скачать книгу бесплатно
Зазвичай, пiвгодини потому, коли Гарцасi вже встигав поласувати пловом та томатним соусом до нього й переходив до тiстечка, до дiвчини приходили. За столик до неi пiдсiдали хлопець або молода темношкiра жiнка, обидва носили бандани чи щось за погодою i мали зухвалий вигляд.
Просто фанати головних уборiв, думав тодi iронiчно Гарцасi, розглядаючи раз-по-раз друзiв своеi пасii. Тим часом вони починали щось весело обговорювати, iнодi до Гарцасi долiтали смiх та уривки розмови. Щось про полiтику або це могли бути анекдоти чи критика нових театральних новинок. Розумнi, подумки пiдмiтив лiкар, iз задоволенням поглинаючи тiстечка. Книголюби, думав вiн, спостерiгаючи, як на прощання дiвчина обмiнюе свою книжку на книги, що приносили у рюкзаках ii друзi.
Друзi завжди виходили першими. Може, чекали ii на вулицi. А вона довго возилася, збираючи сумку, докладала грошi у книжечку для рахунку, пiдфарбовувала губи, вiдбиваючись у великому дзеркалi бару вся – з голови до нiг.
Коли вона, нарештi, залишалася сама та вдягала бiля вiшаку своi речi, Гарцасi щоразу кортiло познайомитися з дiвчиною ближче. Але в останню хвилину його рiшучiсть зникала, шкiру лiкаря починало морозити – щоки вiд пiдборiддя до скронь немов кололи шпильками, на них буквально танцювали невидимi крихiтнi протяги. Гарцасi ураз приростав до стiльця, на якому сидiв, як останнiй тюхтiй, втомлений, розчарований сам в собi. Проводжаючи дiвчину поглядом, вiн гасив сигару, залишав рахунок офiцiантовi, i виходив на вулицю.
Там, тримаючись на шанобливiй вiдстанi, Гарцасi йшов за нею майже цiлу автобусну зупинку, де вона сiдала в автобус № 8 i вiд’iжджала, змiшавшись у вiкнi з хустинками-капелюшками, плащиками-пальтечками iнших пасажирiв. Гарцасi запалював цигарку, ще трохи стояв та дивився услiд автобусу, що вiдвозив дiвчину з бару «Недiльна кава». П’ять хвилин по тому, поки горiла цигарка, лiкар в отупiннi пускав сизi хмаринки диму, страждаючи вiд таемницi та самотностi.
До речi, таемниця проживання дами серця Гарцасi була ще обтяжена однiею обставиною: Артонцо не знав навiть ii iменi.
Вiн не розчув ii iм’я жодного разу, скiльки не намагався. Так, iнколи таке бувае. Що зовсiм недивно, бо в обiдню годину у «Недiльнiй кавi» завжди гамiрно. Там столики мали звичай стояти близько один вiд одного, що робило сусiдство з iншим столиком неприемним – але якраз чудово розбавляло самотнiсть вiдвiдувача веселим гамом, чужим базiканням i надiйно вiдволiкало вiд власних проблем.
Можна було б посмiятися над нещасним закоханим, адже це ж класика столiть – кохати мовчки, на вiдстанi, у повнiй iлюзii про те, що ж являе собою предмет кохання насправдi. Манiакальне надумане кохання завжди кумедне та трагiчне у результатi, бо результат його у бiльшостi випадкiв давно вiдомий – розчарування. Однак i в цих крихких почуттях був сенс. Саме про нього розмiрковував Гарцасi, допиваючи свою каву в очiкуваннi появи своеi давно знайомоi незнайомки. Сенс же надiйно ховався пiд тим образом чистого платонiчного кохання, яким жив i дихав лiкар Артонцо Гарцасi ось вже цiлих пiвроку. Дихав i жив цим диханням, наче повернулися його шiстнадцять, а з ними – старий дах батькiвськоi хати, з якого було видно прекрасну невiдому далечiнь та неозорi небокраi альвiйських земель.
Сенс iлюзорноi любовi полягав у наступному: коли роки тобi вже давно вiдлiчили тридцять, любовнi розчарування, немов кавова гуща, опускаються кудись там на дно душi отакенним товстелезним шаром. Вам варто лише одного разу безтактно сколихнути його, як пiднiметься буря найнеприемнiших спогадiв i поглине будь-якi зусилля бути щасливим наново. А тому краще ту гущу не чiпати й любити iлюзiю. Себто надуманий мiраж.
Зрештою, розмiрковував Гарцасi, спостерiгаючи, як вщухае за вiкном остогидлий дощ, мiраж коханоi завжди природнiший за неi саму. Адже мiраж, фактично, i е тiею коханою, але у кращому варiантi апгрейда – коханою без вад. Нашi мiражi кохання це ми, такi, якими е нашi iдеальнi «ми». Справжнi «ми», яким, на жаль, неможливо вiдповiдати – варто лише мрiям про нас натикнутися на життевi колiзii.
І коли Артонцо Гарцасi саме дiйшов до цього висновку, щоденний ритуал щастя раптом зробив свiй зигзаг, який лiкар не мiг передбачити. Все почалося з офiцiанта, вправного хлопця, якого лiкар знав набагато довше за свою прегарну незнайомку. З людини, яка до цього моменту здавалася Гарцасi найбезпечнiшою серед людей, бо лише у виключних випадках персонал мiг серйозно вплинути на життя пересiчного громадянина Беерii. Наприклад, у разi, коли захворював на вампiрiзм чи втрачав здоровий глузд – цiлком неординарнi речi, з якими беерiйець може взагалi нiколи не зiштовхнутися у повсякденнi. Ясна рiч, поки якiйсь неосвiченiй дiвчинi-прибиральницi не залiзе у голову дурня пiдкупити прикордонникiв на митницi та збiгти з королiвства геть – з фальшивими документами у сумочцi та пустими кишенями свiт за очi, де й водяться цiлими кланами страшнi потвори, що смокчуть людську кров у лiсових сутiнках… Гарцасi заплющив очi та помотав головою: моторошно навiть уявити, що буде з людиною, яка без дозволу перетне кордон… Окрiм вампiрiв, подейкують, Лiсовi Хащi населяли альви-ренегати, якi звiдти керували революцiйним рухом та пiдбурювали людей на повстання. Казали, що вони не гребують i золотом мандрiвникiв, якщо вiрити журналiстам.
Сам лiкар часто мандрував краiнами, це були передусiм робочi поiздки – симпозiуми, спiльнi операцii з пересадки органiв, тобто зарубiжний обмiн досвiдом. Але всi вони були зiпсутi обмеженням пересування лiкарiв та ескортом охоронцiв, який за королiвським наказом мав супроводжувати кожного дiяча науки чи культури за кордоном. Однак, якимось дивним таемним чином, другу Гарцасi – лiкарю Коберу Швецю таки вдалося придбати у Барижi, столицi Гранцii, квартиру, що була його предметом гордощiв. Друзям свое нове придбання Кобер, задоволено посмiхаючись, пояснював надзвичайно просто, у двох словах: «зв’язки у Палатi Лордiв». Артонцо Гарцасi був не проти таких пояснень, у душу друговi вiн не лазив за iншою, бiльш вiдвертою вiдповiддю, бо розумiв, що за тим стоiть чиясь чужа таемниця. В усякому разi, так одного разу лаконiчно сказав Кобер, i Артонцо йому безумовно повiрив.
Офiцiант, як завжди, поставив на стiл каву, замiнив попiльничку, поклав меню.
– Доброго настрою вам, пане лiкарю! – звично привiтався вiн.
Рукою, через яку бовтався бiлий рушник, хлопчина ще зняв з тацi маленьку пляшечку коньяку. Зробив вiн це вправно, не зачепивши рушником навiть поверхнi столу.
– Доброго, Данцю, – вiдповiв Гарцасi.
Данця викликав у нього дружню симпатiю та повагу. Вiн носив кучеряву шевелюру, що дуже вирiзняло хлопця помiж iншими працiвниками бару, i ретельно голився. Напевно щодня. Цiй мужностi офiцiанта Гарцасi не втомлювався дивуватися, як i його синiм проникливим очам. Адже щоранку й сам мучився з тiею ненависною процедурою.
– Пан буде як завжди, з коньяком? – уточнив Данця.
– Так, я сам наллю. Дякую.
– Я вам допоможу з сигарою? – запропонував, приязно усмiхаючись, хлопець. Вiн хутко поставив тацю на стiл, i взявся за сигаретнi ножицi.
Гарцасi поплескав по кишенях пiджака, знайшов там тiльки двi сигари мaduro, якi лежали у звичайному целофановому пакетику, але своеi чорненькоi кишеньковоi гiльйотини, якi iз задоволенням повсюди носять з собою завзятi курцi сигар, нiде не виявив:
– Так, це було б доречно, я без своеi гiльйотини.
– Сьогоднi славна днинка, чи не правда? – запитав хлопець, акуратно зрiзавши запечатаний кiнчик сигари. – Ви ж чули, мабуть, «Море Патрiка» сьогоднi грае?
– Спасибi, – Гарцасi узяв сигару до рота, а Данця прикурив ii газовою запальничкою, вийнявши останню вже без офiцiозу, наче вони з лiкарем давно були приятелями, з кишень власних брюк.
– Нi, чую вперше! А де саме? Чудова новина!
Гурт «Море Патрiка» набирав обертiв шаленоi популярностi навiть серед молодi, сам же Гарцасi не втомлювався муркотати собi пiд нiс старенькi хiти рок-музикантiв, написаних ще задовго до його першоi стипендii.
– Про це гуде все мiсто!
– Серйозно? Щось запрацювався я зовсiм…
– Так, вони дають безкоштовний концерт на Трояндовiй площi. Уявiть собi? – радiсно повiдомив Данця. – Величезна Трояндова площа, мiсце страт та катувань!.. Непогано, правда?!
– Правда, – погодився Гарцасi, з насолодою потягуючи ароматний дим сигари та роблячи свiй перший блаженний ковток кави. – Символiчно… Цiкаво, хто дозволив?
– Подейкують, що то сам Фрок Гутен, вiн великий фанат гурту. Уявiть собi? Хто б мiг таке подумати!
