скачать книгу бесплатно
Ляльковий дiм
Генрик Ибсен
Генрiк Ібсен (1828–1906) – знаменитий норвезький драматург, поет i публiцист, один iз засновникiв европейськоi «новоi драми». Новаторство Ібсена найбiльш яскраво виразилося в найвiдомiшiй його п'есi «Ляльковий дiм». У центрi уваги ii – драма молодоi жiнки, матерi, яка наважилася на крутий поворот у своiй долi, коли вона усвiдомила, що ii сiмейне щастя – лише iлюзiя, заснована на брехнi i егоiзмi. Колись Нора пiшла на злочин заради близькоi людини в надii, що ii зрозумiють i пробачать, i помилилася. Нора йде, розумiючи, що прирiкае себе на самотнiсть, але вона не в силах бiльше грати роль щасливоi господинi «лялькового будинку».
Генрiк Ібсен
Ляльковий дiм
ДІЙОВІ ОСОБИ
Адвокат Гельмер.
Нора, його дружина.
Доктор Ранк.
Фру Лiнне.
Приватний повiрений Крогстад.
Трое маленьких дiтей Гельмерiв.
Анна-Марiя, iхня нянька.
Хатня служниця Гельмерiв.
Посланець.
Дiя вiдбуваеться в домi Гельмерiв.
Дiя перша
Затишна кiмната, обладнана зi смаком, але недорогими меблями. У заднiй стiнi двое дверей: тi, що праворуч, ведуть до передпокою, тi, що лiворуч, – до кабiнету Гельмера. Мiж тими дверима стоiть пiанiно. Посерединi лiвоi боковоi стiни дверi, а ближче до авансцени вiкно. Бiля вiкна круглий стiл iз стiльцями й канапка. У правiй боковiй стiнi, трохи далi у глибину, також дверi, а ближче до авансцени – кахляна груба, бiля неi кiлька стiльцiв i крiсло-гойдалка. Мiж; грубою i цими боковими дверима стоiть столик. На стiнах гравюри. Етажерка з порцеляновими фiгурками та iншими дрiбничками. Невелика шафа з книжками в дуже гарних палiтурках. На пiдлозi килим, у грубi палиться. Зимовий день.
У передпокоi лунае дзвiнок, ледь пiзнiше чути, як вiдчиняються дверi. До кiмнати, весело мугикаючи, заходить Нора. Вона у верхньому вбраннi й несе цiлий оберемок пакункiв, якi складае на стiл пiд правою стiною. Дверi до передпокою вона не зачиняе, i там видно посланця, що принiс ялинку та кошика й саме вiддае iх служницi, яка iм вiдчиняла.
Нора. Добре заховай ялинку, Гелено. Не треба, щоб дiти бачили ii до вечора, доки вона не буде прикрашена. (До посланця, виймаючи гаманець.) Скiльки?
Посланець. П'ятдесят ере.
Нора. Ось крона. Нi, здачi не треба.
Посланець дякуе i виходить. Нора зачиняе дверi, вдоволено усмiхаючись, роздягаеться. Потiм витягае з кишенi торбинку з мигдалевими тiстечками i кiлька з'iдае. Тодi обережно пiдходить до дверей кабiнету свого чоловiка i прислухаеться.
Так, вiн удома. (Іде до столу, знов мугикаючи.)
Гельмер (зi свого кабiнету). Це що, ластiвка щебече?
Нора (розгортаючи пакунки). Ластiвка.
Гельмер. То бiлочка там шурхотить?
Нора. Вона!
Гельмер. Коли ж бiлочка повернулася?
Нора. Щойно. (Ховае торбинку з тiстечками до кишенi i витирае рота.) Іди сюди, Торвальде, глянь, чого я накупила.
Гельмер. Пiдожди, не заважай. (Трохи згодом вiдчиняе дверi i з пером у руцi заглядае до кiмнати.) Кажеш, накупила? Оце стiльки? То моя марнотратка знов ходила сiяти грiшми?
Нора. Але ж, Торвальде, ми справдi можемо дозволити собi таке. Це ж перше Рiздво, коли нам не треба ощадити.
Гельмер. Та не можемо й тринькати грошi.
Нора. Нi, Торвальде, тепер трiшки можемо. Хiба не правда? Тiльки трiшечки. Тобi ж тепер призначили велику платню, ти зароблятимеш дуже багато.
Гельмер. Так, iз нового року. Але отримаю я грошi аж через три мiсяцi.
Нора. Нiчого, можна тим часом позичити.
Гельмер. Норо! (Пiдходить до неi i жартiвливо смикае ii за вухо.) Знов у тобi легковажнiсть бере гору. Даймо, що я сьогоднi позичу тисячу крон, ти витратиш iх на свята, а в новорiчний вечiр менi на голову впаде черепиця з даху, i кiнець.
Нора (кладе йому руку на плече). Ох, не кажи такого страхiття.
Гельмер. А якби таке сталося, що тодi?
Нора. Якби сталося таке лихо, то менi було б байдуже, е в мене борги чи немае.
Гельмер. Ну, а людям, у яких я позичав?
Нора. Людям? Що менi до них? Вони ж чужi.
Гельмер. Норо, Норо, ти жiнка жiнкою! Та киньмо жарти, ти знаеш моi погляди на це. Жодних боргiв! Нiколи не позичати! На домашне вогнище, засноване на позичках i боргах, лягае якась негарна тiнь залежностi. Ми мужньо трималися досi, то протримаемося й ще трохи, вже недовго.
Нора (вiдходить до груби). Що ж, як хочеш, Торвальде.
Гельмер (iде за нею). Ну от, моя ластiвка вже опустила крильця. Хiба нi? Бiлочка насупилась. (Витягае гаманця.) Норо, як ти гадаеш, що в ньому?
Нора (швидко обертаеться). Грошi!
Гельмер. На. (Подае iй кiлька асигнацiй.) Господи, чи я не знаю, скiльки треба видаткiв на Рiздво.
Нора (рахуе). Десять, двадцять, тридцять, сорок. О, дякую, Торвальде, тепер менi стане надовго.
Гельмер. Та вже подбай, щоб iх справдi стало надовго.
Нора. Подбаю. Але ходи сюди, я покажу тобi, що я накупила. І так дешево! Глянь, ось новий костюмчик Іва-ровi й шабля. Ось коник i трубка Бобовi. А для Емi ось лялька з лiжечком, простенькi, та вона однаково швидко iх поламае. А тут iще крам на сукнi i фартухи служницям. Старiй Аннi-Марii треба було б купити щось бiльше.
Гельмер. А що в цьому пакунку?
Нора (вигукуе). Нi, Торвальде, цього тобi до вечора не можна бачити!
Гельмер. Ну добре, але скажи менi, мое рiдне тринькало, що ти собi набачила?
Нора. Ет, менi не треба нiчого.
Гельмер. Звичайно, треба. Назви щось не дуже дороге, що б ти найдужче хотiла мати.
Нора. Нi, менi справдi нiчого не треба. А втiм, послухай, Торвальде…
Гельмер. Ну?
Нора (перебирае гудзики на його пiджаку й не дивиться на нього). Як ти вже хочеш щось подарувати менi, то дай менi… дай менi…
Гельмер. Ну, кажи.
Нора (швидко). То дай менi грошима. Скiльки можеш. А я потiм, за кiлька днiв, купила б собi щось за них.
Гельмер. Але ж, Норо…
Нора. Ох, я дуже прошу тебе, любий, послухай мене. Я загорнула б грошi в гарний золотий папiр i почепила б на ялинку. Хiба так не було б весело?
Гельмер. Як звуть тих щебетух, що завжди сiють грiшми?
Hора. Та знаю, знаю, марнотратками, можеш менi не нагадувати. Але зробiмо так, як я кажу, тодi я матиму час подумати, що менi найпотрiбнiше. Хiба це не розважно? Кажи?
Гельмер (усмiхаючись). Певне, що так, тобто якби ти могла притримати цi грошi i справдi щось купити за них собi. А то вони пiдуть на хатнi потреби i на всякi непотрiбнi речi, i менi знов доведеться трусити гаманцем.
Нора. Ох, Торвальде…
Гельмер. Так воно е, люба моя Норо. (Обiймае ii за стан.) Моя пташка чарiвна, але потребуе силу-силенну грошей. Чоловiковi неймовiрно дорого обходиться така пташка.
Нора. Фе, не кажи такого! Я ж заощаджую, скiльки можу.
Гельмер (смiеться). Це правда. Скiльки можеш. Але ж ти зовсiм не можеш.
Нора (мугикае i вдоволено усмiхаеться). Гм. Якби ти знав, Торвальде, скiльки в нас, ластiвок та бiлочок, усяких видаткiв.
Гельмер. Ти дивачка, серденько. Достоту як твiй батько. Кидаешся на всi боки, щоб добути грошей, а коли вже iх маеш, то вони вмент прослизають крiзь пальцi, i ти нiколи не знаеш, на що iх витратила. Що ж, треба сприймати тебе такою, як ти е. Це вже у кровi. Так, так, це спадкове, Норо.
Нора. Ох, я б хотiла успадкувати вiд батька якнайбiльше рис.
Гельмер. А я б не хотiв, щоб ти була iнша, нiж ти е, моя мила щебетушко. Але слухай, щось тут не те… Ти сьогоднi якась така… така… як би це сказати?… У тебе такий пiдозрiлий вигляд…
Нора. Невже?
Гельмер. Справдi. Ану глянь менi у вiчi.
Нора (дивиться на нього). Ну?
Гельмер (свариться пальцем). Ласунка часом сьогоднi не бенкетувала в мiстi?
Нора. Нi, що тобi спало на думку?
Гельмер. Чи ласунка не забiгала до цукернi?
Нора. Нi, далебi, Торвальде…
Гельмер. І не скуштувала варення?
Нора. Та де там.
Гельмер. І навiть не похрумкала мигдалевих тiстечок?
Нора. Нi, Торвальде, запевняю тебе…
Гельмер. Ну, ну, не хвилюйся, я, звичайно, тiльки жартую…
Нора (йде до столика праворуч). Менi б i на думку не спало чинити всупереч тобi.
Гельмер. Так, я знаю, ти ж дала менi слово… (Пiдходить до неi.) Ну, нехай, тримай при собi своi маленькi рiздвянi секрети, люба моя Норо. Вони однаково виявляться сьогоднi ввечерi, коли ми засвiтимо ялинку.
Нора. Ти не забув запросити доктора Ранка?
Гельмер. Забув. Та нiчого, вiн же й так вечеряе в нас. Зрештою, я його запрошу, коли вiн прийде сюди перед обiдом. Доброго вина я замовив. Ти не повiриш, Норо, як я радiю сьогоднiшньому вечоровi.
Нора. І я також. А як радiтимуть дiти, Торвальде!
Гельмер. Ох, як приемно вiдчувати, що ти досяг порядного, забезпеченого становища, що маеш солiдну платню. Правда ж, приемно думати про це?
Нора. О, дивовижно!
Гельмер. Ти пам'ятаеш торiшне Рiздво? Ти цiлих три тижнi перед тим замикалася ввечерi в себе i до пiзньоi ночi робила квiтки на ялинку та iншi прикраси, хотiла ними нас здивувати. То був найнуднiший час у моему життi.
Нора. А менi зовсiм не було нудно.
Гельмер (усмiхаючись). Та користi з того було дуже мало.
Нора. Ти знов узявся дражнити мене тим. Що я могла вдiяти, як зайшов кiт i пороздирав усе на клаптi?
Гельмер. Звичайно, нiчого не могла вдiяти, сердешна моя Норо. Головне, що ти щиро хотiла потiшити нас. Але добре, що та скрута вже минула.
Нора. Так, просто чудово!
Гельмер. Не треба вже буде нi менi сидiти самому й нудитися, нi тобi натужувати своi милi оченята i трудити тендiтнi ручки.
Нора (плеще в долонi). Справдi, Торвальде, бiльше не треба буде. О, як радiсно чути такi слова! (Бере його пiд руку.) Тепер я скажу тобi, як я хочу облаштувати наше помешкання. Тiльки-но скiнчаться свята…
У передпокоi чути дзвiнок.
