скачать книгу бесплатно
Моя антологiя свiтового сонета
Вiктор Гриценко
Свiй шлях до когорти сонетярiв Вiктор Гриценко розпочав з циклу поезiй «Уроки неокласикiв». Сьогоднi вiн, визнаний майстер цього жанру, пропонуе власну антологiю свiтового сонета, щоб повернути iз забуття iмена своiх учителiв. І не тiльки iхнi: Тiнь забуття – страшнiша кабали! Як про забутих скажемо: «Були…»?.. А найстрашнiше – зовсiм тут не бути!.. Бiльше 100 iмен, вдвiчi бiльше сонетiв поет зiбрав пiд одною обкладинкою, щоб хоча б пунктиром позначити шлях, який пройшов сонет за 800 рокiв, i роздати зiбране вдячним читачам, спонукаючи iх продовжити пошуки прекрасного в чотирнадцяти рядках… В оформленнi книжки використано малюнки художника Едуарда Широва.
Вiктор ГРИЦЕНКО
МОЯ АНТОЛОГІЯ СВІТОВОГО СОНЕТА
Переклади та переспiви
Та з радiстю пишу я безкiнечну книгу -
заради вiчного вiддав себе в кормигу,
розтратив розум свiй, аби вiн був у вас.
Про славу думав теж (кому вона не мила?),
злетiв би до зiрок, узявши в неi крила,
та й досi пiшки йду, нещасний, на Парнас…
Гiйом КОЛЬТЕ
СОНЕТ
В кайдани закувавши два катрени,
я взяв двi рими для восьми рядкiв.
А з них середнi крайнiми обплiв -
злились в одно васали й сюзерени.
А два терцети – як заключнi сцени,
для римування стало бiльше слiв.
Любов я славлю чи таврую гнiв,
та числа й лад – постiйнi шлейфи-трени.
Як хтось вiдкине для строфи закон,
його безглуздою назвавши грою,
не ввiйде вiн до вiнчаноi касти.
А той, хто прагне слави, мов корон,
красу здобуде, вкриту мiшурою,
в симетрii карбуючи контрасти.
Август Вiльгельм ШЛЕГЕЛЬ
ІТАЛІЯ
Гвiдо КАВАЛЬКАНТІ
* * *
Кокеток звабливi позори,
умiлих вершникiв блискучий стрiй,
човни на хвилях в далi голубiй,
розмови про любов, пташинi хори,
в ранковiй тишi непорушнi гори,
в нiч мiсячну раптовий снiговiй,
рубiни на обручцi золотiй,
дзюрчання ручаю, лугiв узори -
це тiльки плями у густiм туманi,
якщо менi всмiхнеться люба панi,
краса якоi вища похвали.
Коли надворi раптом вечiр смеркне,
то перед Небом все земне померкне,
якщо ви теж закоханi були…
* * *
Незримий був, володарко моя,
отой, хто серце стис менi рукою.
Що буде бiль помiчений тобою,
вiд страху онiмiв на хвильку я.
Кохання бог мав руки ратая:
сирiйським лучником,що прагне бою,
безмовно вiн стояв передi мною -
лиш чувся свист стрiли чи нагая.
Свою мольбу ти стримала вустами,
та я в ту мить навiк позбувся тями -
тiкав вiд тебе, наче гнався бiс!…
І от я в колi тих, що мають долю
щодня вмирати вiд страшного болю
й життя топити у потоцi слiз.
ДАНТЕ АЛІГІЄРІ
* * *
Прийдiть послухати моi зiтхання,
сердешнi люди – душi благороднi,
хоч Богу тi зiтхання неугоднi,
бо не настала мить моя остання.
Бо, зневажаючи мое бажання,
сухi у мене очi вiд сьогоднi.
Колись гарячi руки – вже холоднi,
хоч болем в серцi жеврiе кохання.
Почуете, як зве моя зажура,
ту, котру вбила не стрiла Амура,
та котру жде достойне потойбiччя.
Побачите мого життя згасання,
бо я в полон вiддався без вагання
душi, яка лишила Беатрiче…
* * *
Подумав я, втомившись вiд скорботи,
чи винен був, що ми такi хмурнi,
чи й справдi горимо щодня в огнi,
мов iншоi не маемо роботи.
Любовi бог лишав мене свободи,
та серцем вiдчував, що в глибинi
мiй дух живе, як перше, у менi -
то вже кохання прояви турботи!…
І прагнув знову збутись хвилювання,
мiняв безсилля на слабке старання
i, щоб зцiлитися, до Вас спiшив.
Гадав, що скiнчиться пора осiння,
та пережив натомiсть потрясiння,
вiдчувши, що душа тiкае з жил.
Франческо ПЕТРАРКА
СНОВИДІННЯ
Свiтанок зрiе, плачуть солов’i,
та ближнi доли схованi в туманi,
а по горi, щоб стрiтись на полянi,
киплячим срiблом плинуть ручаi.
Не бачачи, я вiдчував Їi:
стояла поруч в золотiм убраннi…
Дивуючись й радiючи оманi,
до нiжноi руки простяг своi,
купаю iх у сонячнiм промiннi:
два сонця на небесному склепiннi –
свiтило предковiчне i Вона.
Затьмарювало перше тiльки зорi,
схилившись перед другим у покорi:
Божественна була та яснина…
* * *
Завмерли небо i земля ввi снi,
i звiр затих, i спочивае птиця,
i всипана зiрками колiсниця
вже об’iжджа маетностi нiчнi.
А я – в сльозах, у розпачi, в огнi,
бо вже й перо не втримае десниця.
Єдиний я, кому в цю нiч не спиться,
та образ твiй – утiхою менi.
Так сталось, що, страждаючи вiд спраги,
в життi я змiг добитись рiвноваги:
отрута i нектар – з живих джерел напiй.
Щоб мить страждань продовжити чудесну,
сто раз помру i стiльки ж раз воскресну,
ждучи, коли ти бiль, вгамуеш мiй…
* * *
До нiг ii схилявся я в рядках -
сердечним жаром променiли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землi й тягнувсь до зiр в думках.
Спiвав про злото кiс у кiсниках,
багацько слiв сказав про очi й руки,
З блаженством райським мiг рiвняти муки…
І от тепер вона – холодний прах.
А я, без маяка, немов зерня в шкарлупi,
крiзь шторм, який мене товче, як в ступi,
пливу життям, кермуючи навгад.
Любовний вiрш не пишеться без вiри!…
Спинитись час: поет зморивсь, а лiри
вже налаштованi на скорбний лад…
* * *
Ненасить, лiнь, м’якi й зручнi дивани,
прогнавши благодiйнiсть, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички нашi нас лишили шани.
Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
