скачать книгу бесплатно
Несказанне лишилось несказанним…
Олена Гешко
Збiрка нарисiв «Несказанне лишилось несказанним…» ввiбрала в себе короткi розповiдi про сучасникiв, iх буття, повсякденнi турботи i радостi та рiзнi сторони сьогодення. Здавалося б, що цiкавого може вiдбуватися зараз, в наш час? Та цiкаве завжди поруч. Цiкавi люди (звичайнiсiнькi люди, що нас оточують) та iх життя, цiкавi iхнi стосунки та почуття. Інодi хочеться себе уявити на мiсцi головного героя твору i подумати: а як я би вчинила на його мiсцi, в заданiй ситуацii? Всi дiйовi особи даноi збiрки живуть в нашому часi, вони – мiж нами, тож збiрка – для вас.
Олена Гешко
Несказанне лишилось несказанним…
До тебе, мiй читачу
Хто я, що надумала звернутися до тебе? Я? Так, я – це просто я, звичайна жiнка: любляча дочка, дбайлива мати, кохана дружина, не скандальна спiвробiтниця, а, крiм того, щоденна слухачка i iнодi розповiдач, бо живу i працюю мiж людьми, з усiма iхнiми проблемами i радостями. Маю очi, серце й хороший слух: тож бачу, вiдчуваю i чую, що вiдбуваеться навколо. А ще маю деяку нестримну тягу до письма – iнодi серед щоденних турбот так хочеться все покинути хоч на якийсь час i записати те, що народжуеться в душi, переживаеться разом з усiма моiми героями, адже моi героi – це моi рiднi, друзi i близькi зi своiми повсякденними життевими ситуацiями, i невмiло й боязко складаеться в рядочки.
Тож шановний читачу, звертаюся до тебе з невеличким проханням – якщо ти вже читаеш цi рядочки, то тобi не байдуже. Прочитай i далi – можливо, на якiйсь iз сторiнок ти зустрiнеш когось дуже близького чи знайомого. Нехай в твоiй душi щось ворухнеться, злетить у височiнь краси, гри почуттiв й сутностi самого життя i ти хоч на мить зупинишся в шаленому темпi сьогодення i згадаеш про тих, хто поруч: був, е i,можливо, буде. Вiддай часточку тепла своеi душi близькiй тобi людинi, подаруй усмiшку незнайомцю на вулицi, чи просто привiтайся, зайшовши в магазин, автобус чи аптеку… Тепло наших душ i думок повернеться нам i зробить наш свiт хоч трiшки теплiшим i приемнiшим.
До зустрiчi!
Ваша Олена Гешко.
Вишневi ночi
Ще зранку прохолодний квiтневий дощ щедро викупав землю. А до вечора вiтер розiгнав хмари й лагiдне призахiдне сонечко привiтно усмiхнулося свiжескупанiй землi, повiльно i впевнено яскраво-червоним тарiлем закотилося за обрiй.
Мокра молода трава легко потавала пiд ногами, нiжний весняний вiтерець налетiв десь збоку, пустотливо погрався моiм волоссям i стрiмко подався вгору, обсипаючи мене, наче снiгом, бiлим вишневим цвiтом. На небi вже замерехтiли першi зiрочки.
Зупиняюся пiд молодою так рясно квiтнучою вишенькою. Доторкаюся рукою гiлочки i приемна прохолода ночi, злившись у дивний дощ бiлих пелюсточок, огорнула-обцiлувала мое обличчя, шию, руки. Чарiвна вишнева нiч накрила чорним крилом з бiлими зiрочками вишневого цвiту стомлену за день землю. Затихло все, задрiмало… Тiльки я одна пiд квiтучими вишнями наодинцi зi своею тугою. Одна. Без тебе. Менi залишилися тiльки спогади, тiльки думки. Але серце не хоче залишатися спокiйним, не хоче втрачати тебе. І в уявi знову i знову постають iз небуття нашi зустрiчi. Менi здаеться, нiби я знову чую твiй голос, бачу твоi глибокi карi очi, вiдчуваю твiй подих i нiби тону в твоiх обiймах, твоiх поцiлунках, як у цих вишневих ночах.
Тiльки все це – просто марево, дивне марево. Ми з тобою опинилися нiби на рiзних берегах долi i нашi життевi стежинки нiколи бiльше не перетнуться. В нас нiчого не залишилося спiльного, тiльки спогади i ще, може, вишневi ночi…
Вона менi сьогоднi подзвонила…
Звичайний день. Звичайний вихiдний. І все – як завжди. Монотонно лине час. Як завжди в такi днi пiсля обiду я лежу перед телевiзором. Бездумно клацаю пультом, переключаючи канали i нiде довго не затримуючись. Чи немае нiчого цiкавого, чи менi просто не до перегляду телепередач… Мимоволi ловлю себе на думцi: «Що ж насправдi я роблю: дивлюся телевiзор чи просто думаю? Тiльки от бiда – про що i про кого менi думати?»
