скачать книгу бесплатно
Львiвська брама
Олександр В. Ірванець
«…Як тебе не любити, Киеве мiй! Ну, не любити можна по-всякому. Можна тихо i злiсно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна вiдверто, iз розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут i тепер. На заднiй лавi довжелезного тролейбуса-гармошки, де бiля протилежного вiкна куняе, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловiк, iще кiлька спин пасажирiв виднiються попереду, у перспективi…»
Олександр Ірванець
Львiвська брама
1
…Як тебе не любити, Киеве мiй! Ну, не любити можна по-всякому. Можна тихо i злiсно, крадькома, як москаль який-небудь. А можна вiдверто, iз розпачем, як ось я, наприклад, зараз. Тут i тепер. На заднiй лавi довжелезного тролейбуса-гармошки, де бiля протилежного вiкна куняе, задерши голову, конкретно п’яний або дуже перевтомлений чоловiк, iще кiлька спин пасажирiв виднiються попереду, у перспективi. Салон освiтлюеться тьмяно, та ще ззовнi стукотить по корпусу й стiкае вiконними шибами цей занудний жовтневий дощ… Нi, такого тебе я й справдi не люблю, мiй Киеве, столиця моеi держави, плюс-мiнус матiр усiх руських городiв.
І якоi, питаю, бiди цей кум Іван живе тут так далеко? Хоча де ж йому жити iще: на Інститутськiй чи на городецького вiн однокiмнатноi гостинки в панельному блоцi не винайме. Бо, по-перше, там блокiв не будують, а по-друге, навiть коли б iх там десь i притулили, коштувала б та гостинка ого-го. А йому ще й сiм’ю годувати. Отож i тулиться на Куренiвцi. Дивний район, далекий, недосяжний. Колись його було затопило грязюкою-пульпою з будiвельних котлованiв. Ти десь про це читав – чи то у вiршах, чи у прозi. Здаеться, навiть книжку про це видали. Ну й мало iм. Знову натулили там житла, а ще ж треба було попередньо всю ту грязюку повiдчищати, повивозити. Те трапилося, щоправда, рокiв сорок тому. Ну та було й було, забудьмо. Краще оно роздивитися, де це ми iдемо зараз? Ага, хрiн тут побачиш за цiею зливою. Оно аж у салон стiкають хвилястi холоднi цiвочки, десь, видно, кватирка не до кiнця притулена. Бр-р-р…
Якiсь будинки пропливають за вiкном, тепло свiтять затишними кухонними вiкнами. Та чого там, метра не проiдемо, «Лук’янiвську» мусить бути видно. Онде на переднi дверi якась хамула преться з собакою. Ну звичайно, бультер’ер, i без намордника. «Не бойтесь, не бойтесь, собачка не кусаiтца…» А псюра тягне ii по салону, важко вiдсапуючи, сюди, до тебе, вона його ледве втримуе. Сахаються, вiдсуваються поодинокi спини пасажирiв. Невже вона хоче сiсти тут? Ну, пронесло, дякувати Богу, знайшла порожне мiсце, навiть два. А то б пес почав принюхуватися, лiзти лизатися тощо. Ти ж знаеш, як на тебе реагують пси, коли ти напiдпитку. Тут ця Іванова горiлка стоiть у грудях i нiяк не хоче нижче опускатися, лише час вiд часу дае про себе знати конденсованими випарами, i ти, щоб не гикнути, мусиш зцiплювати щелепи. А в бультер’ера, мiж iншим, коли вiн зцiплюе щелепи, сила стиснення досягае тридцяти восьми атмосфер. Хоча ти все одно не знаеш, багато це чи мало. Хтось тобi розповiдав. Для прикладу, дверi у вагонi метра, коли зачиняються, то, здаеться, мають десять атмосфер. Чи вiсiм? А горiлка була просто жахливою. Ти ще протестував, казав, що не п’еш бiлоi вже багато рокiв, i це була чистiсiнька правда. Проте Іван зумiв тебе переконати, що горiлка не зовсiм бiла, що вона пiдфарбована: на днi пляшки й справдi плавала розкисла перчинка зовсiм не червоного, а якогось блiдо-жовтуватого кольору. Ну, ти й ковтнув.
Он нарештi якась лiтня жiнка з господарчою картатою торбинкою i складеною парасолькою таки не витримала, почала виховувати власницю собаки. Та вiдгавкуеться, пес теж насторожився, пiдвiв голову. От якщо вона зараз нацькуе пса на лiтню даму, що буде? Викликатимуть мiлiцiю? «Сержант пономаренко, на восiмнадцатом маршруте покусанiе человека собакою. Пiд’iдьте розберiться…» Ага, саме охота зараз тому пономаренковi пхатися на залиту водою зупинку тролейбуса. Чи, може, у таких випадках тролейбус робить екстрену зупинку? де? ми iдемо зараз якимсь довжелезним звивистим пiдйомом, за вiкнами темно, тiльки дерева й кущi мокро виблискують у свiтлi фар автомобiлiв, якi обганяють нас, поспiшаючи вгору. Ще звивина й iще, як у мозку в генiя, чесне слово.
Нарештi поворот, майже пiд прямим кутом, а за ним невдовзi й зупинка. Хамка з бультер’ером залишае салон, уже тепер сама тягнучи пса, якому виходити на дощ вочевидь не хочеться. Лiтня жiнка з картатою сумкою, осмiлiвши, викрикуе iй услiд якiсь образливi слова та фрази, сердито жестикулюючи парасолькою, iз якоi летять бризки на iнших пасажирiв. Хазяйка бультер’ера озираеться, вигукуе: «Сама ти такая…» i силомiць стягуе пса сходами донизу, в неосвiтленi калюжi на хiднику. Дверi тролейбуса зачиняються. «Наступна зупинка – Вулиця Баггавутiвська!» Ото ще назва. Святий Баггавуте, помилуй мене… Але звiдси, здаеться, уже двi чи три зупинки до метра. Великi розлогi дерева, рiдкi лiхтарi, якийсь металевий паркан iз протилежного боку вулицi. Деякi спини-пасажири розпростуються, пiдводяться зi своiх мiсць, лаштуються виходити i, врештi, пiдсмикнувши комiри, натягнувши каптури та розчепiривши над головами парасолi, пiрнають у темряву чергових зупинок, якi тепер пiшли густо, одна за одною. У салонi лишаешся тiльки ти й чоловiк iз задертою головою бiля протилежного вiкна. Он iз кабiни визирае водiй, точнiше, жiнка-водiйка. Вона вдивляеться в напiвтемряву, намагаючись розгледiти вас: «пасажири, слiдуюча конечна!..» Чоловiк бiля протилежного вiкна раптом злякано схлипуе, крутить головою. «А стадiон “Спартак” уже проiхали?» Вiн схоплюеться з мiсця, бiжить до кабiни й починае про щось перемовлятися з жiнкою-водiйкою, час вiд часу показуючи назад, через плече, запитуючи, перебиваючи i скрушно знизуючи плечима: як же я так, як же це…
Тролейбус причалюе, чоловiк, i далi зойкаючи, вискакуе в розверзтi дверi й зникае в темрявi. «метро “Лук’янiвська”!» – уже тiльки для тебе одного повiдомляе жiнка-водiйка, вiдчиняючи загорожку й виходячи з кабiни. На нiй оранжева безрукавка й бруднi засмальцьованi рукавицi, якими вона зараз буде вiд’еднувати штанги вiд дротiв.
Ти виходиш прямо в калюжу, не надто глибоку, десь так по кiсточки, якраз урiвень iз бортами твоiх черевикiв. Трiшки дощовоi рiдини влилося всередину, заструменiло по шкарпетцi. Ч-чорт, яка вона холодна… Бiгом уперед, до рятiвних скляних дверей, нi, не «макдональдса», а тих, поруч, о, а вже мiлiцейськi сержанти (i пономаренко серед них) контролюють вхiд, це значить, десь дванадцята добiгае. гарно собi посидiли… Так, зараз напустити на обличчя максимально тверезий вираз i ще – не дихати, нi в якому разi не дихати, не вдихати, не видихати, жетон iз кишенi, блискавично його у щiлину (о, вдалося потрапити з першого разу!) – i вниз чарiвними рухомими сходами, порожнiми, майже порожнiми, онде далеко внизу кiлька постатей сходять на твердь пiдземну, та ще позаду тебе чуються вгорi голоси, останнi пасажири цiеi доби, яка ось-ось закiнчиться. Ти не бiжиш, а лише досить швидко йдеш донизу, притримуючись лiвою рукою, та над головою в тебе все ж таки вмикаеться й лунае записане на плiвку попередження про те, що бiгти сходами ескалатора заборонено, бо це може спричинити травмування себе або iнших пасажирiв, яких, щоправда, вiд тебе в радiусi метрiв тридцяти немае жодного. Тож ти досягаеш нижньоi сходинки, так нiкого й не травмувавши, i саме вчасно, бо з тунелю долинае ревище потяга, який о такiй порi проiздить тут один раз на п’ятнадцять чи й на двадцять хвилин, тож потрiбно поквапитися, пiдбiгти, послизаючись на полiрованому гранiтi перону, рвучко завернути пiд колону й улетiти, трохи захекавшись, у роззявленi дверi абсолютно порожнього вагона. Можна присiсти десь тут, ближче до дверей, поки потяг усе одно стоiть, машинiст же недарма римуеться зi словом «гуманiст», вiн, напевно, чекае тих далеких останнiх пасажирiв, чиi голоси залишилися в тебе за спиною, за поворотом, загрузнувши у складках ескалатора. Але нi, гуманiзм виявляеться нетривалим, у вагонi лунае: «Обережно, дверi зачиняються!», i ви, набираючи швидкiсть, улiтаете в тунель.
Так, зараз важливо бути пильним, щоб на п’яну голову не проiхати наступну станцiю (до неi, правда, ще далеченько) бо там потрiбно буде зробити пересадку на iще один, такий самий останнiй чи передостаннiй, потяг, iнакше до Святошина доведеться дiставатись iншим способом, невiдомо яким, бо на таксi в тебе немае, залишилося гривень, може, зо п’ять, нiхто за таку суму не повезе тебе через пiв-мiста, та й Оксана тебе теж не зрозумiе, якщо ти вiдчиниш дверi десь годинi так о третiй ночi. Але нi, он уже пролунало оголошення про наступну зупинку, тож треба пiдвестися й вийти в гостинно розверзтi дверi, за спиною чуеться ще одне оголошення: так-так, «Обережно, дверi зачиняються, наступна станцiя “Театральна”… Що? А це ж яка? У головi магнiтофончик слухняно прокручуе попередне, неуважно прослухане повiдомлення, точнiсiнько як на автовiдповiдачi в телефонi: «Станцiя “Львiвська брама”, технiчна зупинка». Оце так!.. Що ж робити? Що це за станцiя?!
Потяг вiдходить повз тебе в овальну глибiнь тунелю, пролiтають самотнi постатi пасажирiв в освiтлених вiкнах вагонiв – i настае майже цiлковита темрява. Пiд ногами – Якась цементова пiдлога, суха й холодна, ти вiдчуваеш це дуже виразно обома ногами, особливо лiвою, тiею, яку промочив, ступаючи з тролейбуса в калюжу. Коли ти переступаеш iз лiвоi на праву, твоi пiдошви з похрупуванням давлять якiсь грудочки, хочеться вiрити, що це лише загуслий розчин. Темрява навкруги потроху звикае до твоiх очей – чи, може, навпаки? – i ти поступово починаеш бачити якiсь темно-сiрi колони, напевно, теж запилюженi, iз кiнцями арматури, що стирчать угору й униз, iх слiд обережно переступити, високо задерши ногу, щоб не зачепитися штаниною – i тепер можна роздивитися праворуч-лiворуч. Саме лiворуч, у суцiльнiй темрявi, яка там, лiворуч, перестае бути суцiльною, можна побачити трiшки свiтла, неначе каганець у великiй склянiй посудинi. А пiдiйшовши ще на кiлька крокiв, ти вже бачиш, що це округла засклена будочка, у якiй сидить жiнка в синiй шинелi з петлицями спiвробiтницi метрополiтену i, присвiчуючи собi лiхтариком, читае газету «Киевские ведомости». Почувши кроки, вона повертае лiхтарик у твiй бiк, висвiтлюючи всього тебе з голови до нiг, i якось навiть не дуже здивовано промовляе:
