скачать книгу бесплатно
– Говори, – великодушно дозволив Дарiй i затримався на кiнчику трону.
– У бiблiотецi зберiгаеться багато старих письмен. Серед них твiй вiрний слуга надибав донесення головного жерця, що спiлкувався з духами. Духи напророчили смуту, в яку порине краiна пiсля Камбiза. Жрець радив майбутньому царевi не знiмати з руки перстень з написом «Всеперемагаючому».
– Я подолав смуту i без персня, – рiзко сказав цар, але сiв на стiлець глибше.
– Слава богам, у великому царствi спокiйно! – патетично вигукнув архiвiст. – Але жрець попередив: без персня мир i спокiй не певнi, хиткi. Незадоволенi та заздрiсники пiднiмуть чорнi хвилi, що знесуть корабель добробуту краiни в морську пучину.
– Досить хляпати язиком! Кажи: хто привласнив перстень Дейока? Де крадiй? У якому вiн царствi? Чи довiв ти, слуго, на дiлi, що вiдданий менi? – скипiв Дарiй.
– О великий, твiй вiрний слуга усе зробив, що в його силах. Звертався за допомогою до зiркогляда. Зiркогляд сумлiнно прослiдкував шлях зiрок. Вiдкрив таке. Олiмпiйських богiв прикро вразив вчинок Кiаксара. Бо ж вiн наказав знищити гостей, що сп’янiли. Богиня Афiна явилась у снi засмученому евнуховi, охоронцю покоiв царицi Мандiни. Афiна втiшала евнуха. Запевнила його, що рiд мiдян i персiв розвiеться, як попiл, коли iх позбавити персня «Всеперемагаючому». Євнух викрав перстень i втiк до Лiдii. На жаль, слiд крадiя пропав. Твiй вiрний слуга, о великий, звертався за допомогою до ворожбита…
Чоловiк запнувся, його рiденькi вуса тремтiли.
– Ну ж бо, говори! – втратив рiвновагу Дарiй.
– О великий, злi демони оточили ворожбита. Демони лютують через те, що Кiр Великий дозволив евреям повернутися в Палестину i вiдновити свiй храм. А ти продовжуеш полiтику Кiра Великого. Дав притулок в Єрусалимi бiженцям з Єгипту, якi сорок рокiв блукали пустелею. Дозволив iм вiдбудовувати iхнiй храм.
– Так, даю притулок. Так, дозволив вiдбудовувати храм. Бо переконаний: на змiну вередливим божкам прийде Єгова, Бог Всеперемагаючий.
– Олiмпiйськi боги сильнi. В Іегови прихильникiв мало. Пробач, великий, за смiливiсть.
– Говори по сутi.
– Демони збили темну хмару i правда зробилася непроглядною. Ворожбит порадив, щоб ти, мiй лагiдний пане, вiдвiдав храм Вогню.
– Храм, збудований пророком, який славословив Господа i пiднiмав свiй голос в iм’я найкращого порядку i Його шанування?
– Так, той храм. Служителi його безстрашнi й незалежнi. Нiкого над собою, окрiм Господа, не визнають. Навiть тебе. Помилуй, о великий, що необачно бовкнув.
– Досить. Зникни.
У храмi Вогню
Кiнний супровiд з’iхав з вузькоi дороги, брукованоi круглим камiнням. У правiчному лiсi конi, що йшли ступою, невдовзi зупинились. Опираючись на догiдливо пiдставлене плече, Дарiй повагом зiйшов з колiсницi. Двое воiнiв у вузьких полотняних каптанах вiддiлилися вiд решти з намiром супроводжувати повелителя народiв. Дарiй наказав усiм залишатися бiля коней. Сам вiдiйшов, пропускаючи слугу, що цупив на спинi мiшок iз золотом – пожертву для богiв. Коли зiгнута постать зникла в гущавинi, Дарiй рушив лiсовою стежкою.
Спочатку стежка вилася полого, але враз пiшла вгору. Натренованi ноги царя царiв легко долали пiдйом, а руки чiплялася за гiлля розлогого ялiвцю. Ось Дарiй i на вершинi гори.
Лису мiсцину оживляла камiнна споруда, що за формою нагадувала ромб. Мiсцевi жителi стверджували, що храм збудував Заратустра. Правда, нiхто достеменно не знав, коли пророк його будував. Однi присягалися, що храм збудовано ще тисячу рокiв тому, iншi – сто. Розказували також, що Заратустра клав камiнь з думкою про Невидиме Божество, Батька Вселеноi.
Дарiй рiшуче попрямував до входу, яким слугував вузький отвiр у стiнi. Високо занiс ногу, щоб не зачепити камiнного порогу i тим не образити невидиме божество. Аж раптом угорi прогуркотiло. Дарiй принишк, прислухався. По хвилi громохко прорекло:
– Бачу тебе я, Дарiю, що прийшла у мiй храм багатий. Як менi тебе називати, я не знаю, хоча схожий ти на чоловiка.
Дарiй опустив ногу, повiльно звiв очi. Поглядом уперся в неотесаний камiнь, що тримав над входом споруду.
Угорi знову прорекло:
– Усе ж назву я тебе швидше безсмертним, анiж смертним.
Таемничий голос бiльше не озивався. Дарiй переступив порiг. Наразi стояв у однокамерному примiщеннi. Центральне мiсце займав жертовник, що розмiстився на площадцi. До жертовника вели чотири каменi, якi височiли один над одним. Навколо жертовника ходив маг, вiд голови до п’ят закутаний бiлим плащем. Плащ пiдперезаний шерстяним поясом. До того ж трьохколiрним, шириною в чотири пальцi. Кольори поясу символiзували чесноти служителя храму, а саме благочиннiсть помислiв, слiв i справ.
Щоб привернути до себе увагу, Дарiй кахикнув. Голi стiни миттево вiдбили звук, десятикратно пiдсилюючи його. Маг вперто не звертав уваги на царя царiв. Удавав, що не помiчае владики.
Знiчев’я Дарiй роздивлявся довкола. Стiни, старанно побiленi, плавно переходили в синiй купол, що символiзував вiчне небо. На куполi золотом сяяли шiсть планет i зорi. Золотом сяяло також сонце, зображене навколо великоi круглоi дiрки. Через дiрку в космос виходив дим i доходив до богiв.
Маг надiв бiлу маску, щоб не осквернити диханням вогонь, запалений блискавкою. Потiм старанно вимив руки. Чистими руками клав на жертовник чистi дрова.
Вогонь швидко набирав сили. Жадiбнi язики виривалися вище бортiв жертовноi чашi. Служитель змахнув рукавом – у вогонь полетiло насiння. У повiтрi приемно запахло. Стiнами забiгали, доганяючи одна одну, фантастичнi тiнi. Вони то витягувалися, то стискалися. У бiгучих обрисах тiней Дарiй узнав контури помешкань, де бував. Узнавав коней, обличчя друзiв, але частiше – ворогiв.
Чоловiк у бiлiй одежi прийняв скорботну позу i монотонним голосом молився. Чи то пiд дiею пахощiв, чи то в незвичнiй обстановцi, але хвилювання охопило врiвноваженого, холодного iмператора. Вiн не вiдводив погляду вiд тiней, що компонувалися у сцени. Дивина! Тi сцени вiдтворювали подii з добуванням ним, Дарiем, слави, визнання, царського трону. Цар чув тупiт кiнських копит, брязкiт i свист схрещених мечiв. Узнавав гадюче шепотiння зрадникiв. Чув хрускiт зламаних хребтiв…
Бiль, розпач i страх зненацька охопили царя царiв. Голова в нього почала болiти i бiль не проходив. Дарiй гостро вiдчув провину перед небом i його жителями. «О, боги, прошу, дайте менi шанс. Я доведу вам свою вiдданiсть. Але вгамуйте бiль. Вiн нестерпний. Не витримаю – збожеволiю», – стогнав.
Вiд несподiваного доторку Дарiй здригнувся. Чоловiк, загорнутий у бiлий плащ, вказував пальцем на вихiд.
Вони попрямували до розлогого платану. Дупло дерева було впорядковане пiд кiмнату для побачень. Коли опустилися на лаву, то Дарiй поштиво мовчав.
– Боги милостивi до тебе, царю, – спiвуче сказав служитель храму. – Щедро обдарували тебе вродою, гармонiйними членами, розумом, доблестю, волею i щедрiстю. Ти пiдкорив чужинськi племена i вiсiмдесят народiв. Але iхнi храми залишив не зруйнованими. То якому богу ти поклоняешся?
– Ахурi Маздi,[12 - Так називали за часiв Дарiя Першого Єдиного Нествореного Вiчного Бога, Творця усiх благ.] – хрипкувато вiдповiв Дарiй.
Вiн кашлем прочистив горло i стих. Маг теж мовчав. Прислухався до шелесту свiтло-зеленого листя. Можливо, до музики небесних сфер, яку чують лише вибранi. Чим довше мовчав маг, тим неспокiйнiше почувався Дарiй. Нiбито виправдовувався, сказав:
– Мое бажання – справедливiсть. Брехливому я не товариш. Я не запальний. Коли я гнiваюсь, то твердо володiю собою. Як военачальник, я – вiдмiнний военачальник. Я володiю невтомною силою в руках i ногах. Як вершник, я – вiдмiнний вершник. Як стрiлець iз лука, я – вiдмiнний стрiлець iз лука, як у пiшому, так i в кiнному строю. Цими здiбностями мене обдарував Ахура Мазда. Я вмiло ними користуюся.[13 - Автентичний текст.]
Скошений погляд мага ковзнув по рiвному лобi Дарiя, його тонкому загнутому носi, чепурнiй бородi. Вiдвiвши погляд, служитель дорiкнув Дарiю:
– Ти направив своi ступнi до давнього храму на догоду корисливiй думцi.
– Так, – пiдтвердив Дарiй. В його голосi чулася образа. – Задля перемоги над поганцями я повинен заручитися пiдтримкою Сирiуса. Скiф викрав перстень Мадiни, що мав напис «Всеперемагаючому». Хто носить перстень, що е власнiстю мiдiйських царiв? Назви його!
Маг натягнув на голову клобук i вiдвернувся вiд Дарiя. Невдовзi сiв рiвно. Говорив холодно, карбуючи кожне слово:
– Перстень у неправедного,[14 - Заратустра дiлив людей на праведних (осiлих на землю), неправедних (кочiвникiв-грабiжникiв) i тих, у кого неправедне змiшане з праведним.] князя Євстахiя. Вiн iз роду Іпока. За велiнням неба перстень носить його син Михайло. Хлопчик одного вiку з твоiм, царю, меншим сином Ксерксом.
– Отче, мене цiкавить: чи поверну я перстень?
Маг дивився в ажурне латаття. Збайдужiлим голосом мовив:
– Я просив про те небо. Заковика в тому, чи ти, царю, захочеш залишити собi перстень.
– Коли перстень опиниться на моiй руцi, я його вже не знiму.
Дарiй грiзно стулив брови, що красномовно пiдтверджувало незворотнiсть його рiшення.
– У Михайла сильний небесний покровитель. Тобi, царю, доведеться вибирати.
Найвродливiший iз людей гордовито розправив плечi.
– Я – Дарiй, син Гiстаспа, цар персiв i всього материка…
Маг мерзлякувато пересмикнув вузькими плечима i ще глибше натягнув на голову клобук. Вiн безшелесно, мов тiнь, вислизнув iз дупла платана.
