скачать книгу бесплатно
Захiд сонця вручну
Петро Ящук
В украiнськiй лiтературi автор чи не вперше порушив сьогоднiшню проблему виживання в умовах духовного геноциду. Украiна живе на фiнiшi часу, про що йдеться в книзi оповiдань Петра Ящука “Захiд сонця вручну”. Автор пише про те, що вiн достеменно знае, в стилi американця Артура Хейлi (“Аеропорт“, “Готель“, “Колеса”). Слово книги розбивае в друзки закам’янiлi свiтогляд, розум, сумлiння, котрi через непiзнання Ісуса Христа, “що Вiн над усiма Бог, благословенний, навiки, амiнь.” (Римл. 9:5) оптимiзуються у нуль. Книга запропонована всiм, хто вiрить i любить.
Петро Ящук
Захiд сонця вручну
Присвячую пам’ятi батькiв
Ящука Лаврентiя Іларiоновича
Ящук Ольги Максимiвни
Живемо в епоху, коли безконтрольнiй людиноненависницькiй пiрамiдi глобалiзацii владою свiтових фiнансових структур Мiжнародного Валютного Фонду i Всесвiтнього Банку надана можливiсть дiяти за необмеженою волею, яка не тiльки взяла махровий сатанiзм собi у партнери, а й сама потрапила пiд ковпак свiтового сатанiзму через «скептицизм невiгластва» за термiнологiею фiлософа Артура Шопенгауера. Християнську духовнiсть народiв, через заслання агентiв всеiдного войовничого бiсiвства в християнство, трансформують у безплiдну пустелю. Доруйновують реформами-революцiями i безробiттям середнiй клас суспiльства як основу кожноi нацii, кожного народу, молоде поколiння яких винищують розпустою, алкоголем, наркотиками. На руiнах нацiональноi належностi народiв зводять Новий свiтовий Порядок, котрий незмiримо потужнiший вiд Нового нацистського Порядку, який уже панував у Європi; Новий свiтовий Порядок не залишае жодному народовi найменшоi можливостi на виживання – духовне чи фiзичне. Свiтова влада сатаноiдiв на чолi з iхнiм очiкуваним полiтичним антихристом-месiею, на конi протистояння християнству i переслiдування християн ось-ось постане для планети апокалiпсисом. Обманутi пожадливостями не приймають любовi правди, щоб iм спастися, а дедалi бiльше занурюються в ненависть неправди, «щоб стали засудженi всi, хто не вiрив у правду, але полюбив неправду» (2 Солун., р.2.).
На фiнiшi часу живе й Украiна, про що йдеться в книзi оповiдань Петра Ящука «Захiд сонця вручну». Автор пише про те, що вiн достеменно знае, в стилi американця Артура Хейлi («Аеропорт», «Готель», «Колеса»). Слово книги розбивае в друзки закам’янiлi свiтогляд, розум, сумлiння, котрi через непiзнання Ісуса Христа, «що Вiн над усiма Бог, благословенний, навiки, амiнь.» (Римл. 9:5) оптимiзуються у нуль.
В украiнськiй лiтературi автор чи не вперше порушив сьогоднiшню проблему виживання в умовах духовного геноциду.
Книга запропонована всiм, хто вiрить i любить.
Промовив же Вiн i до народу: «Як побачите хмару, що з заходу суне, то кажете: «Зближаеться дощ», i так бувае. А коли вiе вiтер пiвденний, то кажете: «Буде спекота», i бувае.
Лицемiри, лице неба i землi розпiзнати ви вмiете, чому ж не розпiзнаете часу цього?
Єв. Луки 12:54–56.
Їм буде непросто – тим, хто покладаеться на iстину авторитету, замiсть того, щоб покладатися на авторитет Істини.
Джеральд Мессi, египтолог.
Свою Украiну любiть,
Любiть ii… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неi «Господа молiть».
Тарас Шевченко
АЛЬТЕРНАТИВА
…без Мене нiчого чинити
не можете ви.
Єв. Івана 15:5.
Перемiни в життi краiни досягли й О-га. Рейк’явiкська надсекретна зустрiч партiйного iмператора «iмперii зла» зi склеротичним iмператором «iмперii Хелувiна», в наново перештукатуреному палацi вiд будь-яких стороннiх вух i очей, переплюнула в своiй гробалiзаторськiй зашореностi людиноненависництво мюнхенського зговору 1938 року подiбного кагалу передвоенних полiтикiв. По тiй неоiмператорськiй зустрiчi зреалiзувався ГКЧП, перекалькований один до одного з вiдредагованого Ароном Керенським (Кiрбiсом) Корнiловського «заколоту» 1917 року, який заткнув за пояс силовикiв i вiдкрив дверi демонстрацiйнiй марнотi мас-населення, дев’ятивальнiй темрявi духовного i матерiального зубожiння, деградацii в демонкратiю, – лiд зрушився, поiхали… Далi, – евроремонт всiх iнших дорiг, якими оптимiзатори оптимiзують ненависних iм слов’ян на цвинтар.
Червонопартiйне та советскогосподарське керiвництво переключилось з iдеологiчного мiфотворення комунiзму для всiх на розграбування всього i пограбування всiх «отих рабiв малих» пiд лозунгом матерiального накопичення для комунiзму тiльки для швондерiв i евроциганiв. Грабували, рвали, революцiонерили-реформували все, що стояло, все, що зв’язувалось одне з одним в замкнутi ланки i ланочки виробництва. Одним словом, процес пiшов. А що по якостi i вигляду для червоного керуючого i направляючого iстеблiшменту не пiдходило, те нищили, руйнували, закопували, палили. Хто пiдрахуе скiльки ешелонiв взуття i одягу совдепiвського виробництва було спалено евроремонтниками в ярах, в лiсопосадках? Засоби iнформацii, або на новий лад – мас-медiа по дезiнформацii, розвели хай, що то перебудовують на краще, що то реформують нас застояних – не голодних вже i ще. Про застiй тепер згадуеться, як про час вiдсутностi вiйни голодом проти народу-трудiвника, час, коли здiбнi дiти, незалежно вiд походження, могли здобути найвищу освiту безплатно, час найорганiзованiшоi квалiфiкованоi безплатноi медичноi допомоги для всiх шарiв суспiльства, час розвою науки i вiйськовоi потуги, час, коли кожна сiм’я могла забезпечити себе матерiально, час найпотужнiших колективних форм господарювання в сiльському господарствi iз оплачуваною вiдпусткою та пенсiею за станом здоров’я i за вiком, час бар’еру моралi проти розбещення плотi наркотикками i неприкритим розтлiнням. Людиновбивство виродилося в безпечний застiй без наступу суцiльним терором i голодом на трудовi верстви народу, як казав середньо-арифметичний «совет»: жити можна було. Те, що совдепiя розвалювалася економiчно – це макароннi вироби на вуха – два десятилiття грабують, прихватизують, руйнують i демонкратизують швондери, нагородженi «свободою», народи i ще тi народи зiпають. Але в той час «застою» йшла непримиренна вiйна влади проти свiтоглядних «збочень», проти релiгii, як ворога комунiзму, в той час йшло переешелонування влади на олiмпi в руки космополiтичноi свiтовоi зарази. Знаменито огризнувся на «застiй» дозiпуючий Лейзер Каганович, що iз застоем потрiбно покiнчити, бо затягнувся антракт у душогубствi, бо немае прогресу нi голодом, нi репресiями, потрiбно розпочати вiйну усiх проти усiх, де спритнi каганоiди свiтового зговору осiдлають усi вершини влади.
Повалились устоi стiн войовничого атеiзму, потiм – промислового виробництва, i нарештi… Нарештi дiйшло до останнього в нацiональному виживаннi – до земельки, до землi, до виробникiв хлiба поодиноких i згуртованих в «некiбуци». «Ату» iх податками до двору! «Ату» iх Мiжнародним Валютним Фондом, ату iх Всесвiтнiм Банком! Пiд фiнансове розхитування краiн паразитуючi, продажнi режими, визначенi для творення геенни огненноi на Землi, знищують народи: фiнансово-банкiвськi системи шахрайством психiчнохворих процентних ставок понад двадцять п’ять вiдсоткiв «попливли» грошики пореформованих краiн через роздержавленi банки i злодiйськi трасти у побудову Свiтового уряду червонощитних космополiтоiдiв з очiкуванням iхнього полiтичного вождя-лжемесii з Данового колiна.
Кожний горбачовсько-гользибертiвський перебудовний крок змочувався пробною людською кровiею, неначе жертвоприношення мiченому демоновi, котрий вiдчув смак людськоi кровi для пускання ii рiчкою. Мiчений, зизоокий, – на естрадi, а його команди гросмейстери-закулiсники в глибокоешелонованiй темрявi проектують-реалiзують деградацiю матерiального i духовного народiв, очищаючи вiд них життевий европростiр.
Революцiйно-реформаторську сверблячку перебудови вже й на перших порах вiдчула на собi керiвник районноi насiнневоi станцii в О-зi Людмила Євгенiвна Бiлогай. Молода, у своему життевому розвою розмiнювала сорокiвку, внутрiшньо наповнена добротою, яка випромiнювалась на оточуючих теплом дiевого спiвчуття i красою духовною у людських стосунках, намагнiчуючи душi впевненiстю успiху в розпочатому. Їi свiтлокаштановi хвилi довгого волосся пишно обрамляли типове обличчя слов’янки з виразними темнозеленими очима, невеликим рiвним носом, iз прихованою посмiшкою тремтливих, ледь присипаних пушком, вуст, що прикривали невеликi, рiвнi, бiлоснiжнi зуби. А до всього – ще й по ямцi на, не втративших весняноi свiжостi, щоках. Приталеним платтям iз стоячим комiрцем вона вiддавала перевагу ще з шкiльних рокiв; то було зi смаком, i з розумом, то було iй до лиця i до постави. Все в Людмилi притягувало i грiшних, i святих. Вона мала не частий дар терпiння вислуховувати людей до кiнця, – не мовивши слова, бути цiкавим спiвбесiдником кожного мовця, трансформуючи виразом свого обличчя чужу мову у спiвбесiду.
Народилась Людмила в Ржищевi на Днiпрi, звiдки й украiнська лiтературна берегиня Лiна Костенко. Батько Людмили був вiйськовим з вищого офiцерства, поза службою – художником-аматором, мати – домогосподарка iз своерiдним вольовим характером, готова вiдстоювати правду ущемленого в будь-якiй ситуацii вперто, але тактовно.
З’явилась Людмила на моему обрii в кiнцi першого класу одинадцятирiчного шкiльного марафону. З цього часу ми по-сусiдськи разом росли, разом вчились в одному класi однiеi школи, а далi – в столичному Киевi: я – в медiнститутi, вона – в сiльськогосподарськiй академii на агрофацi. Щоб не опускатись до банальностей зеленоi дитячоi ще неполовiючоi пори Людмили, то тiльки один епiзод. Лiтня злива, вiд громовицi закладае у вухах, спалахи блискавок оперiзують розверзле небо, а Людмила – в одних трусиках, iз пiднятими вгору рученятами вистрибуе по калюжах iз радiсною пiсенькою: «Іди, iди, дощику, зварю тобi борщику…» Вона радiла, вона через радiсть сприймала життя, то було притаманним пульсацii ii серця.
З раннiх школярських лiт я вiршував, маючи в Людмилi благодатного слухача. Батьки менi приповiли: з вiршiв хлiба не будеш iсти. То я iз тими вiршами замкнувся вiд свiту, в яке мала вiкно тiльки Людмила. Це так начебто рiднi заглянули у перебудову, бо в Союзi ще й багато хто з тих вiршiв iли хлiб.
А Людмила малювала, перехопивши задатки вiд батька, i у вiдповiдь дiлилася своiм витвором зi мною. Але, попри фантазiйнiсть i мрiйливiсть, ми обое дуже серйозно ставились до перспективи реалiзацii своiх маленьких талантiв. Бiльш всього моiй маленькiй подрузi вдавалось малювання людськоi кистi, людськоi руки до середини плеча. І ще, Людмилу перiодично затоплювала повiнь малювання сон-трави, цiеi не крикливоi красою, але дуже нiжноi, дуже рiдноi, що не густо трапляеться, квiточки. Як тiльки не тримали фiолетово-синьо-жовту сон-траву людськi руки! Але понад усе – руки: звичайнi незвичайнi людськi руки – руки радостi, руки смутку, горя, вiдчаю, руки втоми, працi, руки любови, i руки агресii, руки ненависти… руки смерти… Руки, людськi руки, якi вмiють все – не вмiють тiльки лукавити… але тепер, то вже розумiю, що демонкратiя облiпила i руки багном лукавства липкого, як смола, пiтливого до нудоти вiд забугорних парфумiв, багном хамства облiпила кожнодення людське, уподiбнюючи нас чотирилапим. У дiлах рук наших ми е самi собою, по дiлах наших судять про нас, як i дiла нашi судять i судитимуть нас.
Людмилина домовленiсть з Миронiвською та Одеською науково-дослiдними станцiями щодо апробацii нових сортiв пшеницi, а пiзнiше – iх районування, для керiвництва району раптом стали непотрiбними. Мовчки ухилялись вiд ii просьб, ухилялись вiд ii натиску, вiдповiдаючи лицемiрно-мудрим: «Тобi що бiльше всiх треба?» Управлiння сiльського господарства ранiше вирiшувало питання по районуванню сортiв картоплi Львiвськоi, Киiвськоi та Одеськоi селекцiйних станцiй, якi непогано прижились i мали в районi добру врожайнiсть – до двiстi центнерiв. Та тепер…
Чим вона настирливiше вимагала, доводила, переконувала, без сумнiву, на користь справи, тим бiльше в ii очах залишалось наiвного, виглядала смiшною, здавалась амбiтною i… Господи Боже! Чого це ти розкудкудакалась з якимись новими сортами пшеницi, гороху, картоплi? Ось така стiйка, непорушна краiна дае трiщини з появою вже великих щiлин, в якi, як тi таргани, купами почали залазити пройдисвiти рiзних мастей. А тут ця Бiлогай з своiм наполяганням, проектами… прожектами. Настав час: не зiвай, бо залишишся з носом! На вигляд краiна ще нiби нiчого, а насправдi iмперiю «занепадали» як iз середини, так i ззовнi.
24 серпня 1991 року, як дарунок з неба, народилася незалежна Украiна. Людмила Бiлогай зустрiла цю новину, як велике особисте щастя. Впевнено, вперто, гаряче, енергiйно, з новим завзяттям взялась вона за справу, якiй служила i яку вважала такою потрiбною району, господарствам, людям, а тепер по-особливому – нановонародженiй Украiнi.
Але де там, цьому не бувати! Їй не доходило до тями, що до влади прийшли ранiше затиснутi контролем партократи, мета яких – чим побiльше i швидше увiрвати, нахапати собi. Через великi побори-податки почали занепадати колгоспи, радгоспи, комплекси, а фермерам, крiм обiцянок-цяцянок i «психiчнохворих» гiгантських податкiв, нiчого бiльше не давали.
Яке сортооновлення? Кому воно потрiбне? Кожен думае, як утриматись на плаву, як дiстати бензину, соляри, мастил. Невдовзi наступив повний крах насiнневоi станцii. Вона стала непотрiбною. Їi просто-напросто прикрили, прихлопнули, як вiко над домовиною.
Так Людмила Бiлогай, провiдний спецiалiст, заслужений насiнневод, вчений-агроном, опинилась в своi тридцять шiсть рокiв за бортом суспiльного життя: «скоротили». Попросту закрили насiнневу станцiю, лiквiдували, тимчасово призупинили за браком коштiв, але всi розумiли, що то – назавжди. Проте, як гриби пiсля дощу, виростали будiвлi банкiв, якихось незрозумiлих офiсiв по перекупцi товарiв – спекуляцiя ж узаконена. Закружляло, закрутилось, загуло щось невизначене, незрозумiле, непотрiбне, потрiбне тiльки для тих, хто те все крутив. Колишня звичайна спекуляцiя сьогоднi називаеться пiдприемництвом або, ще кажуть, бiзнесом. О-г не пас заднiх, не вiдставав у шалених перегонах. На його вулицях з’явились iномарки i нова формацiя людей в довгих чорних пальтах, з коротко стриженими головами, з горою м’язiв i холодом в очах. Такий дуже рiдко зупиниться в засобах при досягненнi мети. Розгулялась всiляка низькопробна публiка, повилазила з нiр, як нечистоти, котрi повзуть-пливуть пiсля весняного потеплiння.
Людмила заховалась знову у малювання. Ранiше в неi були персональнi виставки обласного рiвня, котрi таки мали успiх i резонанс. Тепер все те нi до чого. Нiби свiт перевернувся. Сiм’я живе на зарплату чоловiка. Син закiнчив будiвельний технiкум, вiдбув армiю, роботи немае; злютував якось будiвельну бригаду, будував теплицю у сусiдньому колгоспi, але грошей на зарплату катма. На гривню доходу у промисловостi – дев’яносто копiйок податку, у сiльському господарствi ще краще: на гривню доходу – гривня двадцять копiйок податку. Тiльки особа несповна розуму може повiрити високопоставленим брехуноiдам, що податками держава будуеться, а не винищуеться сам народ, не твориться геноцид. Недаремно архiтектори-реформатори вже й порахували дерева i кущi у господарствi кожного сiльського дядька – планують перспективу геенни огненноi.
Голова колгоспу синовi Бiлогаiв Теофiлу дав записку для комбайнера на збираннi пшеницi, щоб той видав молодому Бiлогаю в рахунок зарплати два центнери зерна. Але недремне око не дрiмало – мiлiцаi тут як тут. Комбайнер, щоб не мати халепи, десь запроторив ту записку, а Теофiлу за два мiшки пшеницi – три роки позбавлення волi. Здоровий глузд i елементарна совiсть залишили нинiшню фемiду в Украiнi. Кантуе в Клементовичах…
Людмила не може зрозумiти, що це? Чому так? Чому така неправда, така несправедливiсть? Таке багатство навколо, i така безвiдповiдальнiсть на фасадах влади, а на задвiрках – саботаж i розкрадання! Якщо хтось з керiвникiв хотiв щось корисне зробити, яке, може, йшло врозрiз з намiром Киева, його тут же замiнювали, – нiякоi роботи!
Не треба Соловкiв, не треба китайськоi культурноi революцii, де людей насильно-нахабно заганяли на перевиховання. Головне перевиховання – шлунком. Сотнi голодних, нiкому не потрiбних дiтей вештаються Киевом. А потiм в один день, правильнiше, в одну лютневу нiч, дванадцять тисяч дiтей виловлюють з пiдвалiв, i всi тi дiти зникають у безвiсть, добре тих дiтей «зникають». Обездоленi, без притулку, без надii, без вiри… бомжi. Це називають демократiею, пiдступно пропускаючи в нiй букву «Н». Перебудова! Для кого? Кому? Знедоленим дiтям, бомжам, чи зубожiлим до вимирання пенсiонерам, яким пропонують терпiти, не виплачуючи пенсiю по шiсть-вiсiм мiсяцiв? А владоможцi жирiють день у день. Шлють своiх чад за кордон. Англiйськомовна молодь. Добре?! А як для решти молодi з простих працелюбних сiмей? Президент Америки вiтае украiнського школяра iз здобуттям першого мiсця на Всесвiтнiй фiзико-математичнiй олiмпiадi, а у нас в аеропорту Бориспiль його … нiкому з державцiв зустрiти, нi одна владоможна собака на те не гавкнула. Розкрадають, розтягують Украiну всяк на свiй розсуд, розпинають ii справжнi, i своеi крови, юди, як Христа. Найталановитiшi в свiтi спецiалiсти риються в смiтниках у пошуках куска хлiба. Вручну закочують сонце за обрiй…
Зареформили завод високовольтноi апаратури в Рiвному, зупинили рештки недорозкраденого. Звiльнили чоловiка з роботи. Конструкторське бюро стало непотрiбним заводу, завод став зайвим Украiнi. Знайти роботу Святославу нiде. А так була вiдроджувалась надiя з попелу… Тяжко. Вороги Украiни – хитрiшi…
У нашому з Людою класi вчився i мiй двоюрiдний брат Вiталiй. Вчився, як вчився, почувався впевнено, трiйок не мав. А у фiзичному розвою випереджав своiх перевесникiв. На уроках фiзкультури був на голову вищим в усiх спортивних видах вiд своiх однокласникiв-перевесникiв. Тому не випадково вчителi фiзкультури придiляли йому набагато бiльше уваги, нiж iншим. Потрiбно було виступати за школу на спортивних змаганнях, i вiн виступав в легкiй атлетицi чи не в усiх ii дисциплiнах: бiг на шiстдесят метрiв, потiм – стометрiвка, потiм – двiстi метрiв з бар’ерами, вiсiмсот метрiв, стрибки у довжину, стрибки у висоту, метання диска, штовхання ядра… Інколи його зараховували i у волейбольну команду школи, де вiн також кашi не псував. Вiталiй здатний був перемагати, любив перемагати, i перемога любила його.
Отак ми i тримались одне одного – втрьох. У старших класах доля однозначно розподiлила нашi юначi ролi у життi: пройшла диференцiацiя ставлення Людмили до мене i до Вiталiя. Я став iй за брата, i десь – за Санчо Пансу, а Вiталiй став ii героем, огорненим романтичним пiдростковим свiтосприйняттям, з якого потiм народилося справжне сильне кохання. В рiк закiнчення школи Вiталiй, як i ми, поступив у вуз, тiльки – на механiчний факультет полiтеху. А спортивна жилка завела його i в Киiвський аероклуб, хоч мав задосить спортивних навантажень i на факультетi полiтехнiчного iнституту. Спорт дисциплiнував його, вчив дорожити часом, але було, що перевтомлював, а це позначалось на навчаннi. Безкiнечнi тренування…
На четвертому курсi на зимових канiкулах Вiталiя на два чи три днi затримували мiжфакультетськi змагання з волейболу. Так, як це вкладалось у кiлька днiв, то Вiталiй попросив Людмилу i мене затриматись, щоб разом поiхати додому. Отож ми потрапили на тi змагання. Людмила, як завжди в таких випадках, зi своiм малярським причандаллям. Тут ми з Людмилою вперше побачили в дii Вiталiйового друга – Святослава.
Хоч студентське життя розвело нас по рiзних аудиторiях, але ми все ж не так i рiдко зустрiчалися. Людмила посмiювалася: «Три мушкетери!» Та д’Артаньяном для неi, безумовно, був Вiталiй, настирливий, рухливий, та не метушливий. Святослав родом iз неперспективного села коло Кривина, пiд Острогом, був мовчазним, якимсь надзвичайно ввiчливим, але, як i все в ньому, розкривався тiльки в дiлi. Отут ми вперше побачили наших хлопцiв, Вiталiя зi Святославом, по одну сторону волейбольноi сiтки, в командi за iхнiй факультет. З першого погляду Святослав фiзично нiяк не вирiзнявся, на ньому не було нiякоi «гри м’язiв»: подумалось – щось занадто йому виступати аж за факультет. Але то так здавалось до першого удару по м’ячу. Його майже метровi стрибки вгору з мiсця враз перетворили Святослава на лiтаючого над сiткою. А його потужнi удари в нападi з обох рук залишали розкритими роти вболiвальникiв. Де ж така сила береться в цiй звичайнiй постатi, в цих звичайних, без клубкiв м’язiв, руках. Прицiльнi невiдпорнi Святославовi удари в нападi з обох рук, обманнi рухи, блокування, непробивна гра в захистi, закрученi точнi подачi заставляли визнавати Святослава за лiдера команди, хоч i не вiн був ii капiтаном. Вiталiй достойно асистував Святославовi, гра якого викликала захоплення i десь трохи заздрощiв: перше – в жiночоi половини, друге – в чоловiкiв.
Добродушна посмiшка, високе чоло, розпашiле обличчя, вмите потом, скупана в потi коротка зачiска, не бачена ранiше воля у випнутих вилицях, переодягнули сприйняття Святослава в наших очах. Було зрозумiлим – це вже зрiла людина, за плечима якоi – два роки виробництва, працював токарем, служба в армii. Це вже зрiлий чоловiк, який не пiдведе нi в дружбi, нi в життi. Ми раптом побачили його на чотири роки старшим вiд нас, хоч наше трiо з Людмилою ранiше цього не помiчало. Зрозумiли, чому так мiцно невгамовний Вiталiй прив’язаний до Святослава. До того ж iх обох злютувало захоплення в аероклубi – планеризм. Я вболiвав-галасував, а Люда малювала.
В перервi мiж партiями Святослав пiдiйшов до нас, глянув на Людмилинi ескiзи – дитяча безпосереднiсть запанувала на його обличчi. Вiн побачив намальованi руки, руки, руки… Руки в мить удару, в мить блокування, в прийомi м’яча, – все настiльки рельефно i достовiрно, що наступила його черга дивуватися.
– Що це? – м’яко поклав вiн на мольберт.
– Це для душi.
Тiльки я i Вiталiй знали, що Людмила малюе у вечiрнiй художнiй студii; ми були зв’язанi словом – мовчати про це перед батьками. Навiть Святослав не знав про це. Вiн тiльки, як нiколи, вимовив: «Людмила – людям мила».
Ввечерi ми всi зустрiлись на хвилю в гуртожитськiй кiмнатi Людмили – чистiй, але з дещо мистецьким безладдям. Святослав якось по-новому глянув на заповнену Людмилиними ескiзами стiну над ii лiжком. Руки на ескiзах не лукавили, не обманювали, не лицемiрили, не пiдсиджували у своiй простотi, щиростi, вiдвертостi. Святослав дивувався, хоч i ранiше вже бачив ii малюнки. Святослава не залишало те, що вiн вперше побачив, як малюе Людмила. Кожен рух руки нiби зупинився i говорив сам за себе, не вимагав пояснення. Рука дитини – то зрозумiло, але i рука матерi, не просто жiнки, а матерi теж не вимагала коментарiв. Тут були i руки нiжностi, руки захисту, руки погрози, руки заперечення, руки втоми, руки надii…
Полiтики той перiод охрестили застоем. Безперечно, що талантам не було вiльготно, але у талантiв своя доля… Симоненко, Стус, Горська, Івасюк, Тютюнники життя поклали… але ж застiй вилiпив з Лiни Костенко – Лiну Костенко… Таланти часто потребують того, що не для людей: бар’ерiв i противлення. Жорстко, але така правда. Скiльки виросло свiдомих – це РУХ на перших своiх сходинах висвiтлив. А тепер до розперебудованоi епохи маразму куди там рiвнятися застоевi. На суетi та обдираннi розплодоносились вурдалацькi хащi бузини бузиновицькоi з гнучконосиками-скорпiонами, якi заглушують совiсть, якi смертельно жалять виколисане народом. Товчуться по мовi, по культурi, обпльовуючи генiiв народу, на землi якого виросли i паразитують. Вбивають тiло, паплюжать слово, напихають своею придуркуватiстю душу. Однiею Гандзею-цяцею… з пирогами хотiли б репрезентувати всю украiнську культуру; та ще й щоб Гандзя була у шароварах, i щоб навiть пирогам домалювати шаровари. Видихають в народi: «Цiлий вiк чекали Украiни… а вороги – хитрiшi». Лови мить насолоди, лови вiд життя сьогоднi, бо завтра буде пiзно… Мракобiсся!
Наше студентство було не застояним, хоч в атеiзмi душа томилася, але душi було дозволено в кулачок поплакати. Кiмнату Людмили ще не навiдували перебудовнi проблеми виживання – вистачало своiх проблем. Та поза всiм, Людмило, яка глибока твоя душа, якою ти будеш щасливою з Вiталiем! Диво вашого почуття настiльки сильне, що ви навiть пiдстав не даете одне одному для якихось непорозумiнь, не говорячи уже про ревнощi. Людмила одним своiм поглядом, повним глузування, наповал вiдшивала залицяльникiв, а Вiталiевi в голову навiть не приходило, що ще хтось з дiвчат е крiм Людмили. Кохання, любов – це вiрнiсть на рiвнi думок: без вiрностi, найперше у думаках, немае нi кохання, нi любовi, а е секс двох хвостiв пiд плотом. Та доля людини не в ii волi. Забуваемо…
Це все згадую постскриптум, а тодi ми просто жили молодiстю i радiстю. Разом iздили в Киiв, ми – з О-га, з древнього, дорогого серцю О-га, а Святослав пiдсiдав до нас у Кривинi. Хлопцi багато часу вiддавали спорту, я iнколи навертав нашу компанiю до музики. Людмила малювала – це було важливим для душi у нашому студентському кожноденнi. Хiба не залишилася в пам’ятi на всеньке життя «Прощальна симфонiя» Гайдна з погашеними свiчками в залi фiлармонii, хiба не залишилася чимось непроминальним прем’ера опери «Фауст» Гуно iз ролями Солов’яненка, Гнатюка, Пивоварова, Мокренка, Євдокii Колесник i Євгенii Мiрошниченко? Зрiдка вкраплювалося слухання неординарноi музики Вагнера з його безбожним «кiльцем Нiбелунга». Ми тодi не знали, що музику Вагнера любив Гiтлер, а в Ізраiлi вона негласно заборонена. Та нам та музика iмпонувала, а до полiтики ми не дотикалися.
А планерний спорт у хлопцiв став цiннiстю не вiд свiту цього, не всiм його оцiнити. Але вiн перiодично потребуе дуже великоi цiни. Пiсля четвертого курсу Вiталiй i Святослав поiхали на планернi тренування у Карпати… Вiталiя привезли у домовинi… З хаосу уламкiв Вiталiевого планера i мiсива його тiла, пiсля злополучного польоту, навiть не докопались до точноi причини аварii.
Святослав зобов’язав мене повiдомити про це горе Людмилу i берегти ii. Людмила перетворилась у сновиду серед бiлих днiв. Надто велика ноша болю упала на ii тендiтнi плечi. Тiльки ото канiкули дещо вiдтягнули розв’язку вiдчаю.
Намагаючись вiдволiкти Людмилу вiд трагiчного, ми обое iздили з нею в Почаiвський i в Корецький монастирi; поранена душа шукала зцiлення в Бога. Ходили по церквах, починаючи з церков О-га, намагалися вiдволiкти ii вiд цвинтарних думок, вiд могили Вiталiя, вiд ii кожноденних просиджувань бiля могили коханого, хоч i самим пекло. Нам здавалося, що кровотеча у ii пораненiй душi призупиняеться, хоча Людмилина душа билась об горе, наче чайка вiд втрати гнiзда з чаенятами. Тiльки Людмилi, мабуть, було ще гiрше, нiж тiй чайцi: нi одного кигикання, нi одного слова про Вiталiя пiсля непритоми на похоронi. Однi вiдвiдування цвинтаря i церков, а я з Святославом, хiба що тiнню по черзi снували за нею, боячись за неi. Ми навiть радилися з Людмилиними батькам чи не взяти iй академку, але вони зi своiм життевим досвiдом не згодились з нами, i це було правильнiшим. А Людмила мовчала i не дозволяла нам говорити про Вiталiя. Вiн для неi ще був живим, а ми мусили б тiльки згадувати про нього, хоч це i в нас болiло-пекло. Людмила мовчала.
Почався наступний семестр. У вихiднi, окрiм читалки, ми з Святославом снували за Людою, пiдсвiдомо чекаючи якогось нещастя. В один з вересневих теплих, але мокрих, киiвських вечорiв ми витягнули Людмилу на Хрещатик. Старалися розговорити ii мовчання, хоч в самих не один раз стискалося серце вiд пам’ятi про Вiталiя. Заговорившись, ми загубили те, як мовчазна Людмила вийшла з-за бар’еру, i так, як йшла, то так i пiшла навскоси по проiжджому, освiтленому вечiрнiми вогнями, Хрещатику. Тiльки коли заверещали гальма автомобiлiв i автобусiв, Святослав миттево збагнув ситуацiю, кiлька рухiв через бар’ер – i вiн вже тримав Людмилину постать у мiцних руках, пiд ще не вщухлий вереск гальм транспорту, котрий сунувся по мокрому асфальтi.
Пiсля того випадку Святослав вранцi проводив Людмилу на заняття i зустрiчав ii iз занять. Студенти iз ii групи турбувались про Людмилу в перервах мiж парами. Поступово Людмила втягнулась у навчання. Для Святослава i для Людмили – це був останнiй рiк навчання. У мене ж залишався попереду ще шостий курс.
Людмила знову пiсля кiлькамiсячноi чорноi перерви почала вiдвiдувати художню студiю: пояснення про незапланованi пропуски були з розумiнням прийнятi. Переддипломних кiлька мiсяцiв у Людмили були вкрай завантаженими, вона iх i витримувала вже без надриву. Тiльки нiяк я з Святославом не могли розговорити ii мовчазнiсть, але ми були задоволеними ii вiдновленою працездатнiстю. Людмила вже малювала, як ранiше, але замiсть рук з’являвся поламаний якимось змiщенням, якимось рухом, могутнiм вiтром, свiт. І тiльки залишалася неушкодженою маленька сон-трава, такою… Потрiбно бачити, яким може бути обличчя у цiеi квiтки. Обличчя це було iз болю, смутку, – iз приреченням.
Святослав закiнчив iнститут з червоним дипломом, що надавало йому право вибору мiсця роботи. Влаштувався в Рiвному на заводi високовольтноi апаратури в конструкторському бюро, яке через кiлька рокiв i очолив. Людмила отримала два дипломи: червоний – про закiнчення агрофаку академii, i другий – про закiнчення художньоi студii, що надавало iй можливiсть працювати художником-оформлювачем. Червоний диплом уможливив Людмилi влаштування по вибору – бiля батькiв, в О-зi, агрономом-насiнневодом в районнiй насiнневiй станцii.
В кiнцi серпня я поiхав навчатися: залишався останнiй курс медiнституту. А пiд кiнець вересня Святослав зателефонував, запросивши мене на свое весiлля iз Людмилою. На весiллi все було, як на весiллi, але пам’ять про Вiталiя була присутня. Та це нiкого не образило, менi здаеться, якби було по-iншому, то це образило б i Святослава, i Людмилу. А через повний час вагiтностi – 28 червня народився маленький Теофiл, перебравши собi iм’я вiд Святославового дiдуся. Батьки не могли натiшитися своiм первiстком i самi собою.
Теофiл рiс здоровим, радiсним, по-дитячому з кожним днем перевiдкривав для себе свiт, радiв усьому, на що натикався його пiонерсько-вiдкривацький дух. На нього молились, його любили, але розумно виховували обмеженнями. В чотири роки уже читав, щось конструював у своiй дитячiй спроможностi, не вилазив iз гаража, коли тато там мав якiсь клопоти.
Обжилися «москвичем». Отримали трьохкiмнатну квартиру в О-зi по лiнii роботи Людмили. Святослав iздив на роботу у Рiвне, пам’ятаючи потрясiння Люди, не бажав вiдривати ii вiд батькiв. Мав вiдрядження i по Союзу, i за кордон, але не обдiляв часом i сiм’ю. Висока зарплата, нерiдко – премii, цiкава творча праця, захоплення збиранням платiвок серйозноi музики. Людмила… понад усе – Людмила, синочок, друзi. Вiдчував себе наповненим людським земним щастям.
Благополучно склалося з роботою i в Людмили: пенсiонерка – директор насiнневоi станцii – мирно уступила молодiй колезi свою посаду i благословила, думалося, на щастя.
Рiвненський завод високовольтноi апаратури був вiдомий в Європi, в Африцi, в Азii, в Пiвденнiй Америцi своiми добротними трансформаторами, трансформаторними станцiями. Ринки вище названих частин свiту були пiдпорядкованими Рiвненському високовольтному заводу, Союзовi, з яким не мiг справитися, чи такий уже конкурентноспроможний, Захiд.
В цьому була i заслуга головного конструктора заводу Святослава Васильовича Бiлогая. Людмила не мала потреби мiняти прiзвища, хоч воно i дуже рiдко зустрiчаеться, але на цей раз побралися однофамiльцi.
З часу горбачовського красноговорiння-облудоварiння на заводi побувало багато iноземних делегацiй: однi дивувалися, другi завидували, третi – приглядалися. Прийшло свiтове визнання: вiдзнака «Факел Бiрмiнгема» за найкраще пристосування до ринкових умов з непереможною конкурентною спроможнiстю. Нiяких хмар, нiякого туману.
Але за спиною потужних виробникiв-заводiв i сiльськогосподарських комплексiв планувалось-готовилось роздержавлення, приватизацiя, акцiювання злодiйськими руками злодiйських свiтових i своiх вiтчизняних сил. Не обiйшла ця бiда iз нерозуму i пiдступностi i Рiвненський завод високовольтноi апаратури.
Спочатку завод став акцiонерним товариством з обмеженою вiдповiдальнiстю за долю трьохтисячного колективу робiтникiв, а пiзнiше – спiльним пiдприемством з якимось хирлявим, завшивленим промисловим австрiйським об'еднанням з Вiдня. Настав перiод, коли на захiд через прибалтiйськi порти щодругого дня поiхали-попливли украiнськi ешелони не тiльки з вiдходами мiдi, алюмiнiю, бронзи, латунi, а з «вiдходами» кольорових металiв iз новеньких двигунiв, з електролiнiй, iз невиходивших свое вантажiвок. То вже пiзнiше додались алюмiнiевi каструлi i сiтка загорожi городу баби Параски. Все переплавляеться в акуратнi злитки – i вперед. Все найкраще, що було в краiнi, «пiшли» на Захiд. Адже на чолопку цiеi афери фрондуе владоможна спiдниця, котра не вимовляе украiнською.
Завод, штучно обкарнаний вiд обслуговуючих пiдприемств своiми партiйними хапугами в симбiозi з капiталiстичними наiздниками, був доведений до загрози банкрутсва: понад половину акцiй перебрали «благодiйники» з Вiдня. Пiдприемство своiми руками навантажило i вiдправило новому хазяiновi автоматичнi лiнii найновiшоi технологii, про якi снилися Заходу тiльки сни. У них – зайнятi працею робiтники, у них – прибутки, а у нас – голодне безробiття, табачники з рабиновичами i дiрки вiд бубликiв… у шароварах.
Так, Святлослав, котрий якось забарився з надбанням червоного партквитка, став безробiтним, опинився поза революцiйно-реформаторською обоймою. Остання опора, остання надiя проiснувати для сiм’i Бiлогаiв канула в лету.
Син – в колонii, дружина вважаеться безробiтною, а тепер без утримання ще й голова сiм’i на додачу. Вважали, що бiда прийшла до них на годину, тимчасово, але це, виглядае, надовго, якщо для iхньоi сiм’i – не назавжди.
Бiлогаi пробували базарювати. В Понiнцi на картонно-паперовому комбiнатi накупляли зошитiв, в Полонному на фарфоровому – посуди, один раз поiхали в Польщу, другий раз – в Бiлорусiю, але з iхнiми людськими характерами виручки з торгiвлi ледь вистарчало на покриття витрат i дороги, не говорячи про вимученiсть i захирiлiсть здоров’я. Залишки продукцii спускали уже за безцiнь – аби живими добратися додому.
Людмила намагалася пiдзаробити своiми картинами. Але людям – не до мистецтва. Тодi вона направила всю свою силу на шiсть соток городу, на якому коптiла зранку до вечора. Святослав спочатку пiдзаробляв таксистом на власному «москвичi», але потiм цей кусок хлiба вирвала з рук дорожнеча на бензин i податки.
Святослав був порядним i законослухняним. Подався в Москву на заробiтки: будували котеджi «новим рускiм» i тим, хто стараеться осiсти на росiйськiй землi. Будували працiвниковi з iноземного посольства. До важкоi фiзичноi працi не звикати, рiзнi роботи виконував по вищому розряду, як i все в своему життi. Привiз за мiсяць рабськоi працi 550 баксiв. Хотiв ще пiдзаробити, збiльшити запас – по дорозi мiлiцаi все витрусили, пригрозивши на другий раз «вiдтрусити» i голову.
Святослав поiхав батрачити в Словенiю. За поденних десять долярiв хазяiн наказав працювати «як танки». Через тиждень повернувся з гострим перевантаженням серця – не тримався артерiальний тиск, непритомнiв. Лiкарня за два тижнi з’iла половину фiнансових запасiв. Бо ж безплатна медицина невигiдна, через неi такоi недостатньо швидко вимирають приреченi на вимирання.
Людмила билася об нужду, як риба об лiд, але нужда, як чорна мара, заповзала в хату, шукаючи все новi шпари безвиходi, затягуючи на розумi шнурок вiдчаю, затаiвшись, чекала свого часу.
З альтернативними перевиборами без альтернативи в Украiнi оголосили амнiстiю. Через два роки повернувся Фiля з сумновiдомих Климентовичiв, з колонii. Вихудлий, блiдий, з якимись гулями пiд пахвами i в паху з обох бокiв. Тiнь вiд колишнього хлопця, але для батькiв не тiнь – а iхнiй коханий син, що попав в бiду. Друзi, самi в екстремальних умовах, як тепер полюбляють говорити, допомагали, чим могли. Мати напозичала багато. Радять синовi мед, прополiс, пергу… За що iх купити? Вдома жаднi куска хлiба. Тримались Бiлогаi з останнiх сил. Продали «москвича», продали гараж. Тимчасово заткнули дiри, якi влада новоукраiнцiв так невтомно винаходить для кожноi украiнськоi трудовоi сiм’i. Боялись занепасти духом, знидiти, запаскуднiти.
Накiнець пiшла в село Кривин, котре пiд О-гом, проситись в колгосп на будь-яку роботу. Знайомий голова прийняв дояркою на ферму. Вислухавши колишнього керiвника районноi насiнневоi станцii, наперед виписав в рахунок заробiтку потроху цукру, борошна, ячмiнноi крупи, кiлька лiтрiв олii (бiльше нiчого не було в колгоспнiй коморi). Завтра на роботу, на ферму, – чекае 55 корiв, котрi ще якось дояться, бiльше пiд перебудовну агiтацiю, нiж пiд корми.
Встала ще в чотири ночi, намацала знайдену звечора одежу: джинси, бiлий i чорний халати, гумовi чоботи, якi iй служили в насiнневiй, i тихесенько, боячись розбудити домашнiх, вийшла з доми.
Моторошна нiчна темрява обняла худеньку постать Людмили Бiлогай, яка поспiшала, переживала, щоб не запiзнитись на ранкове доiння корiв. Добралась першою. Перевзулась в резиняки, натягнула джинси, одягнула доперебудовну куртку i зверху – чорний халат. Приступила до роботи.
Згорнула гнiй в решiтки транспортера, приготувала корми iз сумiшi сiчки, силосу i сiнажу, полила залишками меляси й сечовини, все це пермiшавши, накрила, щоб хоч трохи пiдпарилось. Приступила до чистки корiв. Змокрiла, як курча, витягнуте з води. Пiт заливав очi i чавкав у чоботях. Заким прийшли доярки, частину корiв з лави встигла почистити. Разом з доярками пiшла на пункт прийому молока, де в сусiднiй кiмнатi висiли доiльнi апарати, взяла два – i розпочала ранкове доiння. Як iй згодилось те, що, проходячи практику в колгоспi, коли навчалась в сiльськогосподарськiй академii, дуже часто допомагала хазяйцi, в якоi була на квартирi, i котра працювала дояркою.
В корiвнику – двiстi двадцять корiв. Працювало чотири доярки, а тепер, з приходом Бiлогай, буде пiдмiна. Навантаження на кожну з них – п’ятдесят п’ять корiв. Перерва, i вечiрне доiння. Всi думки – бiля сина, як вiн там. Увечерi на молоковозi добралась до О-га.
Помилась, зготувала вечерю для сина i чоловiка i впала знесилена в лiжко. Завтра – повторення вчорашнього. Дiвчата по роботi вкладали в сумку грiлку з молоком. Брали всi. Не платили iм бiльше десяти мiсяцiв. Розраховувались продуктами, послугами, навiть гноем для здобрювання городiв. В селi мало хто той гнiй брав. У кожного були корови, свинi, телята, птиця. Проблем не було з гноем, бо тепер модним стало держати i коней.
З часом Людмила помiтила нехлюйське ставлення завiдуючого ферми до всiх i до всього. Завжди похмурий, сердитий, замкнутий, нiби вiдробляв панщину. П’янство iздових, сiчкарiв призводило до перебоiв з доставкою кормiв. Бруднота в перемiшку з байдужiстю i звичною лайкою стала вiзиткою цiеi роботи. Працюючи, як каторжнi, без вихiдних, без заробiтньоi плати, без будь-якоi уваги держави i ii керiвництва усiх рангiв зверху донизу, уже самi видавали задрипану байдужiсть, замусолене «на все ложили» i… зненависть до всiх i до всього. Нiякого зацiкавлення, iнтересу до працi i, здаеться, до життя. Надперевтома на роботi, робота по необхiдностi вдома, роблять iх сварливими, закатованими, змученими, гiрше всяких рабiв. Чого варте постiйне вiдключення електрики в часи вечiрнього доiння? А в той час вздовж i впоперек усiеi Украiни гонять товарняки-порожняки. Бо, видко, нiкуди струму дiвати. Державнi мужi усiх щаблiв неначе на передпiдготовцi були у Потьомкiна. Гачконосi цивiлiзатори намiтили-таки розп’ясти Украiну, таки на цей раз доконати ii бiдолашну до кромiшноi темряви, таки доголодоморити ii народ до реченця.
Свiт немилий тим дояркам, умитим потом, засмердженим гноем i силосом, зачуханим, затурканим злослiв’ям iздових. Вони, як вечiрнi привиди, повертались додому, прихопивши з ферми хто що змiг. Втягнувшись в ярмо, зцiпивши зуби, наче зомбована, Людмила старалась робити роботу не гiрше вiд iнших, у вiльнi хвилини олiвцем на чому попало, на якихось клаптях паперу малювала портрети доярок, iздових i тут же тi малюнки роздавала. Вони ii полюбили за простоту, за волю боротися зi своею бiдою, за доброту.
Святослав, дивлячись, як вибиваеться з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум i руки видавали на заводi унiкальнi цiннi речi, котрим не було аналогiв у свiтi, а сьогоднi вiн сохне, чорнiе, але не розкисае. Серце не давало фiзично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нiкому не потрiбною. А як iншим? Його знайомий п’ятидесятилiтнiй конструктор вертикального зльоту бойових лiтакiв для вiйськовоморськоi авiацii Союзу став замiсником бiзнесмена у фiрмi з шести осiб по перепродажу базарного барахла. Воiстину мудрiсть мудрих цього свiту посмiяна: ледачi нездари iз кримiнальним натхненням i досвiдом стали злодiями-владоможцями наверху i викинули всi таланти на смiтник, щоб очi не кололи своiм розумом.
Все зупинилось, все перевернулось. Безтолоч iздить на Гаваi, – iнтелiгенти риються бiля ящикiв з смiттям. Господи! Звiдки ця напасть на райську, найбагатiшу своiми чорноземами краiну в свiтi?!
Працюючи дояркою бiльше пiвроку завжди спiтнiлою, перегрiтою на протягах, Людмила застудила бронхи. Злягла в лiкарню, через брак грошей на лiки, недолiкувалась, вийшла на роботу. Не минуло i мiсяця, як дiстала запалення легенiв, на яке нашарувалися бронхоспазми, якi перейшли в справжню ядуху з класичними ii нападами: важким диханням зi свистом, кашлем, посинiнням. Недолiкувалась знову. Вийшла на роботу. В третiй раз ii напiвживу швидка допомога забрала просто з ферми i завезла в райлiкарню О-га. Бiльше дояркою працювати вже не змогла. Єдиний дохiд сiм’i закрився, прихлопнувся, як вiко домовини на цвинтарi.
З’явився час, якого так вiчно не вистачало. З’явився час розглянутись навколо. Людмила побачила якусь незвичайнiсть в синовi: блискучi очi, незвично швидкi рухи, галопуюча поверхнева мова. Спочатку кiлька днiв не могла збагнути, що це в синовi з’явилось, хоч зрадiла, що його замкнутiсть пройшла, що вiн виходить в мiсто, що начебто в нього з’явилися друзi. Але туман швидко розсiявся, i Людмила вжахнулася вiдчуттю поразки-ров’язки. А подих трагедii накочувався невтримно, наче нiч, хоч у тих подiях тiльки вечорiло за несусвiтньою працею, за несусвiтнiми клопотами залишитися на плаву виживання. Увертюра трагедii закiнчилась, трагедiя розпочиналась.
А по брехунцевi вистрибував, безпардонний реп, здавалось, розрепав усi людськi долi. Реклама бiснувалась: купiть оптом, купiть вроздрiб, купiть, купiть… Купiть Берiша, купiть Бiтнера, купiть мультiтабс! Якоi тiльки холери не пропонують перемученому украiнському народовi: вiд затички до… до кляпа в рот, щоб конали беззвучно.
Хтось iз знайомих, зайшовши, залишив купу киiвських газет. Людмила механiчно гортала мерзоту людського падiння. На кожнiй сторiнцi глузування з усього людського i возвеличення iнстинктiв до рiвня чотирилапих. Глузування з вiри, з любови, розпаношилась порнографiя, якiй не вистачило тiльки акту дефiкацii. Мудрiсть, розум в цьому кровожадному свiтi стали надважким навантаженням. Вурдалак, захований пiд «бузину», обпльовував весь украiнський народ, паплюжив усе украiнство, все украiнське. Полiтичновладоможнi послiдовники плямолобого архiтектора одягнули на себе слов’янськi не iхнi прiзвища. Їхне минуло столiття, iхне наступае столiття. Земля виходить на свою завершальну, трагiчну орбiту.
Геенною огнненою для Украiни стали голодомори, вiйни, ГУЛАГ. Але тепер вони перебудовують Украiну у пекло, в якому навiки зникло б навiть ii iм’я. Вони – це з чистоi лiнii ненавистi швондери, котрi ненавидять ii за традицiйне християнство, за найбагатшу землю на свiтi, i свою ненависть успiшно матерiалiзували на голови украiнцiв в двадцять-проклятому столiттi.
Бузить вурдалак-бузина чистоi лiнii, в якiй завелося шоу гнучконосикiв-скорпiончикiв, розсексилась Верка Смердючка iз хамством все тiеi ж чистоi лiнii зневаги до слов’ян, до украiнцiв. До тих принявкались i своi березневопородистi кицi, котрi за свою голубу блювотину, за свое громадянське гультяйство хочуть вхопити чим побiльший кавалок ковбаси. А вже «ябко вiд ябка» виставляе на пiв-Украiни свiй неугомоний порнокачан, – бачить в цьому найнагальнiшу потребу конаючого украiнця. Бузина бузиновицько бузить дефектомовно, широкорото, крупноварго. Бузить бузина чистокровно вiд симбiозу iз розами чи то люксембургськими, чи то хозарськими. Та то iхня функцiя, то iхня природа i порода, то iхнiй смисл iснування в урiвноважуваннi свiтла темрявою, збоченою до тваринного iнстинкту з iхнiми фрейдами-фройдами, з iхнiми марксами, з iхнiми комунiстично-нацистськими гессами. Ксенофобiя, мiзантропiя, расизм часу революцiонерiв-реформаторiв приреченi вiдгонити бузиною бузиновицькоi чистоi лiнii безбожжя, деградацii, мракобiсся.
Руйнування моралi, руйнування сiм’i, руйнування суспiльства, руйнування вiри та атеiзму у сатанiзм – це генний код голубого поеднання бузини iз все тими ж розами: так було, так е, так буде до повного виродження людини, зродженоi по образу i …
