скачать книгу бесплатно
Але тодi таке вiйсько було необхiдне. Туреччина воювала без перепочинку, не маючи регулярного вiйська. Урхан зiбрав потурчених полоняникiв – боснякiв, грекiв, вiрмен, озброiв iх i взяв на свое утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ благословив нове вiйсько. Опустивши довгого чернечого рукава на голову першого яничара, мовив: «Називайтеся “йенi-черi”. Хай буде ваше обличчя грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть нехай стане вашим щастям».
Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан сам записався до першоi орти[67 - Орта – яничарський полк.], а всьому корпусовi дав герба – ложку, щоб нагадувала воiнам про те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воiни носили на вирiзцi високоi шапки над чолом. Ложка – символ наживи – сподобалася яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому варилася iжа, став священним символом орти i дорiвнював прапоровi. Залишити казана в руках ворога вважалося найбiльшою ганьбою, перевернутий котел ставав сигналом до бунту. Вiйськовi ранги теж запозичили з кухонного лексикону. Полковника орти називали чорбаджiем – майстром великоi супницi, лейтенанти називалися сакка-башами – водоносами. Апетити яничарiв зростали i згодом почали виявлятися не тiльки в емблемах i рангах. Яничари вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати iх кастою, рiвною улемам[68 - Улем – вище юридичне духовенство.]; щоб мати за-поруку серед духовенства, закрiпили дев’яносто дев’яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати свою волю султанам.
З казарм почали виходити яничари – сини Грецii, Болгарii, Грузii й украiнськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах, у високих з бiлого сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувалися в ряд для зустрiчi султана.
Попереду першоi орти, до якоi повинен був пiдiйти Ібрагiм, стояв молодий чорбаджi-баша.
Нафiса пiдвелася з бруку.
– Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма.
– Сиди, сиди, – смикнув Хюсам дружину за фередже, – це командир орти, Алiм же зовсiм молодий.
Заметушилися люди на вулицi, загомонiли, закричали – до яничарських казарм наближалася султанська процесiя.
Ібрагiм зупинив коня бiля вишикуваноi першоi орти. Hyp Алi пiд’iхав до чорбаджi-башi. Молодий полковник iз коротко стриженими чорними вусами, орлиним носом витягнувся перед агою яничарiв, чекаючи на його команду. Hyp Алi вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив цього гордопоставного гяура башею першоi орти. Тiльки такi, рiвнi силою i завзяттям, можуть бути справжнiми супротивниками своiх хоробрих спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджiевi випало особливе щастя: вiтати вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку.
Hyp Алi кивнув головою.
Чорбаджiевi подали чашу, наповнену шербетом, i вiн, карбуючи крок, пiдiйшов до султана.
– Великий iз великих, султане над султанами! – промовив голосно. – Раби твоi, непереможне вiйсько яничарiв, хочуть зустрiтися з тобою в краiнi золотого яблука – на Дону, Днiпрi i Вiслi!
Ібрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив ii вщерть золотими монетами i вигукнув до яничарiв:
– Воiни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте iхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною!
Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив:
– Хай кануть у серця воiнам слова великого Магомета Завойовника.
Ібрагiм блимнув очима на Аззема-пашу. Вiн аж тепер зрозумiв, що вiзир глузуе з нього.
Яничари вигукнули дружно:
– Кизил ельмада герюшюрюз![69 - Ми зустрiнемося в краiнi золотого яблука! (Турецьк.)]
А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз жiночий лемент:
– Алiме, сину мiй!
Стара жiнка проривалася через ланцюг субашiв, простягала руки, повторюючи:
– Ти живий, Алiме, синочку мiй!
Чорбаджi повернув голову на голос жiнки. Вiн упiзнав Нафiсу, густо почервонiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алiевим. Бачив, як субашi волочать жiнку через вулицю, б’ючи й штовхаючи ii, i не моргнув оком.
На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Бiюк-сарая, минаючи двiр Айя-Софii, де поруч iз тюрбе[70 - Тюрбе – гробовець.] султанiв виросла нова могила. Старий тюрбедар[71 - Тюрбедар – цвинтарний сторож.] читав уголос фатиху[72 - Фатиха – перша сура Корану.] за упокiй душi Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових шалях, що вкривали грiб, золотiв напис: «Тiльки Бог вiчний».
Наступного дня в годину прийому великий вiзир Азземпаша зайшов до тронноi зали повiдомити падишаха про стан державноi скарбницi. Ібрагiм сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, що гордо, не кланяючись у пояс, ступав серединою зали. Знав молодий султан, що ця людина е нинi господарем iмперii, i довго ще Аззем-паша вирiшуватиме державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так сказав шейхульiслам. Ібрагiм вдоволений був iз цього, адже вiн нi з чим не обiзнаний, але згадалися ехиднi слова вiзира пiд час параду, i в душi несвiдомо наростав протест проти будь-якоi його пропозицii.
– Я повинен, – сказав Аззем-паша, – ознайомити тебе, о султане, зi станом державноi скарбницi, що тримае цей трон. Довгорiчна вiйна з персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило iх. Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б зменшити плату…
Ібрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати тягарем вiдповiдальностi на плечi.
Йому ще хотiлося похлоп’ячому скрикнути: «Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити», та розумiв, що мусить щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиiми руками, чиiм розумом? Радили слухатися великого вiзира, але Ібрагiм не хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайноi валiде, гидкого кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам’ятi на постатi Hyp Алi, який, мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом до раю, з’явився кiлька днiв тому у дверях двiрцевоi тюрми.
– Накажи покликати Hyp Алi, – сказав. – Вiн воював з Амуратом у Багдадi, йому ж i краще знати про военнi витрати.
– Лiва рука, султане, не знае, що робить права. Hyp Алi воював у Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари билися, щоправда, хоробро, проте надто великоi плати вимагають за кров. Про це добре знае дефтердар i я – великий вiзир.
Замбул, що стояв за портьерою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага.
– Я слухаю тебе, султане.
Ібрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана.
– Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? – запитав султан.
– Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли згадати, що вона лилася невинно, не в боях, – у зачинених казармах на Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. І нi одного акче не заплачено нi за багдадську, нi за султанську кров. Твоi воiни чекають на плату, султане, – закiнчив виклично яничар-ага.
Ібрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум. Вiн знае, що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може iх дати. Султана Мустафу вперше в iсторii Туреччини скинули яничари з престолу, коли той знизив iм платню. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали такоi ж, як i нинi, плати за кров – золотом. Не знайшовши нi алтина в порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей катастрофiчно впав. Тодi шiстдесят яничарських орт, весь стамбульський булук, збунтувалися. Яничари поперевертали на кухнях казани з пiлавом, забарабанили по них ложками, покидали тарiлки i вийшли на Серальський майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю i виставити ii на золотiй тацi перед брамою – ось, мовляв, винуватець. Але це не спинило розлютованих яничарiв, вони вдерлися до тронноi зали i зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на дефтердара – то вiн розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнура на шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах Османовим нащадкам.
Не уник пiдступноi смертi, зрештою, владний приборкувач яничарiв Амурат IV. А вiн, Ібрагiм, iх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за себе будь-який викуп, проказав квапливо:
– По п’ятсот пiастрiв на орту… По п’ятсот!
Обличчя Hyp Алi прояснiло – щедра була плата, i жахнувся Аззем-паша. Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима.
Роздiл шостий
В Туреччинi та на брамi кам’янiй
Там сидiли два братчики молодii.
Один сперся на поруччя, задумався,
Дрiбненькими слiзоньками умивався.
Ой, стiй же ти, милий брате, не журися,
Яка красна Туреччина – подивися!
Украiнська народна пiсня
Мiшки з грiшми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного – хто перший схопить мiшка, той отримае десять пiастрiв у нагороду.
Чорбаджi Алiм – чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний кунтуш, стояв обiч i чекав, коли його заступник по казармi, ода-баша, подасть йому мiшка iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав ii переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто:
– Я вiддаю свою платню вам, хоробрi воiни, щоб ви сьогоднi побенкетували на честь султана Ібрагiма.
Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапляеться раз на десяток рокiв одному з тисяч: вiн подав коронованому султановi чашу шербету. Йому тiльки двадцять п’ять рокiв, i вже чорбаджi, завтра з благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра – яничар-агою. І хай буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив трьома шляхами в Украiну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з Украiни – безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не надiючись нi на визволення, нi на викуп. І слава Аллаховi. Тобi, чужий могутнiй Боже, вклоняеться до землi чорбаджi Алiм за те, що вирвав ти його з проклятоi землi, за те, що допомiг ii забути i зняв з нього обов’язок вiддячуватися предкам за свое народження.
Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо казана, з якого курилася пахуча каурма[73 - Каурма – суп iз баранини.], вони iли i крадькома запивали вином; збоку на килимi за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино.
Все, що минуло, здавалося йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для нього починаеться нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття.
Та все-таки вони були.
Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi, обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж якоi струнчилися двома рядами дерева, схожi на кипариси.
У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою.
– Де ти бродиш, козаче, до ночi? – сварила мама. Вона тулила до себе одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують… – Ось приiде батько з походу, поскаржуся йому.
Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав Андрiй, що батько воюе з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же татар нiде не бачив, тому й не боявся iх, хiба iнодi вночi, коли надворi гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки. Але вдень, коли все довкола пахло, аж дух захоплювало, – звiдки могли взятися тi косоокi злi люди, що iздять на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть його у високiй, мов лiс, травi?
Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалася обрiю, – тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снували мурашки страху.
Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську череду. Їi вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому торбину, з якоi тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику. Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи, погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут – на степовiй волi.
А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш усе, про що мрiеться: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн сам – на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiваеться на вiтрi. Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкае гостроверха татарва, шабля свиснула в повiтрi – чах, чах! – летять поганi голови з плiч, а конi рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять…
Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою мовою. Пустився втiкати – та це ж татари! – один вершник зiскочив з коня, схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався, заверещав, тодi йому заткали шматою рота i поскакали по безлюддi.
Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя – не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто жене козацька погоня.
Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв’язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.
Татарин вiз Андрiйка в своему сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: «Якши джигiт, бiюк бакшиш»[74 - Хороший юнак, великий бакшиш.].
Страшнiше було на привалах. Дикi ногаi розв’язували дiвчат, жiнок i прилюдно гвалтували, немiчних i хворих убивали – жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався до нього.
«Чому? – думав Андрiйко. – Чому косоокий нi разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своему пановi? Он лежить чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромноi втiхи, – i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а життя втратив. Був би сумирний – жив би. Б’еться дiвчина в риданнi – подвiйне зараз горе в неi: безчестя i сирiтство… Тож единий вихiд для невiльника – покора».
Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, немае козацьких погонь – це вигадка нещасних для своеi потiхи. Нема нiде того Трясила, що трусить кримською землею, – то мамина казка. Є тiльки татари, що панують над усiм свiтом i роблять те, що iм забагнеться. Треба з цим змиритися, iнакше – смерть.
Скiльки днiв минуло – годi злiчити. Зупинилася валка перед п’ятигранною вежею, що височiла над гнилою водою Сивашу. «Перекоп», – сказали бранцi. Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчноi неволi. Буйнi шовковi трави змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв, чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина…
І вже не залишилося в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько, смiливий i хоробрий, воюе з ворогами, – це теж мамина вигадка. Нiхто нiколи не займав цих мурiв анi високого валу, що загородив перешийок вiд блакитноi гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татар i бранцiв. Велика голова сови, вирубана в каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг, i говорила до них розумними очима: «Така ваша доля».
Андрiйко вдивився в очi нiчноi птахи: iй дано бачити свiт тодi, коли його не бачать люди, тому знае вона бiльше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знае, що все те даремно; люди на щось сподiваються, а птаха знае – нема на що. І тому промовляе мовчки досвiдченими очима: «Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля».
Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надii на порятунок. Бо нема в людей власноi волi для здiйснення своiх бажань. Є воля долi, й опиратися iй безглуздо – вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знущаеться здичавiла татарва.
Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи украiнськi слова:
– Як назвав тобi мама?
Чорбаджi Алiм i нинi пам’ятае те дивне iм’я, що було колись його власним.
– Андрiй, – вiдповiв.
– Алiм будеш. Чула, Алiм!
Косоокий наказав йому скупатися в морi, сам виправ своему бранцевi сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб вставали.
Засвистiли нагайки, почалося паювання.
З брами, бiля якоi стояли на вартi зовсiм не подiбнi до вилицюватих ординцiв молодi воiни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось. До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазяiн, поклонився i показав рукою на своiх бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув на нього уваги, пiдiйшов до крайньоi ясирноi групи, потiм до другоi, третьоi, розводячи окремо чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились об мури фортецi. Та не зморгнула оком камiнна сова, i байдуже дивилися вартовi яничари на розподiл ясиру.
З кожноi групи турецький мубашир вiдраховував щоп’ятого – чоловiка i жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i вiдводив убiк. А коли дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав:
– Великий бакшиш для султана, ефендi.
Мубашир заголив хлопцевi живiт, потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi, заперечливо хитав головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп.
Вiдбiр данини для султана тривав до передвечiр’я. Андрiйко опинився серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до свого хазяiна, та ногаець знизав плечима i вимовив:
– Кiсмет…
Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй без тлумачення. Доля. Така доля – i нiчого не вдiеш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд нього вселявся в душу спокiй.
– Кiсмет… – прошепотiв чорбаджi Алiм. – Кiсмет! – крикнув, стукнувши чашею об долiвку.
Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Воiни бенкетували. Алiм налив ще раз повну чашу вина i вихилив.
Галера з ясиром, вiдiбраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир вiз падишаховi данину вiд татар: степових красунь – до гарему, добiрних чоловiкiв – до галер i щонайцiннiший товар – хлопчикiв – для яничарського оджака[75 - Оджак – яничарський корпус.].
Вижовклi вiд морськоi хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно вдивлялися в крутi береги вузькоi протоки. Галера увiйшла в лiйку мiж мисами Румелi й Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами i кедрами, розкинувся чужий край: невеличкi густi села з мiнаретними шпилями, форти, замки, башти, помаранчевi гаi.
Андрiй, нагодований i вбраний, уже забув про доброго татарина – тут з ним поводилися не гiрше. Вiн iз цiкавiстю приглядався до мальовничих берегiв. Згадував розповiдi батька про страшний бусурманський край, забринiли в пам’ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку неволю – усе те нiяк не збiгалося з враженням вiд цього свiту, що лежав, зеленомiражний, над босфорськими водами. І де тi жорстокi турки? Мубашир часто пiдходив до Андрiя, говорив до нього по-своему, хлопець швидко схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити iжу, – Андрiй був старшим за iнших хлопчикiв. Це призначення старшим було для нього приемним та й вигiдним: вiн отримував ласкаву усмiшку вiд турка i бiльшу порцiю баялди.
Галера причалила до берега у Золотому Розi. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв велике мiсто. Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй уже не боявся долi – забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах цiлу дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний мубашир.
Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на горiшню палубу. Сюди не впускали нiкого пiд час подорожi. Андрiй ступив на дощаний помiст i враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до пояса. З-пiд шкiри випиналися суглоби, спини списанi синiми пругами, кайдани повиiдали зап’ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:
– О Украiно… О дiти моi!
Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й налiво, верещав; i вирвалась раптом нерiвна пiсня – здалося, що це вiн, ключник, примусив людей заспiвати:
Плачуть, плачуть козаченьки
В турецькiй неволi.
Таволга шмагала по обличчях, закипалися кривавi басамани на голих спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:
Гей, земле проклята турецька,
Вiро бусурменська,
О розлуко ти християнська!
