скачать книгу бесплатно
Нiч проти Рiздва
Микола Гоголь
Повiсть «Нiч проти Рiздва» – найвiдомiший твiр iз циклу «Вечори на хуторi бiля Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя. Вакула-коваль, головний герой повiстi, вирушае до Петербурга за черевичками для своеi коханоi Оксани. Фантастичний сюжет повiстi гармонiйно поеднуе реальних героiв i казкових персонажiв. Художнiй переклад твору здiйснив видатний украiнський поет – Максим Тадейович Рильський.
Микола Гоголь
Нiч проти Рiздва
Переклад М. Т. Рильського
Минувся останнiй день перед Рiздвом. Прийшла зимова ясна нiч. Зазорилося. Мiсяць пишно виплив на небо посвiтити добрим людям та всьому мировi, щоб весело було всiм колядувати та Христа прославляти.
Мороз брався дужче, як iзрання; зате кругом було так тихо, що за пiвверстви чулося, як рипить мороз пiд чобiтьми. Ще жоден гурт парубоцький не проявлявся попiд вiкнами; тiльки мiсяць зазирав крадькома до хат, мовби виманював дiвчат, якi прибиралися та чепурилися, щоб хутчiй повибiгати на рипучий снiг. Аж ось в однiй хатi з комина посунув дим i хмарою пiшов по небi, а разом iз димом верхи на мiтлi вилетiла вiдьма.
Якби на той час проiздив був сорочинський засiдатель трiйкою громадських коней, у шапцi зi смушевим обводом, на кшталт уланський зробленiй, у синiм кожусi, пiдбитiм чорним смушком, iз нагаем, з бiса мудро сплетеним, що ним мае за звичай пiдганяти свого машталiра, то вiн би запевне помiтив ii, бо ж вiд сорочинського засiдателя жодна тобi в свiтi вiдьма не заховаеться. Вiн же достеменно знае, скiльки в якоi молодицi свиня водить поросят, а скiльки лежить у скринi полотна, та що саме зi своеi одежини й майна заставить добрий чоловiк святоi недiлi у шинку. Та сорочинський засiдатель таки не проiздив, i яке ж йому дiло до чужих, – свою волость мае. А вiдьма тим часом знялася так високо, що ледве манячила чорною цяткою вгорi. І де тiльки з’являлася цятка, там зорi одна по однiй щезали на небi. Незабаром вiдьма назбирала iх повний рукав. Чотири чи три ще блимало. Коли це з iншого боку з’явилася друга цятка, побiльшала, почала розтягатися, i була то вже не цятка. Низький на очi, хай би вiн наклав на нiс замiсть окулярiв хоч би й колеса з комисаровоi брички, i тодi не розпiзнав би, що воно за проява.
Спереду достоту нiмець[1 - Нiмцем у нас звуть кожного з чужого краю, як то француз, чи то цiсарець, чи швед – усе нiмець. (Прим. М. Гоголя.)] вузенький писочок, що безнастанно вертiвся на всi боки та нюшкував усе, що тiльки траплялося, закiнчувався, як i в наших свиней, кругленьким рильцем; нiжки були такi тоненькi, що коли б такi Яреськiвському головi, то вiн потрощив би iх за першим козачком. Зате ж iззаду було воно достеменно губернський стряпчий у мундирi, бо телiпався в нього хвiст, такий гострий та довгий, як теперiшнi фалди в мундирах; хiба тiльки по цапинiй борiдцi пiд писком, та по невеличких рiжках, що стирчали на головi, та що був увесь не бiлiший од сажотруса, можна було здогадатися, що не нiмець то, й не губернський стряпчий, а от собi чорт, якому остання нiч зосталася блукати на бiлiм свiтi та пiд’юджувати на грiхи добрих людей. Узавтра ж, тiльки що вдарять першi дзвони до заутренi, помчить вiн неоглядки, хвоста пiдiбгавши, до свого барлога.
Тим часом чорт закрадався потихеньку до мiсяця i вже простяг був руку схопити його; але враз смикнув ii назад, мов опечений, поссав пальцi, подригав ногою i забiг з другого боку та знову ж таки вiдскочив i вiдхопив руку. Але ж, хоч i як йому не таланило, хитрий чорт не покинув своiх витiвок. Прискочивши, раптом схопив вiн мiсяця вобiруч, гiрко кривлячись та дмухаючи перекидав його з руки в руку, мов той дядько, що добув голими руками жарину для своеi люльки; аж тодi сховав похапцем до кишенi та й побiг собi далi, мов i не вiн.
У Диканьцi нiхто не чув, як чорт украв мiсяця. Щоправда, волосний писар, рачкуючи з коршми, бачив, як мiсяць iз доброго дива танцював на небi, i божився та присягався на тому перед усiм селом, однак миряни лише кивали на те головами i навiть брали його на смiх.
Яка ж то була притичина чортовi на таке беззаконне дiло? А ось яка: вiн знав, що багатого козака Чуба покликав дяк до себе на кутю, де мають бути: голова, приiжджий з архиерейськоi пiвчоi дякiв родич у синьому сурдутi, який брав щонайнижчого тобi баса; козак Свербигуз i ще дехто; де, опрiч кутi, мала бути варенуха, шапранiвка та багато всякоi страви.
А тим часом Чубова дочка, на все село красуня, зостанеться вдома, а до неi запевне прийде коваль, здоровань i хлопець хоч куди козак, що осоружнiший був чортовi, нiж панотця Кiндрата проповiдь. На дозвiллi коваль малярував, i вславлено його за найкращого маляра на всю околицю. Ще як жив покiйний сотник Л…ко, то навiть вiн навмисне закликав його до Полтави фарбувати дерев’яного паркана коло свого дому. Коваль порозмальовував i всi миски, з яких диканськi козаки сьорбали борщ.
Богобоязливим бувши чоловiком, вiн не раз малював iкони, та й тепер ще можете знайти в Т… церквi його евангелiста Луку. Але все перевершив вiн, як змалював у церквi на стiнi, у правому притворi, святого Петра в день Страшного Суду, з ключами в руках, що виганяе з пекла нечисту силу. Переляканий чорт на тiй картинi метушився на всi боки, прочуваючи свою загибель, а визволенi з неволi грiшники лушпенили та ганяли його батогами, полiняччям та чим запопадя. Коли майстер працював над тiею картиною i малював ii на великiй дерев’янiй дошцi, чорт з усiеi сили намагався перебивати йому, штовхав пiд руку, вихором здiймав iз горна в кузнi попiл i засипав ним картину; а проте роботу закiнчено, дошку внесено до церкви i вправлено у стiну в притворi, i вiдтодi чорт заприсягся мститися на ковалевi.
Одна тiльки нiч була ще йому блукати по бiлiм свiтi; але й цiеi ночi вiн метикував, як би то зiгнати на ковалевi свою злiсть. Отож вiн i наважився вкрасти мiсяця, надiючись на те, що старий Чуб ледачий та вайлуватий, а вiд хати до дяка не так i близько: до нього йти було поза селом, проз вiтряки, проз цвинтар, минаючи провалля. Ще мiсячноi ночi варенуха та шапранiвка, може, й заманили б Чуба. Але такоi темряви хай би хто спробував стягти його з печi та виманити з хати! А коваль, що здавна жив iз ним у незлагодi, хоч i який був дужий, не насмiв би нiзащо прийти до дочки, як той удома.
Таким от побитом, скоро чортяка сховав до своеi кишенi мiсяця, враз по всьому свiту зробилося так темно, що не кожне знайшло б дорогу й до шинку, не те що до дяка. Вiдьма, опинившися зненацька в темрявi, скрикнула. Тут чорт, пiдсипавшись до неi бiсиком, пiдхопив ii пiд руку i взявся нашiптувати на вухо те саме, що звичайно усiй жiноцькiй породi нашiптують. Дивнi дива творяться в нас на свiтi! Все, що тiльки живе на ньому, все те намагаеться перехоплювати та перекривляти одне одного. Колись, бувало, в Миргородi самий тiльки суддя та городничий походжали взимку у критих сукном кожухах, а все мале чиновництво носило кожушанки непокритi. А тепер i засiдатель, i пiдкоморий вiдсмалили собi новi кожухи з решетилiвських смушкiв, сукном критi. Канцеляриста та волосний писар позаторiк понабирали китайки синьоi по шiсть гривень за аршин. Паламар зробив собi пейстиновi на лiто штани та гарусову камiзельку в пасочки. Одне слово, все пнеться в люди! Коли цi люди тiкатимуть вiд марноi марноти! Можна побитись у заклад, що багато найдеться таких, яким буде навдивовижу бачити чорта, як той i собi туди ж чимчикуе. Найприкрiше те, що вiн, певне, себе за красеня мае, дарма що вся постава – глянути сором. Пика, як каже Хома Григорович, мерзота над мерзотами, а проте й вiн не вiд того, щоб у гречку скакати. Але на небi й пiд небом так потемнiло, що нiчого не можна було вже побачити, що там коiлося далi мiж ними.
– То ти, куме, кажеш, що не був iще у дяка в новiй хатi? – мовив козак Чуб, виходячи з дверей своiх, до сухорлявого, високого, в короткiй кожушинi дядька, оброслого бородою; видно було, що вже тижнiв зо два чи й бiльше не доторкався до неi скiсок, якими звичайно дядьки голять бороди, не маючи бритви. – Там тепер буде славна пиятика! – провадив Чуб далi, оскиряючись задоволено. – Аби-но тiльки нам не спiзнитись!
Тее кажучи, Чуб поправив пояса, що тiсно пiдперiзував кожуха, глибше насунув свою шапку, стис у кулацi батога – страх та кару для в’iдливих собак, але, поглянувши вгору, зупинився…
– Що за дiдько! Глянь, глянь-но, Панасе!..
– А що? – мовив кум i пiдвiв голову теж догори.
– Як то що? Та ж мiсяця нема!
– Що за недобра мати! Таки й справдi нема мiсяця.
– То ж бо й воно, що нема! – врубав Чуб, трохи сердитий на кумову завсiдню байдужiсть. – Тобi, бачиться, й за вухом не свербить.
– А що я маю робити?
– І треба ж було, – провадив далi Чуб, утираючи рукавом вуса, – якомусь чортяцi, бодай йому, собацi, зранку не привелося чарчини перехилити, устромити свого носа!.. Далебi, наче на смiх… Зумисне, сидячи в хатi, заглядав у вiкно: нiч гарна навдивовижу! Ясно, снiг вилискуе проти мiсяця. Все було видно, наче вдень. Не встиг ступити за порiг, i на тобi, хоч в око стрель! Щоб йому всi зуби поламалися у сухий гречаник.
