Статті з історії України першої половини 20-го століття

скачать книгу бесплатно

Статтi з iсторii Украiни першоi половини 20-го столiття
Володимир Горак

Статтi присвяченi трьом важливим i вiдносно маловiдомим питанням iсторii Украiни – повстанськiй боротьбi на Донбасi у роки Першоi росiйськоi i украiнськоi революцii 1917-1921 рокiв, порiвняльному аналiзу чотирьох унiверсалiв Центральноi Ради та iсторичним концепцiям колективiзацii Украiни. На великому фактологiчному матерiалi автор вiдтворюе хiд боротьби повстанцiв Донбасу у 1905-1921 роках i причини ii поразки, аналiзуе змiст манiфестiв Центральноi Ради у його динамiцi, розкривае суть рiзних концепцiй колективiзацii Украiни i визначае ступiнь iх вiдповiдностi iсторичнiй правдi.

Володимир Сергiйович Горак

СТАТТІ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ 20-ГО СТОЛІТТЯ

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ (1929–1933 РР.)

До питання про порiвняльний аналiз радянськоi сучасноi вiтчизняноi i захiдноi iсторiографii

1. Причини здiйснення суцiльноi колективiзацii в Радянському Союзi

За загальними законами фiлософii, будь-яке явище суспiльства i природи не може виникнути i тим бiльше тривати бiльш-менш довгий час, якщо для цього вiдсутнi необхiднi причини та передумови. Інакше кажучи, якщо такi чинники в реальностi вiдсутнi, то i само те чи iнше явище, що називаеться, не вiдбудеться. Звичайно, не була винятком проведена в Радянському Союзi у 1929–1933 роках суцiльна колективiзацiя, яка кардинально змiнила життя не тiльки мiльйонiв трудiвникiв, а й життя Украiни в цiлому.

То якими ж були, на думку iсторикiв, конкретнi причини i передумови цiеi без перебiльшення епохальноi подii?

Автори широковiдомого у свiй час радянського видання – «Історiя Комунiстичноi партii Радянського Союзу» стверджують, що головною причиною проведення суцiльноi колективiзацii мав стати перехiд вiд дрiбноселянського господарства, яке продовжувало капiталiзм, до великого соцiалiстичного сiльськогосподарського виробництва [1 - Історiя Комунiстичноi партii Радянського Союзу. Киiв, 1984.].

На думку радянських iсторикiв, це було зумовлено головним чином тим, що на момент прийняття рiшення про здiйснення колективiзацii «дрiбне» i розпорошене селянське господарство вже, за великим рахунком, вичерпало серйознi можливостi для пiдвищення продуктивностi працi [2 - Там само. – С.344.]. В результатi цього, узагальнюють автори вищезгаданого вiдомого видання, на кiнець 1920-х рокiв у Радянському Союзi функцiонували два по сутi протилежнi способи виробництва – з одного боку, передова соцiалiстична промисловiсть, а, з iншого, потенцiйно капiталiстичне, вiдстале i неперспективне з точки зору завтрашнього дня сiльське господарство. Цю рiзнiсть i протилежнiсть треба було лiквiдувати.

Опонентом подiбних думок радянських iсторикiв виступае вiдомий американський iсторик Роберт Конквест, автор книги «Жнива скорботи». Судячи з його поглядiв, цей дослiдник вважае непереконливою думку своiх радянських колег про бiльш високий рiвень колективiзованого сiльськогосподарського виробництва у зрiвняннi з дрiбним сiльськогосподарським. При цьому Роберт Конквест посилаеться на думку вiдомого росiйського економiста Чаянова, який обгрунтовував протилежний погляд – про життездатнiсть i перспективнiсть саме дрiбного селянського господарства i штучнiсть та нежиттевiсть великих господарств в аграрному секторi [3 - Конквест Р. Жнива скорботи. – Киiв, 2003. – С.123.]. На захист своеi позицii iсторик наводить доволi серйозний аргумент – якщо радянськi iсторики правi i великi сiльськогосподарськi одиницi набагато переважають малi i дрiбнi, то чому ж жодна краiна Заходу не пiшла за Радянським Союзом по шляху створення саме великого сiльськогосподарського виробництва?

Р.Конквест оспорюе i iнший погляд радянськоi iсторiографii – про те, що на момент початку колективiзацii дрiбнi господарства Украiни вже не мали реальних можливостей для подальшого розвитку. Історик вважае навпаки – що такi можливостi у них були, пiдкреслюючи, що на 1929 рiк врожайнiсть аграрного сектору Украiни перевищила вiдповiдну врожайнiсть за дореволюцiйний 1910 рiк на цiлих 22 % [4 - Конквест Р. Вказ. праця. – С.123.]. Крiм того, Роберт Конквест не вважае серйозним посилання радянських iсторикiв на те, що дрiбний селянин користувався примiтивним плугом. На його думку, цi примiтивнi дерев’янi плуги можна було б досить швидко замiнити на сталевi, що, безумовно, призвело до помiтного прогресу у дрiбноселянському виробництвi [5 - Там само. – С.123.].

Спробуемо проаналiзувати наведенi вище погляди радянських iсторикiв i iхнiх захiдних опонентiв. Звичайно, мае певну рацiю думка радянських дослiдникiв про значнi переваги великих господарств в аграрному секторi над малими. Доказом цього може бути функцiонування великих рабовласницьких латифундiй у стародавньому Римi i стародавнiй Грецii, де завдяки залученню до них великоi кiлькостi рабiв продуктивнiсть набагато перевищувала продуктивнiсть дрiбних (до речi, теж селянських) господарств. А те, що велике сiльськогосподарське виробництво не отримало значного поширення у свiтi, можна, на нашу думку, пояснити двома чинниками – з одного боку, тим, що дрiбний селянин-власник цупко тримався за свою землю, не бажаючи ставати звичайним найманим робiтником i, з другого боку, тим, що у деяких соцiалiстичних краiнах робiтники колективних сiльськогосподарських пiдприемств виявили свою незацiкавленiсть у працi внаслiдок невеликоi заробiтноi платнi.

Можна також подiлити i iншi думки Р.Конквеста – що напередоднi колективiзацii селянськi господарства Украiни демонстрували значне зростання рiвня своеi продукцii i що цей прогрес був би ще бiльш вiдчутним, якби були вдосконаленi знаряддя селянськоi працi. Останню тезу iсторика можна пiдкрiпити тим фактом, що у той час на територii СРСР вже дiяли великi пiдприемства по виготовленню сiльськогосподарськоi технiки (наприклад, Сталiнградський i Харкiвський заводи), якi б забезпечили селянство Украiни не тiльки новими, сталевими плугами, а й тракторами. Однак разом з тим треба пiдкреслити: прогрес у селянських господарствах Украiни напередоднi колективiзацii, безумовно, був, але разом з тим вiн був не настiльки значним, щоб на сто вiдсоткiв задовольнити потреби iндустрiального сектора, який тодi бурхливо розвивався.

Іншою iстотною причиною колективiзацii в Украiнi та в Радянському Союзi у цiлому, була, на думку радянських iсторикiв, цiлком реальна куркульська загроза по вiдношенню до трудящого селянства. Радянськi iсторики П.Лавров i В.Загорський, враховуючи наявнiсть у доколгоспному украiнському селi «мiцних» в економiчному планi селян-куркулiв (або ж – дрiбноi сiльськоi буржуазii), вважають, що без суцiльноi колективiзацii неможливо було б врятувати багатомiльйонне селянство «вiд жорстокоi експлуатацii i злиднiв» [6 - Історiя Комунiстичноi партii Радянського Союзу. – С.13.]. Аналогiчна думка висловлюеться i у «Історii Комунiстичноi партii Радянського Союзу»: «…без колективiзацii неможливо було звiльнити мiльйони трудiвникiв вiд куркульськоi кабали, злиднiв i вiдсталостi» [7 - Історiя Комунiстичноi партii Радянського Союзу. – С.344.].

Слiд зазначити, що наявнiсть в украiнському селi такоi групи селянства, як куркульство (або ж – дрiбноi сiльськоi буржуазii) завжди було гостродискусiйним питанням. Якщо iсторики марксистсько-ленiнського напрямку завжди пiдкреслювали наявнiсть сильного в господарчому вiдношеннi куркульського прошарку на селi, то iхнi опоненти або взагалi не визнавали селян, якi жили експлуатацiею своiх односельчан, або ж намагалися довести, що значноi економiчноi, а також полiтичноi ролi куркулi Украiни нiколи не грали. Стосовно 20-х рокiв минулого сторiччя рiзнiсть думок дослiдникiв е аналогiчною. Автори радянського iсторичного видання «Історiя селянства Украiнськоi РСР» зазначають, що напередоднi масовоi колективiзацii куркулi становили близько 4 % населення Украiни [8 - Історiя селянства Украiнськоi РСР. – Киiв, 1967. – Т.2. – С.123.]. Дещо по-iншому визначають кiлькiсть куркулiв на Украiнi у 1929 роцi автори iншого радянського видання – «Очерки развития социально-классовой структуры УССР (1917–1937)». На iхню думку, у 1920 роцi куркулi становили в Украiнi близько 4 % селянського населення, у 1923 роцi – близько 3 %, у 1927 роцi – 4 % i напередоднi колективiзацii у 1929 роцi – близько 3 % [9 - Очерки развития социально-классовой структуры УССР (1917–1937). – Киев, 1987. – С.129.]. З наведених у цiй книзi статистичних даних видно, що з 1921 по 1929 роки кiлькiсть куркульських господарств в Украiнi коливалася на рiвнi 3–4% вiд загальноi кiлькостi украiнських селянських господарств у цiлому.

Зовсiм iншоi точки зори дотримуеться сучасний украiнський iсторик Б.Хорошун. Вiн визнае, що куркульство в Украiнi iснувало у першi роки новоi економiчноi полiтики, але у 1923 роцi ця група украiнського селянства назавжди зникла внаслiдок внутрiшньоi полiтики бiльшовицькоi партii. З такого бачення тiеi дiйсностi виходить, що дрiбна сiльська буржуазiя зникла в Украiнi ще приблизно за шiсть рокiв до початку суцiльноi колективiзацii, а, отже, аж нiяк не могла стати не те що реальним, а й навiть потенцiйним поневолювачем бiдняцько-середняцьких верств.

Промiжну точку зору на кiлькiсть куркулiв у 1929 роцi висловлюе в однiй iз своiх книг С.В.Кульчицький. З одного боку, дослiдник не подiляе тезу Б.Хорошуна про повну вiдсутнiсть куркульства напередоднi усiм нам вiдомих вирiшальних подiй, але, з iншого боку, не вважае, що у 1929 роцi господарства дрiбноi сiльськоi буржуазii складали 3–4% загальноi кiлькостi хлiборобських господарств Украiни. С.В.Кульчицький зазначае, що така кiлькiсть куркульських господарств iснувала в Украiнi у 1927 роцi; що ж стосуеться року початку колективiзацii, то тодi в Украiнi були наявними лише 73 тис. куркульських господарств, тобто лише приблизно 1,5 % вiд загальноi кiлькостi селянських господарств [10 - Кульчицький С.В. Украiна мiж двома вiйнами. – Киiв, 1999. – Т.11. – С.147.].

Виникае природне i важливе питання: чи можуть статистичнi данi, наведенi вище, пiдтвердити висновок радянськоi iсторiографii про те, що рано чи пiзно бiльшiсть селянства Украiни (конкретно – бiдняки i середняки) стали б об’ектом експлуатацii з боку селянськоi дрiбноi буржуазii i, вiдповiдно, дати iсторикам можливiсть тлумачити ситуацiю, що склалася, як серйозну причину для проведення колективiзацii? Хоча представники сучасноi украiнськоi i захiдноi iсторiографii i не дають конкретноi вiдповiдi на це питання, вони, зазначаючи, що куркульство становило дуже невеликий процент серед загальноселянського населення, пiдводять читача до думки, що загрози з боку «глитаiв» щодо iнших груп украiнських хлiборобiв насправдi не iснувало. По-iншому iнтерпретують таку можливiсть радянськi iсторики. Вони дають зрозумiти, що i напередоднi початку колективiзацii куркульство все ще являло собою доволi солiдну силу, здатну закинути зашморг експлуатацii на багатьох iнших селян. Зокрема, у вже цитованiй нами працi «Історiя селянства Украiнськоi РСР» йдеться, зокрема, про те, що на початок 1929 року дрiбна сiльська буржуазiя Украiни мала у своему розпорядженнi ще приблизно 22 % усього селянського земельного фонду (частково то була ii власна, а частково – орендована) [11 - Історiя селянства Украiнськоi РСР. Т.2. – С.123.]. У цьому ж виданнi надаються маловiдомi i разом з тим – важливi факти, якi неспростовно свiдчать про те, що до самого початку колективiзацii в Украiнi тут iснувала i експлуатацiя куркульством iнших, менш заможних селян, i породжена нею класова боротьба мiж сiльськими верхами i сiльськими низами. Так, тодi в Степовiй Украiнi в господарствах мiсцевих куркулiв працювало 84,5 тис. наймитiв; вони працювали там протягом не восьми, не дванадцяти, а цiлих двадцяти годин, отримуючи дуже мало – тiльки 50 коп. у день i до того ж у рядi випадкiв серйозно ризикуючи власним здоров’ям [12 - Історiя селянства Украiнськоi РСР. Т.2. – С. 130–131.]. І то була, безумовно, цiлком реальна i до того ж досить велика iх експлуатацiя з боку селянськоi верхiвки. Як наслiдок цього, навеснi та влiтку 1929 року в Украiнi вiдбулося 42 антикуркульськi страйки, в яких взяло участь 5300 селян-наймитiв [13 - Там само. – С.131.].

Разом з тим, на нашу думку, цi та iншi подiбнi вiдомостi аж не е вагомими пiдставами для того, щоб стверджувати, що куркульська кабала загрожувала усiм iншим селянам. Треба пiдкреслити, що визиску з боку украiнських дрiбних буржуа пiддавалися головним чином бiдняцькi верстви села, якi були в силу низки характерних причин неспроможними самостiйно прогодувати себе та свою родину; проте селянська бiднота Украiни у кiнцi 20-х рокiв минулого столiття складала чисельну меншiсть – приблизно 30,4 % хлiборобського населення, а найбiльшу групу селянства становили середняки, якi складали 65,6 % загальноселянськоi кiлькостi [14 - Там само. – С.161.]. На вiдмiну вiд селян-бiднякiв, вони мали можливiсть самостiйно прогодувати своi родини i, вiдповiдно, не вiдчували потреби у найманiй працi. Тобто, напередоднi колективiзацii найбiльша хлiборобська верства – середне селянство – здебiльшого не пiддавалася експлуатацii збоку «сiльських глитаiв».

Щоправда, будь-який iсторик-марксист мiг би зi мною не погодитись, вказавши на те, що на 1929 рiк аграрна Украiна йшла саме «товарно-капiталiстичним» шляхом розвитку (термiн, до речi, який був вжитий авторами видання «Історiя селянства Украiнськоi РСР») [15 - Там само. – С.161.], а значить, соцiальна диференцiацiя у селянському середовищi повинна була поглиблюватись, чисельно збiльшуючи протилежнi класи – сiльський пролетарiат i дрiбну сiльську буржуазiю. Проте, думаеться, така думка була б стовiдсотково вiрною стосовно дореволюцiйних часiв; що ж стосуеться 20-х рокiв минулого столiття, то такий висновок уявляеться нам доволi дискусiйним. По-перше, у кiнцi 1920-х рокiв центральною фiгурою украiнського села став, як вже вiдомо, середняк; при цьому, зважуючи на зростаючий попит мiст Украiни у рiзних видах продовольства, можна стверджувати, що доходи украiнських середнякiв були стабiльними, а це означае, що перехiд у «незаможницьку» групу, яка мала потребу у найманiй працi, iм (принаймнi iхнiй абсолютнiй бiльшостi) практично не загрожував. По-друге, стабiльнiсть господарчого положення середняцького прошарку Украiни було зумовлена ще й тим, що у 20-тi роки ХХ столiття в Украiнi вже не iснувало помiщицького землеволодiння i помiщикiв, якi, будучи серйозними конкурентами селян-середнякiв на ринку, зменшували реальну кiлькiсть iхнiх доходiв. І, нарештi, по-трете, впродовж 20-х рокiв минулого столiття бiльшовицька держава проводила серйозну полiтику обмеження куркульства, що також не дозволяло дрiбнiй сiльськiй буржуазii стати, що називаеться, повновладним хазяiном украiнського села.

Сумуючи вищесказане, можна зробити висновок, що в оцiнцi суспiльноi ролi украiнського куркуля в означений нами перiод слiд уникати двох помилкових крайнощiв. З одного боку, не можна, як це робила радянська iсторична наука, вважати куркулiв здатними примусити все селянство Украiни працювати на себе. Але, з iншого боку, було б невiрно так чи iнакше стверджувати, що економiчна роль украiнського дрiбного сiльського буржуа вже дорiвнювала чи майже дорiвнювала нулю. На нашу думку, iстина у цьому питаннi (як, до речi, i у багатьох iнших питаннях) знаходиться посерединi. Пiдкреслимо, що, нездатнi залучити до найманоi працi у своiх господарствах все iнше населення, куркулi цiлком мали таку можливiсть щодо незаможних верств села або принаймнi частини з них. Звiдси виходить, що думка радянських iсторикiв про те, що колективiзацiя мала покласти край куркульськiй експлуатацii, е частково вiрною.

Розглядаючи iнтерпретацiю причин проведення колективiзацii в Украiнi, зазначимо, що сучаснi украiнськi i захiднi дослiдники по сутi вiдкидають такий чинник, як щире бажання Комунiстичноi партii створити у сiльськiй мiсцевостi справдi прогресивний, соцiалiстичний лад. Цi дослiдники дають зрозумiти, що насправдi в радянських верхах про щастя украiнських хлiборобiв нiхто серйозно не думав. Справжне (хоча i, як це бувало ранiше) неофiцiйне завдання комунiстiв полягало у тому, щоб перетворити украiнське село на джерело надiйного надходження до держави рiзноi сiльськогосподарськоi продукцii. Звичайно, радянське керiвництво могло отримувати необхiднi продукти сiльськогосподарськоi працi, зберiгши мiльйони дрiбних селянських господарств. Проте було б набагато простiше i ефективнiше вирiшити це завдання, маючи справу не з мiльйонами окремих i значною мiрою незалежних селян-власникiв, а з найманими робiтниками, якi б працювали на полях великих сiльськогосподарських пiдприемств – колгоспiв. Досить чiтко i змiстовно пише про ту ситуацiю сучасна вiтчизняна дослiдниця О.Д.Бойко: «Сталiн i його оточення з часом далi бiльше переконувалось у тому, що потреби iндустрiалiзацii простiше i гарантованiше можна задовольнити, спираючись не на 25–30 мiльйонiв iндивiдуальних селянських господарств, а на 200–300 колгоспiв;… не держава мусила залежати вiд значноi кiлькостi неконтрольованих селянських господарств, а сконцентрованi у великi спiльнi господарства селяни мусили перебувати у залежностi вiд державних структур» [16 - Бойко О.Д. Історiя Украiни. Посiбник. – Киiв, 2004. – С.296.].

Подiбний погляд подiляють i чимало iнших iсторикiв. Зокрема, у працi сучасних росiйських авторiв «Сплошная коллективизация в Украине. Голодомор 1933–1934 гг.» стверджуеться, що «уряду був потрiбен механiзм стабiльного постачання хлiбом», яким i стала колективiзацiя [17 - Сплошная коллективизация в Украине. Голодомор 1933–1934 гг. // man-history, jimdo.com]. Ще далi iдуть украiнськi автори статтi «Голодомор – черная страница украинской истории» [18 - Кокотюха А., Скляренко В., Сядро В., Харченко П. Голодомор – черная страница украинской истории // 50 знаменитых загадок истории Украины. – Харьков, 2008.], де наводяться слова вiдомого радянського дiяча С.Косiора про те, що треба було за будь-яку цiну вiдiбрати в украiнського селянства хлiб, тому що нiбито хлiбороби Украiни вирiшили задушити радянську владу «кiстлявою рукою голоду». Доволi чiтко висловлюеться з цього приводу американський iсторик Норман Неймарк, який пiдкреслюе, що Сталiн вирiшив здiйснити у 1929 роцi колективiзацiю, реагуючи на небажання селянства продавати свою продукцiю за невигiдними йому низькими цiнами [19 - Норман М. Неймарк. Геноциди Сталiна. – Киiв, 2011.].

Варто зазначити, що подiбними мотивами керувалися в Украiнi комунiсти i у 1919 роцi, коли вони зробили першу (щоправда, невдалу) спробу колективiзувати ii сiльське господарство. Зокрема, таку думку у свiй час висловив сучасний украiнський дослiдник В.Ф.Верстюк [20 - Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина. – Киiв, 1991. – С.88.].

Варто додати, що в iсторичних працях можна зустрiти i деякi iншi причини колективiзацii. Зокрема, iнодi згадуеться, що радянська держава вдалася до неi для того, щоб отримати необхiдну iй валюту. А О.Д.Бойко пiдкреслюе, що однiею з ii цiлей було розширення соцiальноi бази диктатури пролетарiату за рахунок лiквiдацii завжди ворожого або потенцiйно ворожого марксизму-ленiнiзму селянина-власника [21 - Бойко О.Д. Вказ. праця. – С.336.].

Зазначимо, що в радянських iсторичних працях таке формулювання однiеi з цiлей колективiзацii фактично вiдсутне, що досить легко пояснити. Бiльшiсть радянських iсторiографiв хотiли представити справу так, що колективiзацiя являла собою самоцiль, в процесi реалiзацii якоi радянськi керiвники збиралися створити в сiльськiй мiсцевостi iнший спосiб життя – соцiалiстичний, у якому трудящi хлiбороби були б позбавленi будь-яких форм експлуатацii. Щоправда, радянськi iсторики нерiдко побiжно говорили, що украiнське село мало стати джерелом постачання продуктiв i сировини для мiст, але практично завжди (i з цiлком зрозумiлих причин) уникали розмови про неi як про знаряддя, спосiб задоволення потреб радянськоi промисловостi. Отже, рiзнi працi, тiею чи iншою мiрою присвяченi iсторii колективiзацii Украiни, мiстять рiзнi причини ii здiйснення, зокрема – бажання здiйснити соцiалiстичнi перетворення в украiнському селi, покласти край куркульськiй експлуатацii, перетворити село на надiйне джерело постачання мiст продуктами, та деякi iншi. Треба зазначити, що кожна з цих причин була цiлком реальною. Але разом з тим слiд диференцiювати цi чинники, видiляючи серед них фактори бiльш суттевi i менш суттевi. Ми вважаемо правильною думку тих iсторикiв, що головною причиною колективiзацii Украiни стало бажання сталiнського керiвництва «запустити» механiзм надiйного забезпечення мiста продуктами.

2. Головнi передумови суцiльноi колективiзацii в Украiнi та ii здiйснення

Для виникнення будь-якого явища (у тому числi – явища суспiльного), як правило, недостатня наявнiсть причин (у тому числi – причин доволi серйозних) для цього. Крiм них, мають ще бути наявними рiзнi передумови – як об’ективного, так i суб’ективного характеру. Чим бiльше iснуе таких рiзних передумов, тим бiльше шансiв на те, що це явище вiдбудеться. І навпаки, чим меншi i недостатнiшi такi передумови, тим менше мае шансiв те чи iнше явище на власну реалiзацiю.