скачать книгу бесплатно
Майська нiч, або Утоплена
Микола Гоголь
Повiсть «Майська нiч, або Утоплена» – дивовижна iсторiя Миколи Васильовича Гоголя про те, як Левко, син сiльського голови, намагаеться добитися дозволу батька одружитися на простiй дiвчинi Ганнi. Неймовiрнi пригоди чекають головних персонажiв, адже несподiвано на допомогу молодому козаковi приходить нечиста сила… Повiсть «Майська нiч, або Утоплена» захоплюе своею атмосферою, живими дiалогами i неймовiрним сюжетом. Художнiй переклад твору здiйснив видатний украiнський поет – Максим Тадейович Рильський.
Микола Гоголь
Майська нiч, або Утоплена
Брат його батька знае! начнуть що-небудь робити люди хрещенi, то мордуються, мордуються, мов хорти за зайцем, а все щось не до шмиги; тiльки ж куди чорт уплететься, то верть хвостиком – так де воно й вiзьметься, неначе з неба.
I. ГАННА
Дзвiнка пiсня лилася рiкою по вулицях села. Була та пора, коли потомленi денною працею та клопотом парубки й дiвчата, гомонячи, збиралися у коло, в сяйвi чистого вечора, виливати своi веселощi в пiсню, що повсякчас iде в парi зi смутком. І вечiр, як завжди задуманий, мрiйно обiймав сине небо, обертаючи все на неяснiсть i далечiнь. Уже й смеркло, а пiснi все не вщухали. З бандурою в руках крався, вихопившись од спiвунiв, молодий козак Левко, син сiльського голови. На козаковi решетилiвська шапка. Козак iде вулицею, бринькае рукою по струнах i пiдтанцьовуе. Ось вiн тихо зупинився перед дверима хати, оточеноi невисокими вишнями. Чия ж це хата? чиi це дверi? Трохи помовчавши, заграв вiн i заспiвав:
Сонце низенько, вечiр близенько,
Вийди до мене, мое серденько!
«Нi, знати, мiцно заснула моя ясноока красуня», сказав козак, доспiвавши пiсню i пiдходячи ближче до вiкна. «Галю, Галю! ти спиш, чи не хочеш до мене вийти? Ти боiшся, певне, щоб нас хто не побачив, чи не хочеш, може, показати бiле свое личко на холод? Не бiйся: нiкого нема. Вечiр теплий. Та коли б i нагодився хто, я прикрию тебе свиткою, пiдпережу своiм поясом, закрию руками тебе – i нiхто нас не побачить. А якби й повiяло холодом, я пригорну тебе до серця, зiгрiю поцiлунками, надiну шапку свою на бiлi твоi нiженьки. Серце мое, рибко моя, перлино! виглянь на часок! Подай крiзь вiконце хоч бiлую ручку свою… Нi, ти не спиш, горда дiвчино!» вимовив вiн гучнiше i таким голосом, неначе засоромився, що дався був на зневагу: «тобi любо знущатися з мене, прощай!»
Тут вiн одвернувся, зсунув набакир свою шапку i гордо вiдiйшов од вiкна, тихо перебираючи струни на бандурi. Дерев'яна закрутка в дверях у цей час повернулася: дверi заскрипiли й одчинились, i дiвчина на порi сiмнадцятоi весни, оповита присмерком, несмiливо оглядаючись i не випускаючи дерев'яноi закрутки, переступила порiг. У пiвпрозорiй iмлi горiли привiтно, мов зiрочки, яснi очi; блищали червонi коралi, i вiд орлиних парубкових очей не могло сховатися навiть те, як соромливо запаленiло ii обличчя.
«Який-бо ти нетерплячий!» промовила вона до нього пiвголосом. «Уже й розсердився! А нащо вибрав такий час: люди юрбами сновигають по вулицях… Я вся тремчу…»
«О, не тремти, моя червона калинонько! Пригорнись до мене мiцнiше!» говорив парубок, обiймаючи ii, вiдкинувши бандуру, що висiла на довгому ременi в нього на шиi, i сiдаючи разом iз дiвчиною бiля хатнiх дверей. «Ти знаеш, менi ж i годину тяжко тебе не бачити».
«Знаеш, що я думаю?» перебила вона, задумливо втупивши в нього своi очi. «Менi все щось нiби на вухо шепче, що тепер уже нам не бачитись так часто. Недобрi у вас люди: дiвчата все поглядають так заздрiсно, а парубки… Я примiчаю навiть, що мати моя з недавнього часу пильнiше наглядае за мною. По правдi сказати, менi веселiше в чужих було».
Туга якась перебiгла по обличчю ii, коли вона це вимовила.
«Два мiсяцi тiльки в сторонi рiднiй i вже знудьгувалася! Може, i я надокучив тобi?»
«О, ти менi не надокучив», проказала вона, усмiхнувшись. «Я тебе кохаю, чорнобривий козаче! за те кохаю, що в тебе карi очi, i як глянеш ти ними, то в мене наче на душi всмiхаеться: i весело й хороше iй; що привiтно моргаеш ти чорним усом своiм; що ти йдеш вулицею, спiваеш i граеш на бандурi, i весело слухати тебе».
«О, моя мила дiвчино!» скрикнув парубок, цiлуючи й пригортаючи ii дужче до грудей своiх.
«Стривай! годi, Левку! скажи спершу, чи говорив ти з батьком своiм?»
«Що?» сказав вiн, немов прокинувшись. «Так, що я хочу женитись, а ти вийти за мене замiж – говорив!» Та якось смутно озвалося в його устах те слово: говорив.
«Та й що ж?»
«А що ти з ним подiеш? Удав, старий хрiн, як звичайно, глухого: нiчого не чуе, та ще й лаеться, що волочуся бозна-де, гульки справляю, фiглi виробляю з хлопцями на вулицях. Та не тужи, моя Галю! Ось тобi слово козацьке, що таки умовлю його».
«Та тобi тiльки аби слово сказати, Левку – i все вийде на твое. Я знаю це по собi: часом i не послухала б тебе, а скажеш слово – i несамохiть роблю, чого тобi хочеться.
Сонце низенько, вечiр близенько,
Вийди до мене, мое серденько!
Глянь, глянь!» вела вона далi, поклавши голову на плече йому й звiвши очi вгору, де синiло без кiнця, без краю тепле украiнське небо, зап'яте знизу кучерявими вiтами вишень, що стояли перед ними. «Глянь, он-он далеко блимнули зiрочки: одна, друга, третя, четверта, п'ята… Правда ж, то ангели божi повiдчиняли вiконця у своiх ясних хатках на небi та й дивляться на нас? Так, Левку? Адже це вони дивляться на нашу землю? Що, коли б у людей та були крила, як у птахiв, – туди б полетiти високо, високо… Ух, страшно! Жоден дуб у нас не дiстане до неба. А кажуть, проте, що е десь, у якiйсь далекiй землi, таке дерево, що шумить верховiттям у самому небi, i бог сходить ним на землю вночi саме проти Великодня».
«Нi, Галю; у бога е довга драбина од неба аж до землi, ii становлять проти Великодня святi архангели; i скоро бог ступить на перший щабель, усi нечистi духи полетять стрiмголов i купами попадають у пекло, i тим-то на Христове свято жодноi нечистоi сили не бувае на землi».
