скачать книгу бесплатно
День Перемоги
Олександр В. Ірванець
«Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечiр, свiжий i зоряний. Марко з Яном сидiли пiд парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третiй гальбi пива.
Вони заприятелювали порiвняно недавно – трохи понад рiк тому, на засiданнi лiтературноi студii при редакцii мiськоi молодiжноi газети…»
Олександр Ірванець
День Перемоги
Усiм великим перемогам
i iхнiм переможцям присвячую
Автор
* * *
Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечiр, свiжий i зоряний. Марко з Яном сидiли пiд парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третiй гальбi пива.
Вони заприятелювали порiвняно недавно – трохи понад рiк тому, на засiданнi лiтературноi студii при редакцii мiськоi молодiжноi газети. Обое виявилися зволенниками поезii, тож i зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескiнченну розмову, яка тривала помiж ними вже понад рiк.
– Ну добре, украiнськоi лiтератури нема. Усi тi тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. – запально-запитально колошкався Ян. – Друге дiло – росiйська лiтература. Особливо – Поезiя.
– Поезiя – це завжди iнша рiч. Чи «друге дiло», як ти ось щойно сказав, – Багатозначно пiдтакнув Марко й одним духом допив свое пиво. Подивившись у порожню гальбу, вiн раптом народив пропозицiю: – Слухай, а як стосовно того, щоби полiрнути?
– Що полiрнути? – Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезii, не одразу вхопив змiну теми. – А, полiрнути? Чом би й нi?
У пожежнiй частинi, де Марко заробляв свiй хлiб насущний художником-оформлювачем, саме сьогоднi видали премiю за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсiонера бiля вокзалу томик Теккерея в доброму станi, тому тепер вiн не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружинi ж завжди можна сказати, що премiю зрiзали. Тож вiн помахом руки пiдкликав офiцiанта й рiшуче замовив пляшку портвейну.
Коли важка червона рiдина солодко й повiльно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньоi теми.
– Але й у росiйськiй поезii все не так просто. Ось я, наприклад, цiную Йосипа бiльше, нiж усiх тих жень, андрюш i робертiв, разом узятих. Занадто багато вони про червонi прапори писали…
Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якiй передбачливо залишив на два пальцi вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподiвано й раптово загубив нитку розмови. Вiн подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозумiти, i, коли Марко хлюпнув iз неi до склянок, Ян швидко вхопив свою, пiднiс ii до вуст та, замiсть перехилити напiй, раптом запитав:
– Скажи, а звiдки вони беруться?
– Хто – Вони? – Марко не зрозумiв запитання. – Поети?
– Та нi. Ветерани, – Притишивши голос до гучного шепоту, вiв своеi Ян.
– Як це – звiдки? – i далi плутався Марко.
– Зараз поясню, – Пообiцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзi випили, перевели подих, i Ян продовжив. – От я сьогоднi вранцi iду до бiблiотеки, коли в тролейбус на Театральнiй площi заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дiдок, орденiв на ньому ось так от, – Ян провiв ребром долонi собi по талii, нижче рiвня столу, там, де Марко й не побачив, тiльки вгадати мiг. – І вiн так владно, так жорстко подивився на всiх нас, хто iхав у тому тролейбусi: «Ану, хто менi тут мiсцем поступиться?», що одразу трое чи четверо людей встало. Вiн тодi сiв, iще раз нас усiх поглядом обвiв i поiхав собi…
– Ну i що тебе тут дивуе? – запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. – Завтра ж цей, День Перемоги.
– Так! – Ян перейшов уже на тихий шепiт, хоча окрiм них у радiусi метрiв десяти не було жодного вiдвiдувача, лише понурий офiцiант бовванiв оддалiк у дверях. – У тому то й уся рiч. Скажи, чому iх не видно в iнший час, протягом року? Нi влiтку, нi восени, нi взимку?
– Гм, цiкаво… – Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собi, потiм приятелевi. – Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..
Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собi тiльки гiркувату солодкавiсть у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:
– Як менi ще було рокiв десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранiв. Я тодi дивився на них i думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всi повмирають, i мое поколiння буде пишатися тим, що бачило ще живих учасникiв тiеi вiйни».
Ян подивився на Марка впритул i нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумiвши це гигикання:
– А тепер ось менi вже сорок два, а я й далi щороку бачу iх у травнi, на парадах. І бачитиму ще, за рiк, за два, за п'ять. Спершу менi просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу свое життя, помру, а вони все йтимуть i йтимуть на тих своiх парадах.
Запанувала пауза. Ян замiсть вiдповiдi простягнув руку через стiл i сам розлив пляшку до кiнця. Вийшло майже по повнiй склянцi. Друзi нiби за командою пiднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лiзли з горла назустрiч алкогольному напоевi.
– Слухай, а ти нiколи не замислювався, може, вони й справдi вже померли?
Марко пiдвiв на нього очi.
– А давай перевiримо…
* * *
Друзi розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв iз кишенi п'ятiрку, але старший товариш зверхнiм жестом руки зупинив його: облиш. Вiн дав понурому офiцiантовi п'ятдесятку i, щоб було без здачi, показав на пляшку коньяку мiсцевого розливу, яка сиротливо стояла в склянiй стiнцi бару серед горшок i портвейнiв:
– А це нам iз собою. I пару бутербродiв, тих, iз оселедцем.
Цвинтар у iхньому мiстi був не далеко i не близько. Марко з Яном перебiгли вулицю, заскочили до порожнього, чи й не останнього, тролейбуса, не компостуючи квиткiв, проiхали п'ять або й шiсть зупинок i, вийшовши в темряву, котра дедалi густiшала, перетнули ще двi паралельнi вулицi, уже переважно приватноi забудови. Металева хвiртка, яка служила бiчним входом на кладовище, виявилась вiдчиненою – Вона лише тихенько рипнула, коли двое друзiв протиснулися крiзь неi i спинилися.
– Ну i що тепер? – запитав Ян здушеним голосом.
Неначе у вiдповiдь, десь у приватному секторi хрипко прокукурiкав пiвень. Його крик не злетiв угору й не був пiдхоплений iншими пiвнями. Та й чи були на цiй мiськiй вуличцi iншi пiвнi?
Марко примружив очi, поправив окуляри i, притискаючи до грудей пляшку, рушив уперед стежкою помiж могилами. Ян, боязко щулячись i озираючись, поплентав за ним.
Хвилин за десять вони вибрели на центральну алею цвинтаря, порiвняно широку й освiтлену двома слабенькими блiдими лiхтарями. Сюди, на алею, теж виходили могили, але вони були привiтнiшими, нiж тi, у глибинi цвинтаря. Акуратно обкопанi, доглянутi, iз вiнками й живими квiтами в пляшках з-пiд кефiру та в майонезних слоiках.
– Тут лежать гiднi люди, – Промимрив Марко, пробираючись ближче до свiтла. Повз могили двох мiських голiв, чиi чорнi гранiтнi голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментiв, повз могилу директора театру й головного лiкаря мiського шпиталю друзi нарештi вийшли до лавочки, яка самотньо стримiла пiд дальнiм лiхтарем. Роззирнувшись i змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сiв, затиснувши мiж колiнами пляшку. Алюмiнiева закрутка тричi трiснула в його пальцях.
