Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

скачать книгу бесплатно

Володар блiх. Життева фiлософiя кота Мура
Ernst Theodor Amadeus Hoffmann

Подii у повiстi Гофмана «Володар блiх» починаються у чудовий рiздвяний вечiр, коли головний герой казки пан Перегрiнус Тис мимоволi виявляеться втягнутим у дивовижнi пригоди, якi розвиваються так стрiмко, що вiн не встигае зрозумiти, що вiдбуваеться насправдi, а що – лише гра його уяви, i де врештi пролягае межа мiж реальнiстю та його фантазiею. Але незважаючи на фантастичнiсть сюжету у цiй казцi влада угледiла сатиру на себе. Так само як i казкова «Життева фiлософiя кота Мура» з котом, що вмiе розмовляти, – це неприхована сатирична пародiя на нiмецьке суспiльство: аристократiю, чиновникiв, студентськi угруповання, полiцiю тощо.

Эрнст Теодор Амадей Гофман

Володар блiх

Життева фiлософiя кота Мура

Передмова

Ернст Теодор Амадей Гофман

Для бiльшостi з нас найповнiшим i найяскравiшим втiленням поняття нiмецька романтична проза е Ернст Теодор Амадей Гофман. Його iм’я першим спадае на думку, коли йдеться про романтичного героя, романтичний конфлiкт, романтичну iронiю тощо. Час, цей найсуворiший лiтературний критик, визначив кожному свое мiсце. Одним – почесне i гiдне в iсторii лiтератури, iншим – у темрявi забуття, а небагатьом найбiльшим, найоригiнальнiшим митцям слова надав право вважатися класиками, яких читають все новi поколiння. Саме цi митцi мали i мають великий вплив на багатьох художникiв наступних генерацiй, до них звертаються за естетичною насолодою i глибокими думками, в iхнiх творах черпають натхнення, поштовх до власних шукань в царинi прекрасного. Так, iсторичним фактом е те, що не Гофман, а Фрiдрiх Шлегель сформулював теоретичнi принципи романтизму. Це Новалiс, а не Гофман написав перший програмний (на жаль, не завершений) романтичний твiр «Генрiх фон Офтердiнген». Не вiн, а Людвiг Тiк був автором чудовоi романтичноi казки «Бiлявий Екберт», а разом з Вiльгельмом Вакенродером – першого роману в романтичному дусi про митця i мистецтво «Мандри Франца Штернбальда». Вони та iншi раннi романтики були першопроходцями. Гофман прийшов у лiтературу майже на двадцять рокiв пiзнiше за представникiв першого поколiння нiмецького романтизму. Але саме йому судилося стати не просто знаковою фiгурою цього напряму в нацiональнiй лiтературi, а й сфокусувати у своiй творчостi всi найхарактернiшi його риси, головнi образи i теми, центральнi iдеi. Йому було дано променем свого неповторного таланту освiтити фантастичний, прегарний свiт, якого нiколи не було i не буде, але який вабить нас своею таемничою красою, змушуе вiрити в реальнiсть нереального й захоплюватися дарованою лише генiям силою животворящоi уяви. Цей митець настiльки багато значить для лiтератури, що про нього жоднi пафоснi слова не звучать фальшиво.

Пiсля цього вступу перейдемо до фактiв життя та художньоi творчостi цiеi незвичайноi людини.

Ернст Теодор Вiльгельм Гофман (iм’я Амадей вiн взяв на честь свого улюбленого композитора Вольфганга-Амадея Моцарта вже дорослою людиною) народився в 1776 роцi в схiднопрусському мiстi Кенiгсберг у бюргерськiй родинi. Представники цiеi родини в кiлькох поколiннях займалися юриспруденцiею, i кар’ера юриста була змалечку визначена майбутньому письменниковi, хоч вiн i не виявляв до неi нiякого iнтересу. Вже в дитинствi вiн цiкавився мистецтвом – музика, малювання, театр, лiтература приваблювали його, i пiзнiше в усiх цих царинах вiн зробив щось значне або непересiчне. Найбiльшим, найважливiшим з усiх видiв мистецтва юний Гофман вважав, як i слiд романтиковi, музику, iй вiддав багато творчих зусиль i таланту. До лiтературноi дiяльностi вiн звернувся, коли йому було вже понад тридцять рокiв, але саме вона зробила його одним з найвiдомiших нiмцiв XIX сторiччя. Та спочатку за вимогою батькiв вiн мав навчатися солiдного фаху i вступив на юридичний факультет Кенiгсберзького унiверситету, реномованого навчального закладу, де викладав фiлософiю такий вiдомий вчений, як Емануiл Кант. Вже тодi юний студент болiсно вiдчував розрив мiж власними духовними пориваннями i прагматичними вимогами до себе оточення, прагненням особистоi свободи i залежнiстю вiд норм бюргерського суспiльства, вiд матерiальних щоденних потреб. З молодих рокiв його мучила двоiстiсть людського iснування – жадання свободи i краси, польоту в небеснi сфери, дива творчостi i кохання й одночасно прикутiсть до щоденного сiрого, побутового, матерiального. Болiсною була i неможливiсть скинути з себе непривабливу оболонку маленького чоловiчка з кострубатим, густим, жорстким волоссям, тонкими губами, гачкуватим носом, тривожним поглядом великих темних очей (таким вiн себе сам малював, а значить – бачив) i перетворитися на чарiвного красеня – принца з казки. Цей розрив, ця неподоланна прiрва мiж бажаним i сущим багато в чому обумовили не лише складнiсть, примхливiсть людськоi вдачi Гофмана – мудреця i дивака, найвитонченiшого митця з поетичним, лiричним хистом i завсiдника винарень, який у веселiй чоловiчiй компанii поводив себе розкуто i зухвало, сварився з товаришами по чарцi й потрапляв у рiзнi халепи. Двоiстiсть, суперечливiсть людського iснування i людськоi вдачi, якi Гофман так болiсно вiдчував, сформували його розумiння людини i його свiтобачення, його фiлософiю, основнi риси його творчостi, художньоi манери. Але про це трохи далi.

Пiсля завершення унiверситетського курсу майбутнiй митець розпочинае кар’еру юриста. Асесор Гофман служить спочатку в Глогау, потiм у Познанi, Плоцку i нарештi потрапляе до Варшави, яка тодi входила до складу Прусського королiвства. Всюди вiн з огидою тягнув чиновницьке ярмо. Лише в сповненiй бурхливого культурного життя, гарнiй, чепурнiй Варшавi, справжньому европейському мiстi, молодий урядовець знаходить гiдне себе митецьке товариство, активно займаеться музикою i живописом. Два роки, проведенi у Варшавi (1804–1806), були дуже плiдними. Тут вiн компонуе першу свою оперу «Веселi музики» на слова Клеменса Брентано i мае щастя насолоджуватися ii успiхом на сценi. Вiн пише також iншi твори, серед яких незавершену оперу «Кохання i ревнощi» вважав одним iз своiх кращих музичних опусiв, стае одним iз засновникiв «Музичного зiбрання» i розписуе фресками палац, де воно розташувалося. Там вiн виступае i як диригент, виконуючи з оркестром музику Глюка, Гайдна, свого улюбленого композитора Моцарта i навiть Бетховена. Ще у Познанi в 1802 роцi Гофман одружився з польською дiвчиною Михайлиною Рорер-Тшцинською, яка стала йому вiрною i вiдданою подругою на все життя. Вони були, як здавалося, зовсiм несумiсними iстотами – простодушна, весела «Мишка», як ii називав чоловiк, i безмежно складний генiальний митець, творчiсть якого дружина просто не могла осягнути. Але Михайлина любила свого чоловiка-дивака, дiлила з ним всi прикрощi його непевного iснування, прощала його пиятики i захоплення iншими жiнками, пiклувалася про нього, коли вiн важко хворiв. В заповiтi, який в березнi 1822 року пiдписали обидва, були такi слова: «Ми… прожили двадцять рокiв у по-справжньому злагiдному i щасливому шлюбi… Бог не залишив живими наших дiтей, однак в iншому подарував нам немало радощiв, випробувавши i в дуже тяжких, жорстких стражданнях, якi ми незмiнно переносили iз стiйкою мужнiстю. Один був завжди пiдпорою другому, як i належить подружжю, що любить i шануе одне одного, як ми, вiрними серцями». І це не пуста юридична формула. Слова заповiту передають справжню суть спiльного життя цих двох людей.

Однак до написання заповiту ще далеко. Обое насолоджуються заможним i наповненим приемними подiями варшавським життям. Та в цю родинну i суспiльну iдилiю втручаеться грiзна iсторiя. Наполеон Бонапарт вщент розбивае прусське вiйсько, яке вважалося кращим у Європi. Прусська адмiнiстрацiя стрiмголiв тiкае iз звiльненоi Варшави. Державний радник Гофман втрачае службу. Починаються довгi роки поневiрянь, матерiальноi скрути, принизливоi залежностi вiд покровителiв. Навеснi 1808 року Гофмана запрошують капельмейстером у Бамберзький театр. В цьому театрi вiн пише музику до вистав, працюе помiчником директора, режисуе постановки, керуе репертуарною полiтикою, малюе декорацii. Але всi цi розмаiтi театральнi заняття не забезпечують найскромнiшого iснування, i Гофман пише, друкуеться в газетi «Альгемайне музiкалiше цайтунг», де з’являеться його перший значний художнiй твiр «Кавалер Глюк» (1809). Крiм того, вiн дае уроки музики i спiву. Так у його життя входить юна обдарована дiвчина iз заможноi бюргерськоi родини Юлiя Марк – найбiльш трагiчне кохання митця. Юлiя i вся iсторiя кохання до неi вiдiграють велику роль у лiтературних творах Гофмана. В першу чергу у всьому, що стосуеться композитора Йоганна Крейслера, якому письменник вiддав багато власних рис, фактiв своеi бiографii, думок i почуттiв. Вважаеться навiть, що «найважливiше переживання всiеi його поетичноi творчостi» було поштовхом до написання його оповiдань i великоi прози в дусi романтизму. Це не так, бо i до зустрiчi з Юлiею Гофман був автором кiлькох творiв, зокрема романтичного «Кавалера Глюка». Але, як пише нiмецький лiтературознавець Клаус Гюнцель: «Юлiя втiлила у собi злиття душ, що вiдбуваеться поза вузькими межами земного буття; вона уособлювала собою жадане романтичне царство, була джерелом пристрасного томлiння, яке лишало далеко за собою умовностi тодiшнього суспiльства». Мучилися обое, але доля Юлii була ще сумнiшою, нiж страждання Гофмана. Їi видали з розрахунку за огидного типа пана Грепеля, багатого комерсанта, людину розбещену i розумово неповноцiнну. Безмежно нещасна в шлюбi Юлiя померла молодою, але, хоч це i гiрка втiха, лишилася жити в багатьох романтичних жiночих образах Гофмана. Героiня крейслерiвських сторiнок у «Нотатках Кота Мура» навiть носить ii iм’я. В одному зi своiх листiв Гофман писав про любов до цiеi дiвчини як про найбiльш хвилюючу подiю свого життя, «щастя, яке нездатна ухопити й утримати людська рука». А шлюбна дружина митця добра «Мишка» терпiла i все прощала. Їi переживання мало обходять бiографiв, надто неромантичною була ця проста i вiддана чоловiковi жiнка.

На початку 1813 року в самому розпалi наполеонiвськоi кампанii проти Пруссii Гофман одержуе пропозицiю стати директором оперноi трупи, що працювала на двох сценiчних майданчиках у Лейпцигу i Дрезденi. Мiж боями (Лейпцизька та Дрезденська битви), в днi облоги та перемир’я трупа пiд диригуванням Гофмана виспiвуе опери. Мужнiй диригент одного разу навiть попав пiд обстрiл, та на щастя лишився живим. На щастя ще й тому, що у цей загрозливий час, пiд гуркiт канонад i брязкiт зброi, мандруючи мiж Лейпцигом та Дрезденом, оперний директор дивовижно багато пише. Вiн завершуе казку «Золотий горнець», працюе над томами «Фантазiй в манерi Калло» (першi два томи з’явилися друком у травнi 1814 року), починае роман «Елiксири диявола». Його звiльняють з роботи в театрi майже в той самий час, коли вiн закiнчуе клавiр своеi найвiдомiшоi опери «Ундiна». Безробiтний митець буквально голодуе, коли йому роблять пропозицiю повернутися на державну службу. Вiн стае в Берлiнi чиновником апеляцiйного суду (щоправда, на початку без платнi). Цей крок завершуе його музично-театральну кар’еру. (Хоча ще буде багато хвилювань у зв’язку з постановкою опери «Ундiна», радощiв через великий успiх вистави i гiркого суму, коли пiд час пожежi в театрi згорiли розкiшнi декорацii, костюми й сама партитура твору.) Вiдтепер Гофман дiлить свiй час мiж службою радником суду i письменницькою працею. Наприкiнцi 1815 року з’являеться перший том «Елiксирiв диявола», Гофман пише свою сповнену жахiв «Пiсочну людину». В наступному роцi з-пiд його пера народжуеться чарiвна рiздвяна казка «Лускунчик i мишачий король», що стала у нас такою популярною завдяки балету на музику Чайковського. Загалом же в цi першi роки пiсля розгрому Наполеона i створення «Священного союзу монархiв» у творчостi Гофмана переважають похмурi, страшнi, так званi «нiчнi повiстi» й оповiдання, в яких прозаiк широко використовуе образи, прийоми, настроi «готичного роману». Як пише Дмитро Наливайко: «“Чорнi” романи i повiстi Гофмана говорять про всесилля зла, повiнь зла, яка проникае всюди – в князiвськi покоi, затишнi бюргерськi будиночки, замки родовитих аристократiв, пiд монастирськi склепiння…» Концентроване втiлення цi мотиви, «нiчна сторона» буття i людськоi душi, знайшли в романi «Елiксири диявола», про який Гейне писав у «Романтичнiй школi», що в ньому «зосереджене все найстрашнiше i найжахливiше, що тiльки може придумати людський розум». До цих же «нiчних повiстей» належить i кривавий «Майорат», над яким Гофман працював у 1817 роцi. У лютому наступного року вiн готуе до видання окремою збiркою оповiдання, що друкувалися ранiше. Ця збiрка стала початком чотиритомника «Серапiонових братiв», твору, який за структурою нагадуе «Декамерон» Боккаччо – розмаiтi за змiстом i формою новели, iсторii, якi розповiдають один одному молодi люди, що iх доля на певний час звела разом. Навеснi письменник важко захворiв, ледь не помер. Пiд час хвороби вiн обмiрковуе казку «Малюк Цахес». А одужавши, бере собi кота i називае його Мур, зробивши найуславленiшим котом свiтового красного письменства, бо у травнi 1818 року починаеться робота над одним з кращих творiв власника цiеi тваринки – «Життева фiлософiя кота Мура» (1821). 1 жовтня 1819 року прусський король Фрiдрiх Вiльгельм ІІІ видав наказ про створення «Безпосередньоi слiдчоi комiсii з розслiдування зрадницьких зв’язкiв та iнших небезпечних пiдступiв». Це був ще один вияв посилення в постнаполеонiвськiй Європi взагалi i мiлiтаризованiй Пруссii зокрема полiтичних переслiдувань проти вiльноi думки в пресi, в навчальних закладах, в колах iнтелiгенцii тощо. Гофмана призначено членом цiеi комiсii. Для лiберально мислячоi людини це було тяжке випробування, важкий хрест. Останнi роки Гофман почувався фiзично не дуже добре, до цього долучились тепер ще душевнi переживання, нервове напруження, муки сумлiння. Як член комiсii вiн пише кiлька висновкiв, якi обстоюють безневиннiсть репресованих (головним чином студентiв) i висувають вимогу про iх звiльнення. Активна правозахисна дiяльнiсть Гофмана не залишаеться поза увагою влади. Над головою митця згущуються хмари. Краплиною, яка переповнила келих начальницького терпiння, були певнi сторiнки i абзаци останнього великого твору письменника – «Володаря блiх». На них у гостросатиричному планi був змальований королiвський таемний надвiрний радник Кнарпантi, пiдступний i зловiсний переслiдувач бюргерiв, наклепник, який заради своеi кар’ери, ласки монарха може обплутати брехливими i безглуздими звинуваченнями абсолютно безневинну людину. Несправедливий суд, пiдлi звинувачення змальованi iз знанням справи у «Володарi блiх», одному з найсильнiших прикладiв полiтичноi сатири, унiверсального образу репресивного судочинства у свiтовiй лiтературi. Ось один короткий приклад: «“Думання, вважав Кнарпантi, уже саме по собi небезпечна операцiя, а в небезпечних людей вона ще небезпечнiша. Далi вiн ставив рiзнi пiдступнi питання, як, наприклад, таке: “Хто був той лiтнiй чоловiк у синьому сюртуку i коротко пiдстрижений, що з ним Перегрiнус торiк двадцять четвертого березня за обiднiм столом у готелi домовлявся, як краще приготувати рейнського лосося?” Або: “Чи вiн не розумiе i сам, що всi загадковi мiсця в його паперах справедливо викликають пiдозру, а те, що лишилося незаписаним, могло бути ще пiдозрiлiшим i навiть мiстити в собi беззастережне визнання у вчиненому злочинi”». Тi, хто змiг ознайомитися з рукописом або надрукованими аркушами «Володаря блiх», легко впiзнали в гротескнiй постатi зловiсного Кнарпантi всiм вiдомого шефа полiцii фон Кампца. За наказом уряду всi папери, якi пов’язанi з твором, – рукопис, набiрнi аркушi, листування з видавцем, – конфiскують. Фрiдрiх Вiльгельм ІІІ особисто втручаеться в справу, вимагае допитати письменника. Хворого Гофмана тягнуть на допит. Вiн вже не може писати, частковий паралiч вiдняв йому руку. Диктуе виправдальну промову i завершення «Володаря блiх». Його розбивае повний паралiч, але мозок ще ясний, i письменник диктуе свiй останнiй твiр «Кутове вiкно» – свое художницьке кредо. 25 червня 1822 року Гофман вмирае.

Вже понад два сторiччя вiддiляють нас вiд народження того незвичного i напрочуд яскравого явища, яке визначають термiном романтизм. Теоретичнi засади мистецького романтизму i художнi твори на iх основi виникли в Нiмеччинi, цiй неiснуючiй тодi як полiтична й економiчна цiлiснiсть краiнi, у строкатому конгломератi маленьких i великих держав, об’еднаних лише спiльною лiтературною мовою. Треба пiдкреслити – саме лiтературною, писемною мовою, бо розмовляли у всiх цих понад трьохстах державах рiзними дiалектами, iнодi дуже вiдмiнними. Роль мови i лiтератури, цiею мовою створеноi, була одним з найважливiших чинникiв, що духовно зближував пруссакiв i саксонцiв, баварцiв i фрiзiв, швабiв i тюрiнгцiв та iнших германцiв. Така велика вiдповiдальнiсть мови i лiтератури була обумовлена тим, що до державноi едностi було ще дуже далеко i еднання вiдбувалося не на матерiальнiй земнiй основi, а у високiй духовнiй сферi. Романтизм з’явився на свiт в один з найбурхливiших часiв европейськоi iсторii. Могутня гроза великоi революцii 1789–1793 рокiв пролилася кривавим дощем на землю Францii. В сусiднiх нiмецьких землях, що перебували в спокiйнiй дрiмотi, найчутливiше реагували на громовi розкоти i зловiснi спалахи революцiйних подiй молодi «рiзночинцi»-iнтелектуали, той тонкий прошарок людей високоi духовноi культури, життевий потенцiал яких не був задiяний суспiльством. Дрiбнi урядовцi, як гетевський Вертер, бiблiотекарi у замках можновладцiв чи гувернери в багатих родинах, як Гельдерлiн, або в кращому разi студенти i викладачi провiнцiйних унiверситетiв, офiцери в малих чинах або священики в бiдних парафiях, вони були глибоко невдоволенi своiм становищем i шукали розради в царинi фiлософськоi, естетичноi думки i художньоi творчостi, iхня революцiя вiдбувалася не в полiтицi, а в естетицi, але дух бунту й протесту був доволi могутнiй, i повстання проти вiджилих форм i норм в художнiй творчостi, заперечення поетики панiвних мистецьких напрямiв, течiй, стилiв змiтало iх з арени громадського зацiкавлення. Летiли не голови пiд ножем гiльйотини, як у Францii, а руйнувалися авторитети, усталенi репутацii, самовдоволене, пафосне моралiзаторство сходило з кону. Нiмецькi романтики у переважнiй бiльшостi були ще зовсiм молодими – iхнiй людський вiк не сягав i 25 рокiв. Із властивим юностi максималiзмом вони заперечували мистецькi канони доби Просвiтництва, в першу чергу класицизму, i стверджували безмежну свободу творчостi, окриленоi фантазiею, глибоко iндивiдуальноi, для якоi не iснуе часових меж i кордонiв у просторi. Свобода у всiх своiх проявах була для них божеством. Особиста свобода людини, свобода дитини в сiм’i, незалежнiсть i рiвноправнiсть жiнки, громадськi свободи, свобода слова й думки, полiтична i економiчна, релiгiйна свобода – все це було правом для кожноi особистостi на самоздiйснення, на iснування у суголоссi зi своею природною неповторною iндивiдуальнiстю. Ідею свободи вони не лише пропагували у своiх творах, а й намагалися втiлювати в життя в товариському спiлкуваннi, в родинних стосунках (вiльний вибiр коханоi людини, право на розлучення тощо). В художнiй творчостi це прагнення нiчим не обмеженоi свободи виявлялося не лише у вже згаданому вiльному оперуваннi категорiями простору i часу, а й у самiй структурi творiв, де постiйно порушувалась послiдовнiсть дiй, було можливим iснування багатьох лiнiй подiевого розвитку, що примхливо переплiталися, обривалися в несподiваних мiсцях, не завершувалися логiчно. Фрагментарнiсть проголошувалася принципом оповiдi й надавала романтичнiй прозi невимушеностi та загадковостi, таемничостi. Мова твору могла (i повинна) бути розмаiтою, змiшення стилiстичних шарiв, вживання високоi i побутовоi лексики залежно вiд художнього завдання всiляко заохочувалося. Отже, романтики з викликом, навiть войовничо порушували класицистськi «три едностi» – часу, простору, дii, руйнували закони використання лише одного якогось мовного стилю вiдповiдно до жанру – в трагедii високого, а в комедii – низького. Для романтикiв iдеалом художника був Шекспiр, якого класицисти вважали грубим i диким. Молодих особливо приваблювало спiвiснування в англiйського драматурга в одному творi трагiчного i комiчного, що, на iх думку, вiдповiдало реальному людському iснуванню, з його смiхом i сльозами, радощами i горем. Для романтикiв важливим був культ природи i природного. Не версальськi сади, розмiченi пiд лiнiйку, з геометрично пiдстриженими кущами i деревами, а вiльний лiс чи зарослий без складу i ладу старовинний парк, не спокiйна рiвнина з тихою рiчкою, а скелястi урвища, високi гори, що iх овiвають буйнi вiтри i над якими клубочаться важкi хмари. І архiтектура не класицистична, гармонiйна, рацiональна, строга, а примхлива готика, таемнича, зловiсна, лякаюча, похмура, як у середньовiчних замках i церквах. Свое зорове натхнення вони черпали у всьому незвичному, рiдкiсному, екзотичному. Самовпевнений рацiоналiзм доби Просвiтництва, коли здавалося, що всi закони природи розкритi й роз’ясненi, коли навiть усю складнiсть людини намагалися розтлумачити через механiстичнi матерiалiстичнi принципи, це уявне торжество науки було чуже романтикам. Вони занурювалися в непрояснене, загадкове, чудесне, мiстичне, що захоплювало уяву i долало приземлену буденнiсть. Центральним у свiтоглядi молодих романтичних поетiв-мислителiв була суперечливiсть свiту i людини. Боротьба мiж Добром i Злом рухала в iх творах свiтом, вчинками людей i навiть фантастичних iстот, чародiйникiв, чаклунiв, фей та вiдьом. Свiт мав для них два вимiри – реальний, буденний, вiдчутний на дотик i фантастичний, що iснуе у вимiрах снiв, марень, мiражiв. І в тому, i в iншому iснували своi конфлiкти, своя боротьба мiж свiтлими й темними силами. В реальному свiтi зiткнення вiдбувалися мiж обивателями, мiщанами, фiлiстерами з одного боку i поетами з другого. При цьому «мiщанин» – це не визначення становоi приналежностi, а характеристика ницого, бездуховного iндивiда, абсолютного матерiалiста. А «поет» – це не обов’язково той, хто пише вiршi, займаеться якимось видом мистецтва, це просто духовно багата людина, яка, звичайно, може бути i митцем. Заняття ж якимось мистецтвом – вища форма творчого, одухотвореного, шляхетного iснування. Митцевi важко, нестерпно жити в ситому й тупому свiтi злостивих i жадiбних фiлiстерiв. Та фiлiстерiв багато, вони панують у свiтi, i перемогти iх тонка душею, рафiновано чутлива людина-митець в земному буттi майже нiколи не може. Перемога можлива лише у вищих сферах духа, в царствi краси i поезii, справедливостi й шляхетностi, у казковому Джiннiстанi, як його у своiх творах не раз назве пiзнiй романтик Гофман.

Митець, який на думку романтикiв втiлюе найвищi, найблагороднiшi людськi якостi, дiстае перемогу у своiй душi, у творчостi, хоч би якою конкретно була ця творчiсть. Вiн може здаватися своему оточенню диваком, навiть божевiльним, небезпечним шаленцем у своему прагненнi порядностi, справедливостi, безкорисливостi, або нешкiдливим мрiйником, не придатним для солiдного, статечного, заможнього бюргерського життя. Насправдi, як вважали романтики, саме цей мрiйник, бiлий крук у суспiльствi, стоiть у ньому набагато вище за iнших. Саме вiн творить свое життя i прекрасне у свiтi, а не рухаеться в наiждженiй iншими колii, не пiдiймаючи голови до неба i зiрок, як безголоса зашорена худоба. Вiльний вiд пут, якi нав’язуе фiлiстерська мораль, звичаi, забобони, вiн живе за одвiчними законами природи i природним у собi. Звiдси такий характерний для романтизму елемент чуттевостi, культ почуття, природного, а значить чистого. Це не лише кохання мiж чоловiком та жiнкою, а й трепетна любов до всього живого, до барв, звукiв, ароматiв життя. «Чуттевiсть у романтикiв (нiмецьких. – К.Ш.) – як пише великий знавець романтизму Н. Берковський, – особлива, не та густа й агресивна, що в англiйських реалiстiв XVIII столiття, наприклад, а прозора й летюча… Вона лише легка оболонка творимого в ii серединi життя, яке свiтиться крiзь неi, будучи головним, тим, заради чого iснуе мистецтво… Твориме життя – це i е поезiя, взята сама по собi, поезiя у своiй есенцii». Природне органiчно пов’язане з безпосереднiстю, яку так високо цiнували романтики в почуттях, поведiнцi, словах. Ця природнiсть i безпосереднiсть роблять романтичних героiв дивними i небезпечними для погрузлого в лицемiрствi, двоедушностi суспiльства, iхнi щирi обличчя здаються непристойно вiдкритими для людей, що звикли ховатися пiд машкарою. Романтичний герой – творець, бо вiн творить щось нове, щось матерiальне, навiть якщо це музика. Бо вона може надихати, як музика спiвця i музики Орфея, до творення i перетворення, до роблення нових речей, будiвництва, розквiту. Нове, оновлене – мета життя i мистецтва, якi iснують нероздiльно i в постiйному русi.

Головний конфлiкт у письменникiв-романтикiв – це боротьба мiж Добром i Злом. Але вона може набувати найрiзноманiтнiших форм, серед яких головнi – це протистояння, часто трагiчне, мiж поетом, митцем i фiлiстером, який втiлюе сутнiсть суспiльства, ворожого всьому духовному i творчому, з одного боку, а з другого – це боротьба всереденi самого романтичного героя мiж його кращим свiтлим «я» i темними, «нiчними», некерованими розумом i волею почуттями i пристрастями. Це, по сутi, були першi спроби розiбратися у тiй складнiй проблемi кожного iндивiда – спiввiдношеннi в однiй особi свiдомого i пiдсвiдомого, як це тепер, з легкоi руки Зiгмунда Фрейда, називають. Зусилля розв’язати цю проблему ми знайдемо у всiх новiтнiх письменникiв, яких цiкавила психологiя iх героiв. Але так послiдовно i глибоко, як це намагалися робити романтики, так образно, наочно i виразно нiхто до них не робив.

Важливим, особливо для пiзнiшого поколiння нiмецьких романтикiв, було звернення до народноi творчостi. Для поетiв – це народна пiсня, балада i т. iн. як джерело натхнення, сюжетiв, образiв, форм вiршування тощо, для прозаiкiв – це мiф, казка, легенда, якi трансформованi, переосмисленi в дусi романтичного свiтосприйняття, i фiлософи вiдiграли велику роль, зокрема, у творчостi Гофмана.

Доволi складним для тлумачення е такий дуже суттевий елемент романтизму в розумiннi лiтературного напряму, як iронiя. У деяких письменникiв вона наскрiзна, нею густо просякнутi iхнi тексти, вона дае основну тональнiсть оповiдi, створюе ii колорит, еднiсть загального настрою або концентруеться в певних колiзiях, сценах, персонажах. Вона може звучати в авторськiй мовi як глибоко прихований акомпанемент iншим мелодiям, а може ставати сама головним мотивом. Іронiя в романтикiв це не просто лiтературний прийом – троп чи фiгура, це фiлософське ставлення до життя, його специфiчне сприйняття i оцiнка. Фiлософське обгрунтування романтичноi iронii було викладено в естетичних працях Фрiдрiха Шлегеля. Саме в нього художники знайшли iдею унiверсальноi, всеосяжноi iронii як свiтоглядного принципу. Це насамперед критичний пiдхiд до всього як у сферi духовнiй, так i в матерiальному свiтi. Вiдмова вiд усього усталеного, вiд авторитетiв i абсолютних iстин, пiддання всього сумнiву, перевiрцi, а то й запереченню. Іронiя будуеться на грi в безлiчi ii форм. Глузування, жарт, зле висмiювання i весела буфонада, гiпербола, гротеск – ii барви. Вона може мати в собi оптимiстичний, конструктивний первiнь, бути спрямована на полiпшення людини i свiту. А може бути тотально нищiвною, гiркою, сумною. І тодi вона набувае рис сатири, стае жорсткою, трагiчною. Хоча, як вiдомо, у багатьох навiть песимiстично налаштованих митцiв крiзь морок найсуворiшого засудження людськоi недосконалостi жеврiе все ж таки, нехай i слабеньке, свiтло надii на те, що людина i створене нею суспiльство можуть стати кращими. Цим позначена творчiсть i пiзнiх нiмецьких романтикiв, зокрема Гофмана, Шамiссо, Гейне.

Звичайно, тут неможливо всебiчно охарактеризувати нiмецький романтизм, явище, як i всi напрями, течii чи стилi складне, суперечливе, що перебувало у постiйному розвитку i несло на собi виразну печать своерiдностi кожного окремого митця. Для нас важливо зрозумiти, якi складовi напряму вiдбилися у творах Гофмана.

Знаючи важливi вiхи бiографii письменника, характернi риси його вдачi, пригадавши основнi принципи, особливостi художньоi системи романтизму, ми можемо глибше зрозумiти, чому серйозний музикант i талановитий маляр вже зрiлою людиною прийшов до лiтературноi дiяльностi саме в дусi нового напряму. Гофман познайомився з митцями-романтиками ще у Варшавi через свого приятеля, а пiзнiше бiографа Юлiуса Хiтцiга. Не випадково свою першу оперу вiн написав на текст романтика Брентано, з яким потоваришував. Романтизм виявився тiею сукупнiстю iдей i форм, тим напрямом в мистецтвi, що був начебто створений для Гофмана, або, краще сказати, все в натурi цiеi людини, життевому досвiдi, розумiннi свiту i людей, в смаках i пристрастях вiдповiдало романтизму. З тим уточненням, що вiн створив своi найвiдомiшi оповiдання, повiстi i романи в перiод глухоi полiтичноi реакцii у постнаполеонiвськiй Європi, а не в бурхливу i сповнену надiй та мрiй добу на зламi сторiч, коли писали романтики першого поколiння. Хоч би яким вирiшальним вважали вони естетичний бiк того, що робили, на них не мiг не вплинути особливий дух 90-х рокiв ХVIII столiття i першi роки XIX столiття. Вони в кiнцевому висновку своiх творiв лишали свiтло надii. Будучи не практиками-полiтиками, а iдеалiстами-митцями, вони вiрили (як просвiтники) в перемогу духовних добрих засад в людинi й народi, в щасливе майбутне людства. У Гофмана таких надii i вiри не лишалося, або вони були надто слабкi i абстрактнi. Зло здавалося йому всюдисущим i переможним, а Добро могло торжествувати перемогу лише у фантазiях, снах, втечi в безумство. В останнi роки життя радник апеляцiйного суду (яка гiрка iронiя долi!) Гофман був матерiально забезпеченою людиною, йому не треба було заробляти лiтературною творчiстю на життя. Певно, ця творчiсть була тим духовним притулком, тим сховиськом вiд «свинцевоi мерзенностi» iснування, тими чарiвними Атлантидою чи Джiннiстаном, куди тiкали у своiй уявi його улюбленi героi – студент Анзельм, композитор Йоганнес Крейслер або дивакуватий бюргер Перегрiнус Тис.

Вже в лiтературному первiстку письменника «Кавалер Глюк» йдеться про митця, i автор з великим талантом i знанням вiдтворюе музичну стихiю, музичнi образи, процес диригування, творення музики i ii сприйняття, а основний конфлiкт виникае iз зiткнення художника i ницого середовища. На самому початку, в першому абзацi, iронiчно малюючи дозвiльних берлiнцiв, всiх цих «бюргерiв з усiею родиною, дружинами i дiтками, духовних осiб, еврейок, референдарiiв, повiй, вчених, швачок, танцюристiв, офiцерiв», Гофман згадуе жалюгiдних музик, що розважають цей натовп, «шарпаючи себе i слухачiв» арiею з «Фаншон», – «це розладнана арфа, двi ненастроенi скрипки, сухотна флейта та астматичний фагот». (Варто звернути увагу на iронiчний перелiк слухачiв, байдужих до зусиль оркестру. Цей iронiчний прийом – об’еднання через кому несумiсного – Гофман буде вживати часто й пiзнiше, у нього його перейме молодий Гейне.) Саме в цьому оповiданнi звучать слова про ситуацiю митця в суспiльствi: «Навколо мене суцiльна порожнеча, бо менi не судилося зустрiти рiдну душу. Я зовсiм один». Багато з того, що буде визначати стиль автора «Серапiонових братiв» або «Мадемуазель де Скюдерi», було вже знайдено на сторiнках цьо-го раннього твору. Пiдкреслено виразний, експресивний й докладний портрет героя, точний в подробицях i емоцiйно забарвлений мiський пейзаж або iнтер’ер, барвиста i пiднесена мова митця-мрiйника (романтики називали таких героiв – ентузiастами) i таемничнiсть, якою оповита вся iсторiя, – все це яскравi елементи романтичноi прози взагалi i Гофмана зокрема.

Одним з найвiдомiших творiв Гофмана е «Золотий горнець», який можна назвати взiрцевим щодо вiдтворення двоплановостi свiту, двоплановостi iснування героя-поета – в реальному побутовому просторi i в просторi безмежному фантастичному, породженому уявою юного студента з душею митця-Анзельма. Звичне, земне життя Анзельм проживае в Дрезденi, до найдрiбнiших деталей топографii точно вiдтвореному. Вiн спiлкуеться з його бюргерською елiтою – конректором Паульманом i його дочкою Веронiкою та ii залицяльником Гербрандом. Очима закоханого дивиться на гарненьку мiщаночку Веронiку, не розумiючи ii пустоi, дрiбноi душi, охопленоi однiею мрiею – стати радницею i, гарно причепурившися, дивитися на спiвгромадян з балкону власного будинку. Другий свiт, у якому час вiд часу опиняеться Анзельм, – це фантастична Атлантида, де панують дивна краса i чудовий спокiй. У ньому буденний архiварiус Лiндгорст перетворюеться, скинувши сiру земну оболонку, на духа вогню могутнього Саламандра, в ньому чарують своею красою i спiвом блакитноока дочка Лiндгорста-Саламандра Серпентина i ii сестри золотаво-зеленi змiйки невимовноi гнучкостi й краси. Свiт фiлiстерiв стабiльний, нездатний трансформуватися, перетворюватися. В ньому пануе сiра нудьга. Вiн не зловiсний, а просто несумiсний з поезiею i красою. Лише одна постать, причетна до цього свiту, галаслива вiдразлива стара перекупка Лiза змiнюеться, вона виявляеться вiдьмою, носiйкою iнфернального зла. Анзельм е приземленою фiгурою романтичного героя, в ньому нема мiцi i запалу до боротьби, вiн скорiше iграшка в руках протидiючих сил Добра i Зла. Студент не може захистити свое кохання, не може утвердитись у буденному дрезденському бюргерському iснуваннi. Єдиний вихiд для нього – це втеча у свiт фантазii i поезii. «Щасливий Анзельм, – каже не без заздростi автор, – вiн скинув тягар бюргерського життя, вiн пiднiсся на крилах кохання до прекрасноi Серпентини i тепер щасливо i радiсно живе у своему маетку в Атлантидi! А я бiдолашний? Скоро я… опинюсь у своiй комiрчинi, мiзерiя буднiв обсяде моi почуття, лихо за лихом, немов густий туман, обгорне мiй зiр…»

У авторському передньому словi до «Принцеси Брамбiлли. Капрiччо в дусi Калло» Гофман писав: «Автор насмiлюеться навести висловлення Карло Гонцi (у передмовi до «Rе d? geni»), в якому говориться, що цiлого арсеналу незугарностей i чортiвнi ще недостатньо, щоб вдихнути душу в казку, якщо в нiй не закладений глибокий задум, котрий грунтуеться на якому-небудь фiлософському поглядi на життя».

Письменник створив кiлька капрiччо – чарiвних лiтературних казок – iз вельми складним загадковим сюжетом, який вiдповiдно до принципiв capriccio (каприз, примха) – iнструментального iмпровiзацiйного музичного твору – вiдзначаеться неочiкуваними поворотами, химерною змiною епiзодiв i настроiв, загальною фантастичною образнiстю. До капрiччо або капрiччоподiбних творiв можна вiднести, крiм «Принцеси Брамбiлли», де жанр саме так вiдзначений, i «Малюка Цахеса, на призвисько Цинобер», i, звичайно ж, «Володаря блiх», одну з найпримхливiших фантазiй митця. Слiпуча, барвиста, емоцiйно аж перенасичена матерiя Гофманових капрiччо не раз заганяла у безвихiдь, заплутувала вчених i критикiв, якi робили спроби витлумачити iдейний, фiлософський, повчальний змiст цих аж надто складних творiв. Звичайно, найпростiше було оголосити «Брамбiллу» або «Володаря блiх» творами, що не пiдлягають витлумаченню, або, ще гiрше, маячнею оманеного вином розуму. Та з плином часу категоричне заперечення особливостей поетики автора капрiччо (в ньому завинили мудрi Гете та Гегель) змiнилося все глибшим розумiнням, ентузiастичним, позитивним прийняттям його такоi оригiнальноi прози. В наш час, коли стиль Гофмана, прийоми його письма широко увiйшли у свiтову лiтературу модернiстського та постмодернiстського спрямування, його фантазii не здаються читачам такими дивними й позбавленими фiлософського, полiтичного, соцiального, повчального сенсу. Книги нашого сучасника Милорада Павича, якими захоплюеться так багато молодих i зрiлих шанувальникiв красного письменства, набагато складнiшi i образно, i змiстовно, нiж казки нiмецького майстра. Вони можуть перевершувати iх своею барвистою фантазiею та iнтелектуальною насиченiстю, але генетичний зв’язок прози Павича (i багатьох iнших постмодернiстiв) з капрiччо Гофмана абсолютно очевидний. Пiонером цього стилю був, звичайно, автор «Володаря блiх», йому випало на долю зустрiти бурхливе заперечення, нерозумiння, нищiвну критику. Щоправда, творець «Малюка Цахеса», схильний до мiстифiкацii, сам трохи завинив у виникненнi непорозумiнь iз сучасниками, називаючи, скажiмо, цю повiсть-казку «невибагливим жартом, легко начерканим задля скороминущого розважання». Саме цей доволi ясний i прозорий твiр аж нiяк не е «невибагливим жартом… задля… розважання». Ця чарiвна казка, як i «Кiт Мур» i «Володар блiх», плiд не лише барвистоi, яскравоi уяви митця, а й наслiдок його фiлософських роздумiв i дуже пильних критичних спостережень над нiмецьким, зокрема прусским соцiально-полiтичним життям, над ментальнiстю нiмцiв. Звичайно, для сьогоднiшнiх читачiв головна цiннiсть прози Гофмана – естетична. Для нас не е надто цiкавим, який був той чи iнший художньо трансформований дiйсний iсторичний факт чи вiдома постать доби, яка вiдiйшла майже два столiття тому. Але в тiм-то й рiч, що натяки, прозорi алюзii, котрi були зрозумiлi сучасникам автора «Малюка Цахеса» чи «Володаря блiх» i хвилювали iх як громадян чи дратували як об’ект критики, пiшли в непам’ять: лишилося щось важливiше – узагальнююче, художньо унiверсалiзуюче, те, що вражае своiм цiлком модерним звучанням в нашi днi, як близькi й знайомi нам сатира й гротески Свiфта чи Салтикова-Щедрiна.

Чарiвна казка «Малюк Цахес» (1818) мае багато ознак капрiччо, як i «Золотий горнець». Але вона вiдрiзняеться у головному. Фонтануюча фантазiя цього твору, на вiдмiну вiд iсторii студента i двох його коханих, не меланхолiйна. Щасливий кiнець переживань Анзельма досить сумний. Його втеча у створену власною уявою маленьку, вбогу Атлантиду, та й весiльний подарунок йому – золотий горнець, який у початковому задумi Гофмана був «нiчною посудиною», – все це варiацii сумноi iронii над безпораднiстю i приреченiстю на тотальну життеву пораз-ку романтичного невдахи-iдеалiста. А от хоч би що у «Малюку Цахесi» вiдбувалося, читача не полишае враження чогось свiтлого i веселого, якихось кумедних i втiшних штучок, циркових фокусiв. Може, такий ефект у нашому сприйняттi виникае через те, що всi персонажi (хiба крiм зловiсного головного) змальованi прозаiком iз смiхом, легкою чи досить в’iдливою iронiею, не виключаючи закоханого романтика-поета Бальтазара чи легковажноi та веселоi його нареченоi Кандiди. Та й тi, кому за iх казковою функцiею – творити дива, втручатися у земне життi, рятувати чи карати, – фея Роза Бельверде i могутнiй маг i чарiвник Проспер Альпанус – надiленi травестованими, наближеними до людських почуттями, поведiнкою, вчинками (як античнi боги у Івана Котляревського). Вони не всесильнi, роблять помилки, конкурують, сваряться або розiгрують один одного, зовсiм як звичайнi обивателi. Щоправда, Проспер Альпанус у своiх володiннях виглядае доволi iмпозантно. Вiн роз’iжджае в каретi, схожiй на сяючу мушлю з колесами, якi не риплять, а видають мелодiйнi звуки. Карету тягнуть мiфiчнi бiлi однороги, а на передку сидить срiбний фазан-кучер i тримае у клювi золотi вiжки. А служать йому дивнi тварини i птахи, на кшталт велетенських жаб з людськими очима й страусiв у золотавому пiр’i. Проспер творить нове життя, дае iснування неживим зображенням i предметам. Через нього «заговорила природа, а разом з нею життя, що творить, з усiею його грою» (Н. Берковський). Й одночасно цей всемогутнiй маг цiлком по-дитячому бавиться iз повними-порожнiми чашками пiд час солiдного кавування в розкiшноi феi Бельверде, яка, до речi, охоче бере участь у цiй грi.

Про iронiчний, жартiвливий й розважальний бiк казки можна писати й далi, але в нiй велику питому вагу мае i те, що Гофман навивав «глибоким задумом», «фiлософським поглядом на життя». Це, звичайно ж, центральна метафора твору – три золотi волоски, що iх через жалiсть фея Роза Бедьверде подарувала страшненькiй потворi, «головастику» з павучими нiжками Цахесу. Доба переможного молодого капiталiзму, в яку жив письменник, зробила для суспiльства i для лiтератури дуже важливою проблему влади грошей, панування золота. Золотi волоски надiлили Малюка всемогутнiстю. Вiн не тiльки став першою особою в князiвствi Керепес, впливовiшою за самого князя Барзануфа, але й набув хист здаватися не тим, чим вiн е, а втiленням всiх талантiв, красенем i розумником. Мабуть, не треба розводитися про те, як i в наш час грошi роблять дива, перетворюючи посередностi на мудрих полiтикiв, посполитих крадiiв у шляхетних меценатiв i «друзiв сирiт», безголосих дiвчат i юнакiв на кумирiв натовпу тощо. Ми добре знаемо, що таке куплена преса i реклама, що таке пiар. В казцi механiзм перетворення Цахеса на обдарованого спiвака, музиканта, маляра – казковий – це подарованi феею волоски. Та цей образ е лише генiальним алегоричним втiленням закону дii багатства взагалi. У здатностi Цахеса привласнювати чужi таланти й успiх ми впiзнаемо добре вiдомi нам явища, коли творять однi, а нагороди i плату одержують iншi, коли в будь-якiй галузi культури, науки, мистецтва штучно створюються один чи два кумири, до яких як магнiтом притягуються звання, лауреатства, улесливi панегiрики на шпальтах газет, журналiв, на телеекранах. Та годi звертатися до публiцистичного стилю. Гофман iз своею iнтуiцiею зробив iз побаченого в сучасному йому життi точнi прогнози й на майбутне. Не випадково Малюк Цахес став одним з великих художнiх узагальнень, мiстким символом, а його iм’я – прозвиськом. У казцi е багато iнших гротескних фiгур i сатиричних оцiнок рiзних сторiн сучасного Гофману суспiльства. Це i постать Моша Терпiна – псевдовченого, уособлення безплiдноi схоластичноi науки. І князь краiни Керепес Барзануф – продовжувач справи свого попередника Пафнуцiуса Великого, який твердою рукою вводив серед пiдданих просвiту i викорiнював забобони, виганяючи з краiни фей та чаклунiв, тобто фантазiю i поезiю. Жалюгiднi й смiшнi, вони небезпечнi своею живучiстю, бо, як i Цахес, вони «сама матерiя суспiльного життя в ii дивовижних, хоч i щоденних парадоксах» (Н. Берковський). Сучасники Гофмана, миттево впiзнавши за казковим i смiшним критику актуальних подiй i постатей, читали «Малюка Цахеса» як сатиричний, гостро критичний твiр. Наше сприйняття iнше. Конкретне втратило актуальнiсть, а унiверсальне вражае своею актуальнiстю i нас. Завершення чарiвноi iсторii лiтературознавцi тлумачать по-рiзному. Однi вважають його песимiстичним, бо поет Бальтазар – борець проти огидного «iмiтатора» Цахеса – пiсля ганебноi загибелi карли в нiчному горщику i свого одруження з красунею Кандiдою одержуе в подарунок дiм, сад i чудову кухню, яка сама варить i де нiщо не пiдгоряе, – тобто iдеальне мiщанське iснування. А це ж для романтика сумний фiнал. Іншi, навпаки, вважають, що автор нагороджуе героя пiсля всiх незугарностей i катаклiзмiв свободою вiд матерiальних турбот i нормальним щасливим iснуванням, як це часто бувае в завершеннях фольклорних казок. Можливiсть розмаiтих багатозначних тлумачень – одна з невичерпних можливостей, що ii даруе нам iронiчна проза Гофмана, його капрiччо.

Фантастика буденностi i буденнiсть найхимернiшоi фантастики – особливiсть ще однiеi примхливоi за сюжетом i постатями казки, яка вiдiграла таку фатальну роль у життi Гофмана i прискорила його смерть. Це вже згадуваний «Володар блiх». Якщо «Малюк Цахес» мае досить послiдовний сюжет i виразно окресленi постатi, то в цьому капрiччо всi складовi такого пiджанру (про що йшлося вище) сплiтаються в дуже барвисту, але заплутану еднiсть. З головним героем Перегрiнусом Тисом все бiльш-менш ясно. Це типовий для Гофмана дивак, мрiйник i самотник. Може, всi цi сторони в нього виразнiшi, бiльш згущенi, нiж у iнших подiбних до нього персонажiв. У ньому е щось вiд вiдомого нам кафкiанського характеру, що зазвичай формуеться пiд руйнiвним сильним впливом тиранiчних батька чи матерi. Батьки Перегрiнуса не були деспотами, але своею слiпою любов’ю вони не дали синовi стати дорослим. Вiн залишився безпорадною дитиною, що хоче, мов пташеня, ховатися в теплому гнiздечку з роззявленим дзьобиком, чекаючи на смачного хробачка, що його принесуть турботливi родичi. І пiсля iх смертi вiн продовжуе подумки спiлкування з ними i зберiгае ритуали свого колишнього дитячого життя. Щоправда, автор посилае його на три роки в мандри по свiту. Але нiчого про цi мандри не розповiдае, бо, мабуть, це була б зовсiм iнша iсторiя. Значно плутанiшими здаються iншi персонажi казки, якi мають кiлька iмен i кiлька втiлень. Це мiнiатюрна прегарна голландська дiвчина Дертье Ельвердiнк, вона ж принцеса Гамагея з Фамагусти, iстота загадкова, спокуслива й iнодi пiдступна. І знайомий Перегрiнуса колишнiй студент Георг Пепуш, темпераментний бунтiвний молодик, а в iншому, казковому, втiленнi – закоханий в Гамагею будяк Цегерiт. Це досить кумеднi науковi суперники оптики i дослiдники мiкроорганiзмiв з iменами вiдомих реальних вчених Левенгука i Сваммердама i т. д. Переказувати вигадливо заплутанi пригоди персонажiв, iх вiдносини i перевтiлення тут нема потреби. Читач про все це дiзнаеться з тексту. Може, варто навести дише одну з лiтературознавчих гiпотез. У казцi йдеться про «живу i плiдну iстину» (Гамагея), механiчний матерiалiзм, «знекровлюючий iстину» (Принц п’явок), емпiричне безкриле псевдонаукове копирсання в «нiкчемних» проявах життя (Левенгук i Сваммердам) i нарештi творчу синтетичну думку (Майстер Блоха). Перегрiнус, який знаходить нарештi свое щастя з простою дiвчиною Розонькою, втiлюе творчi поривання, кохання, почуття, що сильнiшi за абстрактне мислення, iронiчний скепсис, «чисту» науку. Украiнський вчений А. П. Шамрай, автор великоi монографii про Гофмана, що запропонував цю гiпотезу (тут вона викладена скорочено i спрощено), першим спробував дати фiлософське тлумачення «Володаря блiх». Бiльшiсть iз тих, хто писав про цю казку, навiть не намагалися заглибитися в ii прихований глибокий змiст, обмежуючись тлумаченням лише полiтичних алюзiй.

Найвiдомiший роман письменника носить довгу назву: «Життева фiлософiя кота Мура вкупi з фрагментами бiографii капельмейстера Йоганнеса Крейслера, що випадково збереглися у макулатурних листах». У титулi визначена структура твору. Вiн складаеться iз хаотично перемiшаних сторiнок щоденника освiченого кота Мура i сторiнок життепису романтика композитора Крейслера. Романтичний принцип фрагментарностi торжествуе в книзi. Але, хоч вона i зiбрана докупи начебто з уривкiв без початку i кiнця, ця хаотичнiсть, проте, умовна. Уважний читач дiстае повне уявлення про два характери, протилежнi один одному, двi долi, якi розвиваються паралельно i стають яскравiшими через контрастне зiставлення. Історiя обдарованого i трагiчно нещасного композитора, змушеного своею музикою розважати жалюгiдний двiр князя крихiтноi держави, – це начебто головна серйозна тема музичного твору. А походеньки кота-фiлософа часто-густо виглядають у цьому творi як пародiйний акомпанемент, знижений кумедний повтор i варiацii на головну тему. Їх, на перший погляд, випадкове переплетiння, насправдi строго продумане, майже математично вивiрене, знову-таки, як у музицi. Композитор Гофман легко впiзнаеться в романi. І це не лише тому, що вiн вiддав героевi Крейслеру дуже багато iз власних переживань, власноi бiографii, а й тому, що будуе твiр за принципами музичними, якими так чудово володiв. Найпростiше пояснити змiст роману як художньо трансформованi факти життя автора – службу капельмейстером в Бамбергу, пристрасне i нещасливе кохання до Юлii Марк. Так само легко визначити тих реальних людей, якi були прообразами романних персонажiв (мати реальноi Юлii – консульша Францiска Марк i мати Юлii романноi – радниця Бенцон, чоловiк Юлii негiдник Грепель – наречений другоi Юлii принц Ігнатiй). І все це вiдповiдатиме дiйсностi, але лише частково, так само як не повнiстю вичерпуе змiст твору нейтральне типове для романтизму протиставлення: митець – фiлiстер, Крейслер – кiт Мур. І в цьому випадку, хоча б тому, що вчений кiт Мур теж своерiдний митець, досвiдчений письменник, фiлософ, ба романтик (принаймнi таким собi здаеться), Мур, звичайно ж, фiлiстер, але не агресивно-войовничий, а досить симпатичний i кумедний, типовий бюргер бiдермаеру, солiдноi i затишноi буржуазноi доби. Вiн приемний вже тим, що щирий, чесний у своiх нотатках, i попри всю свою ерудицiю, мудрiсть начотника i латинiста, доволi наiвний i вiдвертий. У ньому е, хоч i проста, примiтивна, природнiсть почуттiв i бажань. Іронiя, з якою змальований цей персонаж, весела, усмiхнена. Зовсiм iншою – саркастичною, злою – стае iронiя пiд пером Гофмана, коли вiн описуе життя при дворi в державi Зiггартсвайлер, куди зла доля закинула Крейслера. Ось тут ми маемо найповнiше втiлення бездуховного фiлiстерства, антимузичного свiту, що йде вiйною i плете своi похмурi iнтриги проти музики i поезii – вони ж краса i свiтло людського iснування.

Пiднесена духовнiсть, справжнiй митецький дар Крейслера стають ще виразнiшими в порiвняннi з безкрилим самовпевненим мудруванням Мура, але iстинний конфлiкт розгортаеться не мiж ними, а мiж гуманною вiльною думкою Крейслера-творця i вiдразливим свiтом мiзерноi держави безвiльного князя Іренея, в якiй керуе i пануе пекельна iнтриганка радниця Бенцон. Ця сильна i владна особа – справжнiй небезпечний ворог. Заради влади в Зiггартсвайлерi честолюбна мати Юлii занапастила все, що в нiй самiй було людського, живого, талановитого. Зрадивши в собi жiнку, людину, Бенцон йде до кiнця. Знищуе всiх, хто стоiть на ii шляху, заради остаточного змiцнення своеi позицii при дворi, набуття офiцiйного статусу родички князя Іренея, свого коханця. Для цього ця безжальна мати жертвуе i чарiвною Юлiею, яку безмежно кохае Крейслер. Вона плануе весiлля дочки з дегенеративним синочком володаря князiвства принцом Ігнатiем i досягае успiху у своiх руйнiвних для життя Крейслера i Юлii планах. Схожiсть з багатьма моментами i учасниками життевоi драми Гофмана очевидна. Та це не просте вiдтворення фактiв бiографii автора, а, як уже сказано, – iх художне переосмислення, духовне перетворення, пiднесення на вищий поетичний щабель.

На вiдмiну вiд багатьох романтичних героiв Гофмана Крейслер не може полишити реальний свiт Зiггартсвайлера i втекти в iдеальний Джiнннiстан, як не мiг вирватися з Бамберга чи Берлiна сам письменник. Роман не казка, хоч у ньому i дiе вчений кiт. Мур – лише маска обивателя. Вiйна котiв iз собаками – це тiльки досить злий гротеск на зiткнення студентiв-корпорантiв, а не по-справжньому казкова iсторiя. Тобто тваринний свiт у романi мае не казкову, а алюзiйну, алегоричну функцiю. Іншi i барви, i образи свiту в романi. Вони буденнiшi, позбавленi фантастичноi яскравостi i буйства, так само, як нiжна лiрична Юлiя нiчим не схожа на агресивну у своiх почуттях i дiях вифранчену принцесу Гамагею з «Володаря блiх». У романi пануе не казковiсть, а умовнiсть, прийом загострення, гiперболiзацii в межах реального. Для цього i потрiбен кошачий свiт, що майже нiчим не вiдрiзняеться вiд людського. «Порiвняння законiв краси, – пише Д. Чавчанiдзе, – за якими створена душа художника, з тими життевими нормами, якi вiн змушений приймати, будучи людиною реальною свiту, становить головну проблему романтичного роману Гофмана». Головну, але не едину. На сторiнках твору розкидано бiльше, нiж будь-коли, критичних натякiв на конкретнi гостро сучаснi для десятих рокiв XIX столiття iсторичнi, полiтичнi, суспiльнi подii i постатi. Музикант Гофман, ставши радником прусськоi юстицii, не мiг не полiтизуватися, не мiг не вiдгукнутися на те, що хвилювало його суспiльство, зайняти певну позицiю до того, що в ньому вiдбувалося. Це опосередковано вiдбилося i на образi його героя Крейслера. З абстрактного мрiйника вiн перетворюеться на бунтiвника, що ладен пiти на вбивство заради порятунку свого iдеального кохання. Герой роману стае суперечливiшим, в ньому стикаються дисонуючi почуття до чесноi Юлii i пристрасноi загадковоi принцеси Гедвiги. Тобто вiн набувае бiльшоi життевоi переконливостi, а тема кохання бiльшоi складностi й достовiрностi. Багато з того, що ми сприймаемо як яскравi знахiдки Гофмана-людознавця в романi, знайшло свое продовження у творах письменникiв наступних поколiнь, i не лише романтикiв. Згадаймо хоча б лермонтовського Печорiна i його пародiйного двiйника Грушницького, або колiзiю роману Достоевського «Ідiот», в якому так багато, починаючи вiд iсторii князя Мишкiна, перегукуеться з iсторiею Йоганна Крейслера. Вдумливий читач вiтчизняноi i зарубiжноi лiтератури може пригадати не один подiбний перегук чи варiацiю на знайдене великим нiмецьким художником. Достатньо назвати iмена Бальзака, Дiккенса, Гоголя, Булгакова.

Про щедрий талант та дивовижну фантазiю Ернста Теодора Амадея Гофмана – казкаря, фiлософа, сатирика, Митця з великоi лiтери – написано дуже багато. Про сонячнi чи моторошнi твори автора «Золотого горнця», «Лускунчика», «Малюка Цахеса» чи «Пiсочноi людини», «Майората», здаеться, сказано вже чи не все. Але то тiльки на перший погляд. З плином часу його проза повертаеться до нас все новими гранями, розкривае багатство змiсту i формальну довершенiсть, оригiнальнiсть, новаторство. Вона лишаеться живою, а це доля тiльки великих творiнь.

Кiра Шахова

Володар блiх

Казка, що складаеться з семи пригод двох друзiв

Пригода перша

Вступ, з якого прихильний читач дiзнаеться про життя пана Перегрiнуса Тиса якраз стiльки, скiльки йому треба знати. Святвечiр у палiтурника Леммергiрта на Кальбахськiй вулицi i початок першоi пригоди. Двi Алiни

Жив собi колись… але який автор за наших часiв зважиться ще почати так свою розповiдь! «Застарiло! Нудно!» – вигукуе прихильний, чи, швидше, неприхильний читач, що, за мудрою порадою давнього римського поета,[1 - Маеться на увазi «Послання до Пiзонiв» давньоримського поета Горацiя.] хоче, щоб його зразу ввели medias in res.[2 - В суть справи (лат.).] Його поймае таке почуття, наче до нього прийшов балакучий гiсть, усiвся й вiдкашлюеться, лаштуючись почати свою нескiнченну розповiдь, – i вiн сердито згортае книжку, щойно розгорнувши ii. Видавець чарiвноi казки про Володаря блiх, щоправда, вважае, що такий початок дуже добрий, властиво, навiть найкращий для будь-якоi розповiдi, недарма ж найумiлiшi оповiдачi казок, – няньки, бабусi тощо, саме так споконвiку iх починали; та оскiльки кожен автор переважно пише для того, щоб його читали, то вiн (цебто названий вище видавець) зовсiм не хоче позбавляти прихильного читача радостi й справдi бути таким читачем. Тому вiн без зайвоi балаканини зразу ж повiдомляе йому, що в того самого Перегрiнуса Тиса, про дивну долю якого йтиметься в цiй казцi, ще жодного святвечора так не колотилося серце вiд тривожного, радiсного очiкування, як саме того святвечора, з якого почнеться наша розповiдь про його пригоди.

Перегрiнус очiкував святвечора в темнiй кiмнатцi, що прилягала до парадноi зали, де для нього завжди готували рiздвянi подарунки. Вiн то нечутно ходив з кутка в куток, то на мить спинявся бiля дверей, прислухаючись, що за ними робиться, то тихо сiдав у кутку i, заплющивши очi, вбирав у себе дивовижнi запахи марципанiв i тiстечок, якi пробивалися з зали. Коли ж вiн знов швидко розплющував очi, його заслiплювали яскравi променi свiтла, що стрибали по стiнi, просочуючись крiзь шпарку в дверях, i по тiлу його перебiгало дивне, солодке тремтiння.

Нарештi задзвонив срiбний дзвоник, дверi до зали розчинилися, i Перегрiнус кинувся в цiле море мерехтливого свiтла вiд барвистих рiздвяних свiчок. Наче вкопаний, зупинився вiн перед столом, на якому гарно, рiвненько були розкладенi найчудеснiшi подарунки, i тiльки гучне «О-о-о!» вихопилося з його грудей. Нiколи ще рiздвяна ялинка не родила так рясно: геть усякi, якi лише бувають на свiтi, ласощi, i серед них золотi горiхи та золотi яблука з саду Гесперид,[3 - Геспериди – дочки бога ранковоi зорi Геспера, що жили в садочку богинi Гери i охороняли яблуню з золотими яблуками (грецька мiфологiя). Звiдси вираз «яблука Гесперид».] висiли на ii вiтах, що аж гнулися пiд тим солодким тягарем. Годi описати всi виставленi там найцiкавiшi iграшки, чудесне олов’яне вiйсько, такi ж самi лови, розгорнутi книжки з малюнками тощо. Вiн ще не зважувався навiть доторкнутися до котрогось iз подарованих скарбiв i тiльки намагався стримати свiй захват, призвичаiтись до радiсноi думки, що все це справдi належить йому.

– О моi любi тату й мамо! О моя добра Алiно! – у величезному захватi вигукнув Перегрiнус.

– Ну як, добре я все влаштувала, Перегрiнчику? – мовила Алiна.[4 - Алiна – героiня повiстi французького письменника С. де Буфле (1738–1815) «Алiна, королева Голконди». На сюжет цiеi модноi повiстi були написанi опери i балети. Однiею з цих опер Гофман диригував в Бамберзi.] – Правда ж, ти радий, хлопчику мiй? Може, хочеш ближче оглянути всi цi чудовi речi, випробувати свого нового коника? Глянь, який гарний, рудий, як вогонь!

– Чудовий кiнь, – погодився Перегрiнус, оглядаючи загнузданого дерев’яного коника, i з радостi в нього аж сльози виступили на очах. – Чистокровноi арабськоi породи.

І вiн негайно ж скочив на свого породистого, гордого коня. Та хоч Перегрiнус був i дуже добрий iздець, цього разу вiн якось сплохував: баский Понтiфакс (так звався кiнь) захропiв, став дибки, i вершник полетiв додолу сторч головою. Але не встигла ще перелякана до смертi Алана кинутись на допомогу Перегрiнусовi, як той уже схопився на ноги i пiймав за повiд коня, що, брикаючи заднiми ногами, хотiв утекти. Перегрiнус знов скочив у сiдло i, докладаючи всiх зусиль, застосовуючи все свое вмiння i вправнiсть, зумiв так приборкати дикого жеребця, що той застогнав, захрипiв, затремтiв усiм тiлом i визнав у ньому свого могутнього володаря. Коли Перегрiнус злiз нарештi з сiдла, Алiна вiдвела упокореного коня до стайнi.

Хвацька iзда, вiд якоi ходором ходила кiмната, а може, й цiлий будинок, скiнчилась, i Перегрiнус сiв до столу, щоб спокiйно оглянути решту чудових подарункiв. Ласуючи марципанами, вiн водночас змушував то ту, то iншу фiгуру показувати свое мистецтво, зазирав у книжки, потiм зробив огляд своему вiйську i дiйшов до висновку, що воно дуже доцiльно обмундироване i поза всяким сумнiвом непереможне, бо в жодного солдата не було шлунка. Нарештi вiн перейшов до ловiв i з прикрiстю пересвiдчився, що серед подарункiв е тiльки лови на зайцiв i на лисиць, а ловiв на оленiв i на диких свиней немае. А мали ж бути, Перегрiнус знав це краще, нiж будь-хто, бо сам i купував усi тi подарунки, надзвичайно пильно й старанно iх добираючи…

Та, мабуть, треба вберегти ласкавого читача вiд прикрих непорозумiнь, яких йому не минути, коли автор захопиться й розповiдатиме собi далi, забувши про те, що хоч йому самому добре вiдомi всi обставини, пов’язанi з рiздвяними подарунками, про якi йде мова, ласкавий читач нiчогiсiнько про них не знае i тiльки хоче дiзнатися.

Дуже б помилився той, хто уявив би собi, що Перегрiнус Тис – хлопчак, якому добра мати чи якась iнша прихильна до нього iстота жiночоi статi, що мае романтичне iм’я Алiни, приготувала рiздвянi подарунки. Де там!

Пан Перегрiнус Тис досяг тридцяти шести рокiв, тобто чи не найкращого вiку в життi. Шiсть рокiв тому його вважали красенем, а тепер, i цiлком справедливо, – приемним на вигляд чоловiком; але завжди, i тодi й тепер, усi ганили його за те, що вiн надто замикаеться в собi, не знае життя i, мабуть, пiддався якiйсь хворобливiй меланхолii. Батьки, якi мали дочок на порi, вважали, що шановному Тисовi, щоб вилiкуватись вiд меланхолii, найкраще було б одружитися; у нього ж i вибiр великий, i навряди чи якась дiвчина йому вiдмовить. Думка цих добродiiв, особливо щодо згоди дiвчат вийти за нього замiж, була цiлком слушною, бо пан Перегрiнус Тис, крiм того, що, як уже сказано, був приемним на вигляд чоловiком, мав ще й добрий статок, успадкований вiд батька, пана Бальтазара Тиса, дуже заможного купця. Таким високообдарованим чоловiкам на iхне невинне питання: «Чи ви згоднi, люба моя, ощасливити мене, вiддати менi свою руку?» – дiвчина, яка на кохання вже дивиться без колишньоi екзальтацii, тобто, яка мае вже щонайменше двадцять три – двадцять чотири роки, майже завжди вiдповiдае, почервонiвши i опустивши очi: «Поговорiть iз моiми дорогими батьками, я не маю своеi волi i слухаюсь кожного iхнього слова!» А батьки, молитовно склавши руки, кажуть: «Якщо на те Божа воля, то ми не заперечуемо, любий сину!»

Та пан Перегрiнус Тис нi до чого, здавалося, не вiдчував такоi нехiтi, як до одруження. Бо, крiм того, що вiн взагалi був вiдлюдькуватий, особливо дивну iдiосинкразiю виявляв вiн до жiноцтва. Коли поблизу опинялася якась жiнка, на лобi в Перегрiнуса виступали краплi поту, а якщо вже до нього озивалася молода, та ще й гарна дiвчина, вiн так лякався, що язик йому прилипав до пiднебiння, а все тiло судомно тремтiло. Може, саме тому його стара служниця була така неймовiрно бридка, що багато хто з мешканцiв околицi, де жив пан Перегрiнус Тис, вважав ii за якусь природничо-iсторичну дивовижу, ii розпатланi, чорнi з сивиною коси дуже пасували до червоних каправих очей, а товстий, мiдного кольору нiс – до бiлих, аж синiх губiв: то був довершений образ кандидатки на Блоксберг.[5 - Блоксберг – гора, на якiй за давньою нiмецькою легендою у Вальпургiеву нiч збираються вiдьми (як це мае вiдбуватися, показав Гете у сценi з «Фаусту», що так i називаеться – «Вальпургiева нiч»).] Два чи три сторiччя тому iй навряд чи пощастило б уникнути вогнища, а тепер Перегрiнус Тис, та, мабуть, i не тiльки вiн, вважали ii за вельми добродушну особу. І вона й справдi була добродушна, а тому iй можна було пробачити, що для пiдкрiплення й потреби свого тiла вона за день вихиляла не одну чарочку горiлки i, може, надто часто дiставала з-за пазухи величезну, чорну, лаковану табакерку й щедро набивала свiй показний нiс справжньою оффенбахською табакою. Ласкавий читач уже здогадався, що ця дивовижна особа i е та сама Алiна, яка влаштувала рiздвяну ялинку. Бог його знае, як саме iй дiсталося славнозвiсне iм’я королеви Голконди…

Та якщо батьки, якi мали дочок на порi, вимагали, щоб заможний i приемний на вигляд Перегрiнус Тис переборов свiй страх перед жiнками й негайно одружився, то старi парубки казали, що пан Перегрiнус Тис добре робить, бо з його вдачею краще взагалi не одружуватись.

Погано тiльки, що при словi «вдача» дехто з них робив дуже таемничу мiну, а на прохання розповiсти докладнiше, що все це означае, вони вiдверто натякали, що в пана Перегрiнуса Тиса, на жаль, не всi дома i що ця вада була в нього вiд самого дитинства. Тi, хто вважав бiдолашного Перегрiнуса за причинного, належали переважно до категорii людей, твердо переконаних, що на великiй життевiй дорозi, якоi нам наказуе триматися розум i розважнiсть, нiс – найкращий проводар i дороговказ i що лiпше надiти на очi шори, нiж допустити, щоб тебе звабили вбiк запашний кущ чи квiтучий морiжок.

А втiм, треба визнати, що i в зовнiшностi пана Перегрiнуса, i в його вдачi було багато дивного, з чим люди не могли змиритися.

Ми вже казали, що батько пана Перегрiнуса Тиса був дуже заможний, солiдний купець, а коли ще й додамо, що вiн мав дуже гарний будинок на привiтному Кiнському ринку i що в цьому будинку, та ще й у тiй самiй кiмнатi, де малий Перегрiнус завжди дiставав рiздвянi подарунки, дорослий Перегрiнус отримав iх i цього разу, то не лишиться нiякого сумнiву, що дивовижнi подii, про якi ми хочемо тут розповiсти, вiдбувалися не десь-iнде, як у славетному, прегарному мiстi Франкфуртi-на-Майнi.

Батьки пана Перегрiнуса нiчим особливим не вiдзначалися; досить того, що вони були чеснi й тихi люди, i нiхто про них не казав нiчого поганого. На бiржi пана Тиса безмежно поважали завдяки тому, що вiн завжди впевнено i вмiло гендлював на великi суми, вигравав iх одну за одною, але не ставав вiд того пихатим, а лишався таким самим скромним, як i був, нiколи не хвалився своiм багатством i виявляв його тiльки тим, що не скнарував нi в малому, нi в великому i навiть ставився поблажливо до неоплатних боржникiв, якi попали в бiду, хоч вони й самi були виннi.

Дуже довго в пана Тиса не було дiтей, аж поки нарештi, майже через двадцять рокiв пiсля шлюбу, панi Тис подарувала своему чоловiковi гарного, здорового хлопчика, що й був нашим Перегрiнусом Тисом.

Можна собi уявити, якi безмежно радi були батьки. Ще й досi мешканцi Франкфурта розповiдають про пишнi хрестини, якi влаштував старий Тис i на яких вiн пригощав усiх найблагороднiшим, багато рокiв вистояним рейнським – таке вино подають хiба що на святi коронацii. Та ще бiльшоi хвали старий пан Тис заробив собi тим, що покликав на хрестини кiлькох людей, якi ставились до нього вороже i немало зробили йому прикрощiв, а також i тих, перед ким вiн сам вiдчував себе винним, i таким чином банкет став святом миру й прощення.

Ох! Доброму пановi Тису й на думку не спадало, що той самий хлопчик, народженню якого вiн так зрадiв, скоро завдасть йому стiльки горя й клопоту.

З найперших же мiсяцiв свого життя малий Перегрiнус почав виявляти дуже дивну вдачу. Кiлька тижнiв вiн безперервно кричав день i нiч, хоч не видно було, щоб у нього щось болiло, а потiм раптом затих i нiби закляк, нiчого не вiдчуваючи. Здавалося, нiщо не могло справити на нього нiякого враження, його маленьке личко анi розквiтало в усмiшцi, анi кривилося вiд плачу, наче то була не дитина, а мертва лялька. Мати казала, що, бувши вагiтною, вона задивилась на старого бухгалтера, який уже двадцять рокiв мовчки, мов закам’янiлий, з таким самим дерев’яним виразом на обличчi, сидiв у конторi над рахунками. Багато гарячих слiз пролила вона над своiм автоматом.

Нарештi хрещенiй матерi спала щаслива думка принести малому Перегрiнусовi надзвичайно строкатого i, правду кажучи, дуже бридкого арлекiна. Очi в хлопчика раптом дивно ожили, на устах з’явилася лагiдна усмiшка, вiн простяг руки до ляльки i, отримавши ii, нiжно пригорнув до грудей. Потiм вiн знов звiв на строкатого чоловiчка такий тямущий, промовистий погляд, наче в ньому раптом прокинулись розум i почуття, та ще й сильнiшi, нiж бувають у дiтей такого вiку.

– Вiн надто розумний, – сказала хрещена мати, – i довго не проживе. Ви тiльки гляньте йому в очi, вiн уже думае багато бiльше, нiж йому годилося б.

Цi слова дуже втiшили старого пана Тиса, який уже був змирився з думкою, що пiсля багатьох рокiв даремних сподiвань вiн став батьком недоумка; та невдовзi на нього звалився новий клопiт.

Давно вже минув той час, коли дiти звичайно починають говорити, а Перегрiнус i досi не вимовив жодного слова. Можна було б подумати, що хлопець глухонiмий, якби вiн, бувало, не дивився на того, хто до нього звертався, таким уважним, зацiкавленим поглядом, часом навiть з радiсним чи сумним виразом на обличчi, – кожному було видно, що вiн не тiльки все чуе, але й розумiе. А нянька розказувала про нього ще й не таке, i як же здивувалася мати, сама переконавшись, що це правда! Уночi, коли хлопчик лежав у постелi й думав, що його нiхто не чуе, вiн тихо проказував окремi слова i навiть цiлi речення, та ще й майже не калiчив iх, як звичайно калiчать дiти в його вiцi, – видно робив такi вправи вiддавна. Небо обдарувало жiнок особливим хистом угадувати, яким шляхом розвиваеться людська натура, що перебувае тiльки-но в зародку, i через це, особливо для малих дiтей, вони, як правило, найкращi виховательки. Цей хист допомiг i панi Тис; вона не показувала хлопчиковi, що його пiдслухують, i не тiльки не змушувала його балакати, а навпаки – iншим способом спритно домоглася того, що вiн сам перестав приховувати свiй чудовий талант i, всiм на диво, повiльно, але чiтко заговорив при людях. Проте до розмови вiн завжди виявляв якусь нехiть i був дуже задоволений, коли йому давали спокiй.

Так пан Тис пережив i страх, що його син буде нiмий, але потiм за цим клопотом прийшов iнший, ще бiльший. Коли малому Перегрiнусовi настав час братися до науки, вiн знов повiвся так, наче йому тiльки з величезним зусиллям можна було втовкмачити щось у голову. На диво, з читанням i письмом сталося те саме, що й з мовою: спершу вiн не мiг нiчого втнути, а потiм раптово й несподiвано все в нього пiшло якнайкраще. А проте, коли Перегрiнус пiдрiс, жоден учитель не лишався надовго в iхньому домi, i не тому, що хлопчик iм не подобався, – просто вони нiяк не могли пристосуватися до його вдачi. Перегрiнус був тихий, слухняний, старанний, а все ж про систематичне навчання, якого домагалися вчителi, годi було й думати, бо вiн тiльки те розумiв, тiльки тим захоплювався, що промовляло до його душi, а все решта проходило повз нього, не лишаючи нiякого слiду. А до його душi промовляло тiльки все чудесне, все те, що збуджувало його уяву, чим вiн потiм жив i про що мрiяв. Наприклад, вiн отримав колись у подарунок великий, на цiлу стiну в його кiмнатi, план мiста Пекiна з усiма вулицями, будинками тощо. Коли Перегрiнус глянув на казкове мiсто, на химерний люд, що неначе юрмився на його вулицях, вiн, мов на помах чарiвноi палички, перенiсся в iнший свiт, у якому вiдчув себе наче вдома. Вiн жадiбно накинувся на все, що тiльки мiг знайти про Китай, про китайцiв, про Пекiн, намагався тоненьким, спiвучим голоском вимовляти звуки китайськоi мови за тим описом, який йому десь трапився, навiть спробував картонними ножицями перекроiти свiй халат iз найкращого камвольного атласу на китайський фасон, щоб, як усi китайцi, весело гуляти пекiнськими вулицями. А до всього iншого йому було байдуже, на бiду вчителевi, вiд якого старий пан Тис суворо вимагав, щоб вiн ознайомив свого вихованця з iсторiею ганзейського союзу. Довiдавшись з великим жалем, що Перегрiнуса не можна витягти з Пекiна, батько звелiв витягти самий Пекiн з хлопцевоi кiмнати…

Поганою ознакою старий пан Тис вважав уже те, що Перегрiнусовi ще змалку лiчильнi жетони подобалися бiльше, нiж дукати. А пiдрiсши, хлопець почав виявляти вiдверту огиду до великих грошових мiшкiв i конторських книг. Та найдивовижнiше було те, що вiн просто чути не мiг слова «вексель»: у нього тодi по тiлу проходила судома i, як вiн запевняв, з’являлося таке почуття, яке бувае, коли хтось вiстрям ножа водить по шибцi. Довелося пановi Тису визнати, що Перегрiнус змалку показав себе непридатним до купецького ремесла, i хоч як йому хотiлося, щоб син пiшов його слiдом, вiн таки вiдмовився вiд цього бажання в надii, що Перегрiнус присвятить себе чомусь iншому. Пан Тис дотримувався тiеi засади, що й найзаможнiша людина повинна щось робити i мати якесь становище в життi; до неробства вiн вiдчував огиду, а саме до нього був очевидячки схильний Перегрiнус, дарма що мав чимало безладно накопичених знань, якi вiн здобув своiм власним способом. Це був найбiльший i найтяжчий клопiт для старого Тиса. Перегрiнус не хотiв нiчого знати про реальний свiт, а старий жив тiльки в реальному свiтi, тож незгода мiж батьком i сином була неминуча, i чим старший ставав Перегрiнус, тим вона виявлялася рiзкiше, на превеликий жаль матерi, яка радо б дозволила своему лагiдному, слухняному Перегрiнусовi, найкращому синовi, вiльно жити в незрозумiлому, щоправда, для неi свiтi мрiй i марень i яка не могла збагнути, чому батько неодмiнно хоче нав’язати йому якусь працю.

За порадою досвiдчених друзiв старий Тис послав сина в Іенський унiверситет; а коли той повернувся через три роки, старий добродiй сердито вигукнув:

– Ну от, так я й думав! Дурним мрiйником поiхав, дурним мрiйником i вернувся!

Пан Тис не помилявся в тому, що Перегрiнус у своiй натурi нiтрохи не змiнився, лишився таким самiсiньким, як i був. Але пан Тис iще не втратив надii якось напоумити свого сина-виродка, думав, що коли вiн спробуе силомiць залучити Перегрiнуса до справ, то, може, той зрештою все-таки звикне до них i змiнить своi уподобання. Вiн послав його до Гамбурга з завданням, яке можна було виконати, навiть не дуже розумiючись на торгiвлi, а крiм того, дав йому рекомендацiйного листа до свого тамтешнього приятеля з проханням не лишити хлопця без доброго слова й щироi поради.

Перегрiнус поiхав до Гамбурга, вручив приятелевi свого батька не тiльки рекомендацiйного листа, а й усi папери, що стосувалися його завдання, а сам зник невiдомо куди.

Тодi вiд приятеля пана Тиса надiйшла така звiстка:

«Вашого цiнного листа вiд… числа вчасно вручив менi Ваш шановний син. Але сам вiн бiльше не з’являвся, а зразу ж поiхав з Гамбурга, не лишивши нiяких доручень. На перець тут попит невеликий, на бавовну поганий, каву беруть тiльки середнiх гатункiв, зате добре йде мелiс, а також весь час тримаються цiни на iндiго. Мое шанування i т. д.»

Ця звiстка неабияк збентежила б пана Тиса та його дружину, коли б з тiею самою поштою не надiйшов лист i вiд самого блудного сина, в якому вiн найпокiрнiше вибачався, що нiяк не мiг виконати, як того хотiв батько, отриманого завдання, i що його непереборно ваблять далекi краi, з яких вiн через рiк сподiваеться вернутися щасливiшим i веселiшим.

– Ну й добре, – сказав старий добродiй, – хай хлопець оглянеться по свiтi, може, там з нього витрусять його химери.

Мати забiдкалася, що синовi може не стати грошей на далеку дорогу, – мовляв, вiн дуже злегковажив, не написавши, куди саме поiхав. Але старий тiльки засмiявся:

– Нiчого, як не стане грошей, то швидше пiзнае життя. Не написав, куди вiн хоче iхати, то принаймнi знае, де нас його листи застануть.

Так нiхто й не довiдався, куди помандрував Перегрiнус; однi запевняють, що вiн побував у далекiй Індii, а iншi, навпаки, вважають, що вiн вiдвiдав ii лише в своiй уявi. Певне тiльки одне: що вiн був десь далеко, бо вернувся до Франкфурта не через рiк, як обiцяв батькам, а через цiлих три роки, та ще й пiшки, обшарпаний i схудлий.

Батькiвський дiм був наглухо зачинений, i хоч скiльки Перегрiнус дзвонив i стукав, нiхто в ньому не озивався.

Нарештi прийшов з бiржi сусiд, i Перегрiнус зараз-таки спитав його, чи не поiхав кудись пан Тис.

Та сусiд перелякано вiдсахнувся вiд нього й вигукнув:

– Пан Перегрiнус Тис! Невже це ви? Вернулися нарештi? Хiба ви нiчого не знаете?

Одне слово, Перегрiнус довiдався, що за той час, коли вiн був у мандрах, батьки його одне за одним померли, суд поцiнував iхне майно i, оскiльки нiхто не знав, де перебувае Перегрiнус, опублiкував у газетi оголошення, в якому пропонував йому вернутися до Франкфурта й отримати батькiвську спадщину.

Перегрiнус мовчки стояв перед сусiдом, i вперше серце в нього защемiло вiд горя. Чудовий, розкiшний свiт, у якому досi вiн жив так безтурботно, розвалився в нього на очах.

Сусiд, побачивши, що Перегрiнус не може зробити нiчогiсiнько з того, до чого тепер негайно треба було взятися, запросив його до ceбe додому i швиденько загалагодив усе сам; таким чином Перегрiнус того ж таки вечора опинився в батькiвському домi.

Геть знеможений, пригнiчений розпукою, якоi вiн ще нiколи не вiдчував, Перегрiнус опустився у велике батькове крiсло, що й досi стояло на своему давньому мiсцi. Враз бiля нього почувся голос:

– Як добре, що ви знов дома, любий пане Перегрiнусе! Ох, якби ви були вернулися ранiше!

Перегрiнус пiдвiв очi i просто перед собою побачив стару жiнку, яку батько взяв йому за няньку, найбiльше iз жалю до неi, бо вона була така страшенно бридка, що нiяк не могла знайти собi роботи; так вона вiдтодi в них i лишилася.

Довго дивився Перегрiнус на стару, нарештi, дивно усмiхнувшись, мовив:

– Це ти, Алiно? Правда ж, батько й мати ще живi? – Вiн пiдвiвся, обiйшов усi кiмнати, оглядаючи кожен стiлець, кожен стiл, кожну картину тощо. Потiм спокiйно сказав: – Так, нiщо тут не змiнилося, вiдколи я поiхав звiдси, i не повинне змiнитися й надалi!

Вiд цiеi хвилини Перегрiнус почав провадити той дивний спосiб життя, про який ми вже згадували на початку. Тримаючись осторонь вiд усякого товариства, вiн жив у великому просторому будинку спершу в цiлковитiй самотi, тiльки зi своею нянькою, а потiм наймаючи кiлька кiмнат одному старому чоловiковi, батьковому приятелевi. Той чоловiк, здавалося, був такий самий вiдлюдькуватий, як i Перегрiнус. Через те вони, Перегрiнус i старий, так добре ладнали мiж собою – бо нiколи не бачили один одного.

Тiльки чотири родиннi свята Перегрiнус справляв дуже врочисто: днi народження батька й матерi, перший день Великодня i день своiх хрестин. У цi днi Алiнi доводилося накривати стiл на стiльки осiб, скiльки колись запрошував батько, готувати тi самi страви й подавати те саме вино, яке подавали за батька. Певна рiч, що на стiл, за багаторiчним звичаем, ставили те саме, що й колись, срiбло, тi самi тарiлки й тi самi келихи, пильно збереженi серед батьковоi спадщини. Перегрiнус суворо стежив, щоб Алiна нiчого не забула. Коли стiл був накритий, Перегрiнус сiдав до нього сам-один, iв i пив мало, а бiльше прислухався до розмови батькiв, уявних гостей i лише скромно вiдповiдав на те чи iнше запитання, з яким до нього звертався хтось iз товариства. Тiльки-но мати вiдсовувала свого стiльця, як вiн пiдводився з-за столу разом з гiстьми, якнайввiчливiше прощався з кожним i йшов до своеi самiтноi кiмнати, доручивши Алiнi роздати всю ту силу iжi, що так i лишалась неторканою, а також вино убогим iз навколишнiх вулиць; стара нянька, щира душа, сумлiнно виконувала доручення свого пана. Днi народження батька й матерi починалися з того, що Перегрiнус, як колись у дитинствi, рано-вранцi приносив до кiмнати, де сидiли батьки, гарний вiнок з квiток i проказував вивченi напам’ять вiршi. В день своiх хрестин вiн, звичайно, не мiг сидiти за столом, бо недавно ще тiльки народився, тому Алiнi доводилося дбати про все самiй, тобто припрошувати гостей до чарки i взагалi бути господинею за столом; решта все вiдбувалося так, як i на iншi свята.

Та, крiм них, у Перегрiнуса був ще один особливо радiсний день у роцi чи, вiрнiше, радiсний вечiр, а саме – святвечiр; жодна iнша втiха не сповнювала таким тихим захватом його дитячу душу.

Вiн сам дбайливо закуповував барвистi свiчки на ялинку, iграшки, ласощi, все, що в дитинствi готували для нього батьки, а потiм святвечiр iшов своiм звичаем, як уже вiдомо ласкавому читачевi.

– Все-таки дуже менi прикро, – сказав Перегрiнус, ще трохи погравшись подарунками, – дуже менi прикро, що загубилися лови на оленiв i на диких свиней. І де тiльки вони могли дiтися? – Враз вiн помiтив серед подарункiв не вiдкриту що коробку й радiсно вигукнув: – Ага, ось вони! – Вiн швидко схопив коробку, гадаючи, що то i е лови, яких йому бракувало; але, вiдчинивши ii, побачив, що вона порожня, i злякано вiдсахнувся, неначе охоплений раптовим страхом. – Дивно, – тихо сказав вiн сам до себе, – дуже дивно! Що ж це за коробка? Менi здалося, наче звiдти на мене вискочило щось страшне й небезпечне, тiльки зiр мiй надто слабкий, щоб побачити його!

На його запитання Алiна вiдповiла, що знайшла коробку серед iграшок, але вiдчинити ii не змогла, хоч як силкувалася, а тому й вирiшила, що в нiй лежить щось особливе i пiддаеться вона тiльки вправнiй руцi ii пана.

– Дивно, – знов сказав Перегрiнус, – дуже дивно! А менi цi лови найбiльше подобались. Може, це якась погана прикмета? Але хто це на святвечiр пiддаеться таким похмурим думкам, та ще й коли для них немае нiяких пiдстав? Алiно, принеси кошика!

Алiна миттю принесла великого бiлого кошика, Перегрiнус обережно склав у нього iграшки, ласощi й свiчки, тодi взяв кошика пiд пахву, а рiздвяну ялинку на плече й вирушив у дорогу.

Пан Перегрiнус Тис мав дуже приемну, похвальну звичку з’являтися з усiма своiми подарунками, якi вiн сам собi й готував, наче сам Христос iз чудовими, барвистими гостинцями, в якусь убогу родину, де, вiн знав, були малi дiти, щоб на кiлька годин перенестися в щасливе, веселе дитинство. Побачивши бурхливу, ясну радiсть дiтей, вiн тихенько залишав iх i часто до пiвночi ходив вулицями, бо не мiг упоратися з солодким хвилюванням, що стискало йому груди, i його власний дiм здавався йому похмурим склепом, у якому вiн сам поховав себе з усiма своiми радощами. Цього року вiн нiс подарунки дiтям убогого палiтурника Леммергiрта, вправного i роботящого майстра, що з якогось часу працював на Перегрiнуса; у нього було трое жвавих хлопчакiв, вiд п’яти до дев’яти рокiв, i пан Перегрiнус знав iх.

Палiтурник Леммергiрт жив на останньому поверсi тiсного будинку на Кальбахськiй вулицi. Зимовий вiтер свистiв i ревiв, iшов то снiг, то дощ, тож можна собi уявити, як важко було пановi Перегрiнусу добратися до своеi мети. У вiкнах Леммергiрта блимало кiлька мiзерних свiчечок. Перегрiнус насилу вибрався нагору крутими сходами.

– Вiдчинiть! – гукнув вiн, стукаючи в дверi. – Вiдчинiть, Христос посилае слухняним дiтям своi дарунки!

Палiтурник перелякано вiдчинив дверi й довго дивився на залiпленого снiгом Перегрiнуса, поки нарештi впiзнав його.

– Вельмишановний пане Тисе, – вражено озвався Леммергiрт, – вельмишановний пане Тисе, скажiть, ради бога, чим я сподобився такоi великоi честi, та ще й на святвечiр?

Та пан Перегрiнус не дав йому доказати.