Через перевал

скачать книгу бесплатно

Через перевал
Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #21
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять.

«Через перевал» (2008) – химерний роман, написаний, як зiзнавався сам автор, у незвичнiй для нього формi. Шлях Майстра – головного персонажа роману – багато в чому нагадуе шлях самого Іваничука. Але при цьому Майстер присутнiй як у минулому, у часи Хмельницького та Дорошенка, так i у нинiшньому часi, коли на зламi тисячолiть та самоi iсторii Украiни ламаються всi усталенi поняття та звичаi.

Роман Іваничук

Через перевал

І реставруеш лiтери зникомi, Й життя свое вiдчитуеш назад: Немов у велетен ськiм палiндромi, В абсурдi вiднаходиш певний лад.

    Ігор Римарук

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2021

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2021

© В. В. Габор, примiтки, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

Частина перша

Море

I

Теплохiд «Ренесанс» долав вiдстань вiд Стамбула до Ізмiра. За кормою бiлiла роздерта навпiл шумовинна дорога, й Севериновi, який стояв, спершись на борт, здавалося дивним, як та широка срiбна смуга не стуляеться й не зникае, нiбито корабель розпорюе носовим вiстрям не воду, а схоплену холодом шкоринку магми, що он сталево вилискуе пiд вечiрнiм небом, i тiльки борозна, прокладена вiд корми до небокраю, нагадуе, що десь там, у глибинах земного нутра, кипить, бурлить i вихоплюеться на поверхню гарячими пухирями розпечена до бiлого лава.

Прокладена в безмежжi моря дорога заспокоювала Северина: роздратування пiсля перемовки з московським письменником Борисом у конференц-залi теплохода пригасло, проте в душi осiла гiркота, спричинена поведiнкою поетiв, якi перетворили лiтературну дискусiю на шабаш, i вiн знову вiдчув нехiть до молодих колег, хоча дотепер завше намагався iх зрозумiти.

А вони, з любовi до старшого побратима, в доволi фамiльярний спосiб вiдiбрали вiд нього справжне прiзвище – це сталося давно, й Северин уже встиг звикнути, що його називають то Старим, то Татусем, а от прiзвисько «Майстер» узяв собi за псевдонiм. Такий титул не вивищував його над iншими, але й не принижував: це тверде, цупке й красиве слово означало передовсiм працьовитiсть i вмiння – скiльки ж то треба було колись ремiсним партачам навчатися й трудитись, щоб витворити свiй майстерштик i тим здобути право називатися Майстром! Працьовитостi Севериновi нiколи не бракувало, а вмiння начебто само прийшло до нього, й вiн устиг досi видати друком не один свiй майстерштик, за що втiшався повагою серед колег i читачiв.

Севериновi не хотiлося вертатись до душноi конференц-зали, в якiй розперезалися поети: поважне зiбрання учасникiв круiзу продовжувалось тепер у здичавiлому гаморi, який напевно не стихне до пiзньоi ночi. Так завершувалася подорож письменникiв, що мала романтичну назву «Зустрiч мiж трьома морями напередоднi Третього тисячолiття» i була органiзована Центром Свiтового Вiдродження, розмiщеного в Салонiках. Мандрiвка на теплоходi «Ренесанс», в якiй взяли участь п’ятсот представникiв европейськоi творчоi елiти, пiдходила до кiнця.

Небо темнiшало i врештi всiялося зорями, море стало чорним, i тiльки дорога, що розполовинила безмежний водний простiр, нiяк не згасала – певне, планктонна живнiсть так фосфоризуе; свiтляна дорога перетинае гладiнь i зникае в безконечностi – а може, то вiдбиваеться у водi Чумацький Шлях, що он паралельно до морського мчить небосхилом, i немае йому краю, i морськiй дорозi теж кiнця немае; а що таке – кiнець, що за ним, як те нiщо називаеться, що ж то все-таки за мана – та безконечнiсть, як ii збагнути i чому хочеться ii здолати i пропасти в нiй? А може, то безсмертя? А що таке безсмертя – де ж йому кiнець?

Нi, нi, подiбнi думки непосильнi для людського мозку. Адже вони народжуються не в просторi i не в часi – то нематерiальна субстанцiя, яка не мае вимiрiв, а все одно хочеться ii збагнути: що ж то врештi-решт за категорiя – оте безмежжя, чому воно заманюе до себе, немов провалля самогубця?

Не мiг собi пояснити, з якоi причини цiеi митi так болiсно дiйняли його думки про безмежнiсть: чи то куций життевий шлях зримо явив йому свою межу, чи то буття на нiм утратило сенс: творча енергiя вичерпалась, а з небуття прозирнула до нього темна влада вiчностi?

Майстер Северин уперше вiдчув страх перед тiею владою, хоч добре усвiдомлював: неминучостi боятися марно. Проте щораз то дужче мучив його депресивний стан, й вiн сердився на себе, що резигнацiя почала добиратися до нього саме тепер – пiсля щойно виголошеноi доповiдi про подорож Андрiя Первозваного до осердя першоi цивiлiзацii над Днiпром.

Северин читав лекцiю украiнською, ii перекладав англiйською полiглот Анатолiй; доповiдь зацiкавила слухачiв, бо вона навспак повертала усталений погляд, якого нiхто досi не зважувався пiддавати сумнiву: первiсний шлях мiж Гiпербореею i Пiвднем проклали не варяги, якi, мовляв, безперешкодно перетинали недержавнi простори, заселенi напiвдикими номадами, а перший учень Христа Андрiй Первозваний, вiн знав вiд ольвiйських купцiв, що у верхiв’ях Днiпра, мiж Россю та Ужем, процвiтае держава Орiяна…

Доповiдь викликала дискусiю в залi, ii розпочала знайома Севериновi норвежка Гелена Краг. Вона говорила росiйською, зрештою, перейшла на англiйську, видно, ця мова давалася iй значно легше.

«Отже, наскiльки я знаю, племена, якi кочували вiд Ітiля до Гiпонiса, були не тiльки бездержавними – вони не мали нi своiх богiв, нi гiмнiв, анi знарядь працi – тiльки луки, списи й кiнськi табуни, а вождiв запрошували з Пiвночi, бо самi не вмiли в себе порядкувати, золотi ж прикраси для своiх жон замовляли у грекiв…»

«Неправда це, шановна панi Гелено! – гаряче заперечив Северин. – Тi золотi прикраси та пекторалi, що ми iх нинi знаходимо у скiфських могилах, – то робота орiянських майстрiв: самородного золота греки не мали, зате його незлiченно було в Орiянi – чей украiнський гетьман Павло Полуботок, який поклав свiй скарб у англiйський банк, добував його не на днi моря, а в украiнськiй землi, яка колись називалася орiянською, i не греки орiянам, а орiяни грекам продавали оброблений золотий товар».

«Важко в це повiрити… А чим доведете, що в тiй, як ви кажете, Орiянi, iснував аж такий високий рiвень культури?»

«А хоч би тим, що далекi нашi предки мали свою мову – санскрит, з якою спорiднена нинiшня украiнська, про що свiдчать санскритськi лексеми: буд – будити, вiд – вiдати, род – родити, а ще – грива, карк, карб, мара, пан; i письмо свое мали у виглядi рун, якi дослiджував наш учений Вагилевич, а теж росiйський академiк Погодiн… Мали орiяни свое верховне требище в Святошинi, й знав Андрiй Первозваний, що вони сповiдують единого бога Рода, який був для них таким самим божеством, як для гебреiв Ягве, i визнавали вони божу триединiсть: ми й донинi тричi благословляемо своiх дiтей троеперстям, тричi цiлуемося при зустрiчi, тричi спльовуемо проти злих сил… Ішов Андрiй землею, де панувала споконвiчна монотеiстична цивiлiзацiя, з якоi легко могла розповсюдитися Христова наука в землях примежних. І побачив апостол сприятливий хлiборобський край, де ратаi обробляли поле, не знiмаючи з-за спин лукiв та сагайдакiв, i списами волiв поганяли…»

«Свежо преданiе, но верiтса с трудом! – вигукнув iз залу стрижений пiд щiточку чоловiк – був це московський письменник Борис, з яким Севериновi доводилося вже дискутувати якось за обiднiм столом. – Отож хочу спитати вас, шановний доповiдачу: проти кого так ревно озброювалися орiяни в тi часи, коли iхнi землi простягалися аж до Скандинавii, й були вони цiлiсним плем’ям?»

«Орiяна сягала лише до межi свiтiв, – вiдказав Северин, – i пролягала та межа уздовж русла Десни: за нею, осторонь прокладеного Андрiем Первозваним шляху, жили дикi рошi… І скажу вам: нащадки рошiв, якi свiй родовiд давно втратили, нинi намагаються пройти супротивним до Андрiевого шляхом, який називають варязьким, i приеднатися до орiянськоi, а то й трипiльськоi культури. Щоправда, до такоi агресii спричинилася таки Киево-руська держава, котра, як i кожне iмперське утворення, мусило розпастися через жадобу чужих просторiв, i стали пiвнiчнi племена тим шматком землi, яким руська iмперiя вдавилася. Але ж iсторiя мае властивiсть повторюватися, i в нинiшньому випадку вона пiдтвердила закон неминучоi загибелi метрополiй: остання на свiтi iмперiя впала на наших очах, не стравивши украiнськоi землi, що в сиву давнину називалася Орiяною i яку нащадки рошiв протягом столiть намагалися асимiлювати…»

Запала в конференц-залi глуха мовчанка. Северинова вiдповiдь спантеличила присутнiх – усi зрозумiли, кого стосуються цi iнвективи, й розвивати драстичну дискусiю нiкому не хотiлось. Борис теж мовчав, не знаходячи аргументiв для суперечки, та по хвилi нiби отямився, вигукнув:

«Асимiляцiя, шановний колего, – процес прогресивний, бо з якоi б то причини iнтеграцiя стала нинi такою популярною в Європi? Асимiляцiя змiцнюе державнi утворення!»

«А з ким ви збираетеся асимiлюватись? – запитав Северин. – Може, з китайцями – iх же набагато бiльше, нiж росiян».

Знову запала незручна мовчанка. Порушили ii молодi поети: iм чужi були роздуми Северина, й не розумiли вони або ж не хотiли розумiти сенсу суперечки, й це пригнобило Майстра, чей вiн завжди спiлкувався з молодими й розраховував на iхню пiдтримку.

Северин просто-таки розгубився: виступи поетiв, спочатку несмiливi, за мить переросли в гармидер, незлагодженiсть, крик, сум’яття, вони вибiгали на середину конференц-зали, метушилися, перепиняючи один одного, вигукуючи кожен свое, й нiхто нiкого не слухав; декламацii мiнялися спiвами, несамовите жестикулювання ставало схожим на ритуальнi танцi аборигенiв, енергiя молодих людей була справдi негативною i виборсувалась з iхнiх грудей, очей, ротiв протестом невiдомо проти кого; шабаш не вщухав, i нiхто розшалiлих не вгамовував, – Северин довго не мiг збагнути, що, власне, стало причиною такого розгардiяшу, аж поки не прийшло до нього усвiдомлення, що вдаванiй благопристойностi, в яку юнi самi себе зашнурували на цiлий мiсяць, беззмiстовнiй, з iхнього погляду, бовтанцi на трьох морях прийшов кiнець.

Терпець увiрвався: прiсна атмосфера позiрного примирення мiж поколiннями перемiнилася в гримучу сумiш, в бунт проти моралiзаторства, дидактики, премудрого фiлософування згрибiлих стариганiв i передовсiм проти нього, Майстра Северина, який своею доповiддю нiби намагався загнати iх у безпросвiтне минуле, у давню хлiборобську цивiлiзацiю – а тим часом уже iнша, iндустрiальна, наближаеться до свого кiнця, й настае нова – iнформацiйна, iнтернетна, комп’ютерна, космополiтична, тож немае iм, молодим, дiла до прадавнiх шляхiв, якими ступали iхнi предки, iздили волами, де свiтили скiпками, обробляли землю сохою, мандрували то пiшки, то на верблюдах i складали пiснi про любов до рiчки, стежки, калини, ромашки. Ой, та спасибi вам, нашi дорогi родителi, за те, що вивели нас з буколiчного мрева на дорогу прогресу, а ми вже його самi, без вас, удосконалимо, розвинемо, тiльки вiдступiться з вашою остогидлою полiтикою, заквашеною патрiотизмом, дайте нам нарештi свободу!

Севериновi хотiлося вибiгти iз зали – й не тiльки через спротив цьому хаосовi, що розшалiвся на подiумi, бiльше – через раптове вiдчуття чужостi до новоi реальностi, яка увiрвалася в традицiйний плин буття його поколiння, i трощить вона i ламае вiковiчнi пiдвалини, освяченi Богом; проте не мiг зрушитися з мiсця, нiби та чужа сила прикувала до крiсла й була дужчою за його звички, вiру й переконання, а зрештою, вона й зацiкавила Майстра: вiн вглядався в бедлам i поволi почав вбачати в ньому певний сенс. Конференц-зала начебто перетворилася на танцювальний майданчик, де пари раптом змiнили розмiрений ритм аргентинського танго з наперед визначеними па, iз записаними на нотному паперi музичними тактами, вiд яких вiдступитися нiхто не мав права, – на шалений рок-н-рол, котрий у процесi танцювального руху сам витворюе новi фiгури й ритмiку, й танцiвники стають учнями одне в одного: партнер вiд партнера миттю переймае найменший порух i творить свiй – несподiваний i новий.

Й налагоджувалася в залi певна гармонiя: поети з рiзних краiн, виступаючи, нiби продовжували думку один одного, хоч i не розумiли мови, – так народжувалася нова поезiя, що вiдрiзнялася вiд тiеi, яка доступна була Севериновi, приблизно так, як вiдрiзняеться вiд симфонiчноi музики джаз.

Та врештi втомила Майстра творчiсть молодих, в якiй панував тiльки ритм, – вiн вийшов iз зали, подався палубою на бак i, спершись на борт, вдивлявся в безкiнечнiсть срiбноi дороги, що пропадала за кормою.

І згадався йому в цю мить романтичний i неймовiрно трагiчний випадок, який, зрештою, нiколи не зникав з пам’ятi: трапилось це пiд час армiйськоi служби на Кавказi – над Каспiйським морем у Ленкоранi.

Стояли на узбережжi в лiтнiх таборах, солдатам дошкулювала зморна спека, а ще бiльше – нестерпна муштра; надiя дiждатися вiд озлоблених сержантiв-фронтовикiв, затриманих на службi понад термiн, хоча б найменшоi полегшi, була марною – мусив Северин усе те витримати, бо мав свiтлу мрiю вернутися колись додому й поновитися у Львiвському унiверситетi, з якого був виключений за неблагонадiйнiсть. А татарин Мансур стерпiти капральських знущань не мiг: вiн напомпував камеру з колеса «студебекера», стягнув ii на воду й сказав пошепки до Северина: «Прощавай, друже, може, я доберусь до Тебрiзу в Іранi». На морi розгулявся бриж, хвилi горнулися вiд берега, начебто море хотiло вступитися з червоних пiскiв, – i понесли вони в безвiстi плавця. Северин дивився, як малiе силует людини на камерi, вiн не мiг повiрити, що Мансур насправдi зважився на дезертирство, а хвилi вiдганяли камеру все далi й далi, й урештi чорна цятка зникла за бiлими гребiнцями… Солдат опинився на волi.

Майстер вдивлявся в бiлу смугу, що протяла сталеву гладiнь моря, й думав про свою майбутню свободу в безконечностi… А вона ось тут: переступиш борт i здезертируеш з життя, яке стае чимраз бiльше несприйнятливим i незрозумiлим…

Хтось дiткнувся теплою долонею до його лiктя, Северин здригнувся й побачив, як iз сутiнку проступае, наближаючись до самих його очей, смагляве обличчя жiнки з розкосими очима – й огорнула Майстра тиха радiсть: була то люба йому товаришка в круiзi – ескiмоска Йоганна з Гренландii.

«Ваша доповiдь мене вельми зацiкавила: перекладiть ii англiйською мовою… Я прийду нинi за нею», – сказала Йоганна i зникла в темрявi.

II

…Вересень огорнув Атени духотою, безмежне мiсто, схоже на кар’ери з велетенськими кубами брил, розпеченими спекою до бiлоти, безладно збiгало з гiрських схилiв i тлумилось у низовинi; будинки наповзали один на одного, кваплячись допасти до свiжостi Пiрейського порту, захаращеного щоглами кораблiв, крiзь якi виднiлася яскрава блакить Егейського моря, то тут то там позначеного окрайцями вапнисто-бiлих островiв. У центрi мiста вивищувався Акрополь, увiнчаний величною колонадою Парфенону, а на зовсiм непоштивiй вiддалi вiд житла Атени-Паллади, внизу, кипiв брудний, пiтний i крикливий атенський ринок – мiсто задихалося вiд жарiнi й смогу, тiльки на його околицi, на гiрськiй межi, пiдвелася до самоi слави небес гора Лiкабет з храмом Святого Юрiя на вершинi й модерним готелем на призьбi пiвденного схилу – тут було прохолодно, з гiр струменiли потоки повiтря, що пахли льодом, й зупиняли вони в пiднiжжi, зарослому диким помаранчевим гаем, нестерпну спеку.

До готелю «Лiкабет» з’iжджалися з краiн балтiйсько-чорноморського ареалу письменники; на них чекав у Пiреi теплохiд «Ренесанс», який за два-три днi мав вирушити до Одеси, щоб звiдти повернутися назад – через румунську Констанцу, болгарську Варну, турецькi Стамбул та Ізмiр, а потiм знову перетяти Егейське море, добратися до Дельф i там урочисто прийняти «Дельфiйську декларацiю порозумiння».

Круiз, присвячений початковi Третього тисячолiття, мав ознаменувати порозумiння мiж европейською творчою елiтою, примирення мiж письменницькими поколiннями, сповiдниками рiзних iдеологiй та представниками великих нацiй i нацiональних меншин: незважаючи на певну iдеалiзацiю задуму, круiз все ж був цiкавий i заманливий – особливо для лiтераторiв, ще донедавна скованих iмперськими путами й раптом – вивiльнених.

Майстровi Северину спочатку й не вiрилося, що вперше за всi свiтовi подорожi, якi вiн звершив у своему життi, нiхто ним не опiкуеться, не дихае в потилицю, не пiдслуховуе й не погрожуе – не знана досi воля щемно дiткнулася свiдомостi й солодко огорнула душу.

Й може, через цей ще не звiданий стан моральноi свободи Северин несподiвано для себе самого гейби вiдчужився вiд своiх колег, з якими завжди перебував у товариських стосунках, – начебто враз дала про себе знати не вiдчутна досi вiкова межа, а може, не так вiкова, як свiтоглядна – Майстер раптом втямив, що вiн зовсiм не знае нi естетичних, нi полiтичних переконань молодших товаришiв: про таке нiколи не було мiж ними мови, про таке й не прийнято було говорити, щоб хтось бува не запiдозрив у тобi вивiдувача. І ось упали фальшивi маски, розшнурувалися гамiвнi сорочки обережностi й страху, й люди постали наче голi, не захищенi таемницями; iх треба було наново пiзнавати й звикати до справжньоi вiдвертостi з ними, iнiцiювати новi стосунки, водночас розкривати себе самого, й це давалося Севериновi дуже важко.

А тому вiн i не намагався знову зближуватися з колегами: мешкав у окремому номерi, на снiданки й вечерi приходив до «шведського» столу сам, займаючи у кутку мiсце, нiкуди разом з гурмою цiкавих до всього молодикiв не ходив – усi днi перед початком круiзу Северин залишався наодинцi з собою. Щодня спинався на вершину Лiкабету до храму Святого Юрiя й дивився звiдти на Вiчне мiсто, наiвно зiставляючи новi враження з почерпнутими ранiше з книг… Десь там, iз глибини гiр, визирае божественний Олiмп – звичайнiсiнька гора, не надто й висока, й це розчаровувало призвичаеного до легенд любомудра, i Парнас, над яким колись лiтали на пегасах чарiвницi-музи, просто таки пригноблював своiм буденним виглядом, навiть Парфенон здавався тепер звичайною храмовою будiвлею, – i тiльки гора Лiкабет, що вивищувалась над мегаполiсом, була насправдi святково величною, й Северин, стоячи на вершинi бiля Святоюрського храму, вiдчував себе мiзерним, вельми самотнiм, i в душi парнасця зроджувалися глузи над своею колись вигаданою винятковiстю.

У цi днi до Майстра вперше дiткнулася байдужiсть молодих колег: нiхто не запитував, чому вiн тиняеться сам, як неприкаяний, поети не запрошували його до гурту, коли вечорами збиралися на бiмбер у якомусь номерi, i iхнiй галас лунав на весь готель; десь там незнайомi знайомилися, запивали дружбу, а Северин навiть не смiв заглянути до них – лише молодий фiлософ Тарас, найближчий приятель, спитав якось його, чи бува не захворiв, проте не надто настирливо допитувався, й це ще бiльше пригнiтило Северина, якому все ж хотiлося порозмовляти з товаришем…

Тарас залишив його самого, й Майстер боляче вiдчув, як вiддаляеться вiн вiд колишньоi компанii в минуле, за незриму межу, звiдки вийти в нинiшнiй день буде щодалi важче, а може, вiн давно вже перебував за тiею межею – в своему свiтi.

У цю хвилину Северин достеменно втямив, що давно-таки iснуе в iншому суспiльному вимiрi й нiколи з нього не виходив, а його постiйна присутнiсть серед молодих – то лише намагання вiдтворити свою власну молодiсть, продовжити ii. А тiеi молодостi давно вже немае: спосiб його мислення позначений тугим життевим досвiдом i виробленою впродовж життя власною традицiею – вiн почував себе тепер приблизно так, як перезрiла дiвка, яка в церквi не може пристати до жодного гурту, бо серед зелепужних дiвчат стояти iй уже негоже, а серед молодиць – не мае права; мiж однолiтками Майстер не зумiв знайти приятелiв – вони не розумiли його, примиреного з вiком, чужого до нових вiянь як у мистецтвi, так i в повсякденних стосунках. Все ж Северин ловив новий свiт, який утiкав вiд нього, вiн чiплявся за його поли, щоб пiзнати й зрозумiти – нинi ж утямив, що зробити йому цього, певне, не вдасться: серед молодих виглядае смiшно, мов той стариган, який, забувши про своi лiта, залицяеться до молодоi панянки, – з цих причин проколювалася в Севериновiй душi глуха нехiть до середовища, де все ще перебував, а водночас Майстер картав себе за вiдчуження вiд реальностi, бо ж усвiдомлював, що воно веде в небуття.

Зайшов до «шведськоi» iдальнi повечеряти, i треба ж було, щоб у цю хвилину його розчарувань i депресii вкотився до зали земляк Теодор, товстий, немов угодований кабанчик, бевзь iз заплилими ласими очима; вiн никав бiля заставлених наiдками столикiв, принюхувався й вимацував пальцями найапетитнiшi курячi нiжки, пундики, цукати, накладав iх на тацю, та, видно, йому було все ще того всього мало.

Северин споглядав його з обридженням: вiн терпiти не мiг цього лiтературного нувориша, який вправлявся у всiх жанрах: писав вiршики, новелетки, публiцистику й одно-актiвки, присвячував своi творiння найактуальнiшим проблемам часу, завжди догоджав сильним свiту цього, за що отримував вiд усiх влад посади, премii та звання; без нього не обходилася жодна конференцiя, презентацiя, iменини, похорон, ювiлей; за совдепii був членом обкому партii, а нинi – депутатом обласноi ради; на зiбраннях водно брав слово й щоразу говорив одне i те саме, вiдповiдно моделюючи свiй виступ до заданоi теми, а вилущити з його промов хоча б едину цiкаву думку нiхто не зумiв би; мав Теодор напохватi латинську приказку, вiрш або афоризм, якi часто вставляв у бесiду не до речi; виступаючи, вiн весь час дякував представникам влади за iхне чуйне ставлення до письменникiв, не забуваючи при тому кинути каменем у колишнiх керiвникiв, якi нашкодити йому вже не могли; Теодор героiчно брав на себе мiсiю iнiцiатора культурних заходiв, але аж тодi, коли тi заходи були вже кимось пiдготованi, – запрошено Теодора теж на «Зустрiч мiж трьома морями», i тут вiн, як виявилось, не пас заднiх – ось же притьмом дiзнався про те, чого Северин ще не знав: уздрiвши Майстра, який сидiв за столиком у кутку iдальнi, пiдбiг, поставив перед Северином вивершену тацю й патетично задекламував:

In tabernis quando sumus,
Nescimus, quia est humus…[1 - І коли ми опиняемося в тавернi, то не знаемо, де е земля… (Лат.)]

«He знаю так добре латини, як ти, – нетерпляче перебив Северин Теодорову орацiю. – Що ти хотiв менi сказати?»

«Вечеряемо в “Тавернi пiд Акрополем!” Усi вже виходять, я доганяю, а Тарас чекае на вас у номерi… Кваптеся, пане Майстре, не наiдайтеся: запрошують поляки i скандинави!»

«Ну а тобi, звичайно, не зашкодить злегка перекусити перед бенкетом», – Северин показав на тацю.

«Це ж на дорогу, завтра вирушаемо… Дорога, дорога нас в дальнiе далi зовйот! Чей аж три моря проскородимо, i хто знае, як там буде з харчами…»

«Ти завжди був завбачливий».

Й Северин щиро засмiявся, дивлячись на запопадливого бельбаса. «А певне, й такi на свiтi потрiбнi, – подумав, – тим бiльше – в лiтературi. Сказав же Франко, що лiтература – не парк, а лiс, в якому живе всiляка рослиннiсть: вiд кедрiв, дубiв, ясенiв аж до неiстiвних грибiв i навiть порхавок…»

Майстер вiдчув, як до нього повертаеться добрий настрiй. У передчуттi спiлкування з цiкавим товариством вiн почав вивiльнятися з тенет вiдчуження й самотностi; цiеi митi навiть Теодор став для нього майже приемним – чей принiс добру вiсть. Бельбас зник з iдальнi разом з тацею, мовби його тут i не було; Северин пiдвiвся й поквапився в Тарасiв номер.

Атени – мiсто заплутане: з Лiкабету до Акрополя, здавалось, рукою подати, а от коли Северин з Тарасом зiйшли вниз i не стало видно колонади Парфенону, вчепився iх блуд: вузькi й кривi вулички то вперед провадили, то назад завертали, а крамницi вздовж них – усi однаковi, й панувало повсюдно несусвiтне сум’яття, хоча вже й западало надвечiр’я; зустрiчнi перехожi англiйськоi мови не розумiли, й допитатися до «Таверни пiд Акрополем» було важко, то пiшли приятелi навмання, поки не допали до жовтих стiн Святоi гори, й аж там побачили довге, схоже на сiльську стодолу примiщення з тьмаво освiтленими вiконцями й рядом прочинених дверей, з яких тягло розпареним запахом вина та спецiй. З таверни долинав приглушений гамiр.

Поки Северин з Тарасом добиралися, бенкет у тавернi вже розпочався: товариство було збуджене, всi говорили нараз, вино розливалося в пугарi i по дубових столах, пiрамiди iмбирних i цинамонових коржикiв швидко танули на полумисках, проте гостей бiльше цiкавили напоi, яких тут було вдосталь: кельнери ставили на столи все новi й новi обплетенi лозою бутлi, письменницький люд забавлявся, сигаретний дим плив попiд стелею й струменiв крiзь вiкна. Тарас з Северином знайшли своiх хлопцiв, якi стояли колом у глибинi зали i, як завше, завзято дискутували.

Саме в цей момент iх атакувала молода особа з екстравагантною зовнiшнiстю: зодягнута була в ситцеву сукенку, застiбнуту тiльки на середнiй гудзик, нижня розпорка сягала рожевих з бiлою коронкою трусикiв, а крiзь декольте випорскували не захищенi бюстгальтером груди; вона з повним пугарем вина кружляла довкола гурту украiнцiв, намагаючись протиснутися всередину кола, i, вiдгортаючи з чола спiтнiле руде волосся, перекрикувала дискутантiв:

«Nazywam sie Elita Pre, jestem pisarka erotyczna, i niech sobie panowie ukraince na karb to wezma: ja nie dopuszcze, zeby my sie jeszcze raz klоcili…»[2 - Називаюся я Елiта Пре, еротична письменниця, i затямте, украiнцi: я не допущу, аби ми ще раз товклися (пол.).]

Дiвчина вимацувала очима для себе жертву й, помiтивши нарештi Корнила – критика-культуриста з бiцепсами, немов м’ячi, протиснулася до нього, припала йому до грудей i заговорила хрипко й пристрасно:

«Chcesz mie pan? Zadnych problemоw, chоc i tutaj!»[3 - «Хочеш мене? Нема проблем, можемо й тут!» (Пол.)]

Помiж скандинавами, якi трималися осторонь, походжав богемний юнак у джинсах з латками, нашитими сировими нитками на колiнах i задницi, що, певне, мало визначати його цiлковиту байдужiсть до матерiальних благ; волосся в нього було вифарбуване в червоний колiр i заплетене в косички, що стирчали на всi боки, немов променi. Вiн називав себе поетом-деградантом i вголос англiйською лихословив, роблячи при цьому на заквацьованому обличчi мiну, яка мала вiдбивати безнадiйний трагiзм людського буття.

Северин з добродушною цiкавiстю приглядався до цих оригiналiв i думав про свободу, яка дае можливiсть i паяцувати: а й справдi, лiтература – лiс, i в ньому проростае розмаiте зело; а може, цi диваки серед усiх тут присутнiх найталановитiшi, й шведськi та норвезькi неприступнi метри – та й нашi мудрецi, що ось ведуть давно розпочату дискусiю – до них i не вмилися; Северина дiткнуло вiдчуття вдоволення, що йому вдалося виборсатися iз трясовини самотностi й прилучитися до людського розмаiття.

Корнило делiкатно вивiльнився з Елiтиних обiймiв, посадив ii в крiсло, й дiвчина тут же задрiмала, вiдкинувши голову на спинку крiсла, – була вона гарна, зваблива, й Севериновi жаль стало, що вино вилучило ii з товариства, й не доведеться нинi з нею тверезо порозмовляти.

Скандинави сидiли за окремим столом, в мiру пили й притишено бесiдували, не звертаючи уваги на украiнський гурт, до якого вслiд за Елiтою прилучилися польськi письменники.

Пан Єжи, середнього вiку мужчина, який представився маринiстом, запрошував украiнських приятелiв до столу – був вiн, видно, керiвником своеi групи й господарем бенкету. Розлив у пугарi вино з бутля i виголосив тост: «П’ю за вас, дорогi сусiди, й скажу при цьому сакраментальне: без незалежноi Украiни нема незалежноi Польщi!»; вдячнi гостi заплескали, й пiдвiвся киiвський критик Корнило, щоб вiдповiсти полякам своiм тостом, та його вже нiхто не слухав – дискусiя спалахнула з потроеною енергiею, адже недарма пилося: говорив полiтолог Микола, iнтелектуал, який не терпiв заперечень i часто в розпалi суперечок вдавався до простацьких каламбурiв, проте був таки добре ерудований, i витримувати з ним розмову мiг хiба що фiлософ Тарас, який тут же встряг у дискусiю.

«Що, що ти сказав, Тарасе: екзистенцiю нацii визначае ii вiдвiчний розум? А що таке – розум? Адже вiн даний людинi лише для того, щоб вона кожноi митi переконувалася у власному безсиллi: Божоi iстини нiхто нiколи не може досягти, й тому потуги розуму марнi».

«Це песимiзм пре з тебе, Миколо…»

«А що таке, по-твоему, оптимiзм?»

«Усвiдомлення факту, що ти сьогоднi знаеш бiльше, нiж учора, а завтра знатимеш бiльше, нiж сьогоднi».

«Ну i втелющився ти iз своею антиномiею, як сливка в гiвно: постiйно усвiдомлювати свою неспроможнiсть пiзнати абсолютну iстину – це те саме, що гратися в цюцюбабки або цiлуватися в протигазах. Та невже в подiбних забавах закладена екзистенцiя нацii?»

«То не забава, а процес, який називаеться прогресом – так визрiвають цивiлiзацii, так становиться кожна нацiя».

«А коли ж той процес завершуеться, де його кiнець?»

«Кiнець – це Бог, який е одночасно початком, а народ – бiгун на коротких дистанцiях мiж початком i кiнцем, i оновлюеться вiн у своiй вiчностi безперервною змiною тимчасових поколiнь».

«І тебе влаштовуе такий марафончик?»

«А в ньому весь сенс iснування, Миколо».

«Ну, це справа твого фiлософського бачення i смаку…»

Полiтолог недбало розвiв руками й замовк. Розмова перекинулася на протилежний бiк стола: маринiст Єжи пильно прислухався до суперечки мiж Миколою й Тарасом, схиливши набiк голову й переводячи погляд з одного на другого, немовби зважував, хто з них мае рацiю, й коли суперечка обiрвалася, вiн вимовив тихо i з притиском:

«Витаете в небесах, дорогi колеги, й нi про що конкретне не говорите, а я волiю стояти на реальнiй платформi. Що таке розум, нiхто не може визначити до тих пiр, поки ця абстракцiя не втiлиться у мислену матерiю, i аж тодi можна пiзнати його вагу i вартiсть. А та матерiя – то передовсiм лiтература, хлопцi, i в нiй ви щоразу виставляете напоказ свою iнтелектуальну потугу або немiч…»

«А в нас ще нема такоi матерii, щоб стала вимiром нацiонального iнтелекту, – промовив завжди категоричний Корнило. – У нас нема лiтератури!»

«Навiщо повторюватися за Лессiнгом i Франком – i ще так претензiйно? – скривився Северин. – Скажи щось свое».

«І один i другий, – мовив iз зверхнiм спокоем Корнило, – видали цю феноменальну сентенцiю на переломi епох, i вона розбудила до життя цiлi когорти письменникiв – в Нiмеччинi i в нас».

«Отже, була-таки ця лiтература, якщо ii хтось розбудив».

«Так, але нинi настае нова ера, тож мусить народитися й нове мистецтво – на рiвнi европейських партитур!»

«Влучно, дуже влучно сказано, – прошамкав Теодор з напханим iмбирними коржиками ротом. – Ad maiorem Dei gloriam![4 - До найвищоi слави Бога! (Лат.)]»

Дискутанти не звернули уваги на премудру реплiку Теодора. Корнило продовжував розвивати свою думку:

«Таж не можемо й не маемо права, пане Майстре, залишатися й далi на рiвнi ваших галицьких екзерцисiв про вбогих дiвок, що йдуть замiж, а багатi все лише плачуть, нiби мiж багацькими дiвками не знайшлося досi хоча б однiеi з чорними бровами… Скажете – фольклор? А захiдняцька лiтература – то ж суцiльний фольклор: сама тiльки опришкiвська тема переповнила по вiнця вашу лiтературну скарбницю. І все – втiшання бiднiстю, i все – глорифiкацiя доморощених марксистiв, що закликають грабувати награбоване: експропрiюй експропрiаторiв!»

Постмодернiст iз Бистричан, Юрко, романами якого Северин завше захоплювався, раптом випалив таке, на що Майстер довго не мiг знайти вiдповiдi:

«Не чiпаймо галицькоi лiтератури – ii ще немае. Та й Галичини, правду кажучи, немае теж… Галичина – то штучне територiальне утворення, доважок до Великоi Украiни. Скажете – П’емонт? Цей ваш П’емонт перенаселений солодкими патрiотами, якi тiльки й умiють плакати над шматком полотна, зшитого з синього й жовтого окрайцiв. А своi твердинi будують на печi…»

«Але ж вони… – аж по хвилi здобувся на слово Северин, – вони ж першими позлазили з тих печей й оголосили голодування на майданi бiля Хрещатика… Чому ж ти тодi й носа не вистромив зi своеi фортецi?.. І ще хочу тебе спитати: ця фiлософiя – то твоя власна вигадка чи ти слово до слова процитував академiка Михайла Погодiна – вiдомого русотяпа з половини XIX столiття?.. А я собi думаю: хто ж то породив нинiшнiх шельмувальникiв наших святинь? Таж ви, ви – iнтелектуальнi нiгiлiсти!»