скачать книгу бесплатно
Легенда про Сокола
Володимир Горбань
Вiн – киiвський князь, що живе в серединi IX столiття. Вона – киiвська журналiстка з наших часiв. Але вони дивним чином зустрiчаються на березi рiчки Рось. Рарог в перекладi з мови предкiв означае сокiл. І князь такий же смiливий, стрiмкий та вмiлий воiн, невразливий для ворогiв. Оксана, киiвська красуня, закохуеться в нього, виходить замiж та стае княгинею. У Рарога i Оксани народжуються два сини. Перший – Олег – стане тим самим князем, якого називатимуть Вiщим. А його рiдний брат потрапить до наших часiв.
Володимир Горбань
Легенда про Сокола
Глава 1
В ii елегантнiй червонiй сумочцi заграла усiм вiдома та улюблена багатьма французька пiсня «Бабине лiто» у виконаннi Джо Дассена. Оксана зупинилася, витягнула мобiльний телефон, увiмкнула його та, притиснувши до вуха, знов продовжила рух:
– Алло, Дмитре Іллiчу!.. Я зараз знаходжуся на Хрещатику у пiдземному переходi.. так, я ближче до вечора обов’язково з’явлюся у редакцii…так, звичайно, я пам’ятаю…так, обов’язково усе зроблю. Не хвилюйтеся, Дмитре Іллiчу… Гаразд, усього вам доброго, до зв’язку.
Оксана Сущенко, висока, струнка сiроока бiлявка двадцяти дев’яти рокiв вiд народження другий рiк працювала в одному з дуже вiдомих украiнських журналiв, де писала в основному статтi та iнтерв’ю з представниками богеми на гламурнi теми, якi стали досить популярними серед молодi та студентiв. Але, така журналiстика iй вже чимало набридла…
Знову задзвонив телефон.
– Алло, Наталко! Так, я вже пiдходжу…я вже зовсiм близько. Вже у пiдземному переходi на Хрещатику. Що?! Ну, ти даеш!.. Звичайно, почекаю… Добре, не метушися… добре….Я тебе теж… цьом, цьом…
Наталка Кравченко – однокласниця та колишня сусiдка по будинку. А ще вона – подруга днiв суворих, а також спiврозмовниця, радниця, спiвтрапезниця та iнодi жилетка для дуже мокрих та гiрких дiвочих слiз…
Люди туди-сюди хапливо рухалися у пiдземному переходi. Вони поспiшали. Вони завжди кудись поспiшають. Вони мимоволi штурхаються, самi ухиляються вiд штовхань, при цьому мовчать або беззлобно лаються. Але завжди швидко, напорливо, метушливо…
Знову телефонний дзвiнок.
– Алло! – Оксана дуже не хотiла цiеi розмови. – Так, Альберт!.. Яка тобi рiзниця?!. У пiдземному переходi, на Хрещатику! У тебе щось трапилось?!. Знаеш, менi вже набридли оцi твоi слинявi розмови! Зроби щось корисне!.. Все, в мене немае часу! Я поспiшаю, розумiеш мене? Буду пiзно… не нервуй мене! Потiм про це поговоримо!
Оксана вiдключила телефон.
Альберт Красовський – це ii чоловiк. Високий, стрункий тридцятирiчний iнтелiгентний брюнет iз заможнiй родини, випускник Інституту мiжнародних вiдносин. Оксана вийшла на нього замiж три роки тому. Мамина подруга наполегливо радила. Та i вiк вже пiджимав. Альберт красиво залицявся. Дарував квiти, коштовнi подарунки, катав на «Мерседесi», водив у найкращi ресторани. Чого ще, здавалось би, потрiбно красивiй дiвчинi для красивого життя? Шлюб? Ну, щасно вийшла замiж…а через рiк заскиглила вiд нудотного сiмейного життя… потiм i зовсiм збiгла на роботу. Альберт виявився холодним, нудним та чужим… як зварювальний апарат…
Оксана вийшла з пiдземного переходу i не поспiшаючи попрямувала до кав’ярнi, де вони з Наталкою домовилися зустрiтися, перекусити, випити кави та побалакати. Наталка затримувалася. В неi купа власних серцевих проблем. Їй потрiбно термiново обирати: Ігор чи Богдан. У Ігоря бiзнес, у Богдана серйозний кар’ерний зрiст. Наталцi вони обидва не подобаються, але iй час вже насправдi удруге замiж… А хочеться веселого, легкого у вiдношеннях, надiйного. У Наталки дитина чотирьох рокiв, син. Володька вiд Володьки, першого чоловiка…
Оксана увiйшла в кав’ярню, по крутим та вузьким сходам, спираючись рукою на бильця, пiднялася на другий поверх, де в маленькому та затишному залi розташовувалось декiлька столикiв. Грала тиха заспокiйлива музика. Вiдвiдувачiв було небагато. Оксана вибрала крайнiй столик бiля вiкна. Кiнець вересня, день вже хилився до вечора, i якийсь незрозумiлий сум украй переповняв душу…
До ii столика пiдiйшов високий симпатичний хлоп – офiцiант у фiолетовому форменому пiджаку з мiдними гудзиками в два ряди й у синiх вузьких брюках.
Чарiвно посмiхнувшись, вiн запитав приемним голосом:
– Мадам вже готовi зробити замовлення?
«Мадам», – подумала Оксана: «Хiба я для нього мадам? Хiба я так старечно виглядаю, трясця менi?! Адже я старiше за цього хлопчика максимум рокiв на десять. Ось так непомiтно та швидко назавжди минае молодiсть…»
– Менi, будь ласка, каву «Амерiкано» без вершкiв i без цукру. Я чекаю подругу. Потiм ми зробимо справжне замовлення.
– Добре, – так само мило посмiхаючись, красивим оксамитовим голосом промовив офiцiант i видалився грацiозною ходою.
«Мадам… знав би вiн, цей юнак, яка я мадам! Знав би вiн, бовдур, як я можу ось таким хлопчикам паморочити голову… вiрнiше могла. Та i зараз напевно зможу!»
Оксана вийняла з сумочки косметичку. А з неi витягнула невеличке складане дзеркальце. Подивилася у нього. Чисте променисте обличчя, свiтла нiжна шкiра. Густе бiляве, злегка хвилясте волосся до плечей, високе чоло без жодноi зморшки, витонченi брови дугою, довгi пухнастi вii, величезнi сiрi очi, тонкий прямий нiс, соковитi чуттевi вуста, маленька кокетна родимка з правого боку, витончене пiдборiддя… нi, вона ще зовсiм нiчого! Вона ще здатна не просто подобатися чоловiкам! Вона здатна заганяти iх у почервонiння, кидати у спеку, губити розум… вона… та вона…
– Привiт, Оксано! – пролунав привiтний голос за спиною. – Привiт, подруго! Я як завжди трохи спiзнилася…
Це була Наталка Кравченко. Штукарка Наталка. Єдина близька подруга…
Пiсля народження сина, вона помiтно погладшала. Але ця жiноча гладкiсть, здаеться, була iй на користь. Надавала особливого шарму, особливоi чарiвностi. Гоготуха та кокетка вiд природи, але не писана красуня, Наталка легко йшла життям, з завзяттям хижачки завойовуючи черговi чоловiчi серця, особливо не жалкуючи про невдачi та промашки, якi, чесно кажучи, властивi усiм людям. Але рiзнi люди по-рiзному сприймають та переживають не кращi митi свого життя. Деяких, наприклад, Альберта Красовського, навiть невеличкi пустощi часто могли довести до жахливоi депресii…
Щойно з’явився офiцiант. Подруги замовили салат «Цезар», апельсиновий сiк та каву.
– А вiн нiчого, оцей хлопчик, – Наталка кивнула головою у бiк студента, що пiшов, – досить собi гарненький. Такий мальовничий красень мiг би собi i бiльш престижну роботу знайти.
– Вiн, мабуть, студент, – посмiхнулася Оксана, витягнула з синьоi пачки довгу тонку сигарету i, пiдпаливши ii, додала. – Вiн тут, скорiш за все, просто пiдробляе. Для Європи це нормально. А потiм вiн закiнчить свiй iнститут або унiверситет…i стане великим начальником… або крутим бiзнесменом. У цього хлопця добре майбутне!
У залi залунала надзвичайна мелодiя, Шарль Азнавур спiвав французькою про вiчне кохання..
– А що в тебе, подруго? – Наталка теж запалила. – Знов проблеми з Альбертiком?
– Та ну його. Навiть казати про нього не хочу! Дiстав! Розумiеш, дорослий чоловiк, перемахнув вже три десятки, а все ще нiяк не може визначитися у життi. Вiн все ще перебувае у пошуках себе, свого призначення… цiлими днями лежить на диванi та жуе шмарки. Просто, у людини нема серйозних проблем. І нiколи не було…
– Ну i що? Дядя в нього при великiй посадi та при величезному бiзнесi. Грошi е. Положення теж. Чого страждати?
– Та, розумiеш, – Оксана загасила у попiльничцi сигарету, – хочеться бути замiжньою за справжнiм чоловiком! Щоб займався справжньою чоловiчою справою… тяжкою, конкретною, рисковою! Щоб якщо кохав, то до смертi! Щоб прибив на мiсцi, якщо зраджу його! Щоб…
– Тодi тобi треба було виходити замiж за якого-небудь контуженого майора, – посмiхнулася Наталка, – а не за метросексуала та аристократа з дипломом журналiста-мiжнародника.
– А ну його, – Оксана вiдчайдушно махнула рукою, – давай сьогоднi нап’емося?! Замовимо пляшку кон’яку… i додому припремося на бровах..
– Я не можу сьогоднi, – Наталка загасила сигарету та з апетитом наринулася на салат, – у мене за пару годин побачення з Ігорем.
– Щаслива ти!
– Ага, щаслива, – посмiхнулася Наталка, – вiн ще не вiдае, що в мене е син. Навiть не знаю, як йому про це розказати.
– Я теж не можу…
– Чого не можеш?
– Напитися сьогоднi не можу! Обiцяла шефовi ввечерi в редакцii з’явитися, Ось так – бiда… останнiй день вересня… п’ятниця… наймилiша справа – напитися. Наталко, от скажи менi, чому ми не вiльнi люди?! От скажи менi, чому я не можу сьогоднi напитися, ангажувати ось цього гарненького молодого студента – офiцiанта та поiхати з ним на всю нiч до Пiвденноi Борщагiвки в порожню бабусину квартиру?!
– А як же ж Альбертiк?! – розсмiялася Наталка.
– Та нехай йде вiн… на хутiр метеликiв ловити!
– Ти його зовсiм не кохаеш?!
– Не знаю…
– Тодi, – Наталка припинила жувати, серйозним поглядом подивилася на Оксану та неголосно промовила, – тодi вiддай його менi…
– Кого? – сторопiла Оксана.
– Його… Альбертiка.
– Ти це серйозно? – тут вже Оксана не втрималася та голосно розсмiялася. – Навiщо тобi мiй слiзомий?! Забирай! Забирай його разом iз його вiчно незадовiльною матусею, дядечком-мiльйонером, квартирою у центрi Киева, автомобiлем на заздрiсть усiм, з його нуднiстю та комплексами неповноцiнностi! Забирай! – Оксана не могла зупинити смiх. Смiх нервовий та дуже невеселий.
– А я подарую тобi Ігорка! – також нервово розсмiялася Наталка. – Вiн, до речi, з колишнiх вiйськових, майор.
Оксана миттево перестала смiятися i, зщуливши очi, поглядом розлюченоi левицi суворо заявила:
– Менi майор не потрiбен! Менi потрiбен тiльки… князь!
– Генерал чи що?
– Нi, не генерал. Князь!
– Ти очумiла?! – Наталка випнула очi. – Який князь?! Принц на бiлому конi чи що? Знаеш, подруго, жiнки, що у тридцять рокiв мрiють про принца або недорозвинутi, або погано закiнчують. До того ж твiй Альбертiк i е принц на бiлому «Мерседесi», мрiя будь-якоi розумноi жiнки…
– Менi принц не потрiбний…
– Ну, ти не вiд цього свiту, подруго, якщо розкидаеш такими чоловiками! Щось з тобою не так. Ти ж розумна жiнка!
– Добре, проiхали, – Оксана вiдсунула вiд себе тарiлку i не стала iсти салат, але з великим жаданням прийнялася за каву. – А Альбертiка забирай! Можливо, тобi вiн яким-небудь чином буде у нагодi, подруго…
– Ти це серйозно, Оксано?!
– Цiлком!
Наталка дужче за колишне випнула очi. І спантеличено запитала:
– А як?
– Так дуже просто. Завтра вранцi ми з Альбертом запланували поiхати на Рось. Це така рiчка, а на ii березi неподалiк вiд Бiлоi Церкви туристична база одного з колишнiх науково-дослiдних iнститутiв. У тому НДІ колись давним-давно починав свое кар’ерне пiднесення Альбертiв батько. У Альберта до цього мiсця якась щеняча прив’язанiсть. У дитинствi вiн там кожне лiто здоров’я набирався пiд пильним доглядом матусi. Сир iв, фрукти, гiмнастикою займався, водними процедурами… Ми завтра рано вранцi за тобою заiдемо…
– Навiщо? – злякалася Наталка.
– З собою вiзьмемо тебе на турбазу. Чудово проведемо вихiдний день. Там у нас за котедж вже сплачено. Менi буде нiколи хазяйнувати, менi треба статтю дописати…а вам з Альбертом буде чим зайнятися тет-а-тет…
– Ти це серйозно??!
– Цiлком, – Оксана загадково посмiхнулася. – Заразом поближче i впiзнаеш мого чоловiка. Впiзнаеш у реальних побутових обставинах, який вiн рiдкiсний зануда, мамин синок та слинько…
