скачать книгу бесплатно
Лiсовi оповiдки
Лiдiя Гулько
Героi Оповiдок називають свою мiсцину Нашим лiсом. Це в Киевi, коло Нацiональноi бiблiотеки Украiни для дiтей. З Нашого лiсу тварини мандрують на Велику галявину, що у Темному лiсi. Найсмiливiшi потрапляють туди, Де-Все-Дригом, Де-Все-Навпаки. Цей шлях, сповнений пригод, довелося пройти зайчиковi, якого братики i сестрички прозвали Мазунчиком. Книжка з двох частин. У «Лiсових оповiдках» мовиться про iсторiю народження головного героя, його друзiв та знайомство з невидимим свiтом. Повiсть «Подвиг Мазунчика» присвячена змужнiнню героя. Авторка додае персонажi, придуманi пращурами слов’ян. Серед них Агука, лiсовики, мешканцi болота, багатоголовий змiй, Пан, Господарка лiсу. Якщо перша частина розрахована на дошкiльнят i учнiв початковоi школи, то друга зацiкавить старших дiтей. Хоча б iсторiями кохання робота i ляльки Ганнусi та Вiдлюдька, який живе спiлкування з друзями замiнив Інтернетом.
Лiдiя Гулько
Лiсовi оповiдки
Про народження Мазунчика i чому його так назвали
Минало тепле лiтечко. Трава i листочки ще зеленi й хрумкi.
Одноi гарноi днини матiнка Теплий Животик розродилася. І привела так багато донечок i синочкiв, що татко Прудколапий не мiг iх порахувати. І не тiльки тому, що всi зайчата пiдстрибували. Просто вони, мов краплi води, були схожi мiж собою. Щоправда, одне зайчатко вiдрiзнялося вiд решти.
Здогадалися, чим зайчатко вiдрiзнялося? Так! Воно було найменше.
Хтось iз малечi штовхнув малюка. Вiн плаксиво схлипував. Матуся взяла його на ручки, втiшала. Зайчата заздрили братиковi. Кожен хотiв, щоб матуся його колисала й пестила. Зайчатка пiдстрибували i прозивалися з братика:
– Ти Мазун. Мазунчик ти.
Образливе прiзвисько приклеiлося до зайчика i стало його iм’ям.
Як Мазунчик катався на родичах i що з того вийшло?
Зайчата швидко пiдростали. Самостiйно ходили з кошиками до лiсу. Там збирали на обiд смачнi листочки i гриби сироiжки.
Ось вони знову в лiсi. А Мазунчик, як завжди, вдома. Вiн сумував. Чiплявся до татка. Просив його:
– Будь ласка, покатай мене.
Прудколапий катав малого на собi.
Зайчатку подобалось iздити верхи. Вiн не хотiв з татка злазити. Але Прудколапий згадав про роботу, яку повинен сьогоднi виконати. Вiн обережно зсадив iз себе синочка. Схопив вiдеречко i побiг до рiчки.
Зайчатко чiплялося до мами.
– Будь ласка, покатай мене.
Теплий Животик жалiла найменшого i возила на собi. Та в неi було дуже багато хатнiх справ.
А зайчатко знай вередуе:
– Хочу кататися! Е-е-е-е!
Якось Прудколапого вiдвiдав його давнiй приятель iжак Шпичак. Дядько Шпичак звернув увагу на малого, що рюмсав.
– Чого ти плачеш, Мазю? – запитав.
Зайчатко тре лапкою очi й плаксиво тягне:
– Хо-чу ка-та-ти-ся! Е-е-е-е!
Їжак припрошуе:
– Чого ж, сiдай на мене. Покатаю.
Гострi голочки на спинi iжака вляглися. Вона стала гладенькою i м’якою, нiби подушечка. Мазунчик забрався на дядькову спину. Смикав лапками i пищав:
– Но! Но! Поiхали!
Їжак бiгав, мов справжнiй кiнь. Ще й вигукував: «І-а-а, i-а-а!».
Мазунчик реготав вiд задоволення. Лупцював дядька п’ятками та пiдганяв.
Обiдньоi пори куцохвоста родина зiбралася в хатинцi. Зайчата притихли й чекали, коли матiнка покличе iх до столу.
Тiльки найменший не хотiв злазити з дядька. Гецав на ньому, мов вершник на конi. Красувався, вихвалявся перед братиками i сестричками.
Шпичак захляв вiд бiганини. І через це розсердився на Мазунчика.
А коли iжаки сердяться, то голки на iхнiх кожушках настовбурчуються. Так було й цього разу. Зайча заволало:
– Ой-йо-йой, боляче!
Зiскочило з дядька i, ображене, забилося пiд свое лiжечко.
Братики i сестрички реготали. Перестали реготати лише тодi, коли матуся запросила всiх до обiднього столу.
Заяча малеча шумно всiдалася за стiл. Лише Мазунчик ображено сопiв у темному кутку.
Однак борщик i кашка так смачно пахли, що Мазунчик тихенько перебрався iз-пiд лiжечка на ослiн. Схопив найбiльшу ложку – i до миски.
Татко Прудколапий суворим голосом попередив синочка:
– На менi покатаешся, як на iжаковi.
Матуся Теплий Животик скрипнула переднiми зубами:
– І на менi покатаешся, як на iжаковi.
Мазунчик опустив вушка. Вiн схлипнув раз, а потiм ще два рази. Проте нiхто йому не спiвчував. Всi сьорбали смачний борщик. Мазунчик перестав схлипувати. Винуватим голосом пискнув:
– Пробачте менi. Я сам, своiми нiжками бiгатиму.
Зайцi радiсно плескали лапками. Найгучнiше виляскував дядько Шпичак. Вiн дивився на вередуна добрими, лагiдними очима.
Мазунчик взяв свою, найменшу, ложечку. Вiн з апетитом уминав кашку зi своеi маленькоi мисочки.
Зi смереки спорхнула сорока. Через вiдчинене вiконце птаха все бачила i чула. Вона лiтала над хуторами, селами, мiстами i скрекотала:
– На менi покатаешся, як на iжаковi! На менi покатаешся, як на iжаковi!
Цей вислiв знають i дорослi, i дiти. Вiн став прислiв’ям.
Як Мазунчик з Рудим Хвостиком i Мекекою бiгали наввипередки?
У лiжечку, сплетеному з духмяних трав, солодко спить заяче маля. З вiдчиненого вiконця долинуло: «Ме-ке-ке!».
Сонько зiрвався з лiжка. Забився у куток i тремтiв вiд страху.
– Ме-ке-ке! – долинуло знову.
Із-за фiранки вистромилася кошлата голова з вишкiреними рiдкими зубами.
Зайча впiзнало товариша. Вибiгло зi схованки. Радо гукало:
– Привiт, Мекеко.
За вiконцем тупцювало плямисте козеня. Воно ввiчливо привiталося:
– Доброго дня, Мазю.
На пiдвiконня викараскалося бiлченя зi смугастим хвостиком. Звали його чомусь Рудим Хвостиком. Бiлченя стало стовпчиком i писнуло:
– Мазунчику, ходiмо на Маленьку поляну.
Зайча кинулося до порога. Однак зачепилося за лiжечко i впало.
– Де ти там? – гукали друзi знадвору. – Хутчiше виходь.
Зайча пхинькало:
– Менi потрiбно ще лiжечко застелити. Зачекайте.
У вiкнi знову з’явилася кошлата голова з вишкiреними рiдкими зубами. На пiдвiконнi стовпчиком стояв Рудий Хвостик.
– Ме-ке-ке! – щиро дивувалося козеня. – Я сплю у лiщинi. Нiколи не прибираю за собою.
Бiлченя так само щиро дивувалося.
– У нашому дуплi пораеться матуся. Я нiчого не роблю. Я ще маленький.
– Ми маленькi. А маленькi не працюють. Маленькi бавляться, – авторитетно сказало козеня.
Зайча мiркувало вголос, приклавши пальчика до рота:
– Я найменший у родинi Прудколапого татка. Значить, повинен бавитися.
З легким серцем Мазунчик вибiг iз хатки.
Маленька галявина купалася у золотавому свiтлi.
Мазунчик iз задоволенням скуб яскраво-зелену, вмиту росою, траву. Мекека пасся неподалiк. А Рудий Хвостик знайшов боровик i гриз його, забравшись на пеньок.
Над друзями пролiтали заклопотанi пташки. Вони носили у дзьобиках черв’ячкiв для своiх малят. А ще гули бджоли, перелiтаючи з квiтки на квiтку.
Мазунчик запитав друзiв:
– Де iжаки, зайцi, кабани з поросятками?
Рудий Хвостик йому пояснив:
– Пiшли до лiсу. Збирають там ягоди, сушать на зиму траву. Моя матуся збирае гриби i настромлюе iх на гiлочки. Я теж iй допомагав. Але працювати нудно. Тому я вiд матусi втiк.
Козеня мекнуло:
– Добре, що iх нема. Нiхто не гримае на нас i не заважае бiгати. Хлопцi, давайте влаштуемо змагання. Будемо бiгати наввипередки.
Бiлченя жбурнуло боровик. Майнуло смугастим хвостиком i з усiх нiг побiгло через галявину.
– Ме-е-е! – сердився Мекека. – Так нечесно. Слухайтеся моеi команди! Стiйте струнко!
Рудий Хвостик, присоромлений, повернувся.
Друзi виструнчилися. Мекека голосно командував:
– На старт! Увага! Руш!
І вони разом, в одну мить, зiрвалися. Попереду мчав Мекека. За Мекекою дрiботiв Рудий Хвостик. Мазунчик чеберяв останнiй. Вiн дуже хотiв бути першим. Бiг так швидко, як ще нiколи не бiг. Проте випередити друзiв у нього чомусь не виходило.
Раптом щось трапилося. Мекека впав i просунувся на чотирьох ратичках уперед. На Мекеку з розгону налетiв Рудий Хвостик. Зайча оббiгло друзiв. Воно зрадiло, що випередило друзiв. Але побачило купу – i зупинилося.
Мазунчик уважно розглядав купу. Їi хтось склав iз сухоi землi, хвоi, шматочкiв листя та стебел. Але найцiкавiше, що купа ворушилася. Ой, на нiй сновигають мурахи! Їх видимо-невидимо. Вони бiгають туди-сюди, туди-сюди. Але не наввипередки. Кожна мураха щось цупила: травинку, листочок, шматочки кори. Деякi колисали малят у бiлих згорточках.
– Ти диви, – сказало зайча. – Такi малесенькi, а працюють. Нiхто не байдикуе.
– Я iм зараз покажу! Ме-ке-ке! – погрожувало козеня.
Враз вискочило на купу i жваво запрацювало ратичками i повнiстю розвалило ii. Потiм носиком тикало у колишнiй мурашник, а ратичками швиргало залишки сухого листя. Знялася густа хмара iдкого пилу.
У горлi Мазунчика неприемно лоскотало. Вiн дременув подалi вiд мурашника. Сiв пiд смерекою. З вiдстанi спостерiгав.
А бiлченя не дременуло. Крутилося коло Мекеки й пiдохочувало його:
– Так, мурахам! Так! Це наша галявина. Хай iдуть у лiс i не заважають нам змагатися.
Раптом козеня не своiм голосом мекнуло i вибриком пiшло по всiй галявинi. Але дорогою звалилося у траву i енергiйно качалося.
Мазунчик подумав, що Мекека граеться. Та коли прислухався, то зрозумiв, що вiн плакав:
