скачать книгу бесплатно
Зовнi я змiнилася, стала вiльною i впевненою, красивою. Здаеться, це найлегше. Але, напевно, змiни найперше вiдбулися всерединi, хоч це й не так помiтно.
Страва 4
Імбир життевого змiсту
Порцiя
5 сторiнок
Час приготування
12 хв.
Поживнiсть
Допоможе зрозумiти, що потрiбно жити на повну
Щоб смакувало краще
Щедро полийте страву любов’ю до життя.
ПОТЯГ
У лотерею не грала нiколи. Не вiрила, що таке бувае, що можна виграти. Але, як кажуть, у життi кожна випадковiсть не випадково вiдбуваеться. Моя молода спiвробiтниця записала мене пiд якусь дивну акцiю навiть без мого вiдома, i о диво… через мiсяць до мене постукало СМС з повiдомленням: «Ви виграли квиток. Прийдiть заберiть». Власне, записала тому, що не раз чула: я невдачлива, виграти нiчого не зможу, i будь хто, лише не я. Песимiзм зашкалював.
– Та ну що ви, не пiду я… – вiдбивалася я вiд спiвробiтниць, якi були переповненi запалу та ентузiазму.
– Та це ж подорож! Їi можна виграти лише раз у життi! І напрямок вибираеш ти сама! Погоджуйся! – наполягали.
Погодилася. Перон вокзалу зустрiв холодом та метушнею. Усi кудись бiгли, поспiшали, застрибували в потяги.
– Куди ви iдете? Якого напрямку чекаете? – поцiкавилася лiтня жiночка, що стояла тихо у кутку i нiкуди не бiгла. Спокiйна i впевнена, аж свiтилася зсередини гармонiею i миром.
– Куди? Не знаю, – знизила я плечима. «А й справдi – куди? В якому напрямку податися?» – Та в будь якому! – випалила. – А ви куди?
– А я уже приiхала… – засвiтилися очi. – Довго чекала на свiй потяг, вибирала, зважувала, i подорож була чудовою. Важкуватою часом, але дуже захопливою. Може, хоча б подумаете, куди вам краще? – запитала таемниче.
– Мабуть, нi. Поiду так. Он красивий потяг зупинився i близенько. Мабуть, ним i поiду, Думаю, там мае бути комфортно.
– Звiсно… це ж ваш вибiр, – опустила очi жiночка, а я вже бiгла.
Заскочила миттево. Усi чужi, незнайомi обличчя. Хтось осмислений, але бiльшiсть, як i я, застрибують навмання i роззираються, щоб хоч трошки визначитися, з ким i куди подорожують. «Кудись привезе, це точно», – махнула я рукою на це заняття i вирiшила хоч трошки комфортнiше влаштуватися. Стояти незручно, але ж i сiсти нема куди. Хiба що попросити посунутися, але ж ще скажуть, що така молода – може i постояти. Нiчого, може, пiзнiше присяду. Або iншим разом.
Їдемо…
За вiкном миготiли дерева, мiста, села, будинки, поля, люди… Погляд на мить зачiплявся за щось, милувався, а потiм ковзав далi на iншу рiч, щоб i ii помацати. Час вiд часу потяг зупинявся на станцiях, були довгi зупинки, були дуже короткi. Ми виходили на них, щоб погуляти, подивитися, можливо, захочемо залишитися, зустрiчали людей, знайомилися i… знову заходили у той саме потяг i iхали далi, до кiнцевоi, разом.
На однiй iз станцiй у вагон напхалося багатенько пасажирiв, що вже й стояти нема як. Огрядна жiнка, протискуючись вперед i шукаючи собi зручне мiсце, боляче наступила на ногу. Та що ж це таке? Сказати? Але ж подумають, що я неввiчлива. Треба було б сказати… Нiчого, наступного разу скажу.
Мовчу. Терплю…
Їдемо. Як iдемо? Та якось iдемо, та й добре.
Кожен виходив на своiй станцii.
На ще однiй станцii звiльнилося мiсце бiля вiкна, поруч молодого юнака. «Красень», – подумала. «Може, моя доля? От ми сiли в один потяг. Нам же в один бiк, разом. Подивився на мене. Може, справдi моя доля?»
«Пiдсяду…» – вирiшила таки ризикнути я, але поки я думала, мое мiсце вже зайняла iнша. Веселуха, жвавоока. Красень привiтно посмiхнувся пасажирцi, i зав’язалася розмова. Через декiлька зупинок вiн зiбрався виходити.
– Виходите? – чемно всмiхнувся.
– Нi. Менi ще нi, – розгубилася.
– Тодi щасливо! – блиснула посмiшка.
«На жаль, нам не по дорозi… – вирiшила. – Чи, може, я знову вiдклала до наступного разу?»
А поруч зi мною плюхнувся на сидiння молодик. Наколки, пiрсинг i явно нетверезий стан. «О боже! І оце всю дорогу доведеться його терпiти?»
Потяги… Вони, як життя, мчать повз станцiю своiм напрямком.
– Жiночко, вам виходити, – ввiчливо звернувся провiдник.
– Уже, я ж iще нiчого… я ж не бачила, не чула, не жила…
– На жаль, це ваша кiнцева станцiя.
Я вийшла. Задоволена? Нi. Із болем та пусткою. Розумiнням того, що моя, як я зрозумiла, найважливiша подорож минула нiяк.
– Ну все, наступного разу, коли сяду в потяг, зроблю по-iншому, – подумала чи то прошепотiла я.
– А наступного потягу не буде, донечко. У нас усiх лише один шанс… – знову звiдкiлясь взялася та лiтня жiночка.
Страва 5
Імбир вiдновлення
Порцiя
3 сторiнки
Час приготування
6 хв.
Поживнiсть
Допоможе пережити пригнiчений стан
Щоб смакувало краще
Пiдсолодiть страву приемними моментами.
МЕТОД МЮНХГАУЗЕНА
І от сьогоднi знов. Упала, вiрнiше, опали крила, i я з грюкотом гримнулася на грiшну землю.
Не хочу!
Не буду!
Не можу!
Холодний день за вiкном пiдморгнув понурим дощем: i правильно, нiчого не роби, не варто.
Осiннiй чай прийшов на допомогу… чому осiннiй? Бо з сушених трав – i пахне лiтом i сiном, сухим та стиглим.
Замислилася…
Для чого все? Чому i що важливе? Куди це я бiжу i не можу догнати? А може, i не варто? Сидiтиму отак тихенько i попиватиму осiннiй чай… до холоду, до зими…
Схаменулася. Зневiра? Ти знову тут? Ну i що, що впала, що з того, що обрубують крила? Новi ж виростають – i зараз виростуть. А отi щирi оченята малят в сиротинцях. Як вони? Зневiряються? Чи, може, щодня з надiею i вiрою вдивляються в вiкно? А солдати на вiйнi? Теж зневiра? Нi.
Беремося за давнiй метод. Я назвала його методом Мюнхгаузена. Дуже любила цей твiр, а потiм i мультфiльм. Особливо трюк, коли вiн сам себе за косичку витягував з бiди. Чи це можливо? Байки-вигадки? Довго думала над цим колись. Можливо…
Та якось навчилася i сама так.
Витягую, пригадуючи пiд хорошу музику все, що е прекрасного на свiтi, i головне, що у менi е цiлий свiт. Цей свiт дав менi новi свiти – дiтей, вiн творить i плодоносить для людей, i люди це вiтають, цей свiт танцюе i спiвае, розмальовуе i головне – любить, любить всiх i все, охоплюе цiею любов’ю планету i долiтае до небес.
Вiдчула, що метод дiе. Знову пiднялася. Ще кволi i маленькi, але виростають крила.
Секрет страви
Отак. Тiльки так. Методом Мюнхгаузена – за косичку, хоч i боляче, але жити i радiти.
Страва 6
Імбир надii
Порцiя
3 сторiнки
Час приготування
9 хв.
Поживнiсть
Допоможе пережити розлуку i прийняти майбутне
Щоб смакувало краще
Страва надто пересолена, тому вживайте потроху, запиваючи вiдваром вiри у щасливе майбутне.
СІЛЬ НА ПОДУШЦІ
У затишнiй жiночiй спальнi м’яка i пишна подушка не могла нiяк заспокоiтися. Скiльки б не переодягала ii господиня у шовкову бiлизну, вона щоразу ставала твердiшою. Солонiшою. Чому це? Але стiльки солоних слiз вона щоночi вбирала у себе, що ця сiль уже не втримувалася всерединi i… виступала на поверхню, залишаючись маленькими кристаликами солi. Може, на довше збережеться, але нащо?
Якось зранку, застеляючи лiжко, господиня побачила щось блискуче на подушцi – блиснуло у променях сонця. Придивилася – кристалики маленькi, дуже схожi на… сiль. І справдi солонi.
– Звiдки? Дивно… Я нiколи тут солi не приносила, – сказала вона, але раптом ii погляд затуманився i посумнiшав: – Так, я знаю. Ця сiль всерединi, в менi. Вона закристалiзовуе мое серце, консервуе вiдчуття, щоб не чули нiчого. Так звана захисна реакцiя органiзму вiд болю. Скiльки його було? Достатньо, якщо сiль уже не втримуеться всерединi, а засолюе, як огiрки у банцi… подушку. На довше збережеться? А навiщо? Щоб отак, без вiдчуттiв? Не хочу! – Вона вiд розпачу почала гамселити солону подушку, вiд чого на серцi у неi ставало ще важче, а сльози, солонi сльози знову потекли на шовкову тканину.
– Невже це нiколи не закiнчиться? – Подушка вже не вiрила у диво i в те, що колись це припиниться. Змирилася долi.
Але щось-таки змiнилося тiеi ночi. Господиня довго плакала, i вона знову чемно вбирала у себе солонi краплi.
Зранку подушка вiдчула, що iй якось дуже просторо i вiльно на лiжку. Роззирнулася. Бiля неi не було нiкого i нiчого. І подушку, що була поруч, вiдколи себе пам’ятала, забрали. «Самотня?» – злякалася вона. Але з того часу слiз i солi стало менше. «Може, так i мае бути? – пробувала звикнути до думки. – Добре й так. Зате все мое, я вiльна i нiкого менi не потрiбно. Не пiдпущу бiльше нiкого поряд, щоб знову не солонитися вiд слiз», – розлягаючись на великому порожньому лiжку, думала вона. Байдуже, що самiй не так весело, нема до кого притулитися вночi, нема вiд кого зiгрiтися. Але з цим можна впоратися, та й господинi ii вистачае.
Та все-таки вночi, коли вже навiть господиня тихо посапувала на нiй, подушка сумувала. За теплом пiд бочком, за чимось рiдним поряд.
Самiй таки не хотiлося бути. «Але що ж тут вдiеш?» – знову подумала безсонною нiччю i… заснула.
– Ти не будеш бiльше сама… – наснилося iй.
Зранку бiля неi поклали ще одну подушку.
Страва 7
Імбир пристрастi
Порцiя
5 сторiнок
Час приготування
14 хв.
Поживнiсть
Допоможе знову розпалити вогонь у серцi
Щоб смакувало краще
Зiгрiваюча страва, тому споживайте повiльно, насолоджуючись, як вона проникае у тiло.
ЧАЙ З ІМБИРЕМ
