скачать книгу бесплатно
Четвертий вимiр. Шрами на скалi (збiрник)
Роман Іваничук
Історiя Украiни в романах
Роман Іваничук – автор п’ятнадцяти iсторичних творiв, в яких вiн намагаеться заповнити бiлi плями в нашiй iсторii, розповiдае про видатних дiячiв Украiни минулих часiв.
За роман «Четвертий вимiр» письменник був удостоений Нацiональноi премii iм. Шевченка. Цей твiр присвячений Миколi Гулаку, другу i соратнику Кобзаря, вiдомому математику, юристу, перекладачу-полiглоту, котрий володiв майже двадцятьма мовами, людинi, яка пiсля ув’язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi за свою дiяльнiсть у Кирило-Мефодiiвському товариствi не мала права повернтися в рiдну Украiну.
У романi «Шрами на скалi» йдеться про останнi роки видатного украiнського письменника Івана Франка.
Роман Іваничук
Четвертий вимiр. Шрами на скалi
Четвертий вимiр
Частина перша
Усi ми однако на волi жили,
Усi ми однако за волю лягли;
Усi ми i встанем…
Т. Шевченко
Нехай кожен висловлюе, що йому здаеться правдивим, але правда сама хай буде залишена Богу.
Г.-Е. Лессiнг
Вересень, 1881, Тифлiс. День
Стiни й склепiння кафедрального храму Сiонi обступили мене i накрили – я почувався тут зовсiм безпечно, мов равлик у шкаралущi. Передi мною образ хрестительки Грузii рiвноапостольноi Нiно, яка повернула ворожi стрiли в бiк супостатiв, розвiяла смертоносний смерч над Грузiею i тепер дивиться на парафiян i на мене добрими й ледь спiвчутливими очима; вона в цю мить прощае менi все: мою поквапну молитву, в змiст якоi заглибитися не можу, моi бездумнi поклони, i неувагу слуху мого, й отупiння мозку, який не вiдтворюе в свiдомостi божественноi гармонii двоголосого хору жiнок у чорних сукнях та хустках i вiдлуння молодих чоловiчих голосiв, що долинають десь iз захристii, а може, з небес; рiвноапостольна Нiно, покровителька Грузii i моя, заспокоюе мене ласкавим поглядом i зводить очi горi, я слiдом за нею дивлюся на внутрiшню величну порожнину стрiмкоi банi, яка кличе мене de profundis[1 - З глибин (лат.).] у висоти неземного, проте я оточений масивними стiнами та гостроверхою банею i менi нiчого не загрожуе – тут храм моеi душi. Менi страшно нинi виходити з нього, мене ловить рукою мое колишне життя, з якого мене забрали силомiць i до якого добровiльно вертатися не хочу. Допоможи менi, свята Нiно, я боюся роз'ятрити старi тривоги i рани – бiля тебе знайшов захисток i душевний спокiй. Не тривож мене, свiте, з-поза храмом Сiонi, не терзай менi душу, давне життя…
Микола Іванович Гулак провiв рукою по сукманi: удвое складена перепустка, схована у внутрiшню кишеню, захрускотiла пiд долонею – i вiн нiби ступив на крихкий лiд, а хто зна, хто зна, чи цей льодок заснував тiльки осiннi дорожнi калюжки, а може, пiд ним глибина i прiрва, я там був уже, вийшов i бiльше не хочу. І все-таки Гулак осторожно прислухався до хрускотiння перепустки на археологiчний з'iзд до Воронцовського палацу, який мае вiдбутися сьогоднi без нього – його не запросили, – дiстав перепустку сторож Воронцовського саду батонi[2 - Пан, дядько (груз.).] Іраклiй, хазяiн квартири.
Ще почувався спокiйним; учений росiйський свiт, який з'iхався в Тифлiс, у цю хвилину був далеко, проте вже манив i лякав, мов безодня; Гулак боявся зустрiтися з ним, вiн давно звик до свого размiреного життя, i раптом усе може полетiти шкереберть – вiд радостi а чи вiд болю; рiвноапостольна Нiно, вбережи мене вiд нових тривог, я хочу бути довiку поряд з тобою у храмi своеi душi…
Та починався день. На гребiнь гори Махати, що за Курою, повiльно виливалася магма сонця й цiпенiла серпиком, пiвкулею, врештi тацею в прохолодному повiтрi. У храмi Сiонi загорiлися синьо-коричневi вiтражi, померкли жовтi пучки пломiнцiв на свiчках, священик, поблагословивши мирян, що прийшли на заутреню, зачинив царськi врата.
Сонячне свiтло заслiпило Гулака, коли вiн вийшов iз сутiнного кафедрального храму на церковне подвiр'я. Микола Іванович примружив очi i майже наослiп подався Сiонською вулицею у бiк Мейдану. Вiн нiколи не мiняв свого вранiшнього маршруту. За багато рокiв, проведених у Тифлiсi, звик до гармидеру i барв схiдного базару, це було едине урiзноманiтнення усталеного способу його життя, а ще мав вiн на Мейданi друга, про якого нiхто не знав iз Гулакового оточення i не смiв знати: був це кахетинець Гiвi, злодюжка-кiнто[3 - Базарний злодiй (груз.).], знайомство з яким розпочалося за особливих обставин.
Сьогоднi Миколi Івановичу не хотiлося ставати на розмову з будь-ким, проте йшов додому звичною дорогою: за Мейданом поверне праворуч у вузеньку вуличку i вийде нею до голубого, з ажурними вiзерунками i плетивом схiдець, вивершеного галерейками i прибудовами будинку батонi Іраклiя.
На душi було тоскно. Чи вiд того, що нiхто не здогадався надiслати йому запрошення на археологiчний з'iзд, чи од незрозумiлого вiдчуження дружини Терези i навiть пасербицi Нани: вiдколи вийшла замiж за ставропольського купця Равтопуло, не ластиться бiльше до вiтчима, жде не дiждеться, коли чоловiк забере ii до себе в Гянджу; а може, все то вiд ревматизму та iнших старечих болячок… Та найпевнiше – самого з'iзду боявся.
Сонце тiльки-но сяйнуло над вершком Махати, i мимоволi, зовсiм недоречно для нинiшнього настрою промайнула в Гулака суто професiйна думка: воно ж уже вiсiм хвилин невидиме було там, i нiхто його в тi хвилини не бачив – промiнь довго долав мiльйони кiлометрiв, а от якби сонце мало густину вищу i було в кiлькасот разiв бiльше, нiж е, то цього променя зовсiм не iснувало б, так твердить Лаплас у своiй «Небеснiй механiцi»… І не було б тодi в свiтi нiчого-нiчогiсiнького – нi цiеi тоскностi, нi давнього болю, збудженого черствою iгнорацiею органiзаторiв з'iзду, i нiяких болячок не було б.
Нiчого не було б… Гулак гiрко посмiхнувся з цих наiвних думок – адже тодi нiхто й не усвiдомлював би оте «нiчого», а природi, яка пануе над безконечнiстю простору, часу й матерii, було б зовсiм байдуже до мертвоi космiчноi порошинки – Землi.
Микола Іванович розглянувся довкруж; думки, що снувалися навколо суто абстрактних категорiй, тепер влетiли в живий, лагiдний свiт цього осiннього ранку: серпанок синюватого туману на узвишшях Авлабару з лiвого боку Кури, густий туман над рiкою, що тихо плюскоче зовсiм неподалiк, примарнi, аж нереальнi обриси пiднебесноi гори Мтацмiнди, руiни фортецi Нарiкала, на Сололакському хребтi, освiтленi сонцем, i мiрiади вiконець-сотiв, що блищать вiд перших променiв, мов перламутр, у великому вулику Старого мiста…
Хвала Господу, що це е… Нiзамi сказав: усе багатство свiту створене для людини. Великий мудрець вiрив… Та це зовсiм не так. Бо коли б на свiтi жили бронтозаври i якби тепер заселяли планету лише мухи та щури, то ця краса iснувала б i заради них. Наiвний антропоцентризм… Усе створено природою для ii власного самовдоволення, вона – велика егоiстка – сама себе i народжуе, i любить, i нищить, а людина – лише випадкова ii частка. Хiба можуть метелики вiдчувати вищу красу i доцiльнiсть у шлюбному польотi, коли в них немае мозку? Це сама природа втiшаеться, малюе, i дихае, i творить. І людину створила, щоб та ii хвалила, оспiвувала, пiзнавала й iснувала у рабськiй вiд неi залежностi. Рабом!.. Бо коли б мала владу i не залежну вiд вищоi сили мисль, то хiба б створила вона неволю, тюрми, тортури, iнквiзицiю, Малюту Скуратова, Петропавловку, Шлiссельбург i цих шiсть ворiт Тифлiса, з яких п'ять вiдкрито для мене увсебiч, а однi, Дигомськi, замкненi навiки – через Дар'яльську ущелину на Украiну! За горами – гори… Безсилi ми!
А все-таки хвала Богу, що це е… І нема чого ятрити собi серце. Людина вигадала сама себе i вiд того страждае. А насправдi – вона нiщо. Якби вiдвiдав землю пожилець iншоi планети, то, можливо, подумав би про нас так само, як ми про метеликiв безмозких. Тому найкращий порятунок для нашоi немочi – релiгiя, тiльки вона дае можливiсть здобути рiвновагу душi, спiзнати вищий сенс iснування… І це говорить той, який дiйшов до визначення четвертого вимiру в геометрii? А-ат, четвертий вимiр – теж релiгiя…
Не впiзнаю себе сьогоднi: чому менi, шiстдесятирiчному дiдовi, стало враз жаль себе самого. Таке почуття нiколи ще не дiймало душу. Не треба… Марк Аврелiй сказав: найостогиднiша жалiсливiсть – це до самого себе. І все ж – чому так випало менi, що про нинiшнiй з'iзд мене не повiдомлено? Не про запрошення йдеться, нi, хоча i це… Йдеться про iнше: чому я не серед них? Чому iду на них дивитися, немов чужак з-за тину на весiлля, i хочу бачити, i боюся, що милостиво запросять до столу разом з жебраками… Або ж упiзнають i докорятимуть…
Гулак простував, нiби стриножений, i його дратував власний дрiбний спутаний крочок, який викликав смiх у незнайомих, а у знайомих – надто пiдкреслену повагу до мученика, котрий три роки гнив у казематi Шлiссельбурга. А за що прийняв тi муки? Кого ними порятував, кому чим допомiг? Шевченко, Достоевський – тi… А я?.. Але ж Достоевський пройшов усе життя, брязкаючи кайданами, нагадуючи повсякчас людям, що в неволi вони есть, а Шевченко, повернувшись iз заслання, уже не висмiював царiв, а знищував iх убивчим словом.
Я ж дав собi обiтницю мовчання. І так минае життя, старiсть, мов непогiдь восени, студить душу i тiло, погасли пристрастi, гаснуть бажання, та ще й дошкульно тривожить ревматизм… То для цього я жив, учився i страждав?
«А взагалi, хто ти? – раптом почув голос Терези. – Хто? Втiшаешся, що тебе називають ходячою енциклопедiею, полiглотом? А який хосен з цього? Кiлька наукових iнформацiй у газетi «Обзор», кiлька виступiв перед публiкою у «Тифлiському гуртку» – про Нiбелунгiв, систему Канта i Лапласа, Шопенгауера i Монтеня… Четвертий вимiр у геометрii… Дурницi все це! Твоi друзi написали сотнi праць, i iх знае свiт! А нинi ти зовсiм – немов печерний монах… І я промiняла своi мандрiвки на твiй захмарений свiт, бо повiрила… Ти ж був для мене зразком, iдеалом!»
– Так, так, – прошепотiв Микола Іванович, – у цьому причина ii вiдчуження…
Але ж для того, щоб вернутися у вчену елiту, треба було сказати слово «каюсь». А я не мiг. Мене спонукували всiлякими способами вимовити це слово, я довго думав над ним i зрозумiв, що воно мае велику вагу, бо може змiнити все життя. Мае потужну силу – добру чи злу? Його важко виголосити, важко й промовчати, i ще не знати, чи за виголошення менi б не довелося нинi тяжче каятися, нiж за промовчання?
А Тереза не вгавала:
«Ти хоч би вiддячився народовi, який прийняв тебе за свого, борги сплатив… Люди будяться у неволi, а ти iси iхнiй хлiб i мовчиш, бо так спокiйнiше жити. Що ж то було в тебе колись: юнацька романтика, бажання першостi чи високе покликання?»
Ти ж знаеш, Терезо, я працюю над iсторичною розвiдкою про Грузiю i грузинськi племена…
«І тицяеш на власть iмущих пальцем у рукавицi, а зовнi зберiгаеш покiрний i благонадiйний вигляд».
З-за спини Терези з'явилась зграбна Нана, яку Микола Іванович любив, мов рiдну, ступила крок уперед i мовила з презирством:
«Слава Богу, що я вже калбатонi[4 - Панi, господиня (груз.).] Равтопуло. Не вчений, купець? Хай… Аби тiльки геть звiдси. Досить менi вже вашоi вченостi. Я ненавиджу вашi книги i папери, до яких i дiткнутися не можна, ненавиджу вашi окуляри i дрiбнi кроки, ваш ревматизм i вашу поряднiсть – яка кому користь з неi?»
Гулака розбудив iз задуми гучний пострiл – це гахнула холостим гармата на цитаделi Нарiкала, скликаючи торговий люд на Мейдан. Пострiл нiби пiдiгрiв повiтря, ставало душно. Тифлiс ще продовжував дихати задушливим лiтом, хоч ночi вже й схолоднiли i Кура-Мткварi ранками вкривалася мерехтливою мережею туману, що бiг над течiею, мов снiгова поземка дорогою. Зжухле вiд спеки листя на акацiях нагадувало про близьку осiнь, та сьогоднi лiто розщедрилось: сонце, вiдiрвавшись вiд гребеня Махати, почало безжально пекти.
Народ квапився звiдусiль на Мейдан; духани, кав'ярнi i виннi пiдвальчики видихали з себе млоснi запахи вина i кави, телесувалися люди i нав'юченi зеленню та виноградом осли й верблюди; ядучий дим курився з мангалiв i торне[5 - Похiдна пекарня (груз.).], погоничi вигукували свое «хабарда, хабарда!»[6 - Дорогу! (груз.)]; флегматичнi араби куняли над крамом, димлячи кальянами, снували озброенi горцi, видзвонювали карбiвничi й ковалi, спiвали ашуги. У всiх провулках, закамарках, проходах, навiть на схiдцях народ торгував.
Гулак пробирався краем, щоб втрапити до своеi вулички, на душi було тривожно, нiби дома щось погане трапилося, вiн забув про свого друга Гiвi, поспiшав.
– Гамарджоба[7 - Грузинське вiтання, дослiвно – перемога.], професоре! – почув знайоме вiтання, озирнувся, та не побачив поблизу красеня кахетинця. Може, причулося?
– Не вгорi я, внизу, ах, забув, ти ж – як сова вдень!
Гулак глянув на брук i, побачивши пiд ногами непоправного злодюжку-кiнто за шевським причандаллям, ахнув з подиву: Гiвi працював!
– Починаеться iнше життя, професоре, – розвiв руками кучерявий вирлоокий парубок, – тiльки не думай, що ти мене вивiв на шлях праведний. Ангел Аким напоумив: кiнто знову став карачохелi![8 - Ремiсник (груз.).]
– Не вiрю, не вiрю, – похитав головою Гулак.
– Слово джигiта!.. Колись навiть царi навчалися ремесла, бо царство нестiйке, а ремесло вiчне.
– Можливо, Гiвi… Мабуть, через ту непевнiсть багато грузинських царiв були лiтераторами.
Микола Іванович всмiхнувся на прощання Гiвi, притис руку до грудей i подрiботiв чимдуж вуличкою. Врештi допав до свого подвiр'я i рипучими сходами подавсь наверх.
– Терезо… Терезо! – покликав голосно, його враз дiйняв страх, що ii немае вдома, що вона кудись зникла.
Вiд кухонноi плити сполохано повернулася дружина.
– Що з тобою, Нiко?
– Та нiчого… Нiчого.
Микола Іванович аж обм'як, побачивши омолоджене свiтлом ранiшнього сонця обличчя Терези. Вона була в цю мить напрочуд вродливою, зовсiм iнакшою, нiж завжди, Гулаковi здалося, що вiн бачить ii надто молодою, вiддаленою, чужою, нiби на фотографii.
Тереза ступила до нього, у очах свiтилася новина; не вiдриваючи вiд чоловiка погляду, сягнула рукою до столу, взяла газету, подала йому.
– Батонi Іраклiй тiльки-но принiс. Прочитай ось тут: у Тифлiс приiхав Костомаров!
Микола Іванович здригнувся, схлипнув:
– Костома-а-ров?!
– Батоно Нiколо, ви не радi? – озвалася з дверей Нана.
Гулак не вiдповiв, втупившись перед собою невидющими очима. Тереза повернулася до плитки, ii плечi опустилися, вона мовчки подала снiданок.
Годинник вибив дев'яту.
Микола Іванович звiвся з-за столу, був зосереджений i замкнутий.
– Я йду, Терезо, – сказав. – До вечора не жди.
Зiйшов сходами вниз, ступив невпевнено кiлька крокiв до ворiт i зупинився бiля дерева, що росло посеред темного двору, заступленого з бокiв високими дувалами, обснованого навислими галереями i плетивом сходiв. Дерево було старе, старiше вiд будинку – грузини садять деревця ще до закладення фундаменту; воно звузлуватилося у клiтцi двору, шукаючи виходу до сонця, яке сюди не заглядало, вперлося колiнцем у мур i повернуло стовбур до крайньоi веранди, пробило ii, розтрухлявiлу, i таки вихопилося вершком до свiтла; дерево було скручене, мов удав у поривi сили, пружне i нездоланне у своему бажаннi волi, i таки доп'яло ii кроною, хоч спотворене тiло залишилося у тюрмi разом з немiчними пагiнцями винограду i кущиками чахлого iнжиру. Гулак сперся рукою об стовбур, прошепотiв:
– Можна втратити батькiвщину, але нiколи не втечеш вiд себе самого.
Вiн чув, як вiдкриваються у душi старi, давно заструпiлi рани, не хотiв цього i сам розвереджував iх. Важко було повiрити в новину, не мiг стравити ii… З часу останньоi зустрiчi з кириломефодiiвцями минуло майже тридцять п'ять рокiв, це на сьогоднi вже iсторiя: Костомарова вiн давно вже не сприймав як живу людину, а радше як учений заклад, що десь там далеко, у Петербурзi, видае iсторичнi монографii – книга за книгою, на цей заклад учений свiт посилаеться як на авторитет, i важко тепер повiрити, що вони колись обидва мешкали в однiй кiмнатi i Гулак накладав Костомарову пластир до шиi, на якiй вискочила болячка… І нинi вiн тут – справжнiй, у плотi?!
А хiба можна сьогоднi уявити, що в тi давнi, нереальнi вже часи вiн буденно, без респекту i побожностi виходив разом з Шевченком iз квартири протоiерея Андрiiвськоi церкви, i вони обидва, молодi й безтурботнi, йшли понад днiпровськими кручами, милуючись пiстрявим ремiсничим Подолом, аж до Печерськоi лаври, розмовляючи, сперечаючись, стиха наспiвуючи… Та нi, цього таки не було. А може, й не слiд – пiсля того, як гарячого Тараса, категоричного й непримиренного в суперечках, веселого й жартiвливого за чаркою, того елегантного Тараса, перед яким умлiвали екзальтованi дами, громовержця, коли читав поезii, нiжного лiрика за пiснею, того живого колись Тараса, який любив i ненавидiв, веселився i плакав, перевезли з Петербурга на Канiвську гору, i вiн одтодi став пророком, месiею, iдеею, – чи слiд, чи можна, чи мае хто-небудь право згадувати таким або хоч пам'ятати про свое панiбратство з ним? А згадувати доведеться нинi…
Нi, нi, не треба зустрiчi… Костомаров, певне, й не знае, що його давнiй друг, порадник, соратник, якому донинi не сплаченi борги сумлiння, дихае тим самим тифлiським повiтрям.
Чому приiхав – сплачувати? Та що ж це я… Мене вiн, напевно, вже й не пам'ятае, не знае i знати не хоче. До Петербурга листiв я не слав – нi людям, нi царям… Нiчого вiн не вiдае, у науцi знайшов утiху й спокуту.
А борги – кому вони потрiбнi? Історiя судитиме нас по тому, що ми залишили людям пiсля себе, i не братиме на карб тих регул та канонiв, за якими волiли ми жити, анi товщини вiстря наших сумлiнь… Усе забудеться, нашi нащадки цiнитимуть тiльки готiвку, капiтал, а на золотi окалини нема.
Невже ж це так?.. Тiльки продукт – единий вимiр корисного? А спосiб його добування нiколи не стане окремою вартiстю – лише тому, що це субстанцiя нереальна, нi в чому не втiлена, нiде не зафiксована, що це тiльки властивiсть творця, а не сам продукт?
Прихований талант рiвнозначний бездарностi, сказав Монтень. Так… Але коли талант не дозволяе його власниковi порушувати закони своеi совiстi, й через те вiн не став продуцентом, – невже i цей талант рiвнозначний бездарностi, зовсiм безвартiсний на людських торжищах?
Нi, менi таки не слiд iти на з'iзд. Ворушити давне, зважувати колишнi вчинки друга, зводити рахунки сумлiнь – тепер коли кожен необачний чи зумисний, спороджений страхом або ж придуманою завбачливiстю його грiх давно вже викуплений працею, – не варто, не слiд… І все ж – треба йти!
Гулак зняв окуляри, протер скельця, надiв, рiзко вiдштовхнувся рукою вiд дерева й рiшуче попрошкував до ворiт.
Зiйшов вуличкою на Хлiбну площу, де продавали зерно, й подався нею до Головiнського проспекту. Мимохiть звернув увагу на шкапу, запряжену в порожню гарбу, що стояла на краю площi неподалiк розлогоi чинари. Іншого разу поминув би – коней на Хлiбнiй площi багато, та вразило, що ця стара шкапа, чекаючи господаря, який, певно, запивав добрий виторг десь у винному погребi, надто покiрно стоiть на палючому сонцi – поряд з тiнню. Шкапа була нещасна, на загривку ятрилися рани вiд шлеi, мухи роями облiпили брижi, пили сукровицю, роз'iдали струпи, а очi шкапини дивилися на свiт тупо-спокiйно, зовсiм байдуже; покiрна волi господаря, який залишив ii саме тут, поруч з чинарою, але не пiд нею, вона була нiби щаслива, що може збороти цi муки заради хазяiна, i не мала жодного замiру рушити з мiсця, щоби полегшити свою долю.
«Господи, – подумав Микола Іванович, сповiльнивши ходу, – чи ж то не про такий iдеал слiпоi покори, карикатуру на здоровий глузд мрiяв один сентиментальний iсторик, прославляючи посадженого на палю холопа, котрий, без злослiв'я конаючи, благословить царя? І як зухвало пiдвели iсторика його нащадки, лишаючи слiпу покору хiба що шкапi як пам'ятниковi нiмотностi, – вони, бачте, нинi вбили царя! Царя доброго, гуманного, який визволив селян вiд рабства i вiд землi, який замкнув народовi уста Валуевським та Емським указами, оголосив свободу друку i ув'язнив Чернишевського. І – вбили!»
Гулак згадав вузлувате дерево у дворi i з жалем поглянув на стражденную шкапу, на мить зупинившись бiля неi. Та тут же сполохався своiх власних думок i сквапно подався геть – вiн колись прорiкав смерть царям вiд рук народу, а тепер стережеться й згадувати про це, хоч життя, проте, саме, без нього, почало здiйснювати його колишнi iдеi, за якi вiн i досi терпить кару.
А таки вбили… І тут, у Тифлiсi, розгромили ремiсники дiм мiського голови Вартанова, i застрайкували робiтники Тифлiського арсеналу, текстильноi фабрики Мiрзоева i механiчноi майстернi Зейцера… Боже правий, i безнадiйний злодiй-кiнто Гiвi взявся за ремесло, щоб бути мiж тими, якi громлять i страйкують!
Затихни, Миколо Івановичу, ти ж дав собi обiтницю мовчання…
Гулак звернув лiворуч, минув будиночок Ахвердових, в якому гостював 1837 року юний корнет Нижегородського драгунського полку Михайло Лермонтов, висланий пiд кулi горцiв за крамольного вiрша, – у перськiй чалмi, в чосi з вiдкидними рукавами, високочолий, з сумними очима поет, рокований до смертi у двадцять сiм рокiв.
А мене засуджено у двадцять п'ять…
Микола Іванович вийшов на Головiнський проспект. Нове мiсто заступили сади Геретубанi, крони яких простромлювали хрести церков i шпиль Воронцовського палацу; у глибинi проспекту виднiвся фасад Тифлiськоi класичноi гiмназii. Два вартовi бiля входу до Воронцовського палацу стояли виструнчившись, скупим кивком голови дозволяючи гостям з'iзду заходити до середини; йдучи коридором, Гулак мимохiдь глянув у дзеркальну залу, заставлену крiслами по обидва боки довгого стола, i подався до схiдцiв, що вели на галерею. Короткозорий, вiн наштовхнувся на когось, попросив вибачення, але чоловiк не вступився з дороги – Микола Іванович упiзнав Михайла Володимировича Горяева, колегу по гiмназii, викладача росiйськоi словесностi.
– Нi, нi, ваше мiсце в залi, – Горяев обняв Гулака за спину. – Менi, молодшому, можна й на галерею, а ваше мiсце там. Гаразд, гаразд, я знаю вашi принципи, а тому пiдемо разом i сядемо на виднотi – якщо не поруч, то хоч на поштивiй вiдстанi вiд графа Уварова. Ви це заслужили хоча б як довголiтнiй член Археологiчного товариства.
Микола Іванович любив Горяева, хоч завжди його бентежили експансивнiсть i невтримний темперамент молодшого на двадцять рокiв колеги – копiткого, ретельного дослiдника творчостi Пушкiна i Лермонтова; весь час вiн побоювався за колегу, який уже накликав на себе неприемностi, домагаючись у попечителя навчального округу впровадження викладання грузинськоi мови в Тифлiськiй гiмназii.
Гулак не опирався, бо знав, що Горяева не переконаеш i не переговориш. Вони зайшли до дзеркальноi зали й сiли у другому вiд стола рядi.
Микола Іванович розглядав дзеркальнi стiни з ажурними орнаментами, синьо-червонi вiтражi, кришталевий мiхраб[9 - Мусульманський вiвтар.] пiд галереею, три люстри з примхливими пiдсвiчниками у виглядi чаш i драконiв – еклектика у схiдному стилi була пристойною, покiйний намiсник Кавказу Михайло Семенович Воронцов мав смак. Не застав його у Тифлiсi, а жаль: Гулак наслухався про нього рiзного. Воронцов буцiмто славився не тiльки своiми палацами, а й простотою та людянiстю. Ходили легенди, що вiн захищав мiсцевi звичаi, був доступний i уважний до пiдлеглих, приймав навiть у цьому палацi як шанованого гостя Хаджi-Мурата, хоча, як вiдомо, не завагався дати наказ продiрявити кулями гордого наiба Аварii, коли той став вередувати князiвськими милостями. Ще б пак: хто прагне ласки державця, той хай не обурюеться на особливостi його гостинних засад…
Делегати з'iзду заповнювали залу, походжали, у кулуарах перекочувався характерний з'iздiвський гул, врештi учасники зайняли мiсця. За кафедру вийшов Олексiй Сергiйович Уваров, шанований учений, засновник Росiйського археологiчного товариства, iнiцiатор Московського, Киiвського, Петербурзького, Казанського i нинiшнього, Тифлiського, археологiчних з'iздiв. Вiн щиро подякував августiйшому намiснику Кавказу великому князевi Михайловi Миколайовичу, який, вiд'iжджаючи в справах до Петербурга, запропонував для засiдань з'iзду i поселення делегатiв намiсницький палац i вiдпустив для потреб форуму п'ятнадцять тисяч карбованцiв.
Граф Уваров оголосив з'iзд вiдкритим.
Оркестр на бiчнiй галереi заграв «Боже, царя храни». Гулак стояв i вдивлявся в обличчя делегатiв – де ж Костомаров? Але не знаходив, не впiзнавав. Оркестр випрошував у Бога життя й здоров'я новому iмператоровi Олександровi III, i знову, супроти волi, добиралася до свiдомостi Гулака крамольна думка про царiв, яких за його життя змiнилося аж три, а iмперiя стоiть мiцною скелею, i в нiй не змiнилося нiчого – видно, молитву-гiмн радо приймае Господь i, не щадячи владик, ревно оберiгае владичеську субстанцiю.
Граф Уваров представляв керiвникiв вiддiлiв з'iзду. Пiдiймалися i кланялися делегатам голова вiддiлу первiсних пам'яток професор Іловайський, автор «Розвiдки про початок Русi»; професор Пурцеладзе – голова вiддiлу пам'яток мистецтва; дослiдник «Слова о полку Ігоревiм» професор Мiллер – голова вiддiлу язичницьких пам'яток; професор Антонович – голова вiддiлу письменства i мови, i, нарештi, – керiвник вiддiлу iсторii та етнографii Микола Іванович Костомаров, автор майже трьохсот iсторичних та лiтературних праць.
У залi пролунали оплески.
Гулак упiзнав. Чемно вiтав зiбрання дiдок у маленьких, золотом оправлених окулярах, за якими глибоко в орбiтах ховалися вiдсутнi, нiби незрячi очi. Запалi щоки розтягували тонкi уста у знiяковiлу усмiшку, рiденьке довге волосся ледь закривало великi вуха, тiльки чорний пiджак висiв на зсутулених плечах, як колись, i скособочений оксамитовий метелик жмакав комiр сорочки.
Так, це був вiн. Гулак опустив голову, бо побачив, як пiд скельцями окулярiв колишнього друга раптом нiби розширилися зiницi. Костомаров якусь мить не зводив з Гулака погляду, а потiм його очi знову згасли – не впiзнав, та й узагалi чи мiг вiн сподiватися на таку зустрiч iз старим вигнанцем тут, у Тифлiсi?
Горяев весь час позирав на Гулака – вiн помiтив його неспокiй i стурбованiсть. Обличчя Миколи Івановича, помережане червоними прожилками, вiд чого завжди здавалося рум'яним, було тепер жовтувато-блiде.
Граф Уваров iнформував про роботу вiддiлiв з'iзду, про виiзд делегатiв на один день до староi столицi Грузii Мцхети, де сам провадив розкопки, обмовився щодо прощального обiду в перськiй залi намiсництва, а в Миколи Івановича в найглибшiй закутинi серця забринiла улюблена Тарасова пiсня, яку часто наспiвувала Тереза: «Ой три шляхи широкii докупи зiйшлися, на чужину з Украiни брати розiйшлися…» Розiйшлися, розiйшлися побратими по чужинах, а три шляхи широкii терном заросли…
І згадалася Гулаковi коляда 1847 року в його киiвськiй квартирi. Це був останнiй вечiр, проведений на Украiнi, пiсля Рiздва вiн виiхав до Петербурга i вже бiльше не повертався…
Тарас був тодi веселий, цiлий вечiр колядував, походжаючи по кiмнатi. І звiдки вiн знав таку силу-силенну поганських щедрiвок! Наречена Костомарова юна Алiна Крагельська закохано дивилася на Шевченка, схиливши голову. Можливо, вони теж бiльше не побачили одне одного пiсля березневого арешту, – подумав тепер Гулак, i давня болюча образа на Костомарова танула, наче вiск… Миколi Івановичу згадалося осяяне, вродливе обличчя своеi Терези, i вiн подумав про домашнiй затишок, якого Костомаров, можливо, й не мае…
Шевченко тодi не переставав колядувати, йому пiдтягували Навроцький i Бiлозерський, а найкраще Олексiй Петров, який ходив услiд за Тарасом, ревно намагаючись брати другим голосом у тон; вiн не фальшував, мав голос чистий, а все-таки це запобiгання перед поетом видавалося надто штучним. Хоча – хто не вважав за честь бути поруч з Шевченком, адже й вiн, Гулак, радiв з того, що пiсля Рiздва поiде разом з Тарасом до Борзни, а звiдти вже сам – до Петербурга.
