скачать книгу бесплатно
Очамимря (Повiсть безврем’яних лiт)
Олександр В. Ірванець
«Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Рiки, мiлководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по водi хляпае. голодним позирком лiворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, iнде ондатра з води вилiзла погрiтися – Поженеться, ухопить, гам – i нема! Жабою великою необережною також не гребуе. Помiтила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала iще з хижою звiриною битися. Ну, нiчого, вона iще росте, вона ще виросте…»
Олександр Ірванець
Очамимря
Повiсть безврем'яких лiт
* * *
Іде-бреде Очамимря. Іде коли берегами, а коли й руслом Рiки, мiлководдям, очеретами прибережними. Іде-бреде, довгим хвостом по водi хляпае. голодним позирком лiворуч-праворуч зирить: де зайця якого зауважить, iнде ондатра з води вилiзла погрiтися – Поженеться, ухопить, гам – i нема! Жабою великою необережною також не гребуе. Помiтила понад берегом лисицю, кинулась було, та не здолала: замала iще з хижою звiриною битися. Ну, нiчого, вона iще росте, вона ще виросте.
Очамимря вилупилась минулоi весни серед лугу, у верхiв’ях Рiки. Була вона не малою й не великою, нiчим серед своiх братiв-сестер не вирiзнялася. Бiгала вона лугом, шелестiла в травi, за всякими кузьками ганялася, довгим язичком собi до пащi iх збиваючи. Боялася всього, вiд себе бiльшого, налякано шугалася й ховалася вiд тiнi коршака в небi, чи вiд довготелесого боцюна або деркача в лузi, чи й вiд тiеi самоi ондатри, щойно згаданоi, а то й вiд безневинного зайця.
Потiм, якоiсь теплоi лiтньоi ночi, коли Очамимря сидiла у вологiй прохолодi нори, десь далеко-далеко щось велике-велике зненацька здригнулося, аж загула сама земля у надрах своiх i стiнки нори пообсипалися. Та вранцi так само свiтило сонце, зеленiла трава, i мiрiади кузьок смачно сновигали в нiй так само чи майже так само, як напередоднi. Очамимря переднiми лапами розгребла невеликий завал бiля входу в нору i, час вiд часу задираючи голову, гайнула в траву на полювання.
Десь тодi вона й почала рости. Одразу Очамимря цього й не помiтила. Та вже за два чи за три днi вона вiдчула, як важко стало залазити до нори: ii стiнки наче звузилися, стискали тiло з бокiв i не пускали в глибину, до кубельця. Урештi, таки дiставшись до кубельця, Очамимря ледве змогла розвернутися в ньому головою до виходу й аж тодi заснула якимось незвично мiцним, довгим i солодким сном.
* * *
А внизу за течiею Рiки град стоiть. Великий, багатий i славний. Його первi люде ще невiдь-коли збудували. Нiхто навiть зi старих, кому 30 лiт i бiльше, сказати не може, коли град постав над Рiкою. Кажуть, нiби вiн тут вiчно стояв. Що ж, може, й вiчно.
Певно, навiть i Кнезь не знае, скiльки часу град наш стоiть. Хоча нi. Кнезь знае все. Вiн добрий, наш Кнезь, вiн великий i сильний, вiн старий i премудрий. Вiн майже всiх знае, як кого звуть iз вiльних, що в градi живуть. А смердiв усяких – iх чого ж на iм’я кликати, вони й самi себе на iм’я не завжди знають, до них тiльки «ейти» й говорять.
Рокiв нашому Кнезевi – страшно й подумати – уже за шiстдесят. Мало хто такий вiк проживае, аж п’ять дюжин, цiлу копу вже наш Кнезь переступив.
Гриднi його завжди супроводжують. Бо хоч вiн i великий, i сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко рiденько голову прикривае, лисина з-пiд нього вже прозирае-проблискуе. Але Кнезь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слiвце гостре сказати, чарку вихилити, а тодi пiсню завести, на струментi собi пiдiгруючи, що хитарою називаеться.
У градi нашому життя щоденно бурлить i вируе. На подолi, понад Рiкою, переважна бiльшiсть люду вiльного й мешкае. Ну й iще трохи на узвозах, що пiд гору тягнуться, i ще вгору по Рiцi, там, у бiк Тарасашевченка й петрiвки. А за горою, вважай, нiхто й не живе, тiльки Кнезь. Будинки там стоять добрi, високi, бiльшi, нiж у нас на подолi, але всi страшнi такi, чорнi, обгорiлi. І всерединi в них усе чорне-чорнiсiньке й смердить, i сморiд той не вивiтрюеться, хоч ти що не роби.
А на подолi будинки майже всi цiлiсiнькi, над подолом гори зеленiють, унизу Рiка несе своi води, на Рiцi Трухан-айленд i гидропа-айленд, а за ними, на тому березi, – Лiвий град, тiльки вiн також майже весь до життя не придатний.
Понад горами над Рiкою древнi храми стоять – у них первi люде своему богу молилися. Та не спас iх iхнiй бог, не порятував. Обвалюються храми, i майже нiхто бiля них не живе, тiльки якiсь вiдлюдьки. Нижче вiд храмiв за течiею теж до рiки похилилася Бабародiна, велика та срiбляста. Риси обличчя в неi розмитi, очi вузенькi, наче шпаринки (кажуть, оплавилася пiсля другого Спалаху), i в правицi невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стiкае-опливае. Чаша кам’яна пiд ногами в Баба-родiни стоiть, велика, порожня. Часом навеснi до неi Кнезь зi своiми гриднями пiд’iде, iз коня спiшиться, стане та й дивиться. Бува, якусь квiтку навiть пiд ту чашу покладе. Постоiть трохи в задумi, потiм скочить на коня, щось гридням коротко гукне – i поскакали.
* * *
Очамимря прокинулася вiд того, що iй мерзла спина. Був доволi пiзнiй ранок уже далеко не наступного дня пiсля ночi, коли вона заповзла до нори. У нору звiдкись пробивалося блiде сонячне свiтло. Як – свiтло? Очамимря рiзко пiдвела голову, i спину залоскотали грудочки землi.
Роззирнувшись довкола, вона мало що зрозумiла. Але досить було й того – чомусь лежала вона не в норi, а лише нiби трохи присипана землею, посеред вим’ятого й вимощеного кубельця. По краях кубельця дерен i трава попiднiмалися вiд ii бокiв, а зараз звисали в ще теплу пiсля ii тiла порожнечу. Попереду, за кiлька крокiв, у землi зяяла акуратна округла дiрочка. Очамимря впiзнала: це був вхiд до ii нори. Проте зараз вона не те що пролiзти в нього не могла, а хiба що лапу встромити. Очамимря випростала переднi й заднi лапи, рештки землi скотилися з ii тулуба. Ого-о! Вона стояла тепер по груди в травi, серед якоi звикла прослизати швидко й непомiтно.
Вiд шурхотiння землi, яка обсипалася з тiла Очамимрi, десь поряд iз-пiд трави на стеблину видерся молодий мучнистий хрущ i розправив сушитися проти сонця своi ще не змiцнiлi крила. Очамимря, рiзко смикнувши головою, хамкнула жука не роздумуючи – i вiд того, як розтiкалася в ротi солодкувата клейка маса, вiдчула ще сильнiший, майже нестерпний голод. Пiдросле впродовж довгого сну тiло вимагало iжi, щоб пiдтримувати сили.
Полювати спочатку було незвично, через що перша дичина вiд неi втекла – це була молода руда миша. Очамимря не мала навички полювання на мишей: iще недавно вона сама була завбiльшки з мишеня. Тож на якусь мить вона загаялася з ривком, i миша шелеснула повз неi в густий кущ верболозу, де переслiдування робилося дуже важким, якщо не цiлком неможливим.
Трохи розчарована, Очамимря подалася до берега, де на мiлководдi натрапила на силу-силенну бiльших та менших пуголовкiв, i там нарештi втамувала свiй голод. Вона стрiмко плавала й пiрнала, уперше вiдкривши в собi цю здатнiсть, заганяла жаб’ячих дiтей на мiлководдя i, набравши iх по 4—5 до пащi, ковтала, майже не прожовуючи. Наiвшися донесхочу, вона вибралася в прибережний очерет i так само вперше в життi вклалася спати, не зариваючись у землю.
Прокинулась Очамимря вiд шелестiння в глибинi очерету. Одразу було чути, що iстота, яка десь там рухаеться, не дбае про те, щоб робити це тихо. Очамимря вже ранiше бачила таких iстот – Були вони великими, незграбними й пересувалися тiльки на двох своiх заднiх лапах. Вони, вочевидь, нiкого не боялися, тому слiд було боятися iх самих.
Та зараз iстота, хилитаючись i заточуючись, непевним кроком iшла плавнями, час вiд часу хапаючись переднiми лапами за листя й стебла очерету. Один гострий листок роздер тiло iстоти – i дух кровi, солодкавий, гнилуватий дух, на який Очамимря нiколи ранiше не зважала, зараз гостро шмагонув ii по нiздрях. Неначе зачарована, вона поповзла на певнiй вiдстанi слiдом за iстотою.
Дивлячись крiзь очерети знизу вгору, Очамимря не могла не зауважити, що iстота все важче й важче дихае, дедалi сильнiше хитаеться, час вiд часу здригаеться всiм своiм тiлом. Очамимря не розумiла, але якимось робом вiдчувала, що iстота почуваеться дуже й дуже погано, що вона помирае.
Невiдомо, для чого ящiрка вирiшила поспостерiгати, що ж то воно буде далi. Та й запах кровi, яка скрапувала з надрiзаноi передньоi лапи iстоти у воду, вабив i бентежив.
Ця бентега ще бiльше посилилася, коли iстота раптом заточилася, похитнулась, зiгнулась у попереку й кiлька разiв вiдхаркнула у воду великими згустками кровi. Потiм вона й зовсiм зупинилася, повiльно та розпачливо замахала верхнiми кiнцiвками, щось прохарчала i сторч головою впала в багно мiж очеретин. Кiлька брудних бульбашок повiльно виринули з-пiд голови й за деякий час луснули в повiтрi.
Очамимря зачаiвшись вичiкувала. Істота не пiдводилась i не ворушилася. Нарештi ящiрка наважилася й збоку, дуже повiльно, iз готовнiстю щомитi втекти, наблизилась до тiла в очеретi. Ще цiлу вiчнiсть вона чекала зовсiм поряд, на вiдстанi одного стрибка. Сонце помiтно змiстилось на небосхилi, поволi досягаючи найвищоi своеi точки. Його променi вже припiкали Очамимрi спину з пересохлим хребтовим гребенем. Вона стрепенулась i наважилася. Майнувши в повiтрi всiею довжиною свого пiдрослого тiла, одним стрiмким стрибком заповзла iстотi на карк.
Тiло iстоти вкривали не шерсть i не панцир, а якась iнша речовина, i прилягала вона до тiла нещiльно. Волосся росло лише на головi, i вже шия безборонно бiлiла досить тонкою бiлою шкiрою.
Запах кровi, який п’янив i вабив, зробився просто нестерпним. Очамимря втратила рештки обережностi й занурила зуби у шию iстоти.
Нiчого смачнiшого в життi вона ще не споживала. Плоть була iще тепла, не затвердла, до крупних кiсток було далеко, а дрiбнi iй не траплялися. Хрящi були м’якими й пiддатливими. Очамимря наiлася так, що iй аж черево роздуло, i врештi, вiдповзши вiд трупа на сухе, вмостилася спати в глибинi куща верболозу. Засинала вона з неусвiдомленим розумiнням того, що бiльше нiколи не зможе харчуватися нiчим, окрiм щойно скуштованого м’яса.
* * *
А град собi живе своiм життям. Щоранку Кнезевi десятники свистками та бубнами пiднiмають люд зi сну й женуть на роботу. Робота завжди та сама – Мiст через Рiку будувати. Щоправда, будують його чомусь iз нуля, вiд початку, хоча ген далi то там, то там понад Рiкою вивищуеться чотири чи п’ять скелетiв старих мостiв, що iх iще первi люде колись збудували. Мости тi зруйнувалися пiсля другого Спалаху, та вiдновити iх нiбито ще й можна було б. Але нi – Кнезь усiм оголосив, що нiхто з них не потребуе використання досягнень попередникiв, що в них усе мае бути свое, власне, вистраждане, i через це будувати новий мiст потрiбно вiд самiсiнького початку, iз нiчого.
Бо ми й так забагато використовуемо з того, що нам залишили первi люде, уважае Кнезь. Досi ще iмо iхню iжу, знаходячи ii в пiдвалах, де вони ii зберiгали, а мали вони ii багато, рокiв на сто вперед вистачить. Носимо iхнiй одяг, якого теж залишилася незлiченна кiлькiсть. Живемо в будинках, якi первi люде збудували, ну, в тих, що вцiлiли пiсля Спалахiв i не дуже зруйнувалися. Плаваемо по Рiцi в човнах, якi вiд них залишилися.
Ми б iще користувалися й iншими iхнiми речами, та не дано нам кебети. Онде по всьому граду колiсницi стоять металевi, та нiхто не вмiе iх урухомити. Кажуть, чарiвне слово треба знати, а його первi люде з собою забрали. Висять на стiнах будинкiв кумеднi, незрозумiлi скриньки з кругленькими рильцями спереду й зi слухавкою збоку. Рильця тi, оповiдають, первi люде якось крутили скiлькись там разiв, а потiм у слухавку говорили, i чути iх було за багато-багато верстов. І в деяких будинках стоять такi самi скриньки. Якщо довго вслухатися в мушлю слухавки, у саму ii серединку, то й справдi вчуваються якiсь хрипи, сичання, стогони нерозбiрливi, неначе первi люде зi свого свiту якiсь сигнали подають: схаменiться! отямтесь! припинiть! не робiть!
Онде, на горi Щекавицi, на самому ii вершечку, подалi вiд Рiки, волф у дранiй куртцi шкiрянiй, зiбравши навколо себе дiтлахiв та пiдлiткiв, навчае iх законам життя, на хитарi трiснутiй собi приграваючи. Воно-то справа добра, корисна, якщо вона Кнезем санкцiонована. Та коли придивитися до волфа ближче, то видно, що виду вiн зовсiм не благообразного: давно не мите сивувате волосся брудною стьожкою перетягнуте, колюча щетина щоки вкривае, круглий пацифiк iз бiлого металу на грудях телiпаеться. Хоча iстини говорить нiби правильнi:
– Ото жили собi первi люде й лиха не знали. Та тiльки не завважили вони, що iхнiй бог уже помер. Не помiтили. Так само далi ходили собi до храмiв своiх, прохання до бога посилали, обряди своi вiдправляли. Та все дивувалися, що нiчого з того не виходить. Не всi дивувалися, а тiлько некоторi, тi, що завважили. А тим часом новi боги над свiтом запанували. Всемогущий бог Фак i всемогуща богиня Фака вирiшили свiт оновити, перенародити. Та загинули й вони: бог Фак – Пiд час зачаття, а богиня Фака – Пiд час пологiв. Ото й були два великих Спалахи, iз перервою в дванадцять рокiв, дванадцять мiсяцiв, дванадцять тижнiв i дванадцять днiв. Такий, видати, термiн божоi вагiтностi, та й то, мабуть, не повний. І свiт наш через те недонароджений. То й мусимо в ньому жити, який уже вiн нам дiстався, хай боронить нас усемогутнiй батько Фак i все-блага матiр Фака!..
Усе наче правильно каже волф хитромудрий, та от тiльки бринить у голосi його якась легенька нiби насмiшка, ледь вiдчутна. Може, i сам сумнiваеться в тому, що оповiдае?.. А сумнiватися в нас – Грiх найбiльший, непростимий. Оно й Кнезь те саме каже завжди. Мiст треба будувати, хоч його й зносить, розмивае своею водою Рiка. Бо там, за Рiкою, звiдки сонце сходить щоранку, там, ген далеко-далеко, може, саме там, де воно щоранку сходить, живуть люди. Їх нiхто не бачив, та Кнезь певен, що тi люди – нашi брати. Вони колись пiднiмуться, рушать у дорогу й прийдуть до граду. Тому й потрiбен мiст, саме такий, новий мiст, збудований нашими руками вiд самого початку, а не на пiдмурiвку тих каменюк, що залишили первi люде. Тож i згрiбають щоранку землю смерди, носять ii кошиками, висипають у воду. Іншi смерди там ii втоптують, штани до колiн закасавши, дамба потрохи довшае, простягаючись у бiк Трухан-айленду, але потiм, улiтку пiсля дощу чи навеснi, як снiги тануть, приходить iз верхiв’iв велика вода й змiтае дамбу, наш мiст недобудований. Та й коли б його до кiнця добудувати, до Трухан-айленду, все одно ж там, по той бiк айленду, знову Рiка. Хiба ще один мiст доведеться будувати, туди, до Лiвого граду? Але то тiльки Кнезь вiдае та ще, може, хто з наближених до нього.
Он минулоi зими снiгу майже не було, то й дамбу навеснi дотягли ну трохи не до самого вже Трухан-айленду. Щоправда, коли в Кнезя питали, як же вода в рiчцi тектиме, коли ii всю перегородити, то вiн вiдказував, що вода знайде собi дорогу, потече по iнший бiк острова. Усi й думали, що так воно й мае статися. Бо Кнезеву волю в нас усi звикли виконувати: i гридники, i вiльнi, i смерди, звичайно ж, – а тут якась вода невже ж насмiлиться не послухатися.
* * *
Очамимря жила в очеретах кiлька днiв. Вона прокидалась, донесхочу наiдалася вже трохи затхлого м’яса й знов занурювалася в сон, м’який i безпечний. Поблизу не з’являлося нiякоi звiрини, а коли сторожка видра спробувала, висунувши самий тiльки нiс над водою, пiдпливти до напiвобгризеного тiла, Очамимря, глибоко вдихнувши, заревла на повну пащу – Вперше в життi. Крик вийшов рiзкий, бридкий i страхiтливий – Вiн вiдбився вiд крутого берега недалекого острiвця й розлогим виляском покотився над водою. Налякана видра миттю пiрнула й не виринала вже довго-довго. Очамимря прослiдкувала поглядом понад водою на всi можливi боки, та, видно, рiчкова тварина, ухопивши повiтря, вiдпливала все далi й далi.
В Очамимрi за останнi днi, може, вiд доброго, тривалого сну, надзвичайно загострилися i зiр, i нюх. Вона вже стояла по груди в болотi бiля розтерзаного трупа, який сiро й рожево свiтився з багна, а вибираючись на берег, вiдчувала, як мул просiдае пiд ii лапами. Хвiст волочився позаду, приминаючи траву й лишаючи своiм гострим кiнцем неглибоку, але виразну борозну мiж слiдами. Їжi залишалося дедалi менше, незабаром самi лише набряклi ноги стирчали з води, переходячи в слизький розчепiрений кiстяк. Задня частина тiла iстоти – Вiд поперека й аж до пiдколiнних западин – Виявилась найсмачнiшою. Доiвши й ноги аж до колiн, обгризши й обсмоктавши сухожилля, Очамимря востанне вiдiспалась у прибережному кущi й почвалала мiлководдям далi униз.
* * *
А в градi нова бiда. Нарiд iз будiвництва мосту втiкати почав. Як учергове кiлька днiв тому Рiка дамбу розмила, то дедалi менше щоранку на роботу виходити стало. Десятники вже аж шаленiють кожного ранку, свистять, i в бубни своi б’ють щосили, а з будинкiв де один-двое до роботи виходять, а де й жодного. Тодi вриваються десятники в будинки, криками й копняками пiдiймаючи сплячих, стусаючи тих, що, у лахмiття позагортавшись, i далi спати намiряються. Найбiльше лютуе Азар’ян, старший над десятниками. Звiсно, йому ж перед Кнезем вiдповiдати, чому так мало вийшло на будову, чому дамба так повiльно подовжуеться. То вiн аж пiниться, як застане когось сплячим, та в обличчя з усього розмаху як зацiдить, аж той юшкою вмиваеться.
Нарiд же все тiкае й тiкае. І не сьогоднi це почалося. Бо давно вже живуть, наприклад, пiд градом, у пiдземеллях, якiсь мудриполiтенiвцi. Чому вони «мудри», так нiхто й не знае, але до роботи на будiвництво ходити вони зроду не думали. Мають вони своi тунелi та переходи пiд мiстом, куди й гриднi Кнезевi поткнутися поодинцi бояться. Виходи з пiдземель тих лежать переважно ген там, нагорi, у поруйнованiй частинi граду. Кiлька виходiв таких i на подолi знаходили, та за наказом Кнезевим якось Азар’ян нагнав смердiв, i вони всi тi дiри пiдземельнi позасипали – i пiд горою, навпроти Трухан-айленда, i посеред площi головноi, i далi, на Тарасашевченка. Але попiд кручами вздовж Рiки, далi за течiею, понад руiнами одного з давнiх мостiв, iще один вихiд виднiеться. Мудриполiтенiвцi з нього, бува, повилазять, уламки ганку високого пообсiдають, на ранковому сонечку вигрiваються. А позаяк будiвництво мосту зовсiм же неподалiк, то вони й зачiпаються з будiвельниками чи з десятниками, а часом i з гриднями, якi дорогою понад Рiкою чвалом проiздять. Якось кiлька гриднiв тих iхнiх кпинiв-зачiпок не витримали, iз коней позiстрибули, мечi з пiхов повихоплювали та й кинулися за мудриполiтенiвцями в глибину тунелю. Нiхто iх вiдтодi не бачив i не чув. Конi паслись над Рiкою кiлька днiв, аж поки iншi гриднi, якi проiздили понад берегом, не завважили iх та й не половили. А куди вже тi пiдземелля завести можуть, то хiба самi мудриполiтенiвцi знають i ще, мабуть, усемогутнiй бог Фак зi всемилостивою богинею Факою.
Помiж пiдданих Кнезевих теж не всi такi згоднi, та покiрнi, та до працi охочi. Особливо в розпал лiта, коли сонце так сильно припiкае, а на схилах гiр понад Рiкою растаман-трава шелестить п’ятипалими долоньками свого стрiльчастого листя. Пiсля другого Спалаху растаман-трава особливо буйно розростатися стала в урочищах попiд Щекавицею, у ярах та на осоннях. Цвiт ii пiвзасохлий збирають i споживають переважно хто молодшi, хоча це Кнезем престрого заборонено. Азар’ян iз гриднями аж казиться, як довiдаеться, що когось у заростях растаман-трави завважили. Одразу скачуть туди й сiчуть винних гарапниками. А найгiрше бува, як тi виннi вже спожити растаман-трави встигли. Тодi вони такими спокiйними та покiрними робляться, тiлами своiми не володiють. Лежать чи сидять нерухомо, у небо очима розплющеними втикаючи, наче сни наяву дивляться. Не втiкають, не опираються, тiльки стогнуть пiд ударами гарапникiв.
Отак днями i янка-растаманка життя свое закiнчила. Їi коханий Кирюха саме напередоднi вниз Рiкою вирушив. Вiн теж дивний, той Кирюха. Живе вiдлюдьком в ген угорi, понад Рiкою, i мiст будувати не ходить. Кнезь чомусь до нього благоволить, Азар’янових посiпак посилати не велить. Часом i на пораду до себе кличе. Хто б почув тi розмови (а iх можна хiба крадькома пiдслухати), був би дуже здивований, бо нiчого-нiчогiсiнько з них не второпав би. Слова всякi незрозумiлi: «мотори», «батареi», «бензин», «бартер», «вогнепалка»… І слухае Кнезь того Кирюху, нiби пiдлiток слухняний повчання волфа десь на горi, тiльки головою покивуе та, чого не збагнув, сором’язливо по раз-другий перепитуе.
А вже як вибереться Кирюха вниз Рiкою, то бере човен великий, якого ще первi люде зробили, iз залiзякою на кормi, та й вигрiбае веслами за течiею. А як далеченько вниз вiд граду вiдпливе, розповiдають, то над тiею залiзякою на кормi схилиться, щось там помудруе, поколупаеться – i раптом шум та грiм над водою розлягаеться, i човен раптом летить понад водою, як стрiла, що й два чи три десятки гребцiв його б не наздогнали. Хтось, напевно, бачив, бо просто так поговору не пустили б.
Повертаеться ж вiн проти течii так за днiв двадесять або й пiзнiше, привозить товару повен човен: i солi, у мiшки напакованоi, i курток дорогих, шкiряних, надзвичайно акуратно й зграбно пошитих, таких лискучих та прегарних, що тiльки гриднi Кнезевi в них потiм ходять; не те що смердовi нiкчемному, а й вiльному чоловiковi до такоi одежi зась.
Так-от, як вiдплив Кирюха вниз Рiкою, то наступного дня його дiвчина, янка-растаманка, на роботу не вийшла. Вона й ранiш не вельми до тiеi роботи рвалася, так хiба, щоб десятники вiдчепилися, вийде, за кошик вiзьметься, нiби землю носити, – а сама в небо понад Трухан-айлендом усе собi дивиться. Їi штурхнуть, штовхнуть, пiдженуть – Вона кошик неповний пiднесе та край дамби висипле. А потiм знову стоiть, руку пiд бiк, та в небо вдивляеться.
А цього разу янка-растаманка й зовсiм берега пустилася. Уранцi пiд ii вiкнами десятники цiлий концерт улаштували: i в бубни били, i в свистки свистали, i камiнцi дрiбнi у вiконне скло жбурляли. Потiм з’явився звiдкись Азар’ян розлючений, увiрвався до помешкання, але янки там не виявилося. Десь гайнула ще з раннього рання, не дожидаючись бубнiв десятницьких. Тут уже зовсiм Азар’ян розпiнився-роз’юшився: мало того що коли Кирюха в градi, то ця вертихвiстка невiдь-чому мае пiльги через день на будiвництво виходити, та й тепер ось, як нема ii покровителя, вона так вiдверто своiм обов’язком нехтуе!
Нi, так бiльше тривати не може!.. Не може й не буде так бiльше тривати!
Тож свиснув Азар’ян пахолкам своiм, i кинулися вони на всi боки, розлетiлись на конях янку втеклу шукати. А бокiв тих не так-то й багато, бо нiкуди з граду подiтися, коли човна не маеш. Нi вгору, нi вниз течiею вона помандрувати не могла, у поруйновану частину граду iй iти нема по що, отож i лишаються гори поскотинськi, iхнi теплi схили, растаман-травою порослi. Там i знайшли янку-растаманку, на самому майже вершечку, у заростях лежала. Видно, уже встигла растаман-трави спожити, i то чималенько: бiля нiг ii три чи чотири обгорiлi хвостики паперовi коцюрбилися. Уся така безтямна, iз посмiшкою на вустах, лежала янка, широко своi очi зеленi розплющивши.
Пахолки, янку зауваживши, на неi одразу не накинулися, тiльки двое стали вартою за кущем, а третiй полетiв Азар’яна кликати. Невдовзi повернувся з ним i, спiшившись, увiйшов старший десятник, уже трохи пожовкле гiлля десницею вiдхиливши, у середину куща, до янки обсадженоi.
Що там далi було, того вже нiхто, крiм самого Азар’яна, розповiсти не зможе, бо не бачив. А коли що й чули тих трое гриднiв, якi кущ той стерегли, то в них вуста присягою запечатанi. Пiзнiше, десь надвечiр чи, може, наступного ранку, знайшов тiло янчине волф, який растаман-траву збирав потроху для потреб ритуальних. Ужахнувся волф, тiло розтерзане побачивши, та, швидко зрозумiвши що до чого, пiсню погребальну завiв, могилу викопав i в нiй поховав дiвчину, рудоволосу й зеленооку. Тiльки тi очi зеленi на скривавленому обличчi й залишилися. Сам волф – Вiн же теж не дурень, йому жити не менш за iнших хочеться, – Погреб здiйснивши, швидко десь iз мiста вибрався. Чи то в бiк храмiв древнiх, у печери жити перебрався, чи в Лiвий град подався, на пiски й на попелища. Але бiльше його нi гриднi, анi люди вiльнi не бачили. Може, хiба зi смердiв хто. Та смерди, вони ж теж тямущi, слова зайвого не скажуть.
* * *
А тим часом Очамимря, пройшовши зо три чвертi дня, устигла знову зголоднiти й, вiдповiдно, розлютитися. Вона час вiд часу невдоволено порикувала, не зустрiчаючи на своему шляху нiчого живого та iстiвного. Їi хода стала гучною, наче в тiеi необережноi iстоти, що впала обличчям у болото, – i все живе попiд берегами встигало поховатися й зачаiтися ще задовго до ii приходу. Вона спробувала пересуватися тихiше, та вдавалося це iй погано, хвiст тягнувся по водi, огидно шарудiв i плюскотiв, а лапи ваговито тупали, грузнучи в прибережнiй багнюцi.
Раптом якийсь рух бiля протилежного берега примусив Очамимрю завмерти на мiсцi й спробувати злитися з сiро-зеленою стiною комишу. Знизу проти течii щось рухалося неритмiчними ривками – чимале й помiтне здалеку. Ще за мить Очамимря розгледiла: це було трое iстот, подiбних до тiеi, чиi костi догнивали зараз десь далеко позаду в очеретах. Істоти сидiли в продовгуватiй дерев’янiй неначе половинцi яйця, i найбiльша, умостившись позаду всiх, загрiбала воду шматком дерева. Двi iншi iстоти, трохи меншi за розмiрами, сидiли попереду. Вони багато й незграбно ворушилися, не ховаючись, видавали рiзкi й неритмiчнi звуки, а задня, та, що загрiбала воду, час вiд часу вiдповiдала iм низьким розкотистим голосом.
Очамимря пiрнула й довго-довго пливла пiд водою, притиснувши обидвi пари лап до тiла, затамувавши подих i сильно загрiбаючи хвостом лiворуч-праворуч. Так довго, що вона аж проминула дерев’яну половинку яйця, проскочила трохи далi, в останню мить збагнувши, що це саме ii тiнь промайнула щойно вгорi, над головою. Тодi, рiзко виринувши, ящiрка вдарила по водi хвостом i, круто розвернувшись, кинулася на iстот. Вiд здiйнятих нею хвиль дерев’яна половинка яйця захиталася, меншi iстоти ще голоснiше зарепетували своiми високими голосами, а задня випросталася на повен зрiст, пiднiсши над головою шматок дерева, яким перед тим загрiбала воду. Вона теж закричала щось у ii бiк, низько й залякуюче, та Очамимря не вiдчула нiякого страху. Вона знову пiрнула i, вискочивши по iнший бiк вiд своiх жертв, завважила, як ще дужче захиталася дерев’яна шкаралупка. Та, наблизившися впритул, вона несподiвано отримала вiд самця з дерев’яним знаряддям у переднiх кiнцiвках пiдступний удар у нiс, найболючiшу його частину, мiж нiздрями. Очамимря обурено заревла, i тiеi ж митi тонший кiнець продовгуватоi деревини встромився iй до пащi, подряпавши пiднебiння й залишивши там кiлька заноз. Заревiвши вiд болю й обурення, Очамимря вiдсахнулась, пiрнула й, пливучи, прополоскала пащу водою. Бiль трохи вщух, але лють лише посилилася. Тож, виринувши втрете, ящiрка, не панькаючись, перевернула плавальну посудину одним потужним помахом хвоста. Опинившись у водi, всi три iстоти заверещали, заборсались, телiпаючи навсiбiч своiми кiнцiвками. Вони спробували пливти до берега, причому найбiльша з них одразу зайняла мiсце позаду. Вона й далi стискала дерев’яне знаряддя, спираючись на нього у водi й загрiбаючи вiльною передньою кiнцiвкою. Очамимря пiдпiрнула й, ухопивши самця ззаду за поперек, потягла його на глибину. Вона, не знаючи, чомусь була впевнена, що не дихати пiд водою може набагато довше за цих створiнь. Так воно й вийшло. Трохи потiпавшись у зубах, тiло найбiльшоi з iстот нарештi заспокоiлося, ще раз наостанок смикнувшись, розслаблено обм’якло. Очамимря не хотiла позбуватися iнших iстот i через це, так само не виринаючи, розвернулась у напрямку ближнього берега, до якого ii жертви саме й намагалися дiстатися. Полишивши нерухоме тiло на мiлководдi, вона метнулася назустрiч двом меншим iстотам, якi бовтались уже неподалiк, пiдгрiбаючи пiд себе воду й завиваючи. Поперекушувавши iм карки двома влучними укусами, Очамимря легко витягла всi три тiла на прибережний пiсок i заходилась бенкетувати.
Це знову було воно – те солодкувате м’ясо, рiвного якому не мав нi заець, нi ондатра, нi тим бiльше нiкчемний пуголовок. Особливого смаку додавав ще й переляк, страх, пережитий жертвами перед смертю. Певно, вiд дii цього всеохопного страху iхня плоть неначе бубнявiла, промивалася свiжою, стрiмкою кров’ю, що ii гнало серце в несамовитому темпi, чи то вiд надii в останнiй момент урятуватися, чи то навпаки, вiд безнадii. Маючи так багато iдла, Очамимря могла тепер i поперебирати, тож спершу вона повiд’iдала найсмачнiшi мiсця, вiд поперека й униз, до колiн. Кiсток там майже не було, м’ясо найбiльшого самця, щоправда, трохи вiдгонило якимось димом, але меншi жертви були на диво соковитими й нiжними. Тож, наiвшись, Очамимря за звичкою (i за велiнням природи своеi) уклалася спати на пiску, неподалiк вiд розтерзаних тiл. Прокинулася надвечiр, заревла, вiдганяючи зграю здичавiлих собак, якi вже скрадалися в кущах, учувши запах кровi та м’ясива, ще раз утамувала голод – i знову залягла в блаженний сон. Але вночi небо захмарилося, здiйнявся вiтер, вода в Рiцi пiднялась i забрала недоiденi рештки з собою.
* * *
Тим часом у градi вiльний день, на роботу йти не треба. Це, кажуть, первi люде ще придумали, щоб за шiсть днiв, на сьомий, чи через сiм, на восьмий, один день не працювати. То й у градi так бувае. Тiльки не щоразу якогось певного дня, а тiльки коли Кнезь розпорядиться. Часом пiсля десяти днiв працi, а часом i пiсля пiвторадесяти. Ото вже радiсть тодi в градi запановуе. Хоча Кнезь i сердиться, i свариться: каже, що пiсля вiльного дня, назавтра, дуже погано робота йде на будiвництвi й скрiзь по граду взагалi. Ну так чого ж би вона добре йти мала – нарiд же, вiдпочивши, розслабившись, не дуже охочий знову до працi ставати.
То, щоб городяни дурно не тинялися, клей запахущий не нюхали, грибами сушеними не об’iдалися та растаман-траву не збирали, останнiм часом Кнезь у вiльний день чистоту проголошуе. Це значить, що всi мають помитися: чи в Рiцi, чи вдома, як хто вже дуже немiчний або лiнивий, а також у помешканнях своiх лад навести, смiття зайве повигрiбати. Каже Кнезь, нiби чистота – запорука здоров’я. Хто його зна, може, i правду каже. Кнезь же помилятися не може. Хоча коли чоловiк якою коростою або струпом укритий, та ще тi струпи намочити й мочалом пошкребти, то йому тiльки гiрше робиться. Але то вже Кнезь так розпорядився. І не годиться заперечувати.
Тож i миеться люд цього дня хто вже хоче i хто не хоче. Перуть своi роби натiльнi, ушивники й пiдсорочники, тi, котрi вже дуже чистьохи. Бiльшiсть до Рiки повиходила, туди ж, куди i щодня, трохи вище за течiею, нiж мiст будувати ходять. Чоловiки й жiнки, дiти й пiдлiтки. Декотрi сором’язливiшi, переважно дiвчата й жiнки молоденькi, вище вiдходять, туди, де вже кам’янi мури вздовж русла закiнчуються, i там, в очеретах прибережних, тiла своi оголивши, купiль приймають. Пiдлiтки-хлопчаки за ними пiдглядають, на березi залягаючи. Дiвчата те давно завважили, смiються, махають руками в iхнiй бiк, срам прикриваючи.
Аж раптом як заверещать дiвки, як не кинуться з води на берег! Спотикаються у водi, перечiпаються. Шмаття мокре до тiла тулять, не доправши його й не посушивши. Страх, переляк в очах – Видно, що не придурюються. Куди та смiхотливiсть i подiлася.
Щось пливе згори за течiею, i то щось таке, що iх не на жарт налякало. Щось таке рожевувате, волокнисте, iз синюватим вiдливом. Он iще таке саме, слизьке й матлахате, i ще. Наляканi дiвчата, сяк-так одягнувшися, бiжать до юрби, показуючи на воду руками.
А тим часом щось рожевувате з синявою повiльно пропливае просто в людей перед очима й завертае пiд дамбу недобудовану. Котрийсь iз гриднiв, iз коня спiшившись, теж свою сорочку прав та пiд пахвами волохатими водою плюскав, а зараз, розправивши сорочку на каменi, пiдiйшов сторожко, по колiно у водi, нахилився над водою принесеним, придивився, скривився бридливо: «Фе!..»
