скачать книгу бесплатно
Вихиляси долi
Володимир Горбань
«Вихиляси долi» – збiрник обраних гумористичних та iронiчних оповiдань Володимира Горбаня, написаних ним упродовж трьох десяткiв рокiв. Легке перо автора, кумеднi сюжети… ця книга в основному про так званих дивакiв, тих людей, якi за iронiею долi потрапляють в несусвiтнi ситуацii. І тiльки почуття гумору, яке iнколи глибоко у них законспiроване, дозволяе дивакам протистоять тим вихилясам, з якими вони стикаються у життi.
Володимир Горбань
ВИХИЛЯСИ ДОЛI
Збiрка гумористичних оповiдань
Переклад Анни Мiщенко
Замiсть передмови
Дозвольте представитися – Володимир Горбань, вельми лiтнiй (рiк життя в Росii слiд визнавати мiнiмум як два) журналiст та письменник. Я дуже довго ломав голову щодо створення власного резюме. Хотiлося, щоб вийшло воно i розумним, i змiстовним, i веселим. Щоб воно яскравим свiтлом вiдображало усi основнi вiхи мого багатого на подii життя, усi етапи довгого та тернистого шляху, шукання, муки, сумнiви, надii i розчарування, злiти та падiння, боротьбу з марнославством i пихатiстю i при цьому, щоб було воно коротким i ненудним.
Хотiлося захопити шматочок щасливого дитинства, частку безтурботноi юностi, пару-трiйку миттевостей вiдчайдушноi молодостi, а також деякi епiзоди пiзнавальноi зрiлостi i вже невблаганноi старостi, що наступае на п'ятки. Окремi абзаци хотiлось би присвятити минулому захопленню спортом, алкоголем, жiнками, полiтикою, бiзнесом, численним зустрiчам з сильними цього свiту, авторитетами злочинного свiту. А також спiлкуванню з кiно-знаменитостями, золотими голосами радянськоi та росiйськоi естради, вченими, художниками, композиторами, слюсарями, геологами, токарями, робiтниками сiльського господарства. А ще вiйськовими, представниками правоохоронних органiв, вчителями, лiкарями, численними поетами та прозаiками.
А закiнчити свое резюме менi хотiлося б якою-небудь розумною i життестверджуючою фразою нiби: «Усе буде добре!»
Але нiчого путнього я так i не вигадав. Напевно, ще не прийшов мiй час…
Так що робiть висновки самi, читаючи моi оповiдання, якi були написанi у рiзнi роки, починаючи з 80-х XX сторiччя. Оповiдання, зiбранi у книзi з вiдповiдною щодо моеi багатоi бiографii назвою «Вихиляси долi». Та iй-богу, я сам цi оповiдання у рiзнi роки написав…
Як писати прозу
Для того, щоб створити добротне оповiдання або повiсть, що претендуе на успiх, автору необхiдно знати три – п'ять нескладних правил.
Правило перше, основоположне. Якщо можеш не писати – не пиши. Займайся своею прямою справою, не зраджуй свою рiдну професiю.
Правило друге, головне. Якщо зовсiм невзмозi та вже взявся за перо, пиши про те, що гарно знаеш i глибоко вiдчув.
Правило трете, фундаментальне. Будь-яке творiння повинно починатися красиво та iнтригуюче, незалежно вiд обраного жанру. Наприклад, повiсть про селянське життя можна почати отак: «Верхнереченський пастух Афанасiй Єгорович знав обличчя кожноi корови у своему стадi». А ось непогана перша стрiчка для детективноi iсторii: «Полковник Вихрiв, розжалуваний за норовливий характер, не спав четверту добу, чекаючи у засiдцi пiдступних ворогiв». Роман про романтичне кохання бажано починати здалека. «Вона стояла бiля вiдкритого вiкна у барвистiй кофточцi зовсiм босонiж, а у заростях квiтучоi черемхи без угаву спiвав соловейко».
Правило четверте, факультативне. У кожному творi бажано присутнiсть сюжету, за можливiстю оригiнального або хоч би гарно забутого. Сюжет повiстi про сiльське життя може розвиватися так: верхнереченського чабана Афанасiя Єгорича переводять за планом обмiну досвiдом скотарем у сусiдне селище Нiжнереченське. Удоi у коров верхнереченського стада рiзко падають. Завiдуючий фермою, зоотехнiк та новий чабан не можуть зрозумiти справжнiх причин та iнтенсивно лiкують бiдних корiвок вiд бруцельозу. В наслiдок такоi жорстокоi хiмiотерапii корови зовсiм перестають давати молоко. Всi у паницi! Раптом з мiста приiздить з лекцiею вiдомий психотерапевт, гiпнотезер та маг у п'ятому поколiннi. Цей диво-цiлитель за один сеанс вилiковуе усiх баб та п'яничок. Його вмовляють вiдвiдати ферму. Вiн довго вiдмовляеться, але пiсля того, як його нижче просить найвродливiша доярка, ескулап великодушно погоджуеться. Екстрасенс, гiпнотезер та маг вступае з коровами у дiалог мовою медикiв – латиною та з'ясовуе дiйсну причину iх хвороби. Виявляеться, що корiвки сумують за своiм колишнiм чабаном та iм зовсiм не хочеться жити. Афанасiя Єгорича за наказом вертають у рiдне село. Зустрiчi його з коровами присвячуеться окремий роздiл, який закiнчуеться свiдченням про пiдвищення удоiв. Цю сентиментальну повiсть можна завершити такою фразою: «Афанасiй Єгорич плакав у своему життi лише двiчi. Перший раз вiд горя, коли залишав свою малу батькiвщину, i тепер – вiд радостi повернення додому пiсля довгих поневiрянь на чужинi».
Сюжет детективноi iсторii варто якомога вкрай заплутати. Напрямок думок може бути таким. Колишнього полковника Вихрiва зовсiм вижинають з органiв. Так званi друзi- спiвслужбовцi вiд нього вiдвернулися, жiнка кинула. Халепи одна пiсля другоi переслiдують Вихрiва, згорiла квартира, вкрали автомобiль, а вiн сам зламуе руку у восьми мiсцях. І все це – пiдступи добре органiзованоi злочинностi. Але колишнiй полковник не здаеться. Вiн вчиться стрiляти лiвою рукою, сходиться з iншою жiнкою, селиться в ii квартирi, використовуе ii автомобiль та допомогу ii друзiв. В результатi Вихрiв вистежуе злочинцiв та влаштовуе iм засiдку. Окремий роздiл присвячуеться рукопашнiй сутичцi, стрелянинi та завершуеться полоненням особливо небезпечних злочинцiв. Ними виявляються колишнi спiвслужбовцi рядового Вихрiва. Заключний акорд може лунати отак: «Вихрiв був наданий у чин генералу та висунутий до урядовоi нагороди. Проте до колишньоi власноi жiнки вiн так i не повернувся».
Любовний сюжет не обов'язково вибудовувати хитромудро. Достатньо зовнiшнього ефекту та внутрiшнього драматизму. Припустимо, вона його довгi роки чекае, а вiн про те ще не знае. Нехай як можна частiше посвiстуе соловей, а ночi будуть вогкi та мерзлякуватi. Нехай вiн буде моряком далекого плавання або ратником, що пiшов воювати. Хепi-енд переважнiше, хоча обопiльних сльоз повинно бути пролито чимало. Закiнчити цю iсторiю можна коротенько: «І жили вони довго й щасливо, та померли в один день на Страсний тиждень».
Правило п'яте, необов'язкове. Якщо ви все ж таки вирiшили дотримуватись моiх правил, можете обмежитись першим.
Нагода
Два вiдомих професора – орнiтолога поверталися з ранковоi екскурсii. Полуднева спека вже закралася пiд розкiшнi крони дерев нерясного лiсу, спiв зморених задухою птахiв змовк, палахкотiюче сонце заслiплювало очi. Однак обидва старi виглядали вельми свiжими, жваво вели малозрозумiлу нам бесiду, часто вживаючи жахливi термiни, латину та смачнi слiвця, якi укорiнилися в iх лексиконi ще з студентських рокiв.
Їжачки невигадливих зачiсок, що вилискували поважною сивиною, гостренькi огряднi бороди, високi лоби, порiзанi дрiбними поперечними зморшками, худорлявi шиi з навiшуваними на них бiноклями та фотоапаратами й шмигляючi в усi боки виразнi очi робили старих майже невiдмiтними одного вiд другого.
Спритно видряпившись по схилу пiщаного узгiр'я, Олександр Вiкторович Облаков першим виявив нагоду.
– Колего! – скрикнув вiн захоплено, – Дивиться, Володимире Іллiчу, Ви бачите?
– Так, Олександре Вiкторовичу, я ii ще ранiше помiтив, майже бiля самого пiднiжжя узгiр'я, – спокiйно промовив професор Бараев.
– Кого ii? – здивовано запитав Облаков.
– Ну як же. За сто метрiв на пiвнiчний схiд на сухiй самотнiй тополi я бачу молоду самку вухатоi сови.
Професор Облаков на мить сторопiв. За сто метрiв на пiвнiчний схiд на сухiй самотнiй тополi вiн чiтко бачив звичайного сича.
– Колего, – спiвучо простягнув Облаков. – це ж самець звичайного сича. Звернiть увагу на його характерну посадку. На те, як вiн головою крутить, нарештi.
– Мiй друже, ви трохи помилилися, – з ледь помiтним закидом промовив Володимир Іллiч. пiднiмаючи бiнокль до очей. Ви подивиться на вушки, вушки-то як явно стирчать. А кiгтi? Де ви бачили такi кiгтi у сича?
– Колего, – нервово заiкуючись вiд налинувшего хвилювання, запитав Облаков, також розглядуючи предмет спору у бiнокль. – Яке у вас збiльшення?
– Дванадцять крат, – гордiливо вiдповiв Бараев.
– Отож, Володимире Іллiчу, отож. З вашим-то збiльшенням, – i вiн спiвчутливо махнув рукою. – не те що у лiсi, у жiночому гуртожитку нема чого робити. Ви на дзьоб подивиться. Ви звернули увагу на дзьоб?
– Та що дзьоб? Що дзьоб? Ви що не бачите, дорогий Олександре Вiкторовичу, що у цього птаха очi свiтло-жовтi? Ви у якому унiверситетi навчалися?
– Ну, знаете, Володимире Іллiчу, – навмисно ростягуючи слова, уiдливо сказав Облаков, я бачу, розбираетесь ви у нiчних хижаках, як моя друга теща в еволюцii гризунiв.
– Що? – спалахнув Бараев. – Це я не розбираюся? А хто, по-вашому, написав монографiю про пiвнiчну сову? Хто захистив докторську дисертацiю з орнiтофауни Нижнього Поволжя? І хто читав лекцii з зоологii хребетних у нашому унiверситетi нещодавно?… Гм, я не розбираюся… Подумаешь, фахiвець вишукався!
– Що ви в мене пальцем тикаете? – образливо вигукнув Облаков. – Я автор сiмнадцяти статей та двадцяти одного тезiса щодо хижих птахiв!.. Та друкуюся, серед iншого, в авторитетних журналах.
– Що? Журнал «Бiологiя та домоведення» ви вважаете авторитетним журналом? Боже мiй, яка наiвнiсть! Ви б ще в «Мурзилцi» надрукувалися.
– «Бiологiя та домоведення»? А що, нi? Та його головний редактор академiк Бурев – вчений iз свiтовим iм'ям, один з найвiдомiших фахiвцiв з екологii домашнiх птахiв!
– Хто? Бурев? – отруйно посмiхнувся Бараев, – Цей прищ – найвiдомiший орнiтолог? Цей закiнчений маразматик – свiтило? Так вiн навiть не знае, як ворону латиною назвати! Це вiн-то фахiвець? Ну, знаете, колего!
– А хто ж, ваш надлюб'язнiший Шламов – фахiвець? Теж менi – дiяч науки. І ви перед ним, як цуценя, тi-тi-тi, тi-тi-тi, на заднiх лапках. Шановний Савелiю Петровичу. Шановний Савелiю Петровичу! Як ваше безцiнне здоров'я? Тi-тi-тi, тi-тi-тi. Авторитетний вчений! Та з нього увесь свiт смiеться. І як це такi маревнi думки отак рясно лiзуть у голову, вiдвiдують його могутнiй мозок? От вже дiйсно, дурнi думки можуть прийти тiльки в абсолютно дурну голову, прикладом якоi i е оте потовщення шиi, до якого ви з такою увагою прислухаетеся!
– Ах, вам, милий мiй, не до нутра гiпотеза Савелiя Петровича? Анi ви, анi цей ваш зморшок з зоологiчного iнституту нi дядька в неi не розумiете. Та що ви, власне кажучи, можете запропонувати менi натомiсть? Ви та вся ваша зграя?
– Що? Це моя-то кафедра – зграя? Соромно, Володимире Іллiчу. Це ваш аспiрант Круглiков здав кандидатський екзамен за фахом тiльки з третього заходу, а претенденти захищаються по п'ятнадцять рокiв. Це ваш доцент Груздев замiсть «ссавцi» промовив «млекоспоживаючи». Та де? На мiжнародному симпозiумi!
– До чого тут Груздев? – рiзко обiрвав його Бараев. Вiн вже другий рiк як на пенсii. Доречi, це ви були його офiцiйним опонентом з кандидатськоi дисертацii. Що ж не критикували, а мовчали в хустиночку? А то дивлюся, аспирантка Градова бере вже другий академiчний за фактом черговоi вагiтностi.
– А що Градова? – затараторив Облаков, – До чого тут Градова? Я сам по собi, вона сама по собi.
– Так, так. Олександре Вiкторовичу, весь факультет знае про вашi шашнi. Соромтеся хоч студентiв. Вже я не знаю, справдi!
– А у Вас, серед iншого, дорогий Володимире Іллiчу…
Так захоплено лаючись, професори несподiвано для себе вперлися у ту ж саму сумнозвiсну тополю. Першим отямився професор Облаков. Вiн рiзко кинув погляд на верхiвку дерева та отетерiв. Його хвилювання навпiл з моторошним жахом передалося Бараеву, той переможно посмiхнувся та впевнено поглянув догори. Його посмiшка миттево зiйшла з обличчя, яке зараз же струснулося вiд зваблювання. На сухiй тополi сидiла не вушаста сова та не звичайний сич. Це навеснi юнати прибили нову шпакiвню.
Дiд Григорiй
Для багатьох станичникiв дiд Григорiй був особистiстю непересiчною, навiть легендарною, у своему родi мiсцевою визначною пам'яткою, родимою плямою. І про те, що вiн гонить первак, доречi найкращий в околицi, було вiдомо усiм вiд шмаркатих хлопцiв до хирих старцiв. І нiкого це не дивувало, та можна iз впевненiстю сказати знаючи звички та звичаi станичникiв, що вразило б iх скорiше зворотне, а саме, якщо б дiд Григорiй кинув займатися своею улюбленою справою.
Змiнювалися генеральнi секретарi, народжувалися, виростали и вiд'iджали у мiсто дiти, неухильно заглиблювалися навколишнi яри, перiодично щось перетворювалось, змiнювалось, але усе це нiяк не впливало на дiдову пристрасть, на його природню, пiзнавальну цiкавiсть, ретельнiсть та кмiтливiсть. Не змiнювалась i такса. Як коштувала трилiтрова скляниця кремезного перваку червонець, так i нiякi руйнiвнi реформування не похитнули дiдових поглядiв на цiноутворення. Нi в кого з мiсцевих й думки не виникало замислити щось погане проти дiда Григорiя. Та i як можна було затiяти якусь капость проти вселюдного улюбленця. Проте усе ж одне таке зазiхання одразу пiсля сумно звiсного наказу про боротьбу з пияцтвом та алкоголiзмом таки трапилось.
Вiд якогось Доброзичливця з красивим i струнким почерком мiсцевий дiльничний Сашко Хват став постiйно отримувати анонiмки, в яких невiдомий грамотiй майстерно розповiдав про зверячу та куркульску сутнiсть дiда Григорiя. А оскiльки Сашко Хват був не дужий тямуха у канцелярськiй справi i, справдi говорячи, нi хрiна не знав, що ж вiн повинен робити з подiбними депешами, та й ще тому, що викриваемий доводився йому троюрiдним дiдом, який частенько пригощав свого онука цiлющим зiллям, то подiбна документацiя транзитом пересупроводжувалася у Сашковий вiдходок. Там вона акуратненько пiдколювалася на вiдповiдний iржавий цвях. Ось вже дiйсно, папiр усе стерпе!
Доброзичливець явно був нетутешнiй, оскiльки не знав реальних масштабiв мiсцевоi мафii, тобто i не передбачав навiть, що не тiльки голова колгоспу, але й усе правлiння за вагомих пiдстав покривало дiдове захоплення. Крiм того, графоман виявився вельми настирливим, i Сашко вже серйозно подумував про те, як не виписувати на наступний рiк газети. Навiщо марно тратитись, коли й казенний папiр не встигаеш витрачати.
Але раптом незнайомець замовк. Сашко не просто здивувався цьому, вiн образився до корiння волосся. Все ж таки йому було приемно, коли в черговий раз до нього зверталися на Ви, за iм'ям-побатьковi, офiцiйно та iз значенням. Пiсля таких листiв Сашко натягував свiй мiлiцейський картуз, поважно ходив по вулицi, як пiвень закинувши голову, привiтався через одного та зверхньо бурмотiв: «Ну, ти менi ще поговори», – особливо неввiчливим станичникам. Проте Доброзичливець виявився набагато хитрiшим та пiдступнiшим, чим це передбачалося. Вiн не заспокоiвся та почав писати вище, аж до самого начальника РВВС Івана Івановича.
Іван Іванович ще малечей знавав дiда Григорiя. І не просто знавав, а був ним двiчi битий лозиною пiсля того, як невдало оба рази полiз у дiдов город за малиною. До того ж, друга його теща доводилася племiнницею дiду Григорiю. Іван Іванович будував своi вiдношення з тещею традицiйно, та якщо сюди ще додати дитячi образи, то можна собi уявити тi глибокi почуття, якi переповнювали запальне та примхливе серце пильного служаки, коли йому на стiл лiг акуратний лист без зворотньоi адреси, але з неспростовними доказами.
Іван Іванович не звик гаятись. Вiн був навчений вживати заходiв i тому попередньо вiдкашлявшись, а без цього зверхнiй голос не виходив, вiн рiшуче, хоч i з восьмого разу, накрутив заповiтний номерок телефону. Закiнчувалася обiдня перерва, i тому трубку зняла бабка Лукер'я, яка вже домивала пiдлогу та збиралася зачиняти сiльраду. Час стояв напружений, сiнокосний.
Іван Іванович постарався культурно пояснити недбалiй бабцi, що завтра вiн сам особисто прибуде з обшуком, щоб Сашко Хват знайшов завчасно понятих, та бiльш тямущих, та щоб тi були тверезими i що завтра спозаранку вони будуть «в'язати дiда Григорiя».
Проте рiч у нього вийшла незрозумiла, непереконлива, слова пiдiбралися якiсь невиразнi, i вiд усього сказанного вiяло газетною офiцiяльщиною. Та i бабка Лукер'я взяла пiд сумнiв, що телефонуе високий керiвник, аргументуя власний сумнiв тим, що, мов, районне керiвництво так не розмовляе, а iнше для неi не вказ. Тому Іван Іванович ще раз, вiд душi, як це водиться, без сорому, дохiдливими до бабцi поняттями пояснив саму суть та накiнець пообiцяв зiдрати сiм шкiр та усе таке iнше.
Вiдтепер бабка зрозумiла, переймалася важливiстю доручення та забожилася усiма святими виконати усе, як iй було двiчi наказано. Іван Іванович кинув спiтнiлу трубку на важiль телефону, смачно виялався та задля порядку вчинив прочухан власному водiю, бо знав твердо, попроси по-хорошому, завтра у найбiльш вiдповiдальну мить або колесо спустить, або якась гайка вiдкрутиться, або i те й iнше трапиться одночасно. І тiльки виплиснув закипiли пристрастi, Іван Іванович заспокоiвся, прийшов у гарний настрiй та насвистуючи минулорiчний шлягер взявся за складання плана-графiку чергування районного ДНД.
