скачать книгу бесплатно
Берег любовi
Олесь Гончар
«Берег любовi» Олеся Гончара – побутово-пригодницький роман, в якому поеднанi романтичнi i реалiстичнi тенденцii***. Свiтову славу письменнику принесли романи «Собор», «Прапороносцi», «Тронка», «Берег любовi», «Людина i зброя», повiстi «Бригантина», «Далекi вогнища», новели «Модри Камiнь», «За мить щастя». Олесь Гончар – видатний украiнський письменник, автор соцiально-психологiчних та фiлософських романiв, повiстей та новел.
Олесь Гончар
БЕРЕГ ЛЮБОВІ
І
У бiлi, слiпучi днi весни чи раннього лiта дiвчата з мiсцевого медучилища проводять на територii фортецi, заняття з протиповiтряноi оборони. З ношами, у важкому спецодязi, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юнi медички з смiхом долають уявну радiоактивну зону, долають учбову смерть i все когось рятують, рятують, рятують…
Територiя мiж валами саме для таких ученьями, горби, бур'яни. Щолiта в ямах археологи знаходять собi роботу, на пагорбах кози космiчноi ери пасуться. Споруда римських чи й ще ранiших часiв, фортеця давно вже нiкого не вiдлякуе. В бiйницях гнiздяться птахи. На вежах туристи лишають плями своiх автографiв. Лише з моря фортеця ще й мае вигляд: здалека вiдкриваеться морякам ii силует на скелястiй кручi над лиманом, над бiлим, виноградним мiстечком. Є загадковiсть у вежах ii, пам'ять часiв, вiдгомiн давнiх пристрастей…
Де колись римлянин чи турок зубами скреготiв, тягнучи в укрiплення свою розпатлану жертву, нинi медички весело перебiгають мiж валами, крiзь протигазнi маски смiються очима до перехожих.
А в перервi мiж заняттями, посiдавши на мурах, де провiвае вiтерець, далеко бiлiють у своiх халатиках, наче табунчик гусей, у люстерка позиркують та ласують морозивом, що його продае коло фортечноi брами тiтуся з мiсцевоi торговельноi мережi. Дiвчата хоча притомленi, та водночас i вдоволенi щойно пережитою напругою, нiби й справдi iм вдалося когось порятувати. Пересмiхаються, жартами зачiпають археологiв, що риються в однiй iз ям поблизу, зiгнуто блищать голими спiтнiлими спинами, ну просто – як римськi раби в каменоломнях! Лицарi науки, щось там вони все шкребуть, все шукають уперто, байдужi до всього на свiтi, крiм своiх вiчних черепкiв.
– Хоч би показали свiй роздобуток! – догукують медички. – Що там у них, у античних?
– Мiцна була любов? Мiцнiша, нiж тепер?
– А поета свого чого ж так далеко загнали?
– Спiвця кохання! Ух, варвари!
Смiх на мурах, вiдповiдi од археологiв нема. Нiби не чують, поглинутi своiм. Працювати доводиться в духотнявi, яма налита спекою. Позгиналися заклопотано, рiдко котрий i озирнеться в цей бiк, де яснiють на мурах лукавi дiвочi обличчя, де смаглi стрункi ноженята вилискують туго, ждучи вечiрнiх танцiв.
Коли випаде так, що пiд час занять з дiвчатами буде Вiра Костянтинiвна, улюблена викладачка, то юнi медички свою увагу бiльше вiддаватимуть iй. З мiсiею Червоного Хреста в далекiй пiвденнiй краiнi була, нещодавно повернулася звiдти, – це так цiкаво, розкажiть нам що-небудь iще, Вiро Костянтинiвно, про ту вашу золоту Бенгалiю, де нашi журавлi зимують… Тож-бо краiна поетiв, краiна вiчноi весни, любовi, чорних очей, слiпучих усмiшок, пластики рук жiночих, що вмiють промовити, зачарувати навiть змiю…
Ось вона стоiть дибки, гiгантська рептилiя, головою поводить, стежить за танцiвницею, що зовсiм близько перед нею теж по-змiiному в'еться у танку, трясе плечима, мов розшаленiла циганка в рясних своiх спiдницях…
А Вiра Костянтинiвна чомусь не дуже й охоча сьогоднi до розповiдей: обличчя в задумi, очi у присмутку. Коли ж заговорить, то вже не безжурний танок дiвчатам вихриться – побачать натовпи голодних дiтей, знеможених матерiв, звiдусiль простягнутi кiстлявi, у струп'ях руки, розпаленi очi, що волають твоеi допомоги… Пункт Червоного Хреста працюе цiлiсiньку нiч, вiн весь час в облозi, лемент голосiв не вщухае, роздаеш i роздаеш нещасним своi лiки та пайки, а жадаючих не меншае, i сама ти вже з нiг падаеш вiд перевиснаги й млостi безсонних бенгальських ночей, що iх краси так i не встигаеш помiтити… Вiчнозелений мiфiчний едем, мiсце прописки прародителiв наших! Липка, задушна нiч, поваленi холерою люди стогнуть за брезентом твого намету, i саму тебе, зморену, звалюе сон, снуеться якась фантастика, баба-яга виринае у бiлiм медичнiм халатi, повiки розклепиш – чудисько потворне, що його як i звати не знаеш, – сторожко сидить на ящиках з продуктами та медикаментами. Маленька бенгальська рептилiя, схожа па польову ящiрку твого дитинства. Може, далекий нащадок того змiя, що спокусив колись Єву? Насторожилось, дивиться, аж моторошно стае: а що, як стрибне? Неотруйне чи, може, смертельне?..
А потiм несе тебе вертолiт у найдальшi райони, i земля пiд тобою всуцiль залита водами грандiозноi повенi, зрiдка лише прозирають незатопленi верхiвки дерев, нема тобi де Приземлитись, а коли нарештi знайдеться мiсце, то знову чекае на тебе те ж саме: вологе, парке повiтря тропiкiв, зеленi хмари москiтiв, i безлiч рук, простягнутих навстрiч, i жага рятунку в перестражданих незнайомих очах…
– Москiти, вони, мабуть, жалять так само, як i нашi комарi?
– Болючiше. Та ще й вiрус москiтноi гарячки розносять.
– Жах!
– Вiро Костянтинiвно, а що все-таки ви почували там?
– Почувала, дiвоньки, що – мушу, повинна. Як ото мовиться: мiсiя така тобi випала – рятувати…
Голос ii спокiйний, для них це голос фронтовички, тiеi, що фото ii – усмiхненоi, зовсiм юноi дiвчини в шапцi-вушанцi – можна побачити на Дошцi слави в iхньому медучилищ!. Такою вона була, iхня Вiра Костянтинiвна, що, посрiблена тепер сивиною, з поглядом пригаслим, сидить серед них, з обличчям аж нiяк не першоi молодостi. Невже мине час, i вони, ii вихованки, теж стануть такими?
Інна Ягнич, гордiсть училища, кругла вiдмiнниця, та ще й поетеса,[1 - Їi пiсню виконуе самодiяльний хор медичок.] з вiдсторонi вглядаеться в змарнiле обличчя наставницi, обличчя, що й фронтовi стужi бачило i вiд москiтних жалiнь розпухало, та все ж i пiсля всього зберiгае в собi якусь майже материнську лагiднiсть. Для дiвчини це, певне, мае значення, вона запитуе серйозним тоном:
– Вiро Костiвно, дозвольте ще одне… Кажуть, що там, де побуваеш, лишаеться частка твого серця. Ви як вважаете?
– Мабуть, лишаеться.
– О, це небезпечно, – розглядаючи в люстерко своi довгi вii, зiронiзувала Свiтлана Вусик. – Там частка та ще десь частка… Боюсь, чи не виникнуть на цьому грунтi явища серцевоi недостатностi?
– Щедрому серцю недостатнiсть не загрожуе, – аж трохи образилась викладачка. – А якщо ти так настроена…
– Та я пожартувала, – зi смiхом виправдуеться Свiтлана. – Пробачте.
– Що тут пробачати… Колись зрозумiеш, чому стае багатшим той, хто роздае…
Вiра Костянтинiвна особа самолюбива, з неi тепер не скоро видобудеш слово, проте дiвчатам i далi мовби вгадуються ii думки: для доброго дiла серця не шкодуй, казала вам i кажу. Може, випаде, дiвоньки, так, що котрiйсь iз вас самiй незабаром доведеться звiдати тих тропiкiв, – тодi переконаетесь, на що людське серце здатне… Серед потопних каламутних вод приземлюватиметься лiтак Аерофлоту з рятiвним вантажем Червоного Хреста. Бетонноi смуги буде так мало, що при посадцi горiтиме гума на колесах лiтака, з них полум'я збиватимуть вогнегасниками… І не буде води iншоi, як з мiкробами, i слова не буде страшнiшого, як слово «епiдемiя», i почуватимеш iнодi до слiз давучкий вiдчай перед масштабами лиха, перед повсюднiстю бруду, антисанiтарii, перед мiрiадами збудникiв найжахливiших хвороб, – однак, долаючи хвилини зневiри, знов i знов ставатимеш до дiла, йтимеш у наступ на все оте безмежне лихо, на кожному кроцi ризикуватимеш собою, життям своiм, так, так, життям, хоч i самiй жити хочеться, не менше, дiвчатка, нiж вам…
Десь лютують епiдемii, шторми ревуть, розтрощуючи кораблi, а тут така тиша, така слiпучiсть. Зрiдка промчить «Метеор», що обслуговуе надбережжя, пропливе десь аж на обрii судно i зникне в морськiй далечi. Знайома баржа незрушно стоiть на чималiй вiдстанi вiд берега – насмоктуе для будов чорний пiсок з морського дна. В iншому мiсцi уже багато днiв працюють водолази – пiдiймають суховантажне судно, що, розбомблене, затонуло в цих водах у 1941 роцi. Ішло воно того лiта iз зерном, пшеницi було повно в його трюмах, кажуть, вона й пiд водою збереглась, тiльки почорнiла. Добуваючись до затонулоi пшеницi, водолази цiлком випадково натрапили на рештки античного мiста, що теж свого часу опинилося пiд водою, – ним тепер зацiкавились i цi черствяки археологи.
Звичнiстю, буденнiстю позначене тут для медичок життя. Лише зрiдка – раз або двiчi на рiк – з'явиться з-за обрiю «Орiон», навчальний вiтрильник, що, повен хлопцiв-курсантiв iз морехiдки, звiдкись повертаючись чи вирушаючи кудись, пройде в гордовитiй недосяжностi мимо цих берегiв. Мовби в станi цiлковитоi невагомостi пропливе, зовсiм якийсь нереальний, нiби казками навiяний, повногруддям своiх вiтрил скорiше схожий на видиво iз дiвочих слiпучих снiв. Пройшов, розтанув, нема. Але той день запам'ятаеться медичкам надовго. Не раз вам, дiвчатка, змайне в уявi мiражний ваш «Орiон»: на бiлу небесну хмарину схожий, вирине серед отих вод, де зараз трудиться знайома баржа з своiм невичерпним чорним пiском, i не встигнеш надивитись, як вiн уже й зник за обрiем, наче й не було…
Дiвчат уже розподiлено, кожна мае призначення на роботу. Майбутнi медсестри та фельдшериц! роз'iдуться вони хто куди, одна радiе призначенню, а друга засмучуеться, ця виходить вiд комiсii з усмiшкою, а та – в чорних сльозах.[2 - Туш iз вiй ручаями тече.] Інну Ягнич у день розподiлу щастя не минуло, вискочила з кабiнету усмiхнена, хоч останнiм часом дiвчата не часто бачать Інну такою, скорiш застанеш ii в задумi, – на те в дiвчини е своi, досить делiкатнi причини.
– Хто куди, а я в Кураiвку! – весело сказала в коридорi до подруг.
Отже, згiдно з бажанням. Для надiйностi перед цим надiйшов з Кураiвки виклик на неi, голова колгоспу просив направити Інну Ягнич в рiдне село, i, безперечно, це теж було вагомою краплею на розподiльчi терези. Адже виклик належав не абикому, а знаменитому Чередниченковi, що його знае вся область: колишнiй комбайнер, а тепер голова передового на все узбережжя господарства, Герой Соцiалiстичноi Працi, людина в силi – спробуй до такого не прислухатись.
І вона, Інна, здаеться, справдi-таки рада, що повернеться додому, що вiдтепер буде виганяти хвороби iз своiх кураiвських односельцiв. Одним з тих «Метеорiв» незабаром i помчиться, звихрюючи воду, полишивши iншим цю свою дiвочу фортецю з ii козами та сивими бур'янами. Зустрiне десь там ii iнший ландшафт – вiдкритий приморський степ, рiвний, як футбольне поле, з низькою ламаною смугою суходолу, в якiй ще з моря помiтиш рудий шар глини, а по нiй зверху виразну, нескiнченну тасьму чорнозему, що його разом з травою, з корiнням пирiю рiк у рiк вiдвалюють, безповоротно розкришують осiннi шторми.
– З твоiми оцiнками, Інно, могли б запропонувати тобi що-небудь i краще, – сказала Клава Приходько, яка хоч i дружила з Ягнич, але завжди iй трохи заздрила. – Чому б не кудись у першокласний санаторiй, пiд магнолii та кипариси?.. А вони тобi Кураiвку.
– Сама забажала.
– І не шкодуеш?
– Нi.
Проте саме зараз i ворухнувся сумнiв у ii душi: чи справдi не шкодуе? Чи буде щасливим для неi цей кураiвський варiант? Може, ще, дiвчино, заволаеш, та буде пiзно? Знае, який там рай, на тих сiльських медпунктах: самiй треба й за лiкаря, й за фармацевта, а з медикаментами перебоi, стерильних бинтiв не допросишся, марлi нi метра… О, досить певно уявляе вона свою кураiвську перспективу: йтимуть до тебе механiзатори з кривамими саднами на руках, iз свiжих ран змиватимеш степову пилюку, бо виробничi травми ще, на жаль, там не рiдкiсть, особливо вночi. Йтимуть жiнки з своiми задавненими хворобами, каверзливi пенсiонери вимагатимуть безсмертя, муситимеш вибивати кожне мiсце в кущовiй лiкарнi, адже будiвництво своеi ще й досi тiльки вирiшуеться, а в тiй «укрупненiй», кущовiй мiсць не вистачае – iнодi хворi навiть у коридорах лежать. Буде, буде тобi, дiвонько, клопотiв, не занудьгуеш…
– Золота Бенгалiя ваша, дiвоньки, – сказала Вiра Костянтинiвна, – поняття вiдносне… Золота вона буде там, де вас найбiльше ждуть.
І це було так до речi сказано! Інна подякувала викладачцi мовчазним поглядом. Бо Кураiвка ж. ii жде. Батько, мати, рiдня… Та ще той, чиi закоханi очi й здалеку до тебе доблискують, той, кому складались ночами твоi спраглi листи, – коли вiдiсланi, а коли пошматовi й кинутi з цих мурiв у лиман, що вiчно бурхае десь там унизу, пiд скелею…
II
Пiсня звалася «Берег любовi», i склалась вона в одну з тих ночей, коли щемiла душа пiсля розлуки з Кураiвкою i тривожне якесь передчуття мучило Інну, коли здавалось, що тiльки цей скрик емоцiйний,[3 - Сплав болю, сповiдi й заклинання.] тiльки магiя почуття, пiднятого до спiву, допоможе iй втримати те, що вона найбiльше боялася втратити. Йшлось не про лаври, не марнослав'я спонукало творити – з найглибшоi душевноi потреби вродилося те, що вродилось. При кожнiй нагодi Інна уточнювала, що пiсня належить не тiльки iй, адже мелодiю допомагали пiдбирати дiвчата, на нотний папiр вона переносилась за участю знайомих викладачiв музичноi школи, – завдяки цим гуртовим зусиллям пiсня вийшла на сцену, в життя. Авторська скромнiсть дiвчини бралася до уваги, одначе слава поетеси утвердилася саме за нею, за Інною Ягнич, хоча не обiйшлося, звичайно, й без дотепницьких дошкульностей з приводу виходу на арену «новоявленоi Сафо», кураiвськоi Марусi Чурай.
Несподiваний успiх мiсцевого масштабу не запаморочив дiвчину, не завадив iй бути й далi сумлiнною у навчаннi, ревною до практичних занять, бо таки ж не перо, а шприц медсестри здавався iй важливiшим i надiйнiшим за все iнше. Пiсня пiснею, а жде тебе буденна тривала робота, i дiвчина готувалась до неi з усiею кураiвською затятiстю й терплячiстю. Життя любить терплячих – вона пам'ятала цю батькiвську науку i внутрiшньо приймала ii, та все ж факт несподiваного творчого самовiдкриття не минув для Інни безслiдно, не раз ловила себе на бажаннi, щоб пiсню пiдхопило й понесло, щоб дiйшла вона якимось неймовiрним чином до слуху й того, кому вiд неi, може б, теж стало теплiше. Уявляла, як йому тепер нелегко, незвично там, де вiн опинивсь. Вiдбувае те, що заслужив, спокутуе провину, яку сам визнав на судi. Гасав мотоциклом, своею скаженою «Явою» по всьому надбережжю, доки врiзався у натовп дiтей пiонерського табору… Сталося ненавмисне, розiгнав мотоцикл i не стримав, та хiба це виправдання? Крiм того, ще й пiд хмелем був. Не любить вона його п'яним, терпiти не може! І мати, й сусiдки вiдраюють: з ким ти зв'язалась? Хулiган, розбишака, а ти перша в училищi, лiкарем будеш… Слухала i згодна була з ними багато в чому… Але всi доводи розуму розлiтаються вщент, коли згадае ласки, що вперше вiдчула iх тодi, як купалися з ним на косi, в заповiднiй, забороненiй зонi,[4 - Для нього заборонених зон нема!] де прибiй в людський зрiст валом сяйва котить на тебе! Пiски бiлi, нiким не ходженi, тiльки слiд пташиних лапок лежить уздовж берегiв вiзерунками… Ось там раювали вони вдвох, купалися та пустували, бризкаючись морем одне на одного, i тодi вiн взяв ii вперше на руки, i понiс iз води, iз сяйва прибою, так нiжно-пренiжно нiс, обцiловуючи на ходу… І тих рук, зовсiм не грубих, не хулiганських, а таких ласкавих, голублячих, вона забути не може, бо то руки любовi… Перед iхньою силою та нiжнiстю iх вiдступають усi аргументи, глухнуть тверезi голоси.
Рiдко iй звiдти писав. Рiдко та все бiльше якимись натяками та недомовками.
Одначе скоро вже вибуде строк, i Кураiвка стане мiсцем iхнього побачення. Яким вiн повернеться, що в душi принесе? Просвiтлення спокути, зголоднiлiсть чистого почуття чи грубi тамтешнi навички, цинiчнi слова на устах?
Це ii непокоiло зараз найбiльше. Думками про нього найчастiше й поглинута, коли вийде з дiвчатами на мури фортецi, ще теплi пiсля спекотного дня. Мабуть, i в Кураiвцi не раз пошкодуе за цими фортечними вечорами, за цим мурованим прадавнiм камiнням, що його до блиску вiдполiрують за лiто закоханi парочки. Легкий вiтерець повiвае з моря, пануе тут смiх i не дратуе транзисторна музика, i ждеш, як подарунка природи, тiеi митi, коли мiсяць проб'еться iз тьми, вирине десь iз глибин праночi, зiйде й вистеле на морi свою заворожливу свiтляну дорiжку.
Двадцять чи й бiльше вiкiв фортецi, тисячолiття минули вiдтодi, як уперше прийшли до цих берегiв озброенi кораблi пiд вiтрилами римлян. Порохнявою стало те, що було Августом i його легiонами, здобиччю археологiв та мiсцем для танцiв стали руiни фортецi – все змiнив непоборний час, незмiнною тiльки й лишилась оця свiтла тремтлива дорiжка над морем, дорiжка закоханих та поетiв. Коли сходить мiсяць i поволi виникае вона iз перламутрiв нiчноi води, iз тьми й мерехтiння, найгаласливiшi крикуни примовкають, i дiвчата ще ближче туляться до своiх водолазiв, погляди iхнi в задумi вбирають мiсячнi марева, бо це ж настае та мить особлива, коли, здаеться, сама природа звершуе свое одвiчне таiнство творення. Яке море стае велике такоi ясноi мiсячноi ночi, як до безмежностей виповнюеться воно простором!..
Виникло, утворилося в тишi свiтило нiчне, вiддiлилось вiд обрiю, i знову зчиняеться гомiн, хтось висипав на мур пригорщу мiдiй, дзенькнули в авосьцi пляшки з пивом, – водолази ще охочiше тепер похвалятимуться перед дiвчатами своiми денними подвигами.
– Комусь подобаеться топити, а наше дiло – пiдiймати…
– Скiльки днiв пiдiймаете, а воно все на днi сидить…
– Бо то ж, дiвчата, не фунт iзюму!
– Апендицит рiзати – рiч не проста, а пiд воду йти – це, по-вашому, просто? Коли тобi поверх власноi з вухами голови нагвинтять ще одну металеву без вух та вниз, у глибини – це прогулянка, авжеж? Сидить перед тобою на днi страховисько замулене, волохате, вгадай, з якого боку до нього пiдiйти. Гiдромонiтором спершу треба пробити пiд судном тунелi, пiдвести понтони, а тодi вже берись нагнiтати в понтони повiтря! Тiльки для цього спершу маеш сам крiзь тунель попiд судном пролiзти… А пролiзти пiд ним, знаючи, що нависа над тобою зо двi тисячi тонн залiза, – це просто?
І вiн уже ладен з розмаху шпурнути порожню пляшку кудись поза мур, у свое улюблене море, де вдень водолазить.
– Куди кидаеш, там дiти купаються!
– Вибачаюсь! Дикi ми…
– Дикiстю нема чого хизуватись.
Десь iзнизу аж сюди долинають сплески та галас наче – там пiд мурами рибальськi хлопчаки заволодiли водами лиману: купаючись при мiсяцi, пустують, виграють, як молодi дельфiни.
Пiдходять учасники експедицii – археологи, i виявляеться, не такi вже вони й черствяки. Причепуренi, поголенi,[5 - Котрий не носить бороди.] чемно запрошують дiвчат до танцю пiд чийсь аж захриплий транзистор, а потiм, вдовольняючи дiвочу цiкавiсть, розкажуть i про свое, що вони там за день нашкребли.
– Сподiвались знайти меч центурiона, а добули iржаву, з копiйку завбiльшки бляшку, – самi ж i пiдсмiюються. – Чи, може, це меч зiтлiв, звiвся до розмiрiв бляшки?
– Зате з дна моря – улов, – нагадуе дебелий археолог-водолаз, – цiла купа черепкiв, потовчених амфор… У декотрих збереглася еллiнська смола, канiфоль…
– Крiм того, – додае цибатий студент-практикант, – маемо ще одну стелу бiлого мармуру з написом. Багатющий текст!
– Що ж там написано? – цiкавиться котрась iз дiвчат.
– Хай ось Росавський розшифруе, вiн у нас полiглот, – кивають копачi на худорлявого бородатого юнака, що й сам, видно, трохи соромиться своеi мудрецькоi закучерявленоi бороди.
– Коли ж це ви розшифруете? – допитуеться в нього Свiтлана Вусик.
– Уже розшифровано, – вiдказуе вiн скромно.
– То подiлiться й з нами, якщо не секрет!
– Я народилась вiд афiнськоi матерi й вiд батька iз Гермiона, – речитативом проказуе вiн, не зводячи очей з Інни Ягнич, – а iм'я мое Теодора. Я бачила багато краiн i плавала по всьому Понту, бо мiй батько i мiй муж мореплавцi. Воiстину щасливими були моi днi серед любовi та муз!.. І зовсiм молодою, народивши дочку, що була схожа на мене, я посеред надii i життя покинула цей сонячний свiт, переселившись у безкрайнiй край – хадес…»
– А далi? – чомусь хвилюючись, запитала Інна.
– Далi мармур надщерблений…
Інна знайома з цим хлопцем, – медички не раз зустрiчалися з археологами в районнiм Будинку культури. Для неi щось е в ньому навiть привабливе,[6 - Тiльки не борода!] очi такi яснi по-дитячому, а часом спалахують просто натхненням, коли хлопець почне про своi городища, про поему античних степiв – золоту пектораль чи про iншi найновiшi знахiдки в тутешнiх краях. Те, що для iнших черепок чи бляшка, для нього рiч унiкальна, заслухатись можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магiчного, навiть священного змiсту, в якiйсь ужитковiй речi розгледить, скажiмо, античну оберегу, що мала оберiгати скiфа-степовика вiд злих сил, вiд поганих очей, вiд поразки тощо. Росавський чомусь був певен, що археологiчнi зацiкавлення Інни мають характер глибокий, постачав ii книжками з античностi, альбомами, де так гарно були вiдтворенi художнi вироби давнiх майстрiв, коли людина ще почувала свою близькiсть iз птахом i звiром, з рослиною й зерном, лiсовим чи водяним божеством… Дiвчинi справдi був цiкавий той свiт розбурханих античних фантазiй, поетичних кохань i диких вакханалiй, свiт, у якому цей юнак-археолог почуваеться так упевнено й вiльно. Пам'ять у нього – з електронною машиною мiг би змагатись: тримае у головi цiлi поеми Овiдiя й трактати античних авторiв, у день знайомства декламував Іннi великий уривок iз твору стародавнього лiкаря Гiппократа «Про повiтря, воду й мiсцевостi», тепер ось так виразисте переказав послання цiеi Теодори, вiдкарбував твердо, нiде не затнувшись, – справдi сьогоднi тiльки розшифрував чи, може, десь вичитав ранiш? І чому передусiм iй, Іннi, адресував вiн цей текст, це дивне послання з античностi? Вiки та вiки розмежовують вас, а проте чимось тобi все ж торкнула душу ця сповiдь давньоi молодоi жiнки, видно, поетичноi й тонкоi натури: зустрiнься Інна з нею в життi, певне, подружились би… І таки ж зустрiлися – через тисячi лiт! Коли вiн читав, то, дивна рiч, текст набирав у його устах якогось мовби додаткового, значливого змiсту. Та ще й цей невiдривний погляд. Явно вiн видiлив Інну з-помiж iнших, насамперед iй адресував щемливе Теодорине звiряння… Тiльки чому саме iй, Іннi?
Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч i, схилившись на мур, знову повiв мову про давне, античне, Інна й цього разу вловлювала в його словах отой глибший, додатковий змiст, який лише iй призначався. Про скiфiв цiкаво було iй чути, про iхню вiдвагу та лицарськiсть, вiдзначенi ще Овiдiем. А скiф'янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модницi, просто елегантки степовi!
– А все-таки чому та вежа Овiдiевою зветься! – кивнула Інна на найвищу з веж. – Адже ж Овiдiй тут бути не мiг?
– Чому не мiг! – ожвавiв хлопець. – Дослiдники, звичайно, вважають, що не бував вiн тут, а я щодо цього зовсiм iншоi думки… Певен, що й на цiй фортецi топтали пилюку та печатали снiг його легкi римськi сандалii. Бо хiба так уже все й дослiджено? Хiба марно й сподiватися на вiдкриття разючих фактiв? Мiсцем заслання для нього була Істрiя, теперiшня Задунайщина, це так, але хто мiг заборонити йому обстежити i всю оцю, для нього тогочасну, Пiвнiч, вiдвiдати оцi нинiшнi нашi краi? Зрештою, мiг i самовiльно вiдлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам, пiшов з експедицiею обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був. Троi теж не було, доки не знайшовся смiливець, котрий прийшов i вiдкопав ii з-пiд нашарування вiкiв. І тiльки тому, що повiрив Гомеровим поемам. Чому ж не може щось подiбне статися й тут? Помiркуймо, звiдкiля стiльки вiдомостей у поета про степовi племена, про аборигенiв, що тодi вже населяли це надбережжя? Адже е засвiдчений факт, що серед гетiв були в нього справжнi друзi, вiн пробував навiть твори складати тутешньою мовою!..
Пристрасть хлопцева подобалась Іннi, почувалось, що не раз йому про це думалось, мае на такi речi свiй погляд, власним живе умом, не позиченим. І тi давнi, зниклi в туманах iсторii племена, видно, зовсiм були йому не байдужi, вiн шукав серед них свое родове корiння i нiби захищав iх перед кимось.
– Жаль, що споруджувачi курганiв не знали писемностi, хоча, власне, й це ще проблема, – гаряче провадив вiн далi. – Знали чи нi, але духом були високi. І Овiдiй, вивчаючи iх, саме це уловив.
– До Овiдiя ви явно не байдужi…
– Вiн вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептiв, – чому б не взятись постудiювати в оригiналi його поеми? Але й у них далеко ще не все розшифровано. Що, скажiмо, означае отой його таемничий птах Ібiкус, зашифрований символ, що йому свiтова наука досi не може знайти пояснення? Таемничi й самi причини заслання, той дикий i незрозумiлий гнiв всемогутнього Августа… Як бачите, тут ще безлiч не знятих знакiв запитання.
Коли говорив про гнiв римського можновладця, то почувалося, що й сам наповнюеться гнiвом проти його сваволi. Кому-кому, а цезарям вiд цього хлопця перепадало, iм вiд нього не було пощади. Не приховував:
усi його симпатii на боцi тих, що вже й тодi плекали тут виноградну лозу, жили своею чесною працею, первiсне поле орали оленячим рогом, бо iншого знаряддя ще тодi не було… А тi розбiйники римськi простягали руки й сюди, чiтко видно на одному з зображень, як вони колють мiсцевих людей своiми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили, заковують у ланцюги: буде iм ще один гладiатор… І таким розбоем вони не соромились ще й похвалятись на своiх барельефах!.. На честь рiзанини помпезний монумент за Дунаем спорудили в степу… Та вiдомо, яка доля чекае грабiжникiв i iхню фальшиву славу: минули вiки, i нащадки гладiаторiв, степовi пастухи, розтягли увсiбiч iхнi бiлi мармури, поробили з них довбанi корита – напувати худобу! Брилу з iмператором Траяном теж така самiсiнька доля спiткала – стала поiлкою для овець. Ну, пiзнiше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музеiв, для нас такi речi завжди цiннiсть, але можна зрозумiти й тих, що, нiби у вiдомщення, з бiлих iмператорських мармурiв напували овець!..
Заспокоiвся трохи, лише коли про iнше став розповiдати, про знахiдку своiх задунайських колег: вiдлите з бронзи зображення фантастичного змiя, страшноi якоiсь химери, що, безперечно, таiть у собi поки що нам неясну, приховану символiку. Змiй величезний, тiло покрите лускою, хвiст лев'ячий, а голова вiвцi чи собаки…
– І головне, чуб i вуха людськi! І щось схоже на усмiх, дивний, ледь помiтний… Що означае? Хто вiдповiсть? Загадок тут ще та загадок. Та хiба ми й самi для себе теж не загадка?
– Ви так вважаете?
– А вам хiба все до кiнця уже ясно? То пояснiть i менi, завдяки чому людина з печери зумiла так круто пiднестись, по яких щаблях iшла вона з темних тих прачасiв до своiх вершин? І чи завжди рухалась по висхiднiй? У чому змiнилась, а в чому лишилась такою, як була i в античностi? Оленячий рiг змiнила на трактор, галеру – на космiчний корабель, а неспокiй, а потяг до вiчноi таiни, хiба вiн у людини зник? Жадоба пiзнання, – може, тiльки це неминуще…
Був уже пiзнiй час. Мiсячна дорiжка помiтно змiстилась, нiким не стривожена, як i ранiш, тихо зникала в далечi. Та сама, якою, може, Овiдiй прийшов колись до цих берегiв i по нiй, невагомий, вiддалявся звiдси, лишивши пiсля себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попiд вежами, попiд мурами де-не-де бовванiли усамiтненi парочки. В такий час, у такi теплi мiсячнi ночi – Інна iх так любить – нiби саме повiтря тут напоене коханням. Пройдись понад валом – i почуеш шепоти жагучi, побачиш, як цiлуються, тебе не соромлячись. Сплiтаються руки, не ховають пристрастi, замлiвають в обiймах. Очi до очей променяться ласками, чуттевою млостю, де щирою, де гаданою вiдданiстю… Блиск юноi сльози i млосний смiх щастя, солодка знемога й самобуття чиеiсь нiжностi – все поедналось тут, на валу, пiд всевидющими зорями.
Однiеi з таких ночей i склалась тут пiсня, отой «Берег любовi». Може б, i сьогоднi що-небудь склалось, якби не цей археолог. Уже пора б йому йти гострити на завтра свою розкопницьку лопатку, однак вiн усе ще не вiдходив вiд Інни. Теж дивився на мiсячну дорiжку, мовби намагався якось i ii розшифрувати, зробити i iй, маревнiй, археологiчний розтин.
– Кажуть, ви вже одержали призначення? – звернувся до Інни пiсля мовчанки.
– Так, незабаром з училищем розпрощаюсь.
– Берете курс на Кураiвку. Кличе вас берег любовi…
– Звiдки ви знаете?
– Багато що про вас знаю. Цiкавлюсь. А от ви не хочете помiчати моiх зацiкавлень.
– Дивно чути.
– Нiчого дивного. Люди шукають скарби. Та не завжди шукають там, де вони лежать. А вони, може, пiд тобою. Отут, де стоiш, пiд нашаруванням пилу та смiття.
– Знов якось загадково.
– Скарб завжди загадковий. Десь вiн там лежить, терпляче сяе в курганнiй темрявi своiм золотим карбуванням… Жде вiдкривача. Глянеш на курган, i вже дух зайшовсь: е чи нема? Ще не вiдкритий, ще лиш можливий, а нас вiн уже хвилюе, той скарб. Одначе я маю на увазi iнший… Знайдiть, Інно, де коштовнiший скарб за щирiсть людську, дружбу та вiдданiсть… за перше безоглядне кохання, котре зараз, може, десь тут, поруч з вами… соромиться, паленiе i так невмiло… шукае вас!
– Не зовсiм вас розумiю.
