скачать книгу бесплатно
Кленовий листочок
Наталiя Гриняева
«…Опритомнiвши, Зоряна подумала, що теж хоче бути отаким жовтеньким листочком, щоб безтурботно гойдатися пiд вiтром та нiчого не вiдчувати… Подумала… i враз стала легкою-легкою й упала з лави додолу, до купки жовтого листя, бо в ту ж мить перетворилась на осiннiй кленовий листочок…» «…Приходячи ввечерi додому, Галиночка сiдала в кут, мiцно обiймала своiх звiрят i, допоки не сiдало сонечко, дивилась на картину, з якоi на неi, щасливi та усмiхненi, дивились тато й мама…» Об’еднуе цi казки те, що iхнi героiнi намагаються подолати душевний бiль вiд втрати близьких… Це психологiчнi iсторii, якi мають сподобатись пiдлiткам, особливо тим, хто пережив втрату або розлучення батькiв…
Наталiя Гриняева
КЛЕНОВИЙ ЛИСТОЧОК
КЛЕНОВИЙ ЛИСТОЧОК
Зоряна зовсiм не пам’ятала, скiльки днiв пройшло з того часу, як вона, знесилена та непритомна, лежала на лавi в пошматованiй страшним буревiем хатинi. Через зiрванi з петель дверi та вибитi шибки вiкон вiтер ганяв по кiмнатi посохле осiнне листя…
Важко було навiть думати… Боляче згадувати…
Невже ще кiлька днiв тому вона, мама й тато ходили разом до струмка купатися? Вона радiсно плескалася у водi, а батьки смiялися! Вони були дуже щасливi…
Все враз змiнилося, коли вони поверталися додому. Несподiвано налетiв шалений вiтер i iх закрутили чорнi вихори з пилу та каменiв. Зоряна побачила, як маму якась невидима сила пiдняла вгору та жбурнула в прiрву. Батько стрiмголов кинувся за нею та з часом повернувся, несучи на руках ii бездиханне тiло.
Надворi все стихло. Природа наче злякалась того, що накоiла…
Мовчки вони повернулись додому, убрали маму у святкове вбрання та поклали на лаву пiд образами, i всю нiч проплакали, пригортаючись один до одного.
Вранцi, пiсля поховання, батько посадив перед собою свою маленьку донечку i почав розповiдати, як колись давно зустрiв у лiсi веселу молоду дiвчину, як закохався в неi i як вона вiдповiла йому взаемнiстю…
Вони були молодi та наiвнi й вiрили, що кохання подолае усi перешкоди. Коли ж парубок прийшов до батькiв нареченоi свататись, йому вiдмовили: хто ж вiддасть княжу доньку за якогось селюка…
Молодi люди не стали дослухатись до слiв батькiв. Потайки вони втекли з мiстечка i оселились високо в горах, сподiваючись, що iх залишать у спокоi. Та, мабуть, вони таки дуже завинили й зараз настав час розплати…
Потiм вiн зняв зi своiх грудей пiдвiсочку- оберiг, одягнув ii на донечку й попросив богiв захищати дитину вiд злих сил, бо вона – те едине й найкраще, що в нього зосталось.
Наступного дня, коли Зоряна з татом понесли квiти на мамину могилу, знов налетiли чорнi хмари. Як i напередоднi вiтер жбурляв i трощив усе навкруги. Батько довго й запекло протистояв буревiю, захищаючи свою малу, та врештi – решт злi сили перемогли i вiн бездиханно впав на могилу коханоi дружини, прикривши своiм тiлом непритомну донечку.
Коли з часом Зоряна отямилась, на вулицi вже була нiч. Тiло батька зовсiм захололо, в повiтрi щось наче дзвенiло – така була гнiтюча тиша…
Маленька дiвчинка довго не могла вибратись з холодних батькiвських обiймiв. Як дика тваринка, вона з останнiх сил прорила лаз у рихлiй могильнiй землi, доповзла до пошматованоi негодою хатини та, непритомна, упала на лаву, на якiй ще день тому лежала мама…
Крiзь обiрванi дверi та вибитi шибки вiкон вiтер ганяв по кiмнатi посохле осiнне листя…
Опритомнiвши, Зоряна подумала, що теж хоче бути отаким жовтеньким листочком, щоб безтурботно гойдатися пiд вiтром та нiчого не вiдчувати…
Подумала… i враз стала легкою-легкою й упала з лави додолу, до купки жовтого листя, бо в ту ж мить перетворилась на осiннiй кленовий листочок…
Вiтер ще довго ганяв листя по пiдлозi та нарештi видув його на вулицю i, кружляючи, понiс над землею.
Уже зверху Зоряна побачила пiд собою тiло тата, який двома руками обiймав мамину могилу. Вiтер подув дужче, ii закрутило, i батько зник, а перед очима закружляли дерева, земля та небо…
Несподiвано загримiв грiм i почалася потужна злива. По землi потекли бурхливi потоки, якi пiдхоплювали промокле листя i з шаленою швидкiстю несли його вниз до ущелини. Десь серед тих мокрих листочкiв закрутився i поплив Зорянин кленовий листочок. Стало зовсiм темно i холодно…
– Це все?… Я померла? – подумки запитала себе Зоряна та знепритомнiла.
Бурхливий потiк стрiмко летiв з гори вниз та, потрапивши в невеличку розщелину в землi, промиваючи собi дорогу, поринув кудись углиб гори i лише згодом, залишивши листя, злився з водами пiдземноi рiки та полинув кудись далi…
А почорнiле вiд води i бруду осiнне листя, збите у щiльну купу, залишилось лежати осторонь. Пройшло немало часу, поки на нього звернули увагу пiдземнi мешканцi: черв’ячки та рiзна комашня – i почався такий собi «бенкет».
Аж раптом одна сороконiжка вiдсахнулася вiд листяного пирога i перелякано вигукнула: «Зупинiться!.. Погляньте! На цьому листочку блищить оберiг Володаря Гiр!..».
Уся громада враз перестала жувати…
Поволi вони почали розтягувати пiдгнилi листочки у рiзнi боки, i iм вiдкрився цiлий i неушкоджений кленовий листочок жовто-помаранчевого кольору з невеличким яскравим кружальцем посерединi.
Їсти всiм перехотiлось, бо сороконiжка не помилилась: то, дiйсно, був оберiг самого Володаря Гiр…
Вiд комахи до комахи, вiд змiйки до вужика чутки про цю дивну знахiдку швидко полинули по горi аж до палацу самоi Володарки Пiдземелля.
Велетенський старий вуж-дворецький поволi заповз до зали Володарки та прошепотiв про те, що трапилось на березi пiдземноi рiчки.
Володарка Пiдземелля саме сидiла перед дзеркалом. Почувши цю дивну новину, вона сплеснула в долонi i на дзеркальнiй поверхнi, як на екранi, вiдобразився той самий берег, на якому серед бруду лежав жовтогарячий кленовий листочок. Довго вона роздивлялась зображення i нарештi крикнула, стукнувши посохом об пiдлогу: «Прокинься, любий, я хочу його побачити!..»
