скачать книгу бесплатно
Перед тим, як герой
Ірина Григоринська
Книга Ірини Григоринськоi «Перед тим, як герой» присвячена свiтлiй пам`ятi громадського активiста Євромайдану Устима Голоднюка. Вона складаеться з маленьких особистих iсторiй, якi розповiдають звичайнi речi про незвичайну людину. Оповiдачi цих iсторiй – рiднi i друзi, люди, якi знали Устима з народження, i тi, хто був знайомий з ним декiлька мiсяцiв. Не iдеалiзувати героя, а створити його психологiчний портрет – така мета цiеi книги, за свiдченням авторки. Проте це виявилося неможливим, адже кожен рядок цих правдивих оповiдань – героiчна iсторiя справжнього патрiота, який вiддав свое життя у боротьбi за справедливiсть. Книга присвячуеться всiм, хто мужньо захищав свою землю в найтяжчi хвилини.
Ірина Григоринська
Перед тим, як ГЕРОЙ
Я думала героiв немае. Думала, iх бiльше не народжують. Була впевнена, що слово «ГЕРОЙ» стало, так званим архаiзмом, який вiдiйшов у минуле, залишився в столiттях, до яких ми не належимо, якi нам чужi i яким чужi ми.
Я помилялася. Доля дала шанс це визнати i зрозумiти.
ГЕРОЇ Є!
Вони дихають з нами одним повiтрям. Ми зустрiчаемо iх на вулицях, в магазинах, живемо з ними в одних мiстах i мiстечках.
Ми зустрiчаемося поглядом. Можливо, усмiхаемося, а можливо не помiчаемо iх.
Героi серед нас.
Як добре, що ми не знаемо, що героi серед нас. І ще краще, що героi не знають, що вони героi. Багато – i не дiзнаються.
ПЕРЕД ТИМ ЯК ПОЧАТИ
11: 30
23 лютого 2014 рiк
Сигнал. Ще раз. Приiхало таксi i це значить, що я знову не встигаю. Спускаюся вниз i по дорозi застiбаю куртку. Кажу сестрi, що таксi вже чекае. Вiдкриваю дверi. В машинi бачу подругу дитинства з бабусею i таксиста. За хвилину приходить моя сестра. Машина рушае з мiсця.
Щось говорять, а я вже не в машинi. Десь далеко… там, де не чути слiв.
Мене огортае дивний спокiй. Це той спокiй, який не дасть заснути вночi, який змусить мене думати i прокручувати сьогоднiшнiй день по секундi. Ну що ж нехай буде так. Нехай буде спокiй.
Ми приiхали. Стiльки людей бiля Святоуспенськоi Церкви в Збаражi ще не було. Це я можу сказати точно. Я i моя сестра заходимо в магазин. Хочемо купити квiти. Заходимо, а квiтiв немае. Люди розкупили. Йдемо в унiвермаг. Там на другому поверсi ми купуемо гвоздики i забираемо останнiй букет блакитно-жовтих маргариток. Продавщицi говорять, що закривають магазин. Всi йдуть на похорон.
Ми приходимо. Бiля церковних ворiт стоять двое. Дiвчина та хлопець одягненi в комуфляж. Це побратими Устима.
Хочемо зайти в церкву, але не можемо зрозумiти, в яку колону ставати. Людей дуже багато. Стоiмо в колонi. Священники говорять якiсь слова. Однокласниця Устима читае вiрш. Людей стае все бiльше. Багато хто приходить, стае поруч, iншi штовхаються i пробираються на перед. Навiть зараз дехто не може просто постояти i не штовхатися. Всi хочуть зайти в церкву. Колона рухаеться дуже повiльно. Важко зрозумiти, що вiдбуваеться навколо. Люди ходять взад i вперед. Чорнi шапки, хустини, заплаканi очi.
Я уникаю поглядiв iнших людей i бачу, що люди також уникають мого погляду. Колона рухаеться повiльно. Ми стоiмо посеред подвiр'я. Я вже можу бачити вхiд у церкву. Раптом усвiдомлюю, що не хочу заходити, що не зможу там бути, але вороття назад немае, мене оточують люди. Я не можу вийти. Йду. Ми заходимо всередину. В церквi жарко. Дуже багато людей. Ми йдемо. Я вже бачу труну, в якiй лежить Устим, i намагаюся не дивитися на його обличчя. Дивлюся прямо. Бачу його фотографiю. Вiн смiеться. Молодий, повний життя. Опускаю очi i бачу труну, вiн лежить обличчям до вiвтаря. Бачу його русявий чуб i руки складенi на грудях. Руки, якими вiн будував барикади i боровся за те, в що вiрив. Боровся за своi мрii, за свое майбутне. Вiн накритий прапором. В головах лежить калина, а я все рiвно не дивлюся на обличчя в трунi. Не можу. Поглядом зустрiчаюся з його дiдом. І не витримую того погляду. Опускаю очi, так нiби вiдчуваю в чомусь вину, вину в тому, що жива. Навiть не наважуюся подивитися на його маму i тата. Беру образок з його грудей, цiлую, кладу квiти бiля його нiг i йду. Квiти нiяк не кладуться. Дiдусь Устима пiдказуе куди покласти квiти. Я слухаю. Тепер я йду до виходу. Туди, де свiже повiтря. Добре, що я зайшла. Добре, що вiддала йому честь. Так, як вмiла, по – своему, але я це зробила.
Виходжу. Тут. на повiтрi, дихаеться легше. Стою, дивлюся на людей. Я ще нiколи не бачила стiльки людей в церквi. Люди всюди. Починаеться похорон. Чути схлипування. Священники читають молитви, Євангелiе i проповiдi. Лунають запитання чи е бажаючi висловитися.
Я не пам'ятаю, про що вони говорили. Були слова про те, що Устим прощаеться з мамою, татом, сестричкою i дiвчиною. Були слова про те, що вiн просить пробачення в рiдних, друзiв викладачiв. Я чую цi слова i думаю «Чому вони не говорять про ЛЮБОВ?». В церквi, в трунi лежить дев'ятнадцятирiчний юнак, який по сутi ще не встиг дiзнатися яке ж воно на смак, життя. Молодий чоловiк, який помер за любов до Батькiвщини. Чому лунають слова пробачення i прощання, а не лунають слова любовi.
Вiн любив свою маму. Дуже любив, так люблять дiти своiх матерiв, на жаль, йому вже нiколи не доведеться говорити своiй мамi i рiдним про те, як сильно вiн iх любить. Там, в церквi, стоiть його дiвчина. Вона його кохае i завжди буде пам'ятати. І я знаю, що i вiн кохае ii i завжди буде. Вона стала коханням його життя.
Юнак, який лежить в трунi, вже не зможе сказати про те, як сильно вiн iх любить, як сильно любить життя. Про це я сказала в своiй головi. В моiх думках вiн чiтко вимовляв слова любовi.
Священник ще раз запитуе про те, чи е бажаючi ще щось сказати про Устима чи для нього. Настае тиша.
Голос повiдомляе, що труну з тiлом Устима будуть переносити на кладовище. Каже людям, що потрiбно звiльнити прохiд, щоб юнакам – побратимам Устима винести його з церкви, каже формувати колону, закликае людей нести квiти i дзвонити в дзвони.
Я стою бiля дзвiницi, менi на очi падае блакитно-жовте полотно прапора. Я вiдкидаю його, а воно наполегливо лягае на очi. Дзвони лунають. Проходом рухаеться колона. Спочатку йдуть молодi дiвчата i хлопцi з оберемками квiтiв, з вiнками, потiм хлопцi несуть прапор, потiм виносять труну. Натовп душать сльози. Жiнки i чоловiки плачуть. В людей червонi вiд слiз очi. Слiдом за труною йдуть священники. Вони теж плачуть.
Натовп рушае. Десь серед цiеi незлiченноi кiлькостi людей е батьки Назара Войтовича. Вони приiхала пiдтримати батькiв Устима Голоднюка. Вони крокують за труною, юнака так само, як вчора йшли за труною сина. Ще недавно зовсiм чужi люди приiхали пiдтримати людей, якi переживають те саме горе, що i вони.
Люди йдуть. Ми з сестрою тримаемося за руки. Я бачу на дорозi квiти. Останнiй шлях Устима всiяний квiтами. Менi на очi находять сльози, але я стримуюся. Не буду плакати. Не зараз. Вдома. Сама. Коли нiхто не побачить.
Дивлюся на цi квiти. Дивлюся на людей. Кожен проходить цей шлях по – своему. Хтось розмовляе i намагаеться вiдволiктися, хтось плаче, хтось просто мовчить.
Я озираюся, позаду мене море людей i передi мною теж люди. Я не бачу нi початку, нi кiнця цiй колонi. Чую хтось каже, що приiхав з Вишнiвця, а хтось з Тернополя.
