скачать книгу бесплатно
Курячi брехеньки i билицi
Лiдiя Гулько
Головними героями збiрки е домашнi кури, якi вiльно гуляють у селянському дворi. Автор з любов’ю i гумором описуе звички, iнстинкти i характер кожноi особини. З курми трапляються пригоди, якi вище розумiння людини. У Вступному словi та Додатку представленi зразки украiнського фольклору, створенi пiд час спiлкування з курми. Тут пануе дух i нев’януча краса нашоi мови. Книжка матиме успiх у малечi, школярiв та дорослих, залюблених у свiт живоi природи.
Лiдiя Гулько
Курячi брехеньки i билицi
Сестрi Людмилi.
Твоя гостиннiсть мотивувала мене до творчостi.
Вступне слово
То добрий знак, що в наших селах пiвнi кукурiкають, а курочки кудкудачуть. Бо наперекiр невзгодинам украiнцi е, процвiтають i продовжують традицii своiх батькiв.
У серединi минулого столiття в селищах водилась армiя пернатих. А це iндики, гуси, качки, кури. Останнiх, звичайно, найбiльше. Курей господарi не рахували, тож не знали iхньоi кiлькостi. В пошуках iжi кури лазили, де хотiли. А до морозiв взагалi ночували на деревах. Через те, що ця птаха була дешева, а ще влiзлива, набридлива, хитра i брудна, то ii з прокльонами проганяли: «Киш! Шоб ти здохла!». Не без причини ж побутувало прислiв’я: «Щоб Господь виконував усi побажання людини, то кури зникли б».
Проте й досi слово «курячий» асоцiюеться з чимось хворобливим, маловартiсним, незначним, убогим. Для прикладу, куряча слiпота, куряча пам'ять, курячi груди, хатка на курячiй нiжцi. Активнi й непоштивi вислови: грошей кури не клюють – про надмiр грошей у когось; кури загребуть – загине хтось безславно; курям на смiх – про що-небудь явно безглузде. А вираз пустити червоного пiвня означае шкоду, зумисний пiдпал.
Та попри негативну характеристику курка тримаеться незалежно. Вона горда, смiлива i розумна птаха. І завжди керуеться законом, даним Всевишнiм вiд початку створення свiту. А саме, плодитися, продовжувати пташиний рiд.
Сьогоднi не всi господарi сiльських обiйсть мають курей. А якщо мають, то утримують iх у вольерах чи клiтцi. Та не моя сестра, в котроi я щороку лiтую. Як то було за дiда-прадiда, ii кури гуляють у дворi. Ми iх сваримо, погрожуемо загнати в клiтку. Проте не заганяемо. Розмовляемо з пернатими, виховуемо iх, бувае погрожуемо вiником.
Але кури не пiддаються перевихованню i дресировцi. Тiльки й того, що просять iсти i пити. І завжди зiрко слiдкують за людьми.
Вiльна птаха здорова, активна, життерадiсна. За рiк вона знесе яець бiльше, нiж у неволi. Одначе вiльна щодня, через надмiрну допитливiсть, наражаеться на небезпеку. Так, перелетiвши через паркан, ii може збити машина, а на городi, в чагарниках схопити лис чи собака. Бувае й таке: у двiр залiтають хижi птахи й крадуть курей.
Нашi кури завжди перед очима. За ними цiкаво спостерiгати. Я помiтила, що у курей iснуе чiтка субординацiя. Головний, звичайно, пiвень. Вiн слiдкуе за порядком у своему гаремi. Супроводжуе його завжди одна курочка. Вона, звичайно, найгладша у курячiй зграi.
Курки не люблять галасливих i метушливих курчат. Тiтоньки малечу б’ють дзьобом i вiдганяють вiд корму. Пiвень на курей за це не гримае. Але й не вiдганяе молодих. Хiба що пiвникiв, котрi за лiто гiнко виростають i переходять у категорiю курячих залицяльникiв.
З домашнiми птахами трапляються iсторii, якi кортить записати. Такий стан точно пiдмiтив Тарас Григорович:
Не шкодить
Такую рiч i записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Записувала iсторiю курей спонтанно i при нагоди. Всi вони народженi в конкретному селi, а саме в Кривому Озерi, що на Миколаiвщинi. Там я народилася. У батькiвському домi постiйно живе моя сестра, я же тимчасово, у святковi днi або пiд час вiдпустки. Сестра, скориставшись моею присутнiстю, вiдлучаеться у своiх справах до мiста («Тиждень без господарки»).
Книга, в якiй головнi героi – домашнi кури, писалась у моiй душi, починаючи з дитинства («Пудик»).
Перше оповiдання «Сiльська пригода» читала у Спiлцi письменникiв. Молодi письменники мене дружно критикували, а старшi – Нiна Вернигора i Анатолiй Качан, доброзичливо поставились до моеi працi. Надалi я з ними товаришувала i прислухалась до iхнiх порад.
Казку «Пригоди дитинки рябенькоi Курочки» склала для Артема, свого внука. Вона не лише менi, але й маленькому припала до душi. Казочку надiслала в редакцiю журналу «Малятко». Через кiлька днiв по тому зателефонувала Оксана Кротюк. Редакторцi казка сподобалася (аякже!). «На жаль, вiльного мiсця в журналi нема, бо номери складають наперед. Наразi в одному з них не зайнята рубрика, розрахована на дiток, якi починають читати. У нiй слова в рядку межують iз малюнком. Ваша казочка пiдходить для такого комбiнованого тексту. Але автентичний твiр зазнае змiн i скоротиться.» Пiсля публiкацii я казочку не взнала. Немовбито ii склав хтось iнший i зухвало пiдписався: Лiда Гулько. Читала зi щемом у серцi. Казку скоротили до одного абзацу, i безжально кастрували. Хай йому грець!
Апофеозом, прославленням мною курей вважаю повiсть «Артем, планшет i Забiяка». В основi твору реальнi подii, що мали мiсце в Кривому Озерi та Киевi в 2015 роцi. До того ж i хлопчик справжнiй, не вигаданий. Хоча, звичайно, не без фантазування, або брехеньок. Одначе iх небагато i вони, вважаю, на мiсцi.
Окрема скажу про «Хронiку», в якiй зафiксованi пригоди курей впродовж десяти рокiв. У читача може закрастися думка: про деяких героiв нi слова в подальших розповiдях, або ж несподiвано з’являються новi, примiром пiвнi. Але ж мовиться про курей, вiк яких короткий. По-друге, в селi птиця служить обмiнним товаром. Наприклад, за якусь послугу моiй сестрi давали курку чи пiвня. Так чинить i сестра – дае односельцям свого пернатого, якщо iхне птаство з якихось причин зменшилося. По-трете, через те, що мое перебування в селi тимчасове, то по приiздi деяких курей я не взнавала. Те саме i з iхнiми кличками: якщо велику курку я називала Вiвцею, то через рiк господарка ii величала Мамушкою. Зiбранi в Хронiках курячi пригоди списанi з реального життя птахiв. Вони не тiльки дивовижнi. Деякi з мiстичним, незрозумiлим людинi пiдтекстом, наприклад розповiдi про Мамушку, Сирiтку, Павлiка.
Якщо читач полюбить домашнiх птахiв, то свою мiсiю авторка виконала.
Пудик
Одного весняного дня сонечко зiгрiло не тiльки повiтря, а й землю. Мама вперше випустила у двiр квочку з курчатами. Лiдуся уважно розглядала непосидючу сiмейку. Велика птаха страхiтливо розчепiрила пiр’я i погрозливо квоктала. Вона скидалась на червону кулю, що дибуляе на двох паличках. Але не так, як кури, а чомусь кружкома. Мама пояснила: «Квочка боiться наступити на крихiтнi курчатка. От i кружляе серед них».
Курчатка швидко росли i ставали все метушливiшими. Дiвчинка годинами спостерiгала за жовтими клубочками. Вона так хотiла взяти одного з них. Вона б його пестила, грiла своiм диханням. Квочка, напевне, здогадувалася про бажання дiвчинки, бо стовбурчила пiр’я i поводилась украй агресивно. Навiть кричала «кво-кво» на котика, який просто пiдiйшов до Лiдусi.
Придивившись, дiвчинка зробила неприемне вiдкриття: квочка не любить одне курча: вiдганяе його вiд себе, дзьобом скубе за жовтий пушок на маленькiй головцi. Бiдолашне тiкало вiд злоi матусi. Часинку жалiбно цiвкало – i знову бiгло до квочки. А та миттево впiзнавала нелюбого i вiдганяла.
Дiвчинка про все розказала матусi. Вона насварила квочку. Та коли мама пiшла, квочка знову взялася за свое. Суворих окрикiв дiвчинки вона зовсiм не боялась.
Увечерi, коли з роботи прийшов татко, Лiдуся i йому розказала про витiвки злоi квочки. Тато у задумi хитав головою. «Чому квочка не любить курчатко?» – запитала дiвчинка. «Не знаю, – сумно сказав батько. – Серед курей i такi випадки бувають. Бiдний Пудик. Квочка заб’е його до смертi». Очi дiвчинки наповнилися слiзьми. Вона не втрималась – уголос заплакала. «Не плач, дитинко», – втiшали батьки свою донечку. Цiй бiдi можна зарадити». «Справдi?» – зрадiла Лiдуся. «Вранцi, коли випускатиму квочку надвiр, то передам тобi бiдолаху. Для Пудика ти станеш мамою. Будеш його доглядати», – пiдбадьорила донечку мама.
Отак Лiдуся отримала вихованця. Зi своiм Пудиком дiвчинка не розлучалась. Носила його в кишенi, годувала зi своеi долонi. А ввечерi, коли квочка з курчатами спала, то пiдкладала пташа пiд теплу квочку. Не мерзнути же маленькому вночi? Коли Пудик пiдрiс, то дiвчинка ввечерi загортала його у баеву ганчiрку. Загорнутий, Пудик бачив увi снi щасливi сни.
Восени Лiдуся пiшла до школи, у перший клас. Курчатка пiдросли i покинули квочку. І лише Пудик вiддано ходив за своею вихователькою. Щоранку, мов вартовий, вiн стояв пiд ii вiкном. Щоб краще бачити, як вона збираеться до школи, вiн витягував шию. При цьому очi по черзi повертав до шибки. У такiй позi Пудик стояв доти, доки не скрипнуть дверi. Тодi вiн галопом бiг до дверей. Лiдуся розкривала долоньку, в якiй лежала купка вiдбiрних зернят. Для Пудика вони були найсмачнiшими. Пiвник довiрливо iх дзьобав прямо з долонi своеi годувальницi.
Пiвдня котився небом жовтий м’ячик. Хвильку висiв на вершечку неба. Саме тодi Лiдуся поверталася зi школи додому. Бiля хвiртки, нiбито випадково, вештався Пудик. З торбинки дiвчинка виймала скоринку хлiба i крихти зi шкiльного бутерброду. Вона так само годувала свого пiвника з долонi. Але нiжно гладити його по крилах i шиi вже не могла. Чи ти ба! Пудик вирiс. Вiн соромився пестощiв перед своiми сестричками.
…Леле, скiльки ж то рокiв минуло? А нiби то розказане сталося вчора, чи позавчора. Досi пам’ятаю свого Пудика. Великого, в червонясто-золотавому опереннi. Красеня з красенiв. Я вельми пишалася своiм вихованцем. Пудик – моя перша i незабутня любов до свiйських тварин.
Квiтень 2015 року
Пригоди дитинки рябенькоi Курочки
Жили-були Дiд i Баба. І була у них рябенька Курочка. Одного чудового дня Курочка знесла яечко. Не золотеньке, а простеньке. З гнiзда Курочка не зiйшла, а сидiла, сидiла на ньому – i заснула.
Яечко пiд Курочкою нагрiлося. З нього вилупилося жовтеньке Курчатко.
Вибралося Курчатко з-пiд матусi, зiскочило з гнiзда – i гайда у двiр.
У дворi вештався Песик.
Песик побачив Курчатко i чемно привiтав його з днем народження:
– Гав! Гав!
Але Курчатко не розумiло собачоi мови. Воно злякалось – i дременуло на город.
Помiж високим огудинням гарбузiв, огiркiв, кавунiв та диньок гуляла Киця. Побачила Киця Курчатко i неймовiрно зрадiла. Лагiдно привiтала його:
– Няв! Няв!
Курчатко подумало, що то страшний хвостатий звiр. Воно побiгло свiт за очi. Добiгло, захекане, аж до рiчки Кодими. Опустило дзьобика у воду.
Раптом iз води вигулькнула Жабка.
– Ква! Ква!
Курчатко вiдкинуло нiжки вiд страху. Все ж пiдскочило – i драла в бiк левади. Несподiвано побачило дядечка Їжака.
– Хру! Хру! – привiтав Курчатко iз днем його народження мудрий дядечко Їжак.
Курчатко – шусть у густу траву.
Тихенько сидiло там i тремтiло.
Рябенька Курочка нарештi проснулася. Розправила крила, звелась на лапи. Зирк пiд свiй пушок, що на животику, – а там пуста шкаралупка. Ой, лишенько! Курочка у розпачi довго i голосно кудахкала. Потiм зiскочила з гнiзда, метнулась у двiр. І до Песика:
– Песику, Песику, ти бачив мою дитинку?
– Так, рябенька Курочко, бачив твою дитинку. Я чемно привiтав ii з днем народження. Та воно, нерозумне, дременуло на город. Гав! Гав!
Кинулась Курочка на город. За нею бiжить Песик.
Помiж високою огудиною ходить Киця. Курочка до Кицi:
– Кицю, Кицю, ти бачила мою дитинку?
– Так, рябенька Курочко, бачила. Я лагiдно ii привiтала: «Няв, няв». Але Курчатко побiгло до рiчки.
Бiжить Курочка далi. За нею ледве встигають Песик i Киця. Прибiгла невтiшна мати до рiчки – немае на березi Курчатка. Курочка до Жабки.
– Жабко, Жабко, ти бачила мою дитинку?
Жабка сумно вiдповiдае:
– О, люб’язна рябенька Курочко, твоя дитинка дременула на леваду. Ква! Ква!
Розклала Курочка крила i перевальцем бiжить у бiк левади. За нею поспiшають, не вiдстають, Песик, Киця i Жабка.
Назустрiч Курочцi виходить дядечко Їжак. Курочка до нього:
– Мудрий дядечку, ти бачив мою дитинку?
– Так, бачив. Хру, хру.
– І де вона?
– Не знаю. Хру, хру. Курчатко було тут. Я чемно привiтав його з днем народження. Але воно враз зникло.
Рябенька Курочка заголосила:
– Кво-кво, кво-кво, де ти, моя нерозумна дитинко? Вiдгукнись!
Зашелестiли тоненькi травинки, колихнулися грубiшi стебла. З густоi трави вибралося… Ну, звичайно, наше Курчатко.
Рябенька Курочка кинулась до своеi дитинки. Пестила ii, голубила. Вибирала дзьобом iз жовтенькоi сукенки патички i листочки.
Курчатко тулилося до матусi. Плаксивим голосом жалiлося:
– Мене лякали отi страшнi звiрi.
Воно направило крильце на Песика, Кицю, Жабку i дядечка Їжака.
Курочка лагiдно повчала:
– Дитинко, Песик, Киця, Жабка i мудрий дядечко Їжак – твоi друзi. Шануй iх i чемно з ними вiтайся.
– Цiв, цiв, – обiзвалося Курчатко до своiх нових друзiв. Ще й низенько iм вклонилося.
– Гав! Гав! – вiдповiв Песик.
– Няв! Няв! – вiдповiла Киця.
– Ква! Ква! – вiдповiла Жабка.
– Хру! Хру! – вiдповiв дядечко Їжак. І мудро порадив: – Тримайся, крихiтко, своеi матусi доти, поки не навчишся ловити рiзних жукiв, мух i комарiв.
…З хатинки у двiр, обсаджений мальвами i флоксами, вийшли Дiд i Баба. Старенькi голосно на всi боки скликали своiх тварин:
– Цiп-цiп, кицю-кицю, цу-цу.
Друзi наввипередки мчали додому. Попереду бiг, звичайно, Песик. Вiд Песика лише на крок вiдставала Киця. За Кицею поспiшали Курочка зi своею дитинкою, жовтеньким Курчатком.
Жабка плигала в кiнцi вервечки. Але бiля копанки не втрималася – шубовсь у воду!
І лише мудрий дядечко Їжак стояв на левадi. Вiн друзям навздогiн махав лапкою. І махав лапкою доти, доки Песик, Киця i рябенька Курочка з Курчатком не зникли за високим огудинням гарбузiв, кавунiв, огiркiв та диньки.
Серпень 2007 року
Сiльська пригода
Жили у бабусi три веселi пiвнi. Один сiрий… Невже сiрий? Нi, наш герой рябий. Але пелерина його, груди й крила на сонцi переливаються й мерехтять всiма кольорами, мов риза на отцi Михаiлi Великодньоi ночi. Вiнчае голову красеня червона корона, а у хвостi мерехтять три золотi пiр'iни.
Його однокровнi брати такi, ж як вiн. Хiба що розмiрами меншi. Але однаково дженджикуватi. Носять зубчастi яскраво-червонi шапочки, що хвацьки спадають набiк. За старшого, звичайно, перший. Бо вiн i бiльший, i красивiший, i до того ж голоснiше спiвае. Його господарка називала Пiiтом.
Усе, що дiеться у дворi, стосуеться Пiiта. Вiн на все чисто реагуе. Якщо не по-його, то сердиться, горлае. Найбiльше птах не любить, коли до бабусi приходять чужi люди. Сусiдiв це не стосуеться – вiн iх знае. А от чужим не позаздриш – тiкають вiд пiвня, мов вiд сторожового пса.
Бабуся сердилася на Пiiта, вiником виганяла його з двору на вигiн. І при цьому обiцяла: «Не довго тобi спiвати. Поминального дня з тебе iстиму холодець».
Розкiшна корона й гладкi серги Горластого враз червонiли. Вiн крутився на мiсцi й приказував: «Ток, ток, я тобi вiрно служу, а за це, ток, ток, ти мене не цiнуеш!»
Враз метке пташине око вихопило безлад на вигонi: i курчатка б’ються за хробачка, i дженджики-брати полохають курочок. Пiiт пiдскочив до одних, наздогнав других. Скоро на вигонi запанували лад i спокiй. Кури мирно розгрiбали землю бiля свого красеня. А з його красивоi голови, звичайно, бабусина обiцянка вилетiла.
Одначе бабуся на вiтер слiв не кидала. Те, що вона задумала, обов’язково виконувала. Та не цього разу. Пiiт i досi спiвае у ii дворi. Бiльше того, бабуся пiвнем не нахвалиться. Вона годуе його ярою пшеницею. Поiть чистою й теплою водою, щоб пiвник, бува, горло не простудив. Каже: iй до душi пiснi улюбленця. Отакоi.
