скачать книгу бесплатно
Ігри Майi
Делия Стейнберг Гусман
«Ігри Майi» – невелика й лаконiчна в суто фiлософiчному сенсi, але нескладна i приступна книга.
Ця книга прислужиться читачевi для «грання в Життя», допоможе уникнути зайвих страждань i поставити собi природнi, найголовнiшi питання, що, як ми вже казали, линуть у Небо, мов дим прадавнiх кадил, мов тисячолiтня молитва, повторювана новими устами саме в той час, коли Свiт спраглий Вiри, Щиростi та Життерадiсностi.
Делiя Стейнберг
Ігри Майi
Передмова
Якщо сягнути углиб нашого знання минувшини, то ми неодмiнно спiткаемо Людину з природним фiлософiчним зачудуванням довколишньою природою i самою собою. Їi запитання линуть у небо, як дим кадил. Вони породженi пломенистим вогнем i спонукуванi негативним геотропiзмом, притаманним духовостi свого онтологiчного предка.
Пильно роззирнувшись довкола, людина розумiе минущiсть усього сущого. І хоча запитання тануть у таiнi, а людина не дiстае конкретноi вiдповiдi, вона певна, що пробувае i пробуватиме поза грою рiзнобарвних скелець у калейдоскопi явлених нам речей.
Таким чином виникае гральний аспект життя, в якому все мае значення i водночас його позбавлене. Вiдчуття цiеi метафiзичноi невистачальностi стало спонукою до написання поетичноi i щироi книги – «Ігри Майi».
З огляду на те, що автором е моя учениця на шляхах Фiлософii, менi не личить спiвати iй хвалу, але надзвичайно важко говорити про такi незглибимi речi так просто й доступно, як то зробила Делiя Стейнберг Гусман. Вона виписала для завороженого читача не просто слова, а сходинки, якi приведуть його, мов у дитячому танку, до радостi вiдчування Життя i Природи не як ворожих, а як прихильних до себе, що iх Бог поставив на нашому шляху, аби пробудити нашу свiдомiсть.
Розмаiття тем складають одне цiле, що надае жвавостi композицii книги. Але автора нiколи не полишае оптимiзм, i на великiй шахiвницi реальностi рухаються туди-сюди фiгурки у великiй грi Майi, в якiй важливо не виграти, а грати. Щоб почуватися живущим i набувати досвiдчення.
Власне, «Ігри Майi» – невелика й лаконiчна в суто фiлософiчному сенсi, але нескладна i приступна книга.
Ця книга прислужиться читачевi для «грання в Життя», допоможе уникнути зайвих страждань i поставити собi природнi, найголовнiшi питання, що, як ми вже казали, линуть у Небо, мов дим прадавнiх кадил, мов тисячолiтня молитва, повторювана новими устами саме в той час, коли Свiт спраглий Вiри, Щиростi та Життерадiсностi.
Професор Доктор Хорхе Анхель Лiврага Рiццi,
Кавалер Хреста Паризькоi Академii Мистецтв, Наук i Красного Письменства
Передмова до 3-го видання
Як то було мовлено в передмовi до першого видання, свiт спраглий вiри, щиростi та життерадiсностi. І нинi, п’ятдесят рокiв по тому, цi iдеi лишаються для нас злободенними. Так само насущнi й iдеi, що лежать в основi «Ігор Майi».
МАЙЯ – вiкодавня ласкава богиня – i досi щодень обдаровуе нас iлюзiями. Лихо нам, якщо ми полишаемо цю гру, перестаемо почуватися дiтьми, не ловимо бiльше метелика, що випурхуе з наших рук i здаеться невловним, але вiн веде нас вiд дерева до дерева, заводячи далi й далi в цей зачарований плодоносний лiс, на який ми маемо перетворити свое життя. Ми не можемо вiдмовитися вiд гонитви за iлюзiями, iнакше на нас неминуче чекае старiсть, iнакше наша спина згорбиться, а очi нашi назавжди затуманяться.
Бо тодi ми направду постарiемо.
З МАЙЄЮ ми вчимося снити життям i жити снами. Сягаемо висот iнтелекту та могуття уяви. Виповнюемо душу любов’ю до всього створеного для нас, що ми не завжди можемо поцiнувати. З нею ми налаштуемося на гармонiйне бринiння Всесвiту i душею зрозумiемо його одвiчну мелодiю.
Автор зауважуе, що часом МАЙЯ затуляе нам очi. Ця корисна книга допоможе вiдгорнути оманливу запону, що затуляе нам очi i туманить розум. Велика Вчителька Природа вказуе вiрний шлях помiж пасток i помилок. «Ігри Майi» – наш найкращий дороговказ, аби ми не збилися на манiвцi.
МАЙЯ грае з нами, а ми даемося на пiдмову, бо людина – це iстота, що граеться. МАЙЯ грае з людьми, з нашими сумнiвами та безпораднiстю…
Вдумливе читання «Ігор Майi» може допомогти урадити рiзнi проблеми i сумнiви. Їi Фiлософiя, екстрагована з найдавнiших джерел, вiчна, як вiчний вибiр та грання людини.
Нинi, по п’ятнадцяти роках, професор Делiя Стейнберг Гусман очолюе Мiжнародну Органiзацiю «Новий Акрополь» – культурологiчну iдеалiстичну асоцiацiю гуманiстичного спрямування, засадами i метою дiяльностi та студiй котроi е Фiлософiя класичного зразка. Завдяки Делii Стейнберг Гусман ми маемо в руках цю фiлософську перлину, котра, як писала у передмовi до другого видання професор Марiя Долорес Фернандес Фiгарес, «сповнена оптимiзму та життествердження», що завжди на часi. МАЙЯ веде свою гру вiд початку Часiв i вчить нас такоi важливоi речi, як грання. Гратися. Вкладати в це всю свою душу. Бути дитиною. Вiдшукати шлях поза замкненими дверима.
Жити серед iлюзiй по правдi, жити напруго, не боятися ризику i тiшитися життям…
Антонiо Альсiна.
Мадрид, лютий 1995 р.
Вступне слово
Наймення цього вiкодавнього схiдного божества означае «iлюзiя». Це суцiльна запона, котрою Природа вкривае все, щоб ми, люди, не могли вiднайти ii прихованi закони. Вiдтак краса Майi та ii численнi iгри вводять в оману, спокушують i допомагають звiкувати, як нам належить.
Ілюзiя граеться з нашими вiдчуттями, а ми беремо до певноi мiри свiдому участь у цiй грi. Не можна сказати, що iлюзiя не iснуе, адже ми ii вiдчуваемо. Ігри iлюзii заснованi на певних, але нетривких речах. Це iстини, якi живуть не довше за бульбашку, не довше за iлюзiю. Тим не менш, признаймо, в нашому невiданнi, рацiю цим дочасним iстинам.
Вiддаючи нашi сили i покладаючи великi надii на iгри Майi, ми немов пiзнаемо страждання. Усе, чого ми прагнемо, тiкае нам крiзь пальцi, тож ми стаемо слiпими й не бачимо iншого – тривкiшого, надiйнiшого, нетлiннiшого. Чому ми граемося? Чому беззастережно приймаемо iлюзiю Майi? Щоб вiдповiсти на це запитання, треба напевне знати, чому граеться дитина. Дитина граеться, хоча й знае про облуднiсть своеi гри. Але iй потрiбнi експерименти, випроби своiх сил, аби пiдготуватися до iншоi, бiльшоi гри, якою е саме життя. Ми, люди, завжди лишаемося почасти дiтьми. Не бувши певними того, яка доля на нас чекае, ми граемось упродовж життя, намагаючись довести самим собi, що здатнi чогось домогтися.
Всi ми – учасники «Ігор Майi»…
Гра
Жив собi якось вельми розважливий хлопчик, котрий неабияк спiвчував iншим дiтям, що гаяли час за гранням. Цей хлопчик завважив, що ляльки, машинки, маски та iншi iграшки позбавленi реальностi й вартостi для старших людей. Отож вiн не захотiв бути маленьким i вирiшив вiдкинути цi облуди. Тим часом як усi дiтлахи гралися, наш герой усамiтнювався i болiв душею, спостерiгаючи, як його бiдолашнi товаришi розважалися, гуляючи i шукаючи уявних пригод. Самотнiй хлопчик шукав розраду в лектурi, але невдовзi постерiг, що i в книжках переважають фантазii та вигадки. Вiдтак вiн почав споглядати природу, i з жахом упевнився, що й природа гралася, ошукуючи свiтлом i тiнями, формами i запахами…
У пошуках вiдповiдi хлопчик подався до своiх товаришiв, що гралися.
– Чому ви граетеся? Хiба ви не розумiете, що вашi iграшки облуда i що вони вам не прислужаться в реальному життi?
– Ми граемося в дорослих.
– Але ж вашi машинки не такi, як у дорослих… Вони не iздять вулицями. А вашi ляльки – це не справжнi дiти.
– Та ми це знаемо. Але, граючись цими маленькими автомобiлями i цими ляльками, ми вчимося того, що робитимемо, ставши дорослими чоловiками й жiнками. Тодi нас не лякатимуть анi дiти, яких ми матимемо, анi авта, якi нам доведеться водити.
– Отже, ви знаете, що граетеся з iлюзiями?
– Звiсно, знаемо, але не думаемо про це. Якби ми не забували, що це лиш iграшки, ми просто не змогли б гратися. Але ми мусимо гратися, мусимо випробовувати себе в тому, що нам доведеться робити навсправжки завтра. Тому ми з головою поринаемо в нашу гру i тiшимося нею, як реальнiстю.
Самотнiй хлопчик повернувся до припочатку i, розкинувши розумом, зрозумiв причину своеi безмежноi печалi. Щастя не завжди полягае в знаннi та усвiдомленнi всiх iстин.
Жив собi якось чоловiк, котрого всi називали фiлософом. Вiн був не такий, як iншi, не переймався тим, що iншi, а навпаки, цурався щоденних клопотiв так званих нормальних людей. Фiлософ розумiвся в життi i смертi, добрi i злi, в долi та ii законах, i все було для нього марнотою.
Тимчасом як люди метушилися, мов працьовитi мурашки, наш фiлософ усамiтнювався в роздумах, не мавши певностi нi в почуттях, нi в думках, нi в будь-чиiх намiрах.
Вiн спостерiгав за iншими з iронiчним осмiхом. Невже вони не розумiють, що беруть участь у великiй грi життя? Невже вони не завважують, що всi iхнi зусилля марнi, адже доля людства вже написана на небесах? Хiба можна страждати i смiятися, жадати i бажати, не здаючи собi справи в тому, що нiщо не варте анi усмiху, анi плачу, анi бажання, анi пристрастi? Їжа для «фiлософа» була доконечнiстю, спання – потребою тiла, кохання – недозрiлiстю та браком самодостатностi. Читання – звичайнiсiньке марнування часу; дiяння – щось необов’язкове. Але, попри всю свою фiлософiю, вiн не мiг уникнути страждання. Цим вiн уподiбнювався до всiх iнших…
Рiч у тiм, що Майя та ii iгри – це теж закон життя. Одна рiч знати ii пастки, i зовсiм iнша – прагнути iх уникнути. Пiзнати гру Майi означае усвiдомленiсть. Уникнути iгор Майi означае бути на голову вищим вiд простого фiлософа. Це означае сягнути Бога, вийти за рамки суто людських, найпростiших потреб.
Доки ми пробуваемо на сучасному етапi еволюцii, доти нас невiдступно супроводить Майя. Вона намагаеться не тiльки ввести нас в оману, а й уприемнити запонами й усмiшками важкi випроби, якi нам судилися, якщо ми справдi прагнемо сягнути висот. У Майi бiльше спочуття, нiж злостивостi, бiльше бажання допомогти, нiж зашкодити. Людина помiчае це i вдячна Природi за намагання зробити милiшим наше життя на землi.
Вся рiч у тому, щоб гратися, не забуваючи, що це грання. Готуватися до того часу, коли ми «станемо дорослими», коли вже не потребуватимемо анi iграшок, анi опертя для нашого розвитку. А тим часом маемо змиритися зi своею дитячою природою i прагнути вдосконалення. Побiля Майi, в ii iграх i пiд ii наглядом, з ii чарами та ii пастками, з розумiнням скороминущостi життя i новим важливим досвiдченням. Знання уприемнюе життя. Усвiдомивши все це, iгри Майi стають для нас квiнтесенцiею життя.
Нараз менi пригадалося, як, бувши маленькою, мене гнiтила сiра повсякденнiсть i я не раз застановлялася над тим, що все життя – це велика гра, велика вистава на сценi iснування. Вiдтак я бавилась, уявляючи себе актрисою, яка мусила якнайкраще зiграти свою роль на очах тисяч глядачiв. І я грала цю роль, дбаючи про свiй вигляд i жести, погляди i порухи.
У пiдлiтковому вiцi я вiдмовилась вiд iлюзii театру та сцени… Життя було надто серйозною i важливою штукою, щоб гратися в нього.
А нинi я знову повертаюся до того, чим жила в дитинствi. Все на свiтi велика гра. Майя, ii iграшки, а ми всi – актори. Життя – сцена. Коли опуститься завiса, коли згасне свiтло, вистава видозмiниться, i перед нашi очi постане нова мiстерiя. І я не певна, що й там, за лаштунками, не буде Майi, яка чекатиме на нас з новими iграшками для життя у тому iншому, новому свiтi.
Самотнiсть
У синусоiдi iснування бувають моменти, якi виокремлюються з повсякденностi. Це миттевостi життя. Натомiсть iншi лишаються поза видноколом. Це ми називаемо смертю. Насправдi, i те, й те е iснуванням по цей чи по той бiк розподiльноi лiнii. Головне, куди веде ця лiнiя, – до народження чи до смертi.
Ми i народжуемось, i вмираемо самотнi. Байдуже, скiльки людей побiля нас у цей час. Насправдi ми самотнi. І, найiмовiрнiш, ми будемо самотнi цiле свое життя. Не тому, що ми не можемо прожити його разом з кимсь, а тому, що нiхто не годен продiстатися в нашу душу. Вона самотня з природи.
Збагнути таiну життя i смертi непросто. Якщо смерть, через наше невiдання, захоплюе нас зненацька, то життя i причина нашоi появи на свiт не перестають бути майже нерозв’язними проблемами для людського розуму.
Можливо, в якийсь момент наша душа вiдокремилась вiд Чогось значно бiльшого. Вона вiдокремилась у пошуках нових досвiдчень, спонукувана щирим потягом невинноi душi до знання. Випавши з небесного лона, вона опинилась на землi – самотня, страшенно самотня. Вiдтодi вона блукае по землi, – iнодi убираючись в матерiю, – у пошуках ключа для повернення до свого первiсного стану, коли вона не була самотня, бо належала до одноцiлого. Цей ключ – Знання. Знати – це Могти. Настане час, i ми, так само, як вiдходимо, зможемо повернутися.
Самотнiсть – це найближча подруга Майi. Що самотнiше ми почуваемося, то бiльше прагнемо прихистку в iграх iлюзii, аби позбутися вiдчуття внутрiшньоi тривоги.
Починаеться нова драма – драма спiвiснування. Самотнi душi прагнуть жити поруч з iншими самотнiми душами, хоча iм нiколи посправжньому не порозумiтися, адже на кожному познака самотностi.
Спiвiснування витворюе рiзнi форми – вiд простого кохання, що еднае двi iстоти, до найскладнiших почуттiв, властивих певному суспiльству, а то й людству. Вiдтак виникають родини, громади, мiста, науковi й культурнi осередки, церкви, полiтичнi партii… Це тенета Майi, потрапивши в котрi, людина вважае, що позбулася нарештi самотностi. Та що бiльше вона в них заплутуеться, то самiтнiшою стае.
Згiдно з Платоном, людина мае двi сутностi, i це очевидно. Одна з цих сутностей – неподiльна i внутрiшня. Це самотня душа. Друга – маска, що являе себе свiтовi i прагне, за допомогою рiзноманiтних зв’язкiв, втекти вiд самотностi.
Ховаючись за маскою, можна грати рiзнi ролi серед iнших людей. Вiдтак виникае дружба, кохання, синiвська i батькiвська любов, прихильнiсть до всiх людей i тих самих тварин та рослин. На найтонших рiвнях любов сягае пiдхмар’я, i людина навiть здатна вiдчути i полюбити Бога за довершенiсть явленого Ним Свiту.
Але скiльки розчаровань на нас чекае! Розриви дружнiх стосункiв, любов, що не витримуе випроби часом, дiти, що зраджують батькiв, батьки, що покидають напризволяще своiх дiтей, люди, яких не обходять iншi… Наука остуджуе романтичне зоряне сяйво, а релiгii, воюють в iм’я одного i того ж Бога, намагаючись його присвоiти собi. То що робити?
І людина скидае свою осоружну маску й у вiдчаi замикаеться в собi, вважаючи, що iй нiколи не позбутися самотностi. Аж тут на нас чекае неабияка несподiванка.
Справжнього друга, який завжди з тобою, людина знаходить у своему власному Я, у внутрiшньому ествi. Цей друг завжди з нами у стражданнi i в радощах, вiн спостерiгае за нашим життям, не дорiкаючи нам, i пiдбивае нас увиш, завжди увиш, не вимагаючи жодноi винагороди.
Що далi, то бiльша дивина. Пiсля вiднайдення цього справжнього друга, батька i брата, все набувае сенсу. Читання, слухання музики, втiха вiд споглядання природи перестають бути ознаками самiтника i вiдлюдника. Це ознака людини, якiй товаришить ii справжне Я.
Вiдтак взаемини з iншими людьми перестають бути проблемою, бо кожному товаришить його друге Я з тими самими турботами. Тепер можливе порозумiння та спочуття. Хто не здобувся на самопiзнання, навряд чи доможеться бодай якогось розумiння iнших людей. Пiзнай себе, i пiзнаеш iнших.
Це аж нiяк не означае, що самотностi не стане. Це властивiсть душi. Але самотностi можуть еднатися i гратися з опонами Майi упродовж цiлого життя. Роздiлити з кимсь свое горе – це форма еднання. Можливо навiть, що душi шукають еднання, бо вони однаково нещаснi, втративши первiсний стан, i жадають повернутися туди, де не iснуе подiлу.
Самотнiсть – це вислiд подiлу. Коли все Єдине, де тодi самотнiсть? Отже, самотнiсть – це вiдокремлення, роз’еднання, подiл.
Що бiльше ми дiлимося, то бiльшае самотнiсть, бо ми створили новi часточки, якi самотнi i вiдокремленi вiд iнших.
Це теж гра Майi: дiлити й дiлити, примножувати форми i спонукувати нас робити одне й те саме, переконуючи нас, що кiлькiсть е лiками вiд самотностi.
Але кiлькiсть не позбавляе самотностi. Вона хiба що додае, втрачаючи тим на якостi i примножуючи присутностi. Слiд шукати малого i доброго, глибокого i високого водночас.
Пiзнавши гру Майi, ми, можливо, зможемо позбутись iлюзii i розпiзнати часточки, яких бракуе нашiй душi, часточки, якi вона втратила, сходячи на землю, i якi треба повернути собi, щоб знову стати одноцiлим i нiколи бiльше не почуватися самотнiм.
– Ти самотнiй?
– Так…
– Хочеш бути зi мною?
– Атож…
Вiдтак вони йдуть удвох, узявшись за руки, злучивши своi тiлеснi оболони, а тим часом в iхнiх очах прозирають подивованi душi, якi шукають в iншiй iстотi свое Я-близнюка, втраченого за первiсного подiлу.
Життя i смерть
– Яка радiсть! Яке щастя! Дитина народилася! Наш синок побачив свiт!
Так святкують появу на землi новоi людини. Усi аж нетямляться перед цим крихiтним створiнням, яке потребуе опiкування й пестощiв. Поцiлунки, дарунки, сльози радостi та розчуленостi знаменують появу на свiт людини.
– Лишенько! Як менi болить душа! Я втратив наймилiшу людину!
Так люди оплакують вiдхiд у небуття своiх близьких, поринаючи в темну мiстерiю смертi. Сльози журби, жалоба i розпач означують перехiд душi з одного свiту до iншого.
Ми рiдко замислюемося над тим, звiдки ми приходимо народжуючись. І це не релiгiйне чи фiлософське питання походження душ. Мова про дещо простiше: якщо ми приходимо на свiт, то звiдкись же приходимо? Чи не огорне нас сум i чи не будемо ми плакати в тому iншому свiтi, полишаючи його i прямуючи на землю живих? А що, коли радiсне свято для батькiв е скорботою для iнших, нематерiальних батькiв, котрi бачать, як вiдходить душа, що тiльки-тiльки була з ними?
А куди ми прямуемо, коли помираемо i полишаемо землю? Якщо ми звiдкись iдемо, то, певна рiч, кудись прямуемо. У безмiрi немае визначених меж. Можливо, тимчасом як на землi нас оплакують нашi рiднi, там, куди ми прямуемо, на нас чекають усмiшки й сльози новоi зустрiчi?
Життя i смерть – це двi сторони тiеi самоi монети: ЖИТТЯ. Пробуваючи тут, ми звiдкись прийшли i кудись прямуемо, але нiколи не перестаемо бути.
Те, що люди називають життям, е явленою в матерii душею на цiй землi. А те, що люди називають смертю, це та сама душа, яка, звiльнившись вiд матерii, не може лишатися в цьому свiтi i прямуе до iншого.
Земне життя – це царство форми. Саме тут Майя стае сильною i певною себе. Вона граеться з життям, вона граеться з формами, видозмiнюе iх i пристосовуе, виконуючи свое призначення: якнайбiльше матерiального, якнайбiльше форм, якнайбiльше примноження.
Форми, якi виникають у свiтi Майi, спершу невеличкi. Так iлюзiя оберiгае новонароджених. Нiхто не може не вiдчувати спочуття i нiжностi до маленькоi iстоти. Немовля, звiрятко, рослина, що проростае… Усi вони потребують пiклування i ласки. Люди догоджають не тiльки своiм дiткам, а й звiряткам, хоч би якими небезпечними вони стануть згодом. Дорослий тигр – це не те саме, що тигреня. Той лютий i страшний, а дитинча – ласкаве й нiжне. Та й тварини розчулюються перед маленькими дiтками, а хижак, що кидаеться на людей, iхнiх немовлят оберiгае. Це Майя запинае знавiснiлi очi пеленою спочуття. Життя над усе, адже його форми потребували багатьох зусиль i терпiння, аби знищити iх одним ударом лапи.
Коли цi форми сягають у свiтi Майi середнього вiку, то стають самодостатнiми, а вiдтак викликають вже не нiжнiсть, а дух суперництва. Це боротьба за iснування, в якiй сильнiший поборюе слабшого. Любов може злагоднити цю боротьбу, та все-таки, головне – сила, хай то фiзична, психiчна, ментальна чи духова. У будь-якiй царинi завжди перемагае сильнiший. Спортивнi змагання, що слугують для людей розвагою, – це лиш замiнник iншоi гри Майi, що полягае в щоденному суперництвi.
Перш нiж цi форми занепадуть i змарнiють, вони мусять виконати покладену на них Майею мiсiю: продовжувати свiй вид. Усiлякими каверзами й хитрощами Майя змушуе з’являтися в матерiальному життi новi тiла, для чого послуговуеться вже наявними тiлами. Живущi нiколи б себе не вiдтворювали хоча б з природного егоiзму, якби не гра Майi – омана насолоди та iлюзiя того, що людина сама приймае таке рiшення.
Згодом вiдбуваеться занепад форм. Це кiнцевий етап, який люди називають старiстю. Усе старе не викликае прихильностi i не спонукуе до суперництва. Це висохлi й зношенi елементи, якi потребують замiни. Непогане завершення життя, без надмiрного захоплення пишнотою форм. Сама душа просить, аби ii звiльнили вiд зношеноi шкаралупи, щоб вiднайти деiнде легкiсть i чари, якi не по силi обважнiлому тiлу. Майя сама енергiйно прискорюе цей процес чимось подiбним до безвiлля та марення, а старi форми вiдродяться в глибинi землi чи в тлiнних останках. Нiщо не зникае, усе трансформуеться.
Життя i смерть – це двi сторони однiеi монети i два моменти невпинноi гри, що повторюе своi митi, витворюючи те, що люди називають циклами.
Вся Природа довкола нас граеться: день i нiч, Сонце i Мiсяць, лiто й зима, сон i пильнування, дитинство i старiсть… Якщо все обертаеться, якщо все вертаеться, якщо оголенi дерева знову вкриваються навеснi зеленим листям, якщо море пiсля вiдпливу збурюеться потужним припливом, то чому ми, люди, маемо уникнути цiеi гри?
Немае нiякоi випадковостi. Є постiйна гра Майi, яка через закон причинностi зваблюе нас i змушуе виконувати свою волю. Жити i померти в невiданнi, граючись з Майею, чи жити й померти, знаючи правила гри, – ось питання еволюцii.
Каменi
У Майi багато iгор, якi вона пiдкидае нам, доки ми не втрачаемо iстинний сенс життя i вимушенi повiрити, що вартують лише форми.
Так ми ставимося до каменiв. Донедавна, та, власне, й сьогоднi, люди вважали iх безживними елементами i вбачали в них корисний об’ект для рiзноманiтного вжитку.
Каменi, що слугують для будiвництва осель i храмiв, каменi для брукування шляхiв; каменi, що мають ужитковий характер, та шлiфованi каменi, що правлять за оздобу для тiла, – вважають холодними й мертвими. Ми користуемося ними, начебто життя подарувало iх нам для наших найрiзноманiтнiших потреб.
Тим не менш, каменi живi. Якби ми здавали собi з того справу, то, можливо, ставилися б до них iнакше. Майя приховала кам’яне ество пiд покривом iнерцii, утаiвши тим самим чудовий закон опiрностi. Деякi тiла являють себе зростаючи i розпросторюючись, iншi роблять це чинячи опiр. Насправдi обидва цi закони дiють в усiх тiлах, хоча й у рiзних пропорцiях. Коли переважае закон зростання, ми бачимо рух, а коли закон опiрностi – непорушнiсть.
Воля каменю полягае в спротивi. Вона утримуе вкупi його молекули, щоб вони не вiдкололись i не розсипались. Маемо на увазi твердi каменi. Що бiльший опiр, то бiльша твердiсть. Що бiльша твердiсть, то бiльша воля. Що бiльша воля, то бiльше життя.
