скачать книгу бесплатно
Наталена Королева
Христина Юрiiвна Венгринюк
Знаменитi украiнцi
Недаремно украiнську письменницю Наталену Королеву (1888–1966) вважають найекзотичнiшою постаттю у нашiй лiтературi. Їi життя – чудова пiдстава для створення захоплюючого серiалу, де е все – таемницi мадридського двору, королiвськi iнтриги, велике кохання, карколомнi военнi пригоди i майже злиднi в останнi роки…
Вона народилася в мiстечку Сан-Педро де Карденья в Іспанii в графськiй родинi. Мати померла при пологах, а батько просто кинув дитину. Тому дiвчинку виховувала бабуся, а коли вона померла – тiтка. Наталена знала багато мов, а своi твори почала писати французькою. Те, що вона стала саме украiнською письменницею, е заслугою ii другого чоловiка Василя Королiва-Старого, який наполiг, щоб дружина писала украiнською.
Широке визнання i популярнiсть Наталенi принесли збiрка легенд «Во днi они» (1935), повiстi«1313» (1935), «Без корiння» (1936), збiрка оповiдань «Інакший свiт» (1936), повiстi «Предок» (1937), «Сон тiнi» (1938), «Легенди старокиiвськi» (1942–1943). Пiсля вiйни у Чикаго випущено ii повiсть «Quid est veritas?» (1961), завершену ще в 1939 роцi У радянськi часи творчiсть Королевоi була заборонена через наявнiсть у ii доробку релiгiйних текстiв з евангельськими мотивами, на християнську тематику та про людську, мирську духовнiсть. І лише пiсля проголошення незалежностi Украiни вони були опублiкованi.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Христина Венгринюк
Наталена Королева
© Х. Ю. Венгринюк, 2020
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009
Вiд автора
«…яка болiсть, яка страшлива болiсть вiдiйти з цього свiту, не написавши сторiнки, саме тiеi, що ii хотiлося написати…»
(з приватного листування Н. К.).
Наталена Королева прийшла в мое життя дуже мiстично i незабутньо. Коли ранiше чула про подiбнi iсторii, то була переконана, що це все вигадка i нiчого подiбного з земними людьми не може траплятися. Але пiсля мого сакрального знайомства з Наталеною мене тепер важко чимось здивувати.
З 2004 по 2009 роки я навчалася на фiлологiчному факультетi на спецiальностi украiнська мова та лiтература. Нам, студентам, дiставалося добряче, бо треба було фактично вчити двi спецiальностi одразу, а читати доводилось стiльки, що просто були тижнi, коли буквально вивчалося i десять романiв на тиждень, якi потрiбно було не лише прочитати, а й записати iхнiй короткий змiст у так званий читацький щоденник. Усi студенти iнших, особливо технiчних факультетiв, робили своi домашнi завдання за кiлька годин, а фiлфакiвцi завжди ходили втомленi та невиспанi. Тому, завжди згадуючи про Наталену Королеву, я досi не можу зрозумiти, як вона пройшла повз мене, або я повз неi, але в унiверситетськiй програмi ми не зустрiлися. Власне, вона i не була в основному вивченнi, а у факультативному, i це едине, що може пояснити, чому я ii не читала ранiше. Я дослiджувала сучасний процес, шiстдесятникiв та постмодернiстiв. Почала писати дисертацiю теж за творчiстю шiстдесятника, але пiсля одного вiднайденого листування розчарувалася в об’ектi свого дослiдження так, що просто не змогла бiльше повернутися до нього. Минув рiк, i я зрозумiла, що морально не можу продовжити дослiджувати цього автора, хоч вся теорiя й методологiя були вже написанi.
Однiеi червневоi ночi на свiтанку я прокинулась вiд сну, де долоня Творця простягала менi книжку, i голос сказав, щоб я не журилася, а дослiдила цю письменницю, i все буде добре. На книжцi було написано: Наталена Королева. Я настiльки була вражена i стурбована, що прокинулась i вийшла на балкон. Пiд ногами стояли десятки ще нерозiбраних коробок з непотрiбними книжками, якi напередоднi знайомi подарували моему батьковi, знаючи, що я збираю бiблiотеку. Сонна i страшенно занепокоена, я почала розкривати коробки i дивитися, хто ж в них е, обкладинки старих видань майже не вiдрiзнялися одна вiд одноi, i доводилось iнодi й вiдкривати першу сторiнку книжки, щоб побачити, хто ж автор i який це твiр. Серед усiх тих сотень книжок була одна зовсiм не схожа на iншi – «Предок» Наталени Королеви, з усiма ii головними повiстями – «Сон тiнi», «1313», «Предок» та збiрка «Легенди старокиiвськi». Я взяла книжку до рук i бiльше не могла вiд неi вiдiрватися, так само, як i вiд Наталени. Їi бiографiя виявилася ще цiкавiшою, нiж ii надзвичайна творчiсть, i менi постiйно болiло те, що авторка залишаеться такою непоцiнованою та на маргiнесах читання. Чи було легко ii дослiджувати? Нi, було дуже складно, вона часом не прочитувалася, була надто багатозначною, надто глибокою та складною. Але це Наталена Королева, i з нею не могло б бути по-iншому. Чи було легко захищати дисертацiю, присвячену ii життю та творчостi? Було надзвичайно важко, бо мало хто мiг зрозумiти мене, чому я про ii душу говорю бiльше, нiж про ii тексти. Бо ж ii писання таке безкiнечне i мае стiльки рецепцii, що на осмислення всього можна було б використати ввесь папiр свiту, аби розкодувати бодай одну ii повiстину. Але що це була за людина! Людина, котра могла все i нiчого не боялася, генiй, якого звiдусiль проганяли з першоi секунди ii народження, серце, яке не витримувало так сильно любити свiт. Наталена Королева часом не пiддавалася – не лише менi, а й багатьом iншим дослiдникам, щоб ii можна було насправдi зрозумiти, розшукати, вивiльнити тi слова, якi вона писала для всiх нас. Я вдячна iй безмежно, що вона знайшла мене, наснилася менi, що не засумнiвалася в моiх умiннях i просто довiрилась. Спершу були довгi роки дослiджень, сам текст дисертацii, захист, а тепер буде i ця книжка. Я знаю, що це звучить шалено i дивно, але це правдива мiстика, яка зi мною вiдбулася, i я неймовiрно тiшуся, що можу цим подiлися, а найбiльше – що можу розказати про Наталену Королеву.
В академiчних дослiдженнях авторки не вистачало життя, реальноi людськоi рецепцii, бо Наталена це не лише переказ Євангелiя, вона – довга, безкiнечна дорога душi. Щонайперше – душi.
Справжне щастя – це жити непомiтною, прихованою, як квiточка у травi.
І не тiльки для себе, думаючи тiльки про себе.
Наталена Королева
У сучасному свiтовому лiтературному процесi перманентно простежуеться поява нових тенденцiй, експериментiв iз формами та стилями, викристалiзовуються новi iмена. Особливо важливо при цьому не втратити тих, хто заявив про себе ранiше, чий внесок на лiтературнiй нивi не е достатньо дослiдженим через низку причин, у тому числi й полiтико-iдеологiчого характеру. Особливо актуальним це е в контекстi розвитку украiнськоi лiтератури, адже творчiсть багатьох украiнських письменникiв упродовж десятилiть замовчувалася, а то й заборонялася через полiтичнi, нацiонально-етнiчнi, релiгiйно-конфесiйнi, iдеологiчнi позицii. Пiсля проголошення незалежностi Украiни почали формуватися новi й заново розвиватися вже iснуючi ранiше науковi школи, в рамках яких проводяться дослiдження мало знаних широкому загалу авторiв i iх творiв. Це мае iстотне значення як для iнтенсифiкацii лiтературного процесу в Украiнi та ii якiсного переосмислення, так i для популяризацii украiнськоi лiтератури в читацьких колах. Так само i Наталена Королева залишилась недотворена, недолюблена, недослiджена, i заслуговуе гiдноi оцiнки i повернення.
У радянськi часи творчiсть Наталени Королевоi була заборонена через наявнiсть у ii доробку релiгiйних текстiв iз евангельськими мотивами, на християнську тематику та про людську, мирську духовнiсть. Ще однiею причиною для заборони друкування Наталени Королевоi була участь ii чоловiка, Василя Королiва-Старого, в нацiональних рухах, його громадська дiяльнiсть та активнiсть у створеннi Центральноi ради. Цi фактори й спричинили замовчування ii спадщини, про яку прихильно вiдгукувалися сучасники (В. Щербакiвський, Є. Маланюк, М. Садовий, О. Кандиба (Олександр Олесь) та iншi). Поодинокi позитивнi рецензii належать перу М. Пiдлужного, В. Безушка, М. Гнатишака, Л. Граничка, П. Ісаiва, високо поцiновували ii твори Л. Бурачинська та Г. Костельник, а О. Копач уклала й опублiкувала листування з Наталеною Королевою. На жаль, такi iсторико-лiтературнi спроби не розкривають уповнi гранi творчого свiту письменницi. Незважаючи на те, що в останнi два десятилiття дослiдники почали активно освоювати спадщину Наталени Королевоi (до евангельських тем i мотивiв та проблеми сакрального в доробку авторки зверталися В. Антофiйчук, І. Набитович, І. Остащук, Ю. Мельнiков та iн.; про iсторичнi повiстi та трансформацiю античних мотивiв та образiв писали К. Буслаева та А. Усатий; І. Голубовська здiйснила спробу осмислити творчiсть Наталени Королевоi в контекстi розвитку украiнськоi лiтератури першоi половини ХХ ст., а дослiдники Н. Мафтин та О. Баган – у зв’язку з iдейно- естетичними «знаками» доби), все ж сьогоднi можна говорити про необхiднiсть залучення до аналiзу як художнiх текстiв, так i самоi бiографii письменницi iнших, досi не апробованих наукових пiдходiв, зокрема постструктуралiстського.
Сучасна украiнська критика та фiлософiя звикли класично розглядати художнi твори, лише почасти звертаючись до життевого шляху автора, а частiше оминаючи найпiкантнiшi моменти життя творця – щоб не затьмарити його бiографiю. Це стосуеться не лише окремих праць iз лiтературознавства, а й проблем шкiльноi програми загалом, де Т. Шевченко виступае лише як крiпак, Леся Украiнка все життя потерпала вiд власноi хвороби, а І. Франко був «вiчний революцiонер», який не знав рiзницi мiж революцiею i трьома музами, яких кохав. Часто на конференцiях постае питання, що робити зi шкiльною програмою, щоб не вiдбити любов до лiтератури, а прищепити. Є можливiсть переглянути твори основноi програми й урiзноманiтнити викладання урокiв украiнськоi лiтератури, але ж i не в цьому основна проблема. Украiнцi не можуть змiнити свiй внутрiшнiй код, вийти iз системи i побачити, що насправдi час структури минув. І як би вдало К. Левi-Строс не намагався пояснити, що вся пiрамiда всесвiту в стилi картонного будиночка може цiлком добре iснувати, все одно прийде перiод чомусь новому, що зламае цю структуру. А единою вiдповiддю на цю змiну е те, що час рухомий. Тобто для вивчення можна запропонувати iншi, хоч i маргiнальнiшi, але цiкавiшi тексти авторiв.
Одним iз найперших, хто вiдчув потребу в суспiльних змiнах, став фiлософ Ж. Деррiда. Вiн лише запропонував вийти зi структури, розвалити ii i означити центром те мiсце, де перебуваеш «ти». Досить велику теоретичну частину було присвячено аналiзовi позицiй фiлософiв-структуралiстiв i постструктуралiстiв, тому в цьому пiдроздiлi звертаемось до украiнськоi лiтератури та лiтературознавства, щоб простежити рiвнi маргiнального саме в украiнськiй лiтературi. Хоча вона завжди й перебувала на маргiнесi, однак досi е мало дослiдженою i мало перекладеною. Історично склалося так, що бiльшiсть вартiсних текстiв були забороненими та не друкувалися. Радянська лiтература приховувала все найкраще, що було створено украiнськими письменниками, а сотнями тисяч примiрникiв видавалися автори, якi були потрiбнi лише для прославлення влади, або ж щоб цiй владi не шкодили своiми творами. Можемо пригадати лише П. Тичину, О. Довженка, Ю. Яновського, В. Дрозда, якi були надзвичайно талановитими авторами, але часто змушенi були писати те, що пасувало верхiвцi.
І лише пiсля проголошення незалежностi Украiни творчостi Наталени Королевоi почали придiляти бiльше уваги. З’явилися першi науковi працi про неi, були опублiкованi тексти, якi ранiше не друкувалися. Найпоширенiшi дослiдження про творчiсть Наталени Королевоi базуються на особливому ставленнi письменницi до релiгii, Бiблii та духовностi, до iнтерпретацii авторкою Євангелiя та легенд. Однак, звертаючись до ii спадщини загалом, можна зазначити, що сакральний первень ii творiв простежуеться не лише в християнсько-католицькому канонi, а й у не надто близьких до релiгiйноi тематики текстах, досi не дослiджених повною мiрою. Тому й iснуе нагальна потреба глибшого аналiзу та осягнення змiсту ii доробку i вiдкриття його нових аспектiв, розставлення смислових акцентуацiй не лише релiгiйного характеру.
Важливим е те, що яким би не було змiстове ядро творiв авторки, вся ii творчiсть виписана добром i щирiстю. І хоча тексти Наталени Королевоi часто позбавленi динамiки, iх кiнцiвка завжди «вибухае» i залишае багато часу на роздуми, що е особливо актуальним в умовах постмодерного суспiльства сучасного глобалiзованого простору. Навiть у найменшому художньому текстi цiеi багатогранноi письменницi вiдкриваеться ii справжня европейськiсть, що е також важливим для сучасного лiтературного процесу в Украiнi, яка намагаеться рухатися за европейським вектором розвитку.
Шляхами i стежками життя
Життя Наталени Королевоi не могло не вплинути на подальший розвиток ii як письменницi, на ii формування, а пiзнiше стало основним об’ектом для ii творiв. Ви самi побачите, наскiльки надзвичайним, багатобарвним та цiкавим був ii життевий шлях, скiльки пригод спiткало ii, скiльки вдалося пережити втрат та розпачiв, наскiльки сильними були ii захоплення i як вона переживала розлуку та постiйнi терзання того, що не могла вiднайти у свiтi свое корiння та едину Батькiвщину. Всi книжки, написанi авторкою, – автобiграфiчнi, хоча, якщо не знати життепис письменницi i читати ii книжки як звичайнi художнi тексти, можна цього не зауважити, а вже у глибших дослiдженнях Наталени Королевоi ми бачимо, що вона завжди писала про чужинця, тобто про себе. Письменниця духовно i ментально «заходила» у Книгу Книг, ставала одним цiлим з Писаннями, вивчала все там, запам’ятовувала, аналiзувала, розкладаючи Слово Боже на рiзнi молекули, витворюючи з нього нове творiння, занурювалась у новi релiгiйнi течii, подорожувала, щоби прийняти це життя, яке з першоi хвилини було не надто справедливе з нею. Авторку не цiкавили простi земнi речi, вона захоплювалися прокаженими, божевiльними, намагалася зрозумiти Понтiя Пiлата, вважала його своiм предком i, зрештою, навiть хотiла виправдати його. Це i е злам структури, це i е «iнакшiсть» у реальностi, це i е та маргiнальнiсть, яка нiкому не приносить шкоди. Бiльшiсть ii текстiв були здебiльшого втечею самоi себе у вiру, в сакральне. А самотнi часто бiжать у духовнiсть i в мистецтво. Наталена Королева абсолютно рiзна у текстах i в життi – от, власне, в цьому також полягае ii бiнарнiсть.
Вона народилася 3 березня 1888 року в Іспанii, в мiстечку Сан-Педро де Карденья бiля Бургоса. Упродовж життя майбутня письменниця мала кiлька iмен, якими до неi зверталися рiднi, – Ноель, Кармен, Естрельiта, Наталена.
Мати померла при пологах, коли дитина з’являлася на свiт. Психологи поклали десятилiття, щоб дослiдити цей травматичний вплив на подальше життя Наталени. Такi немовлята, якi вiдiрванi не так вiд об’екту годування, а вiд того, що для них е цiлим свiтом, одразу потрапляють наче в чорну дiру, бо, в психiчнiй мiрi, позбуваються i життя. Дiтки, яких доводилося вiдлучати вiд матерi через обставини, пов’язанi з хворобою або взагалi зi смертю мами, мали травматичнi наслiдки. Уявiть – у малесенького створiння немае нiкого бiльше, адже нi батько, нi бабуся, нi годувальниця не могли замiнити зв’язок з мамою. Простежуючи те, як Наталена жила i творила, можна зробити висновки, що цей страшний випадок не лише змiнив ii життя, але й залишив непереборний бiль до останнiх днiв. Такi немовлята, матерi яких помирали при пологах, вважалися «iншими», i iхнiми матерями-годувальницями були чужi жiнки. Мати письменницi походила зi шляхетського i давнього кастильського роду грандiв Лясерда (Лячерда) де Кастор Мединаселi (Медина Челi): Марii-Кляри де Кастор Лясерда (Лячерда) i Мединаселi (Медина Челi) Фернандес де Кордоба i Фiгероа. Батько – польський граф Адрiян-Георг Дунiн-Борковський. Батьки Наталени, будучи з абсолютно рiзних площин свiту, зустрiлися в мiстi Баярриц (Францiя), покохали одне одного, а спiльне майбутне продовжили в маетку дружини в Іспанii. Дiвчинцi при хрещеннi дали iм’я Кармен-Фернандо-Альфонса-Естрелла-Наталена.
З одних джерел ми бачимо, що батько Наталени дуже важко переживав втрату дружини, вважаючи доньку винною у смертi коханоi, хоча iншi говорять про те, що стосунки мiж батьками не були зразковими, з iхнього дому часто можна було почути сварки, але це не було причиною вважатися iм поганою сiм’ею. Проте батько пiсля народження доньки та смертi дружини довгий час залишався осторонь неi, наче нiс тягар, образу, не усвiдомлюючи, як сильно цим ранить власну доньку. Письменниця вiдчувала це i важко проживала у свiдомому вже життi. Текст «Опiкун» вони присвятила своiй особливiй життевiй ситуацii, своiй «вiдкинутостi». Важкий та сумний час проживала сiм’я Наталени, коли вся родина з’iхалась i на поховання матерi i хрестини самоi дiвчинки. Батько навiть не хотiв, щоб немовля було на похованнi матерi. «Кларiта пережила всього чотири години народження своеi дитини. Батько на похоронi не хотiв анi бачити своеi доньки. – Погляд на неi шарпае менi серце! Нагадуе смерть Кларiти… – І вирiшив вiд’iхати до Індii». Коли починалися розмови, хто буде дивитися за маленькою Наталеною, то батько навiдрiз вiдмовився, мовляв: «– В кожному разi не я, бо це дiло жiноче. Якби ще був син! Але – дiвчина? Вона не може анi продовжити мiй рiд. Вийде замiж, змiнить прiзвище й буде чужа… Чужа мойому роду, чужа менi… Вона вже й нинi менi чужа». Батько шаленiв i репетував далi: «– Не нагадуйте! Бодай би та дитина нiколи не народилася!.. Нi, нi! Нiколи не буде вона менi близькою, не хочу ii знати, не хочу ii бачити!» Цiкаво, чи знала Наталена, що насправдi батько так вiдмовлявся вiд неi, чи домислювала, виливала так свiй бiль, а можливо, хотiла навiть показати, як батьковi в той час було нелегко i як вiн мало не втрачав вже здоровий глузд.
Знайомство Наталени Королевоi з Украiною вiдбулося одразу пiсля народження. «Вирiшено було, що бабуня вiзьме з собою малу внучку та ii мамку, молоду кастiльянку Санчу Молiна. Матиме внучку у себе, аж доки iй не сповниться шiсть лiт. Тодi вуйко Еугенiо приiде по Карменсiту, забере ii додому, до Еспанii, щоб виховати ii, як знайде за вiдповiдне». Жiнка, яка поiхали з ними i повинна була замiнити Наталенi маму, мала також трагiчну долю – «…чоловiк ii – молодий, повний сил селянин – загинув, рубаючи старi дерева. Його придушило падаючим стовбуром. Вдова лишилася з кiлькатижневою дитиною, хлопчиком, який незабаром вмер. Казали, що тому, що мати дуже плакала та вбивалася по дружинi. Санча була в одчаi. Коли ж довiдалась, що в родинi де Кастро шукають мамку до сирiтки, приголосилась. Їй жаль було сирiтки, позбавленоi матерi. Присягалась, що буде сирiтцi за рiдну матiр, бо сирiтка замiнить iй ii дитину». Насправдi ж ця жiнка померла через пiвроку.
Першi чотири роки Наталена провела в маетку Великi Борки на Волинi. Спершу ii нянькою була iспанка, а по смертi ii замiнила чешка Гата. Ноель (так називали майбутню письменницю) знайшла спорiднену душу, якою опiкувалася ii бабуся Северина, – сирiтку Марусю. Двое дiтей, якi були позбавленi батькiвськоi любовi, вiдчувши тепло одне одного, пронесли його далеко за межi дитинства. Дiвчатка товаришували i не вiдчували якоiсь соцiальноi нерiвностi, дiти собi як дiти. Маруся навчала Наталену багатьох речей, яких та не знала, i подружка все бiльше та бiльше закохувалася в украiнське.
З бабусею Севериною у Наталени Королевоi пов’язано дуже багато згадок – дiвчинка любила простих веселих людей, а Северина могла завжди розповiсти казку чи смiшну iсторiю. Рiдна ж бабуся Наталени, Теофiла, не пiдтримувала це спiлкування, вважаючи, що дитина повинна черпати все найкраще вiд поважних людей. Але дiвчинка любила спiлкуватися з рiзними людьми, i найбiльшим ii бажанням було те, щоб Маруся жила з нею, була iй за сестричку.
Бабуся Теофiла померла до того, як Карменсiтi виповнилося шiсть рокiв. У бабусi iй було несолодко, бо та хворiла, не сприймала свiтла, тому вдома постiйно було темно, як у гробницi, повiтря завжди було сперте, бо старша панi боялася протягiв через ревматизм. Наталена жила у свiтi, який вже помирав, вiдходив, бо iх оточували такi ж кволi приятельки бабусi, як вона сама. Пiзнiше письменниця казала, що iй i там мiсця не було. Дитинi не можна було нi бiгати, нi гратися, нi смiятися, бо це все тривожило хвору бабусю. Про Наталену дбали добре, але вона не мала нi до кого притулитися, нi погратися, як звичайна дитина в ii вiцi.
Передчасна втрата рiдноi бабусi викликала у родинi велике занепокоення: що робити з дитиною, куди ii прихилити, адже дядько Еугенiо тодi працював в Римi, тому не змiг би дбати про неi. Тому у 1893 роцi Наталена Королева опинилася в монастирi-пансiонi Нотрдам де Сiон на французько-iспанському прикордоннi. Там навчалися дiвчатка з шести рокiв, а Наталенi було лише п’ять, вона приедналася до навчання, але головна програма почалася в неi пiзнiше. Найбiльше ii захоплювало «Святе письмо стародавнiх», тобто старогрецька та староримська мiфологiя. В кляштор до Наталени нiхто не навiдувався, окрiм вуйка-теолога, навiть на свята ii нiхто не забирав.
У цiй великiй родинi була також тiтонька Інес, двоюрiдна сестра ii матерi, але вона не могла опiкуватися Наталеною, бо ще навчалася. Але коли дiвчинцi було вже десять рокiв i потрiбно було залишити кляштор, до неi приiхала саме тiтка Інес, яка щойно вийшла замiж. Вона хотiла хоч трiшки показати Наталенi свiт. За умовою забрати дiвчинку повинен був дядько Еугенiо – як ii опiкун. Проте 1898 року таки Інес забрала племiнницю.
Вони вирушили разом у мандрiвку до Аахена, як мрiяла Наталена. Тiеi мандрiвки вони також навiдалися до дядька Еугенiо у Рим, i дiвчинка була цим неймовiрно вражена, особливо через свое захоплення мiфологiею та iсторiею. «Вступили до вогкоi пiтьми катакомб. Тепер Естрельiта зрозумiла, чому Рим – Вiчне мiсто. Вiчне не вiчнiстю своiх будiвель, але вiчних, не якi вiдживають в уявi того, хто, входячи сюди, несе власне серце, як свiтло катакомбового «лiхтаря» – який оживлюе той давноминулий свiт».
Уже в десять рокiв Наталена знала п’ять мов, а також iншi науки вивчала з захопленням та цiкавiстю, з дитинства тяглася до знань та нового. Вона вважала: «доки латинськi слова в’язатимуть ii з героiчним минулим, вона нiде i нiколи не буде самiтня. Це – мова ii далеких, дуже далеких предкiв…»
Саме пiсля всiх поiздок тiтка Інес наполягла, щоб Наталена залишилася в них, а не жила далi в кляшторах чи монастирях. Проте дiвчинка завжди почувалася вiдкинутою та зайвою, про що часто потiм згадувала у власних творах. Письменниця в автобiографii часто з сумом говорить про те, що батько не хотiв навiть бачити свою доньку i носив портрет покiйноi дружини дванадцять чи чотирнадцять рокiв пiсля ii смертi, навiть коли одружився вдруге. Отже, Наталена Королева ще при народженнi втратила зв’язок iз матiр’ю, не всмоктавши рiдного з молоком. І ця карма «iншоi» супроводжувала авторку все життя. З 1899 року майбутня письменниця жила у Мадридi з тiткою Інес, завдяки якiй мала можливiсть перебувати при королiвському дворi. Саме там вона близько познайомилась з майбутнiм королем Іспанii Альфонсом ХІІІ. Хлопчик був дуже простим, i мати його надзвичайно переживала, що йому не вистачае гордостi та усвiдомлення своiй пожиттевоi мiсii. Будучи у гарному настроi, вона просила Наталену навчити його «пихи».
«Бiльшiсть його вихователiв намагалися виховати його в дусi, милому королевi. Мучили його дотримання всiх правил етикети, нудили безкiнечними оповiданнями про величнiсть еспанських володарiв. Але мети своеi не досягали. Перше враження, яке зробив на Наталену малий король, було таке, що блiдий худенький хлопчик з надзвичайно сумним поглядом бiльш подiбний на сироту, як на короля. Що ж, вона сама була сиротою, то враз почула до нього спiвчуття, симпатiю. Був це малий товариш. І Наталена схотiла зробити йому приемнiсть, викликати усмiх на його сумному обличчю».
«Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стае живiшим, коли граеться з Естрельiтою, бо нiхто не мiг вигадувати такi iгри, як вона. А королева-мати дуже турбувалася слабим здоров’ям свого сина. Найулюбленiшою грою обох дiтей було робити «каравели» – стародавнi кораблi з приправлених на те дощечок. Готовi «каравели» мали паруси, прапори, котви – все, як «справжнi». Також любили обое стрiляти з лукiв, бiгати наввипередки. Гралися й «на Робiнзона», мали навiть хатку, вибудовано власноручно, звичайно, з помiччю садiвникiв, про яку, однак, не знали. Але нiколи не гралися на вiйну. По-перше, бо не мали воякiв: гралися тiльки самi двое. А потiм, щоб воювати, треба прецiнь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотiли!»
Дiти обожнювали бiгати i гратися разом, iсти полуницю прямо з городу, непомиту i непочищену, просто збирати ii з грядки, а не з порцелянових тарiлочок. «По цiй «урочистостi» мила собi руки у водограях, що також не дуже схвалювалося вихователями, й вимахували мокрими руками у повiтрi, як бачили, що роблять так садiвники, ополiскуючи руки по працi». Вони тiшились, що мати Альфонсо цього всього не знала, бо заборонила б iм товаришувати. У душах тодi ще дiтей загорiлося полум’я першого кохання, яке буде тривати роки.
Коли Наталенi було тринадцять, вона повинна була переiхати з родиною до Андалузii, бо у тiтки Інес почався туберкульоз. «Лишатися в Бургосi було неможливо: його гострi, безснiжнi зими з ледовим вiтром напевно б знищили хвору. Також мусили уникати Мадрида з його зрадним вiтром, що «свiчку не згасить, але людину вб’е».
Нове мiсце Наталенi дуже подобалося. Вона любила плавати i нiколи не боялася стихiй. «На небi почали громадитись хмари. Вiтер iнодi переходив у справжню бурю. Тодi хвилi йшли в наступ на берег. І оселя, дарма, що була у безпечному вiддаленню вiд океану, здавалося, тремтiла вся, як корабель на морю. Вiкна дзенчали, вiтер вив i грозив. І Естрельiтi приходила думка: яка шкода, що вона дiвчина, а не юнак! Як би iй хотiлося бути моряком, бути на кораблi, на морi!..»
Тiтка Інес знову почала кашляти, це супроводжувалося гарячкою. Стривожений Лоренсо поспiшив перевезти свою родину до Севiльi.
У Севiльi Наталенi дуже подобалось, вона сама каже, що мiсто ii усмiхало. Тiтка Інес наполягала, щоб Наталена вчилася спiву, тому вона вправлялася в цьому. А також цiкава всього, безстрашна Наталена заприятелювала з циганами. Вона завжди мала цукерки для циганчат, любила з ними теревенити та гратися. Стара панi Хосефа, яка мешкала в сiм’i тiтки Інес, була шокована поведiнкою Наталени, говорила з нею про етикет, про ii корiння, але дiвчина завжди тяжiла до простого люду.
А одного дня Наталена просто приголомшила свою сiм’ю, коли танцювала на площi. Вона не могла вiдмовити юнаку танцювати з собою. «Вiдмовити було б великою нечемнiстю. Ну, звичайно, запрошували i ii, й вона танцювала, бо дуже любила танцi. Аж забула, що вже час додому. Тiльки й всього! Та, на щастя, коли згадала, що вже пiзно, ii «партнер» запевнив ii, що турбуватися – зайво». Партнер мав з собою осла i довiз Наталену додому. Виявилося, що вiн був ослярем! Але ж це нiяк не вплинуло на неi, якщо не зважати на стару Хосефу, яка плакала, що «дiвчина такого роду танцювала з ослярем».
Стосунки Наталени з циганами заключалися в дуже щирих та довiрливих розмовах, саме тодi дiвчина почула про свое майбутне, яке в достеменностi збулося. «Не дурно ми любимо тебе, а ти нас! Бо наша ти, дарма, що не нашоi кровi. Цiле свое життя блукатимеш свiтом, як ми! Скрiзь – дома i скрiзь – чужа. Не матимеш анi родини, анi рiдного дому, анi рiдного краю… Двiчi до шлюбу пiдеш. Двiчi вдовою будеш, самiтня у свiтi, як мiсяць на небi… Бiди в життю не зазнаеш. Голодна не будеш. Але багацтва нiколи не матимеш, бо не любиш ти грошей… Не цiниш те, що за грошi купити можна… «Серце живе» маеш. Маеш здiбностi i до мистецтва, i до науки. Та ще лiпший дар маеш: ворожити, як ми, можеш. Бо такий це дар: коли по правдi справедливо ворожиш – вбогiсть та бiда йдуть за тобою. Це – платня за рiдкiсний дар. Тому серед нас, гiтан, багато е таких, що дурять, ремество з вищого дару роблять, заробляти ним хочуть. Та ж обдурити долю не можна. Вона кожного переможе. Єдина тiльки Добра Мати кiнець ii владi кладе. Лише перед нею доля – безсила. Але часом i найлукавiша ворожка, така, що вiщого дару не мае, мусить правду сказати, хоч би й не хотiла. То Дух Вiщий озиваеться, ii устами промовляе. Але раджу тобi, донечко: не ворожи!.. Не ворожи нiкому i нiколи! Не обтяжуй свою долю, бо i без того нелегка вона в тебе!»
Наталена по закiнченню школи хотiла вчитися далi, ii вабила археологiя, але дiвчина вагалася, бо тягло ii до вбогих та хворих, яким хотiла допомогти, але не знала як, хоч i роздавала нужденним все що могла. Власне, це наштовхнуло ii студiювати медицину, а археологiю залишила вона для себе – як приемну забаву.
Наталена думала також i про те, що i на археологiчних розкопках знадобиться медицина, коли хтось зламае руку чи впаде до ями. Думала вона й про те, що треба вчитися малювати, щоб могти зобразити рiч при розкопках. Планiв та бажань в мисткинi завжди було надзвичайно багато.
Родина Наталени вважала, що, якщо iй так багато всього лежить до душi, то вона ще зовсiм не визначилась. Радили iй обрати археологiю за основне, а медицину та живопис – за додатковi студii. Дядько Еугенiо перевiряв знання, особливо латину, а тiтка Інес просила не полишати спiв…
Наталена дуже любила тiтку Інес i вважала ii своею найближчою подругою. Вона не мала приятеля чоловiчоi статi, бо тодi так було не прийнято. За все свое життя Королева мала лише одного товариша iншоi статi – Альфонса, але це було ще в дитинствi. А пiзнiше Альфонсо став королем!
Дядько Еугенiо постiйно тяжiв до того, що бажання iхньоi родини – то одна справа, але що Наталену тягне свобода, спiв, сцена, що справжнiй ii «поклик» – це театр.
Через 16 рокiв озвався батько Наталени, який повернувся пiсля своiх мандрiвок Африкою та Індiею. Повернувся вiн iншою людиною, щасливий, усмiхнений i з новою дружиною. Батько хотiв забрати Наталену, але це шокувало i дядька Еугенiо, i тiтку Інес. Дон Еугенiо, на правах головного опiкуна, мiг вiдмовити батьку, але знав вперту натуру того i… пiддався. Інес журилася i плакала, але знала, що треба скоритися, – вона любила Наталену як приятельку, сестру чи донечку. Дiтей нiколи так i не мала, а померла перед своiм тридцятилiтнiм ювiлеем. «Добра фея», як називала ii Наталена, так рано вiдiйшла в iнший свiт…
«Училася я то в Еспанii, то у Францii, то в Римi. Тому знаю багато речей, яких жiнки звичайно не знають». Наталену Королеву можна також поставити в ряд з протефемiнiстками, емансипантками Украiни, такими як Марко Вовчок, Ганна Барвiнок, Олена Пчiлка, Ольга Кобилянська, Євгенiя Ярошинська, Леся Украiнка, Софiя Окуневська, Ірина Вiльде. Вона також завжди вболiвала, щоб жiнки мали освiту та силу слова.
Незважаючи на канони тогочасся, потiм Наталена наважилась втекти вiд чоловiка через те, що не хотiла зраджувати християнства. Письменниця жила вiльно i легко, ii не турбувало те, як вона повинна була б поводитись i якою хотiли ii бачити iншi. Наталена навчалася, подорожувала, вiддавалася мистецтву та своему життевому покликанню, можливо, бiльше навiть, нiж сiм’i, мала кiлька шлюбiв, не стала матiр’ю. Для того часу це був справжнiй виклик, але вона не соромилась, не боялась i не вважала свою поведiнку дивною чи неправильною. Нiде – нi в листах, нi в спогадах – Наталена Королева не писала про те, що ii жiноче життя не до кiнця щасливе. Також з джерел ми знаемо, що останнiй чоловiк Наталени, Василь Королiв-Старий пiдтримував натхнення та творчiсть дружини, вони жили як партнери i нiхто нiкому не прислужував.
Але повернiмося до хронологii. У першi роки ХХ столiття приiжджае в Киiв батько Наталени Королевоi, котрий як учений-ентомолог довго подорожував Цейлоном, Індiею, Африкою. Вiн одружуеться вдруге iз Людмилою Лось, яка походила зi славетного чеського роду. «Людмила Лось скрiзь по свiтах розшукувала своiх кревнякiв – походження чехiв, рiзнi галузi яких розпорошилися по свiту по Бiлогорськiй битвi, коли був страчений у Празi р. 1621 – Отто з Лосiв, а року 1848 – коли поклав голову при поверненнi у Вiднi ще й Вiнцент з Лосiв, повтiкали [прак]тично всi члени цього роду, що ще лишились живi. З цього роду походила й Людмила Лось – молода i справдi дуже гарна».
Ноель з мачухою та батьком переiжджае до Киева. Коли ми знайомимося iз життеписом Наталени Королевоi, з перших сторiнок бачимо, що авторка добре усвiдомлювала свою «iншiсть» i намагалася лише пристосуватися (не асимiлюватися) до оточення, яке постiйно змiнювалося. «По приiздi до батькiвського дому – цiлком чужому iй – дiвчина перш за все мусила перестати називатися Естрельiтою. – Таке наймення надаеться хiба що для героiнi балету! – проголосила молода мачуха. Вона старанно уникала всього, що мало вiдтiнь поезii та романтизму. Майбутня письменниця щоразу намагалася звикнути до нового середовища, проживаючи якийсь час на «межi», а коли починала «централiзуватися» в новому життi, то ii знову «викидало» на маргiнес, i все починалося спочатку: «Здавалося, що ii вирвали з життя, повного сонця, надiй, можливостей i обiцянок, щоб закопати без жалю живою в могилу, як колишнiх у чомусь винуватих весталок. За яку ж провину?» Авторка навiть порiвнюе свое перебування в батька з умиранням у важких муках. Ця постiйна маргiналiзацiя була важким випробуванням для дiвчинки. До родичiв та друзiв письменниця застосовувала прикметник «своi» у лапках, що означало чужi, проте настiльки чужi, щоб можна було закцентувати на цьому ще бiльше. У сiм’i батька та мачухи Наталена почувала себе безповоротно «за межею». Дiвчинка пiддавалася критицi за те, що молиться перед тим, як сiдати до столу, що не знае всiх шляхетних манер, що намагаеться зробити щось сама без допомоги прислуги. Батько не приховував вiд доньки ii «iншiсть», вiн вчив ii, як жити серед «не таких»: «Ти ж знаеш, що наш рiд – не з останнiх у краю, з якого вийшов. Для краю ж тутешнього вiн був i е чужий. Навiть бiльше: вiн екзотичний, i багато «нашого» цiлком незрозумiле «iм». Що ти пробудеш рiк в iнститутi, – може, це й вийде тобi на добро, бо там ти побачиш, наскiльки «ми» рiзнi та iншi вiд «них», тож i навчишся, як маеш поводитись з «ними».
«Незважаючи на свое бажання бути «лiберальною», графиня Людмила була бiльш нахильна до тиранii… Особливо у власному домi, де ii воля мусила бути центром, коло якого точиться свiт». Наталена у своiх автобiографiчних текстах говорила про те, що навiть батько усвiдомлював, що у власному домi став тiльки слухняним виконавцем волi своеi дружини. «Хотiв було знов повернути собi втрачену гiднiсть «пана дому». Але було вже запiзно! Малi, надзвичайно гарнi ручки панi Людмили твердо й певно тримали керму й не випустили ii.
Шляхетнiсть батька не забороняла йому говорити про те, що ця «iншiсть» Ноель е кращою вiд московськоi: «Москалi намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаенi, i найбiльш цiненi мiж ними люди не тi, що вмiють щось доброго створити, а тi, що майстерно висмiюють вислiди чужоi творчостi». У цьому контекстi зрозумiло, що, навiть будучи такою оригiнальною, кращою за своiми духовними цiнностями, письменниця все одно була маргiнальною в усталеному середовищi, не претендуючи в цей час на «центр». Проте батько запевнив Ноель, що вона вже «iхня» i нiколи не стане «iншою» в сiм’i. На це Наталена зреагувала так: «От бачиш: родини ти не маеш, маеш лише рiд. Для нього ж не iснуе нiжнiсть, сердечнiсть, тепло. Тiльки – гасло й герб…» На жаль, сам того не усвiдомлюючи, батько знову травмував i без того зранену душу Наталени, постiйно «вириваючи» з одного мiсця, вiн намагався «пересадити» ii на iнше, але багато з цих зусиль зазнавали поразок, i дiвчинка, не звикнувши до одного, повинна була одразу звикати до iншого. З сумом можна констатувати те, що власне щастя батька було для нього важливiшим, нiж щастя власноi дитини, проте, якщо аналiзувати самi стосунки мiж ними, то на той час батько вже усвiдомив та вiдчув, що не залишить Наталену, що признае i приймае ii як свою доньку.
Мачуха хотiла видати Наталену якнайшвидше замiж, лiпити з неi те, чого iй бажалося, але «донька» нiяк не пiддавалася. Людмила сватала ii з трьома достойними, на ii погляд, кандидатами, але Наталена не могла зрозумiти, як це можна йти пiд вiнець з тим, кого не знаеш i, вiдповiдно, не кохаеш.
У Киiвському iнститутi благородних дiвиць вона потерпала вiд навчань пихи i надмiрно пристойних манер. Хоч i була знатного роду, проте нiяк не хотiла уподiбнюватися до дiвчат, якi «купалися» у зверхностi. У життеписi письменниця каже, що iнститут був в’язницею для неi (варто згадати, що Мiшель Фуко вивiв особливий клас маргiнального – «ув’язненi»). Проте Наталена нiде не вiдчувала власного дому, вона навiть батькiвську оселю називала «своею». Інститутський лiкар одного разу сказав, що Ноель – невилiковно хвора, але помре не вiд туберкульозу, бо дiвчата по десять годин на день мерзнуть у тонких пелеринках у холодних примiщеннях, а повiльно стихатиме вiд того, що вона без корiння, «вирвана зi свого грунту й пересаджена в цiлком чужий. І тому вона й сама всiм i завжди – чужа, чужа й одинока, самiтня… Так! Вона помре не з туберкульозу, кажу, а з нудьги, з порожнечi, з душевного холоду, з недостачi душевноi поживи. Одне слово, як рослина без корiння…» Навiть лiкар передбачав майбутнi меланхолii молодоi особи, i це були першi «дзвiночки» про те, що майбутня письменниця, переживши усi травми та змiни, не може похвалитися сильною та мiцною нервовою системою, психiкою, що iй буде ще дуже-дуже важко у життi, адже усе, що з нею ставалося, обпiкало ii душу i рубцями гоiлось, але не заживало повнiстю.
Важливою людиною у життi авторки була проста украiнська дiвчинка-сирiтка Маруся, з якою Наталена гралася ще змалечку в бабусi на Волинi. Пiзнiше батько Наталени запросив Марусю працювати в iхньому домi, але майбутня письменниця не хотiла, щоб подружка дитинства прислужувала iй. Наталена наче соромилась свого знатного роду, вона не хотiла, щоб звичайнi, простi люди, якi оточували ii, знали, що вона «з шляхетних» – якби вона мала вибiр, точно б хотiла залишитись звичайною. Тому Маруся стала частиною iхньоi сiм’i, а не покоiвкою, вчила Наталену украiнськоi мови, розмовляла з нею про духовнiсть, не вiдчуваючи свого нижчого походження. Письменниця завжди перебувала мiж «простим» i «панським», схиляючись духовно до простого, а «корiння» кликало ii бути серед своiх, серед тих, що мають почестi. «У часи перебування в батькiвському домi Наталена вивчала чотири слов’янськi мови: польську, щоб розмовляти з батьком, чеську – для розмов iз мачухою, росiйську, яка була державною мовою Росiйськоi iмперii, та украiнську, якою розмовляли прислуги i киiвськi вулицi». Також брала уроки музики в знаменитого украiнського композитора Миколи Лисенка.
Пiсля смертi батька мачуха захотiла переiхати з Ноель у Санкт-Петербург, бо «периферiйне життя у Киевi не надто тiшило Людмилу Лось…» «Отож – переiхала я до Петрограда. Для Естрельiти почалося нове життя. Мусила бути в товариствi, на царських «прийомах», балах, театрах. Це був ii обов’язок, як е обов’язком урядовця ходити «до служби». Поза цим могла робити, що хотiла. Не смiла лише ходити щодня до католицького костьолу, аби це не було принято за ознаку «польськоi симпатii», що могло б мати лихий вплив на «блискучу кар’еру» ii майбутнього дружини, в зв’язку з тим, що дiд Естрельiти – батько ii батька, граф Адам Дунiн-Борковський – загинув у повстаннi 1863 року». На жаль, окрiм усього, духовнiсть та вiра Наталени також зазнавала невидимих утискiв.
Вона вступила до Археологiчного iнституту, проте египтологiчного вiддiлу в ньому не було, тому зацiкавилась литовськими археологiчними розвiдками. Записалася також до академii мистецтв. Вчилася спiву в консерваторii i на медичних курсах. «Це iй давало змогу ходити на практичнi вправи до невеликого французького шпиталю – захоронки для невилiковно хворих жiнок. При шпиталю була католицька капличка i католицький священик – француз». Наталенi добре вдавалося все, що вона починала: «здивований ii успiхом професор спiву, колись славний спiвак, нинi старiючий тенор Мишуга, запропонував iй спробувати своi сили в оперi. Дадуть iй дебют на сценi театру консерваторii, де ставились опери на новий лад в бiльш життевих художнiх формах на зразок московського Художнього театру». Великий скандал був у Естрельiти, коли мачуха побачила ii iм’я в афiшах. «В царськiй Росii не ставились з погордою до акторiв, навпаки, актора чи акторку поважали як мистця, нарiвнi з письменником чи малярем. І дивилися як на честь бути з ними знайомими. Але, прецiнь, були це люде «не з товариства»! І коли б старшина з гарди хотiв оженитися з акторкою – мусив би вийти з полку!» Проте Наталена грала далi, вона стала справжньою акторкою. Режисери казали, що «диявол», котрий сидить в Наталенi, – демон трагедii.
Одного разу вона грала i почала iмпровiзувати вкiнцi, керiвники вже злякалися, що вона «провалить п’есу». «Але Естрельiта на сценi повiльно, немов сомнамбулiчним рухом, схиляеться до матерi i «заводить» справжнiй баскiйський «плач», так звану «iмпровiзацiю», де слова потiшення сплiтаються з хвалою мертвому та закликом не забувати про цю смерть…» Глядачi трiумфували, Наталена була на висотi.
Вона пiдписуе з театром контракт i отримуе роль Сафо.
Наталена могла залишитись на сценi, будувати блискучу кар’еру, але ж нi. «Сцена – лише засiб, щоб повiльнитись вiд минулого. Але – не мета».
Долю Наталени Королевоi часто намагалися вирiшити без ii участi, за велiнням рiдних вона переiжджала з мiсця на мiсце, а мачуха надалi пiдшукувала iй наречених, якi могли б достойно доповнити iхню шляхетну родину. Проте майбутня письменниця зi своеi волi заручилася з князем Іскандером Гакгаманiшем iбн Курушем, котрий заради неi виходив навiть на двобiй з суперником, i вирушила до Персii.
У той час було надто небезпечно для жiнки, можна сказати, недопустимо подорожувати самiй, але ii затii нiхто не мiг протистояти, навiть дядько Еугенiо смиренно погодився, бо племiнниця пообiцяла вирушити в образi та одязi юнака. Ранiше на костюмований бал Наталена примiряла стрiй кавказького хлопця, i нiхто не мiг ii впiзнати. «Поiде як хлопець до Іскандерових батькiв. Мовляв: «Їде додому i школи!..» І буде це правда: бо в Петроградi вона студiювала у школах, а Іскандерiв дiм незабаром стане ii «домом»!»
«Естрельiта вирушила до Персii цiлком самiтня, одягнена до кавказькоi «черкески» зi сiрою смушковою «папахою», з кинджалом за пасом й текинськими саквами замiсть валiзи. До Кавказу iхала потягом. Але тут спiткала ii перша перешкода. Треба було iхати так званою «военно-грузинською» дорогою, аби скоротити шлях, а не об’iздити майже цiлий Кавказ». Ця дорога виявилась замкненою, бо всi шукали невловимого розбiйника, котрий переховувався у горах. На цей раз було вислано цiлий кiнно-гiрний дивiзiон з гарматами, у бойовому порядку. Наталена не хотiла iхати через цiлий Кавказ, а вирiшила ще урiзноманiтнити свою «пригоду». Вона дiсталася до командира вiддiлу, показала йому перською листи, якi писали Іскандеровi батьки. Вояк хоч жив на Кавказi, але перською читати не вмiв, а Наталена все просила, що хоче чимшвидше потрапити додому. Генерал не запiдозрив, що це не юнак, i дозволив «йому» iхати з озброеним вiддiлом, наказавши, якщо будуть проблеми, то «його» пристрелити. Наталена iхала мовчки i спала в сiдлi, вся подорож минала досить добре, але коли вже «дiм» був близько, то ситуацiя загострилась. «Естрельiта зiтхнула з полегшенням: минула небезпека. Та помилилася! Перським урядовцям видалося пiдозрiлим, що молодий «хлопчина» мав у саквах книжки, та ще у чужих мовах. Отож чужинець, який хотiв бавитись туристичними подорожами, мусив проказати причину i потребу своеi мандрiвки – торговельну чи урядову. «Хлопчина» не виглядав анi на торговця, анi на урядовця». Наталена також не виглядала небезпечною, тому ii вiдсилали вiд уряду до уряду. Вона пояснювала, що подорожуе в хлопчачому одязi для зручностi, а сама захоплюеться археологiею i хотiла б простудiювати на мiсцi все, що знае про Персиполiс. Це все звучало непереконливо, тодi Наталена зiзналася, що заручена. Естельiту викликали на аудiенцiю до самого шахiншаха. «Володар-бо володарiв» схотiв побачити на власнi очi дiвчину, яка «не боiться жити i чинити, як муж», жiнку, яка цiкавиться iншими речами, як дорогоцiнностi та солодощi». Шах пообiцяв взяти Наталену пiд свою охорону. На жаль, ми не знаемо, як сам наречений Іскандер реагував на iдею Наталени подорожувати самою, чи знав вiн про це, чи це було неочiкуваним сюрпризом вiд коханоi, про це мисткиня в жодних записах не згадувала.
