скачать книгу бесплатно
ДЕСЬ НА ДНІ
Лаврiн iз синами збирались до млина. Слава Тобi, Господи, схаменулися бiльшовики, дозволили торгiвлю, i голод минув.[3 - У 1919–1921 рр., за часiв «военного комунiзму», торгiвля в Радянськiй Украiнi була пiд забороною. Внаслiдок цiеi полiтики й посухи настав голод 1921–1922 рр.] Цей рiк удався врожайним, тож е що змолоть, буде що й продать.
Уже як зiбралися i лишилось сказати «вйо!» – прибiг Стець, п’яничка й ледащо, ба й торбохват, щось держачи в полотнинi. Лаврiн шевцював, а Стецевi наказав, щоби не приходив бiльш: доволi робити в борг для ледацюги непросипенного. Та ось прибiг: либонь, десь дiстав копiйчину.
Не довго загаявшись iз Стецем, Лаврiн сiв на воза i, як завжди, спершу повагом перехрестився сам, а потому батогом перехрестив дорогу.
Їхали спилюженим путiвцем, слухаючи жайворонка, самi курникаючи щось пiд нiс… Аж раптом на якiйсь вибоiнi хура гицнула! та так, що Лаврiн охнув й обм’яклим лантухом посунувся i впав у куряву, стогнучи вiд болю. Сини зiскочили, пiдняли батька, поклали на мiшки й поiхали далi. Однак Лаврiн усе ойкав i ойкав, урештi ж:
– Нi, хлопцi… дiла не буде… Повертай на Демидiвку… до Настки.
Баба Настка була вiдома трохи не на пiвгубернii. І костоправка, i зiльниця, i молитвениця. А ще знали люди – хоч, мабуть, нiхто не бачив, – буцiм у неi щоп’ятницi з чола й долонь текла кров. Тож у п’ятницю баба Настка не лiкувала й не шептала, тiльки сидiла сама перед образами, i так до суботи, коли кров припинялась. А сьогоднi, як на те, – п’ятниця. Чи ж не доведеться мучитись аж до завтра?
Проте поiхали на Демидiвку.
Ще перед селом, на горбку, де донедавна височiв хрест у стрiчках i рушниках, а тепер тiльки чортополох, сидiв чоловiк, закiптюжений на виду i в засмальцьованiй робi. Сидiв та спрокволу потягував цибуха. Як забачив чужого воза, здалека зневажливо дивився на приiжджих та все посмоктував цибуха.
– Що, до Настки? – насмiшкувато випустив дим, навiть не ждучи запитання. – Туди! – махнув лiворуч люлькою. – Та тiльки ж вона нiчого не зна, дурить вас, темних. Їй аби грошi. Е-ех, ще прийдуть часи… Повертай у волость, до лiкаря!
«Це, видко, той, з комнезаму[4 - Комнезам – комiтет незаможникiв.]», – здогадався Лаврiн. Бо дiйшла i до нього чутка, що за намовою такого-то голодранця хотiли Настку розстрiляти разом iз черницями з поблизького монастиря, та селяни як довiдались – переховували. Так було раз, i вдруге, а втрете якийсь партiець, якесь там iхне велике цабе сам шукав бабу Настку, аби запомогла. То як видужав, наказав своiм прихвосням не займати ii.
В’iхали в Демидiвку. Хоч тут хлопцi вперве, але не блудили: то на цiй вулицi, то на тiй люди безмовно показували дорогу, бачачи – се не з iхнього села, i старий на возi лежить. Розiгнеться, прикладе долоню до лоба i тiльки – туди. Без слiв, бо навiщо слова.
Приiхали на обiйстя. Хлопцям би зайти та спитать, дак нi ж – зняли батька з мiшкiв i, як мiшка, понесли до хати, положили на долiвку, на духмяне сiно.
Баба Настка, та ще й не так аж баба, радше зболена молодиця, сидiла край столу проти образiв. Сини як поклали батька, то лишень тодi перехрестилися й привiтались.
Настка не вiддала на добридень. Сидiла, наче з бiлого воску злiплена. І на тiй бiлизн? навiть у пiвтемрявi пiдслiпуватоi хатини гаразд було видно яскравi краплi кровi. Через усе чоло, наче терням подзьобано; i долонi, мовби гвiздки увiгнано; i на боку, як у забинтованого солдата; i на ступнях.
«Лишенько!.. – жахнулися хлопцi. – Господи Ісусе Христе…»
Одначе Настка з натугою пiдвелась i, взявши цiпка, ступила кiлька крокiв мов не своiми ногами.
– Перекладiть на лаву, долiлиць, – сказала стиха.
Сини перенесли батька, поклали на широкий ослiн.
– Вийдiть.
І заходилась коло розслабленого тiла, час од часу лишаючи на сiрому полотнi краплини своеi кровi. Лаврiн то зцiпить зуби й терпить, а то зненацька й ойкне, аж хлопцi заглядають iз сiней, що воно там таке. А Настка усе склада суглобчик до суглобчика i хрящик до хрящика та, все так само стиха, гомонить до Лаврiна:
