiкавить? Даремно. Мелодiя живе сама собою… А втiм, нiхто не повiрить, що звичайна людина середнього зросту i в звичайних окулярах зумiла опанувати найсокровеннiшi таемницi дотику любовi, що його називають латинським словом «танго».
– Я догадуюся, хто цей автор.
– Дайте спокiй… Хiба мае значення, хто автор пiснi, яка стала набутком усiх, хто мае слух?
…Для мене ця таемниця розкрилася значно пiзнiше. А тепер вона просочувалася струмком печалi з космiчних глибин попiд веселковою пiдковою, що обхопила Шпаевську гору.
3
Восени я став учнем першого класу гiмназii, що вiдкрилася в Коломиi при фiлiалi украiнського Педагогiчного товариства, – й почався у моему життi новий перiод, який тривав упродовж усього военного лихолiття и закiнчився хiба що умовно, бо ще довго пiсля сорок п’ятого року тривала в нашому краю партизанська вiйна.
Проте в моiй душi – мов живчик, немов збудник молодоi енергii й цiкавостi до життя – бринiла почута в моему домi у день престольного празника мелодiя, що таiла в собi сподiвання великого свята, яке неодмiнно мало проникнути крiзь просяклу тривогою глибiнь часу й перетворити почуття страху перед всесвiтнiм розiп’яттям на стан воскресноi полегшi, осяяний якщо не живильним дотиком любовi, то ще сильнiшим почуттям – тугою за коханням; i я вiрив, що «прийде ще час, коли…». У тому станi солодкого очiкування найвеличнiшого дива прийшла до мене звiстка з дошки оголошень у центрi мiста: «У примiщеннi театру «Gwiazda» вiдбудеться спiльне ревю «Танго» у виконаннi музичних гуртiв Яблонського й Гумiнiловича за участю неперевершеного дуету Богдана Весоловського й Ренати Яросевич».
Й коли прибиральниця готувала театральну залу для вистави, я пробрався досередини й у суфлерськiй будцi ждав очiкуваного дива.
…Конферансье запросив на сцену трiйко музикантiв – пiанiста Яблонського зi Львова, коломийського акордеонiста Кос-Анатольського i скрипаля Середжука з Космача, й коли прозвучали вступнi акорди, до зали полився той самий спiв, що долунював колись до мене, як менi здавалося, з-пiд веселки над Шпаевською горою; пiдсилений музичними акордами, видобутими з пiанiно й акордеона i пронизаний срiблисто-синьою мелодiею, стягнутою зi струн скрипки смичком, який кожною своею волосинкою творив особливий вiдтiнок пiснi, що спливав з уст спiвачки благанням: «Ще раз поглянути на тебе, з тобою стрiнутись ще раз» – i на словах «у вечiр, як зiрки засяють в небi» спiв злетiв найвищими октавами у найвитворнiшiй фiоритурi, схожий на зiль кавказьких ашугiв, коли мелодiя зливаеться з ii луною, – тiльки так я можу нинi визначити чар того спiву, в якому поедналося пiзнане почуття кохання з болiсним передчуттям його втрати.
Й коли Рената закiнчила куплет словами «останнiй вечiр, останнiй раз» i згас ii чарiвний голос у мiнорному фiналi «погас останнiй вже промiнь сонця, сумним акордом скiнчився день», Бодьо, протестуючи, вибухнув вальсом «Усмiх твiй таемничий все мене так манить, чи до щастя вiн кличе, чи зi щастя вiн кпить…». І вiдповiла йому Рената куплетом, в якому забринiв тон щойно пригаслоi надii: «Усмiх твiй таемничий мое серце закляв – каже тужити, та кохання створити вже не можеш нi ти, анi я…» Тодi Бодьо пригорнув кохану до себе, нiби рятував ii над проваллям безнадii, й обое попливли у ритмi танго, малюючи всупереч сумнопрощальнiй пiснi образ живого кохання.
Рената сахнулася, вiдступила назад, немов злякалася його пориву, та вiн пiд такт пiснi наздогнав ii, i обое, задивленi одне в одного, злетiли у безвiстi – втiшенi тим, що кохання iм ще не треба творити, що переповнило воно iх; дансерка, злякана його надмiром, спробувала вiдступити вiд кавалера хоч на крок, вона кружляла довкола коханого, а вiн наздоганяв ii, ловив, примушував пiдкоритися, й дiвчина безнадiйно втрапила в тенета його любовi: впала спиною на його мiцну руку – безвладна, безсила, готова до шаленого й безсоромного кохання.
Я вперше побачив живий рисунок танго й вiри не йняв, що цi самi жерцi любовi постали враз на сценi звичайними змученими акторами, якi з ледь винуватою усмiшкою на устах кланялися глядачам. І в той мент я заблагав свою долю, щоб подарувала менi хоч раз за все життя вивершену красою хвилину грiховного танго…
4
Моi отрочеськi лiта окропилися кров’ю новоi великоi вiйни. Народи ще не встигли отямитися вiд Першоi свiтовоi, як втрапили у смертельний вир Другоi, iще жорстокiшоi, яка пошрамувала передовсiм психiку дiтей, заранi пiдготовлених до кривавоi негоди розповiдями батькiв, на тiлi яких iще не встигли зарубцюватися завданi у недавнiх боях болючi рани.
Й мала та аномалiя специфiчний характер, зумовлений передчасним, не лише фiзичним, а й духовним дозрiванням, – у вiдчуттях потрiбностi брати участь у невластивих для дитячих можливостей вчинках: у хворобливому зацiкавленнi вогнепальною зброею, у групуваннях малолiтнiх боiвок, де хлопчиська вправлялися у стрiльбi, щоб бути готовими до битв за священнi iдеали, оспiванi у спогадах батькiв.
Мое патрiотичне формування набрало iншого ухилу: коли моi ровесники вже нахвалялися своею готовнiстю до збройноi боротьби за свободу, яка марилася iм у романтичних мрiях й цiни якiй скласти ще не могли, – менi моя пiдступна доля вручила перо, з яким я, немов iз гострою шпагою, й нинi пробиваюся крiзь майже столiтню брилу часу.
Й коли весь свiт сколихнула жорстока кривда, заподiяна маленькому шматковi украiнськоi землi, названоi Срiбною, яку нiмецький божевiлець цинiчно вiддав на поталу мадярським бузувiрам, – на Червоному полi бiля Хуста заярiла на весь свiт кривава рана, й зжахнувся люд вiд побаченого: завойовник не стiльки дбав про користь, як заспокоював свою садистську жагу руйнацiею, i це його задовольняло достоту так, як стадо диких вепрiв удовольняеться сваволею на полях, де залишився в земному поросi картопляний дух, як, зрештою, задовольняеться нинi московський бандит диким шабашем на сплюндрованому Донбасi…
