Феноменологія духу

скачать книгу бесплатно


І

Чуттева вiрогiднiсть, або «Це» i гадка

Знання, яке передусiм або безпосередньо е нашим об’ектом, не може бути чимсь iншим, як безпосереднiм знанням, знанням безпосереднього, або сутнього. Розглядаючи його, ми теж повиннi бути безпосереднiми, приймати його як данiсть, таким, яким воно постае перед нами, тобто нiчого не змiнювати в ньому, не допускати, щоб до сприйняття домiшувалося розумiння.

Конкретний змiст чуттевоi вiрогiдностi видаеться, на перший погляд, найбагатшим рiзновидом пiзнання, ба навiть пiзнанням нескiнченного багатства, для якого нiде не iснуе меж нi в просторi та часi, де розгортаеться його багатство, нi в будь-якому фрагментi його повноти, в який, удаючись до безкiнечних подiлiв, ми намагаемося проникнути. Крiм того, це пiзнання видаеться найправдивiшим, бо нiчого не пiдкидае вiд об’екта, а бере його в усiй повнотi. Але ця вiрогiднiсть видаеться насправдi найабстрактнiшою i найубогiшою iстиною. Адже про те, що знае, вона сповiщае тiльки одне: це е, а ii iстина мiстить лише буття вiдомого iй предмета [Sache]; натомiсть свiдомiсть у такiй вiрогiдностi стае лише чистим Я, або ж Я в такому випадку iснуе тiльки як чисте це, а об’ект – теж тiльки як чисте це. Я, це конкретне Я, впевнене в цьому предметi не тому, що Я як свiдомiсть розвивалося у зв’язку з ним i всебiчно продумувало його; крiм того, й не тому, що предмет, у якому я впевнений, мав, з огляду на багато притаманних тiльки йому властивостей, рiзноманiтнi вiдносини в самому собi та численнi зв’язки з iншими предметами. І те, i те не мае нiчого спiльного з iстиною чуттевоi вiрогiдностi; нi Я, нi предмет не мають там значення рiзноманiтного опосередкування, Я не мае значення рiзноманiтних уявлень, або мислення, а предмет не мае значення розмаiтих властивостей; предмет е, а е тiльки тому, що е; вiн е, i це для чуттевого знання найголовнiше; саме це чисте буття, ця проста безпосереднiсть становить його iстину. Так само й вiрогiднiсть як вiдносини – це безпосереднi чистi вiдносини; свiдомiсть – це Я й бiльш нiчого, чисте це; iндивiд, одинична свiдомiсть, знае чисте це, або одиничне.

Але, коли придивитись, у чистому буттi, яке становить сутнiсть цiеi вiрогiдностi i яке вона видае за свою iстину, е й чимало iншого. Реальна чуттева вiрогiднiсть – це не тiльки ця чиста безпосереднiсть, а й приклад цiеi безпосередностi. Серед незлiченних вiдмiнностей, якi тут випливають на поверхню, ми всюди натрапляемо на головну вiдмiннiсть, а саме: в чуттевому досвiдi чисте буття одразу розпадаеться на два вже названi цi: це як Я i це як об’ект. Коли помiркувати над цiею вiдмiннiстю, виявляеться, що i Я, i об’ект е не тiльки безпосереднiми, тiльки в чуттевiй вiрогiдностi, а водночас i опосередкованими; я маю вiрогiднiсть завдяки чомусь iншому, а саме: предметовi, а цей предмет iснуе у вiрогiдностi теж завдяки чомусь iншому, а саме: Я.

Не тiльки ми розрiзняемо сутнiсть i приклад, безпосереднiсть i опосередкування, бо ми бачимо цю вiдмiннiсть i в самiй чуттевiй вiрогiдностi, i ii слiд брати в тiй формi, в якiй вона iснуе там, а не в тiй, яку ми щойно визначили. Одне в цiй вiрогiдностi утверджене як просте безпосередне сутне, або як сутнiсть, як об’ект, а друге – як несуттеве й опосередковане, яке у вiрогiдностi iснуе не в собi, а завдяки чомусь iншому – Я, знанню, яке знае об’ект тiльки тому, що вiн е i може i бути, i не бути. Натомiсть об’ект е, це iстина i сутнiсть; вiн iснуе, байдужий до того, знають про нього чи нi; вiн лишаеться, навiть коли про нього не знають, натомiсть знання, якщо немае об’екта, не iснуе.

Отже, треба придивитися до об’екта, чи вiн справдi iснуе в самiй чуттевiй вiрогiдностi як така сутнiсть, за яку його й видае та вiрогiднiсть, чи таке уявлення про нього, яке характеризуе його як сутнiсть, вiдповiдае тому, як вiн репрезентований у нiй. Задля цього нам не треба мiркувати над ним i думати, чим вiн може бути насправдi: досить розглянути його таким, яким вiн е в чуттевiй вiрогiдностi.

Отже, сама ця вiрогiднiсть мае запитати: «Що е це?» Якщо розглядати це у двоiстiй формi його буття – як тепер i як тут, – то дiалектика, яку воно мiстить у собi, набуде не менш зрозумiлоi форми, нiж саме це. На запитання: «Що е тепер?» – ми, наприклад, вiдповiдаемо: «Тепер нiч». Для перевiрки iстини цiеi чуттевоi вiрогiдностi досить простого дослiду, i ми записуемо цю iстину: адже iстина нiчого не може втратити, якщо ii запишуть, i так само внаслiдок того, що ми володiемо нею. Якщо знову поглянути, тепер, пополуднi, на цю записану iстину, ми будемо змушенi сказати, що вона вже застарiла.

Тепер, що було нiччю, було збережене, тобто ми трактували його як таке, яким воно було дане нам, як щось сутне, а виявилося, що його вже немае. Саме тепер, звичайно, зберiгаеться, але як таке, що не е нiччю; так само зберiгаеться воно i у вiдносинах iз днем, що е тепер, але як таке, що не е i днем, тобто як узагалi щось негативне. Отже, це тепер, що зберiгае себе, не безпосередне, а опосередковане, бо визначене як те, що лишаеться i зберiгае себе, завдяки тому, що iнше, а саме: день i нiч – не iснуе. При цьому тепер – не менш просте, нiж ранiше, i в цiй своiй простотi воно байдуже до того, що пов’язують iз ним; хоч якою малою мiрою день i нiч е його буттям, це буття – таки справдi i день, i нiч; на нього аж нiяк не впливае ця притаманна йому iншiсть. Таку просту сутнiсть, яка iснуе завдяки запереченню, яка не е нi цим, нi тим, а е, власне, не-цим i якiй однаково байдуже, чи е вона цим або тим, ми й називаемо загальним; загальне фактично – це ще й iстина чуттевоi вiрогiдностi.

Чуттеве ми також проголошуемо чимсь загальним: кажучи, що це е, ми маемо на увазi загальне це, а кажучи, що воно е, – буття взагалi. При цьому ми, щоправда, не малюемо собi в уявi загальне це або буття взагалi, а тiльки проголошуемо загальне; одне слово, ми аж нiяк не кажемо, якою е наша гадка в цiй чуттевiй вiрогiдностi. Але мова, як бачимо, найправдивiша; в мовi ми самi безпосередньо спростовуемо нашу гадку; оскiльки загальне – iстина чуттевоi вiрогiдностi й тiльки мова виражае цю iстину, ми аж нiяк не можемо передати коли-небудь словами якесь чуттеве буття, про яке в нас е гадка.

Ця сама ситуацiя буде й тодi, коли йдеться про другу форму це – тут. Тут – наприклад, дерево. Я обертаюсь, i ця iстина зникае, стаючи своею протилежнiстю: тут – уже не дерево, а будинок. Проте саме тут не зникае: воно лишаеться й тодi, коли зникае будинок, дерево i т. д., i йому байдуже, бути будинком чи деревом. Таким чином це знову виявляеться як опосередкована простота, або як загальнiсть.

Отже, для чуттевоi вiрогiдностi, оскiльки ця вiрогiднiсть у собi самiй засвiдчуе, що загальне – iстина ii об’екта, чисте буття стае немов ii сутнiстю, проте не як безпосередне буття, а як таке, для якого заперечення та опосередкування мають суттеве значення, тобто не як те, що, як ми гадаемо, е буттям, а як буття, якому властиве визначення абстракцii, чистого загального, тож наша гадка, для якоi iстина чуттевоi вiрогiдностi не е загальним, лишаеться одна супроти того пустого й байдужого тут i тепер.

Якщо порiвняти вiдносини, в яких уперше постають знання i об’ект, iз вiдносинами, в яких вони перебувають у цьому результатi, ми бачимо протилежне вiд того, що було спершу. Об’ект, що мае бути сутнiстю, е тепер несуттевим елементом чуттевоi вiрогiдностi, бо загальне, яким став об’ект, уже не е таким, яким, по сутi, мав бути об’ект для чуттевоi вiрогiдностi, а чуттева вiрогiднiсть полягае тепер у протилежному елементi, а саме: знаннi, яке ранiше було несуттевим. Їi iстина полягае в об’ектi як моему об’ектi, або в гадцi: об’ект е, бо Я знае про нього. Щоправда, чуттеву вiрогiднiсть таким чином вигнано з об’екта, але внаслiдок цього не скасовано, а тiльки знову загнано в Я; ми ще побачимо, що нам розкрие досвiд про цю ii реальнiсть.

Отже, сила ii iстини полягае тепер у Я, в безпосередностi мого бачення, слуху i т. д.; зникненню, як гадали ми, одиничних тут i тепер перешкоджае те, що iх утримуе Я. Тепер – це день, бо я бачу його; тут – дерево, i то з тiеi самоi причини. Але чуттева вiрогiднiсть зазнае в цих вiдносинах впливу тiеi самоi дiалектики, що й у попереднiх. Я, це, бачить дерево i стверджуе: тут – це дерево, але якесь iнше Я бачить будинок i стверджуе: тут – не дерево, а будинок. Обидвi iстини мають однаковий ступiнь вiрогiдностi, а саме: безпосереднiсть бачення i впевненiсть обох Я у своему знаннi та запевнення в його iстинностi, проте одна вiрогiднiсть зникае в другiй вiрогiдностi.

Не зникае тут тiльки Я як щось загальне, чие бачення – це бачення не цього дерева, не цього будинку, а просто бачення, опосередковане через заперечення цього будинку й т. iн., а отже, просте й байдуже до того, що пов’язане з ним, – до будинку, дерева й т. д. Я – це тiльки загальне, як-от тепер, тут чи це взагалi. Я маю на увазi, звичайно, одиничне Я, але про те, що я розумiю пiд Я, можу сказати не бiльше, нiж коли говорив про тепер i тут. Коли я кажу: це, тут, тепер, одиничне, я кажу: всi цi, всi тут, усi тепер, усi одиничнi, а кажучи: Я, це одиничне Я, я кажу загалом: усi Я; кожне з них е тим, що я кажу: Я, цим одиничним Я. Коли вiд науки вимагають – вважаючи цю вимогу за пробний камiнь, випробування, якого вона просто не витримае – виснувати, сконструювати, знайти апрiорi (чи як там iще можна сказати) так звану цю рiч або цього конкретного чоловiка, було б цiлком слушним, якби людина, яка висувае цю вимогу, казала, яку цю рiч або яке це Я вона мае на увазi, але сказати це неможливо.

Отже, чуттева вiрогiднiсть дiзнаеться в процесi досвiду, що ii сутнiсть не полягае нi в об’ектi, нi в Я i що властива iй безпосереднiсть – це не безпосереднiсть чи то об’екта, чи то Я, бо i у випадку об’екта, i у випадку Я те, що я маю на увазi, – радше щось несуттеве, а об’ект i Я – це загальне, в якому тi тепер, тут i Я, що iх я маю на увазi, не е, не iснують. Отак ми доходимо до того, що утверджуемо як сутнiсть цiле чуттевоi вiрогiдностi, а не якийсь один ii момент, як в обох згаданих випадках, де ii реальнiстю мали бути спершу об’ект, протиставлений Я, а потiм саме Я. Отже, тiльки вся чуттева вiрогiднiсть зберiгаеться в нiй як безпосереднiсть i таким чином позбуваеться всiх протиставлень, що були властивi iй давнiше.

Отже, ця чиста безпосереднiсть уже не мае нiчого спiльного з iншiстю, з тут як деревом, що переходить у тут як недерево, з тепер як днем, що переходить у тепер як нiч, або з якимсь iншим Я, для якого об’ектом е щось iнше. Їi iстина зберiгаеться як самототожнi вiдносини, не вiдрiзняючи Я вiд об’екта, суттеве вiд несуттевого, i тому в них взагалi не може проникнути нiяка вiдмiннiсть. Отже, Я, це Я, стверджую: тут – це дерево, i не обертаюся, щоб це тут для мене могло стати недеревом; я не зважаю на те, що якесь iнше Я бачить тут як недерево або що я сам якогось iншого разу сприймаю тут як недерево, а тепер як недень, бо я е чистим спогляданням. Я, отже, не вiдступаю вiд свого: тепер – це день, або: тут – дерево, i не порiвнюю самi рiзнi тут i тепер мiж собою, а твердо дотримуюсь одних безпосереднiх вiдносин: тепер – це день.

Оскiльки, таким чином, ця вiрогiднiсть анiтрохи не хоче поставати, коли ми звертаемо ii увагу на тепер, що е нiччю, або на iнше Я, для якого це тепер – нiч, ми самi пiдступаемо до неi, щоб вона засвiдчила нам те тепер, яке було стверджене. Ми повиннi змусити ii засвiдчити нам його, бо iстина цих безпосереднiх вiдносин – це iстина цього Я, що обмежуеться якимсь тут або якимсь тепер. Чи будемо ми приглядатися до цiеi iстини згодом, чи дистанцiюемось вiд неi, вона не матиме жодного значення, бо ми скасуемо безпосереднiсть, що в ii очах е суттевою. Тому ми змушенi стати на ту саму точку простору або часу, показати ii собi, тобто зробитися тим самим Я, що знае напевне. Тож подивiмося тепер, як конституйоване це безпосередне, яке засвiдчене нам.

Нам засвiдчене тепер, це тепер. Але тепер припиняе iснувати, тiльки-но нам покажуть його; тепер, що iснуе, – вже iнше, нiж показане, i ми бачимо, що тепер саме таким i е: iснуючи, вже не iснуе. Тепер як показане нам – уже було, i в цьому полягае його iстина; воно не мае iстини буття. Звiсно, правда, що воно було, але те, що вже було, не мае фактично нiякоi сутностi; його немае, але ж iшлося про буття.

Отже, в цьому показуваннi ми бачимо тiльки процес, що мае такий перебiг: 1. Я вказуе на тепер, воно стверджене як iстина. Проте Я вказуе на нього як на те, що вже було, як на щось скасоване, тож стае скасована й перша iстина. 2. Тепер Я стверджуе другу iстину, що воно вже було, вже скасоване. 3. Але те, що було, не iснуе; Я скасовуе те, що воно вже було, його скасованiсть, тобто другу iстину, отже, заперечуе заперечення тепер i повертаеться до першого твердження: тепер iснуе. Таким чином тепер i показування тепер сконструйованi так, що нi перше, нi друге – не якесь безпосередне просте, а процес, що мае в собi рiзнi моменти; утверджено це, – нi, радше утверджено щось iнше, а це вже скасоване, i ця iншiсть, або скасування першого, й сама стае знову скасована, а отже, повертаеться до першого. Але це перше, вiдображене таким чином у собi, – вже не точно таке, яким було на початку, а саме: щось безпосередне, а е чимсь, що вiдображене в собi, чимсь простим, що у своiй iншостi лишаеться таким, яким воно е, тобто тепер, що е будь-якою кiлькiстю тепер, i це тепер – iстинне тепер, тепер як простий день, що мае в собi багато тепер – годин, а вже це тепер, тобто година, теж мае в собi багато хвилин, i тому й це тепер – теж багато тепер, i т. д. Отже, й саме показування – це процес, який виражае, чим е тепер насправдi, а саме: результатом, множиною багатьох тепер. Показування – це пiзнавання в досвiдi, що тепер – загальне.

Показане тут, якого я дотримуюся, – це ще й це тут, що е фактично не цим тут, а попереду й позаду, вище й нижче, праворуч i лiворуч. І саме вище – теж розмаiта iншiсть: вище, нижче й т. д. Тут, яке мало бути показаним, зникае в iншому тут, але те тут зникае й собi; те, що показане, чого дотримуються i що лишаеться, – це негативне це, яке е таким тiльки тому, що тут узято такими, якими вони мають бути, але при цьому вони скасовують одне одного; це простий комплекс багатьох тут. Тут, яке мали на увазi, було б однiею точкою, але воно не е нею; коли на нього показують як на сутне, те, що мае буття, саме показування засвiдчуе, що воно – не безпосередне знання, а тiльки процес, рух вiд тут, яке мали на увазi, через послiдовнiсть багатьох тут до загального тут, що е простою множиною тут, так само як день е простою множиною тепер.

Стае очевидним, що дiалектика чуттевоi вiрогiдностi – не що iнше, як проста iсторiя ii руху, або ii досвiду, а сама чуттева вiрогiднiсть – не що iнше, як ця iсторiя. Тому природна свiдомiсть теж завжди йде до цього результату, що в собi е iстиною, й набувае при цьому досвiду, але водночас завжди одразу забувае про нього й починае процес спочатку. Через те й дивно, коли, всупереч цьому досвiдовi, проголошують, – як загальний досвiд, ба навiть як фiлософське твердження i як результат скептицизму, – що реальнiсть, або буття, зовнiшнiх речей як цих, як конкретних чуттевих об’ектiв, мае абсолютну iстину для свiдомостi; таке твердження насправдi не знае, що каже, не знае, що каже якраз протилежне вiд того, що хотiло сказати. Сказано, що iстина чуттевого цього мае для свiдомостi бути загальним досвiдом, тодi як насправдi загальний досвiд – це щось протилежне; кожна свiдомiсть сама скасовуе такi iстини, як-от «тут – це дерево» або «тепер – це день», i висловлюе протилежне: «Тут – не дерево, а будинок», тобто миттю знову скасовуе твердження, яке скасовуе перше твердження i яке теж е твердженням про чуттеве це; отже, в усiй чуттевiй вiрогiдностi свiдомiсть насправдi дiзналася тiльки про те, що, як ми бачили, це, будучи загальним, е протилежнiстю того, що, як запевняло те твердження, становить загальний досвiд. Покликаючись на цей загальний досвiд, можна дозволити собi провiщати, спираючись на практику. А звернувшись отак до практики, можна сказати тим, хто наголошуе на iстинi та вiрогiдностi реальностi чуттевих об’ектiв, що iм годилося б пiти до початковоi школи мудростi, повернутися до стародавнiх елевсинських мiстерiй Церери i Вакха й навчитися спершу таемниць споживання хлiба та вина: адже обiзнаний iз цими таемницями не тiльки починае сумнiватись у буттi чуттевих речей, а взагалi зневiряеться в них i почасти сам породжуе нiщо тих речей, а почасти бачить, як вони самi породжують те нiщо. Навiть вiд тварин ця мудрiсть не захована, бо вони засвiдчують, що глибоко втаемниченi в неi: адже не стоять перед чуттевими речами так, наче тi речi iснують у собi, а зневiряються в iхнiй реальностi i, цiлком упевненi в iхньому нiщо, допадаються до них i пожирають iх. Уся природа, як i тварини, розкривае цi таемницi, уславлюе цi вiдкритi для всiх мiстерii, якi навчають, у чому полягае iстина чуттевих речей.

Але, якщо придивитися до попереднiх зауваг, тi, хто висловлюе такi твердження, самi сповiщають цiлковиту протилежнiсть вiд того, що мали на увазi, i цей феномен, можливо, найпридатнiший, щоб спонукати до роздумiв про природу чуттевоi вiрогiдностi. Вони говорять про iснування зовнiшнiх об’ектiв, якi можна найточнiше охарактеризувати як реальнi, абсолютно одиничнi, цiлком особистi, iндивiдуальнi речi, кожну з яких можна визначити як таку, що не мае iншоi, абсолютно тотожноi з собою речi; це iснування, за iхнiми словами, мае абсолютну вiрогiднiсть та iстину. Вони мають на увазi цей клаптик паперу, на якому я пишу це, чи, радше, писав, але не кажуть, що вони мають на увазi. Якщо вони справдi хочуть сказати, що мали на увазi цей клаптик паперу, i хочуть сказати про це, то це неможливо, бо чуттеве це, яке мали на увазi, недосяжне для мови, що належить свiдомостi, цьому загальному в собi. При реальнiй спробi сказати про це, папiр просто розкришиться в них у руках, а тi, хто почне його опис, не зможуть його закiнчити, а будуть змушенi лишити його iншим, яким зрештою доведеться визнати, що вони говорять про рiч, якоi не iснуе. Вони, звичайно, мають на увазi цей клапоть паперу, що тут цiлком iнший, нiж той, про який згадано вище, але говорять про реальнi речi, зовнiшнi або чуттевi об’екти, абсолютно одиничнi сутностi й т. д., тобто сповiщають про них тiльки загальне; отже, те, що назване невимовним, – це не що iнше, як неiстинне, нерацiональне, просто припущене. Коли про рiч ми кажемо тiльки те, що це реальна рiч, зовнiшнiй об’ект, ми висловлюемо лише найзагальнiше i стверджуемо радше ii тотожнiсть з усiма речами, нiж вiдмiннiсть вiд них.

Кажучи: одинична рiч, я стверджую, що вона радше цiлком загальна, бо геть усi речi одиничнi; так само й ця рiч е всiм, що нам заманеться. Коли визначити той папiрець точнiше, скажiмо, цей клапоть паперу, то кожен i будь-який папiр е цим клаптем паперу, i я знову висловив щось загальне.

Якщо я захочу допомогти мовi, що мае божественну природу (яка полягае в безпосередньому перекрученнi гадки та перетвореннi ii в щось iнше, щоб не дати iй навiть дiйти до слiв), вказавши на цей клапоть паперу, я пересвiдчусь, у чому фактично полягае iстина чуттевоi вiрогiдностi: я вкажу на нього як на тут, тут iнших тут, або як на просту сукупнiсть багатьох тут, тобто щось загальне; я беру його таким, яким вiн е насправдi; замiсть знати якесь безпосередне, я вважаю його за iстину, я сприймаю.

II

Сприйняття, або Речi та iхня оманливiсть

Безпосередня вiрогiднiсть не привласнюе собi iстину, бо ii iстина – це загальне, зате хоче взяти собi це. Натомiсть сприйняття [Wahrnehmung] вважае те, що в його очах е сутнiм, за загальне. Якщо загальнiсть – загалом принцип сприйняття, то загальнi i його моменти, якi безпосередньо диференцiюються в ньому: Я – це загальне Я, об’ект – загальний об’ект. Той принцип постав перед нами, i тому наша перцепцiя сприйняття – це вже не перцепцiя, що мае, як-от у випадку чуттевоi вiрогiдностi, з’явлюваний характер, а необхiдний процес. Із виникненням принципу постають водночас i обидва моменти, що, з’явившись, одразу розпадаються: один з них – процес показування, другий – цей самий процес, але як щось просте; перший момент – це процес сприйняття, а другий – об’ект сприйняття. Об’ект за своею сутнiстю – те саме, що й процес; цей процес – розгортання та диференцiацiя моментiв, об’ект – поеднання i спiльне буття цих моментiв. Для нас або в собi загальне як принцип – це сутнiсть сприйняття, i супроти цiеi абстракцii обидва диференцiйованi моменти – сприймальний i сприйманий – це щось несуттеве. Але фактично, оскiльки обидва моменти самi по собi – це загальне, або сутнiсть, вони обидва суттевi, а оскiльки вони пов’язанi мiж собою як протилежнi, то в цих iхнiх вiдносинах тiльки один з них може бути суттевим, тож вiдмiннiсть мiж суттевим i несуттевим треба подiлити мiж ними. Один з них, визначений як просте, як об’ект, – це сутнiсть, байдужа до того, чи вона сприйнята, чи нi, натомiсть сприйняття як процес – це щось нестале, що може бути, а може й не бути, а отже, щось несуттеве.

Цей об’ект треба тепер визначити точнiше, i то стисло виснувати це визначення з одержаного результату, бо докладне висновування тут недоречне. Оскiльки його принцип, тобто загальне, опосередкований у своiй простотi, об’ект повинен виразити його в собi як свою природу, i тому об’ект виявляеться як рiч iз багатьма властивостями. Багатство чуттевого знання належить до сприйняття, а не до безпосередньоi вiрогiдностi, для якоi це багатство – лише щось побiчне: адже тiльки сприйняття мае в самiй своiй сутностi заперечення, вiдмiннiсть, або ж розмаiття.

Отже, це утверджене як не-це, або як скасоване, a проте не як нiщо, а як визначене нiщо, нiщо якогось змiсту, тобто цього. Саме чуттеве ще наявне, але не як якесь припущене одиничне, – тобто у формi, в якiй воно мало бути в безпосереднiй вiрогiдностi, – а як загальне, як те, що визначило себе як властивiсть. Скасування розкривае свое справжне подвiйне значення, що, як ми бачили, мiститься в негативному; скасування – це водночас i заперечення, i збереження; нiщо як нiщо цього зберiгае безпосереднiсть i саме е чуттевою, але загальною безпосереднiстю. А буття загальне тому, що мае в собi опосередкування або заперечення; оскiльки воно виражае це в своiй безпосередностi, то це диференцiйована, визначена властивiсть. Отже, водночас утверджено багато таких властивостей, i кожна е запереченням iншоi. Оскiльки цi визначеностi, що, власне, стають властивостями тiльки завдяки якомусь додатковому визначенню, вираженi в простотi загального, вони пов’язанi одна з одною й байдужi одна до одноi, кожна iснуе для себе, вiльна вiд решти. Але проста, самототожна загальнiсть i сама вiдрiзняеться вiд цих своiх визначеностей та незалежна вiд них; вона е чистими самовiдносинами, або середовищем, де е цi всi характеристики; в ньому, немов у простiй едностi, вони пронизують одна одну, не впливаючи одна на одну: адже саме внаслiдок участi в цiй загальностi вони байдужi одна до одноi. Це абстрактне загальне середовище, яке можна назвати речовiстю загалом, або чистою сутнiстю, – це, як доведено, не що iнше, як тут i тепер, а саме: проста сукупнiсть численних тут i тепер, але цi численнi тут i тепер у своiй визначеностi й самi е просто загальними. Ця сiль – просте тут i водночас вона розмаiта: бiла, а також подразлива, також мае форму кубiчних кристалiв, також мае певну вагу тощо. Всi цi численнi властивостi мiстяться в одному простому тут, де пронизують одна одну; жодна з них не мае якогось iншого тут, нiж решта, кожна е всюди в тому самому тут, де мiстяться й iншi; водночас, не будучи подiленими рiзними тут, вони не впливають одна на одну в цьому взаемопронизуваннi: бiле не впливае на кубiчне й не змiнюе його, цi обидвi властивостi не впливають на смак i т. д.; навпаки, оскiльки кожна з них – простi самовiдносини, вона лишае решту властивостей у спокоi i пов’язана з ними тiльки вiдносинами байдужостi, отим також. Отже, це також i саме е чистим загальним, або середовищем, речовiстю, що тримае iх укупi.

Лиш у цих вiдносинах, що виникли, можна спостерегти, як розвиваеться характер позитивноi загальностi, але тут перед очима постае ще один аспект, на який теж треба звернути увагу. Ось вiн. Якби багато визначених властивостей були абсолютно байдужi одна до одноi i були цiлковито пов’язанi тiльки самi з собою, вони не були б визначеними: адже вони визначенi лише тiею мiрою, якою вiдрiзняються вiд iнших i пов’язанi з ними як iхнi протилежностi. Але внаслiдок такого протиставлення вони не можуть iснувати разом у простiй едностi свого середовища, еднiсть якого для них не менш суттева, нiж заперечення; процес диференцiацii цих властивостей, тiею мiрою, якою вони не байдужi одна до одноi, а вiдкидають, заперечують одна одну як iншу, припадае, таким чином, на це просте середовище, i тому це середовище не просто також, еднiсть, байдужа до того, що в нiй, а також одне, еднiсть, що вiдкидае. Одне – це момент заперечення як такий, що простим способом пов’язуеться сам iз собою й вiдкидае iнше, i завдяки йому речовiсть визначена як рiч. У властивостi заперечення набувае форми визначеностi, що безпосередньо становить одне з безпосереднiстю ii буття, яке через цю еднiсть iз запереченням е загальнiстю; проте як одне заперечення набирае форми, в якiй вивiльняеться вiд цiеi едностi з протилежнiстю та iснуе в собi й для себе.

Цi два моменти, взятi разом, завершують рiч як iстину сприйняття тiею мiрою, якою ii необхiдно тут розвинути. Вона е: ?) байдужою, пасивною загальнiстю, також багатьох властивостей, чи, радше, матерiй; ?) а водночас i запереченням у простiй формi, або одним, вiдкиданням протилежних властивостей; ?) самими багатьма властивостями, вiдносинами двох перших моментiв, запереченням, як воно пов’язане з тим байдужим елементом i в цiй пов’язаностi розширюеться як множина вiдмiнностей; фокусною точкою одиничностi, що випромiнюеться у множину в середовищi iснування. З огляду на те, що цi вiдмiнностi належать середовищу, байдужому до того, що в ньому, вони й самi загальнi, пов’язанi тiльки самi з собою i не впливають одна на одну; а з огляду на свою належнiсть до негативноi едностi, вони водночас взаемно вiдкидають одна одну, але необхiдно пiдтримують цi вiдносини протиставлення як властивостi, що перебувають за межами того також, яке поеднуе iх. Чуттева загальнiсть, або безпосередня еднiсть буття i заперечення, тiльки тодi е властивiстю, коли з неi розвиваються одне та чиста загальнiсть i вiдрiзняються одне вiд одного й коли ця чуттева загальнiсть поеднуе iх мiж собою; тiльки тодi, коли е цi вiдносини едностi з тими чистими суттевими моментами, рiч стае завершеною.

Отже, рiч сприйняття конституйована саме таким способом, а свiдомiсть визначена як сприйняттева за своiм характером тiею мiрою, якою ця рiч е ii об’ектом; iй треба тiльки взяти об’ект i поводитись як чисте осягання [Auffassen]; те, що при цьому постане перед нею, буде iстиною. Якщо свiдомiсть сама щось робитиме, беручи будь-яке дане, то цим додаванням чи вiднiманням змiнюватиме iстину. Оскiльки об’ект iстинний та загальний, самототожний, а свiдомiсть мiнлива й несуттева, цiлком може статися, що вона неправильно осягне об’ект i помилиться. Перципiент усвiдомлюе можливiсть помилки: адже в загальностi, що е принципом, вiн безпосередньо усвiдомлюе саму iншiсть, проте як нiщо, як скасовану. Отже, його критерiй iстини – самототожнiсть, i його метод – осягати те, що перед ним, як самототожне. Оскiльки водночас для нього iснуе розмаiття, його метод – це пов’язування мiж собою рiзних моментiв свого осягання, але якщо в цьому порiвняннi проступить якась нетотожнiсть, то ця неправда властива не об’ектовi, бо вiн самототожний, а сприйняттю. Подивiмося тепер, який досвiд здiйснюе свiдомiсть у своему реальному сприйняттi. Для нас цей досвiд уже мiститься в щойно даному розвитку об’екта та ставленнi свiдомостi до нього i буде тiльки розвитком наявних там суперечностей. Об’ект, який я осягаю, постае передi мною як чисте одне; крiм того, я усвiдомлюю в ньому властивiсть, що е загальною, а отже, трансцендуе одиничнiсть об’екта. Тому перша форма буття об’ективноi сутностi як одного не була ii справжнiм буттям, а оскiльки об’ект тут – iстина, неправда припадае менi, тож мое осягання було неправильним. З огляду на загальнiсть властивостi я повинен сприймати об’ективну сутнiсть радше як якусь спiльноту взагалi. Крiм того, я сприймаю тепер властивiсть як визначену, таку, що протиставлена iншому й вiдкидае його. Таким чином я фактично не осягаю правильно об’ективну сутнiсть, коли визначаю ii як спiльноту з iншими або як неперервнiсть, i радше мушу, з огляду на визначенiсть властивостi, розривати неперервнiсть i утверджувати об’ективну сутнiсть як одне, що вiдкидае. У вiдокремленому одному я виявляю багато таких властивостей, якi не впливають одна на одну, а байдужi одна до одноi; я, отже, сприймав об’ект неправильно, осягаючи його як те, що вiдкидае, бо вiн, бувши ранiше тiльки неперервнiстю взагалi, тепер е загальним спiльним середовищем, де iснують численнi властивостi як чуттевi загальностi i де кожна з них iснуе для себе i як визначена вiдкидае решту. Внаслiдок цього просте та iстинне, яке я сприймаю, – це теж не загальне середовище, а одинична властивiсть для себе, яка, проте, не е анi властивiстю, анi визначеним буттям, бо тепер вона i не пов’язана з якимсь одним, i не мае вiдносин з iншими. Адже властивiстю вона е тiльки в одному, а визначеною – лиш у вiдносинах з iншими. Тож як чистi самовiдносини вона лишаеться тiльки чуттевим буттям узагалi, бо вже не мае в собi характеру негативностi, а свiдомiсть, яка тепер мае й чуттеве буття, е лише гадкою, тобто цiлковито покинула сферу сприйняття й повернулася в себе. Проте чуттеве буття i гадка самi переходять у сприйняття: я вiдкинутий до початку i знов утягнений у те саме коло, що касуе себе в кожному моментi й загалом.

Свiдомiсть, отже, змушена пройти це коло знову, але не тим самим способом, як першого разу. Адже тепер вона збагатилася досвiдом i знае: результат та iстина сприйняття – це його розпад, вiдображення вiд iстини в собi. Таким чином свiдомiсть виразно усвiдомлюе, як, по сутi, сконструйоване ii сприйняття, що, власне, не е простим чистим осяганням: адже у своему осяганнi вона водночас вiдображуеться, вiдбившись вiд iстини, в собi. Це повернення свiдомостi в себе безпосередньо пов’язане з чистим осяганням (адже виявилося суттевим для сприйняття) i змiнюе iстину. Водночас свiдомiсть усвiдомлюе, що цей аспект належить iй, i бере його на себе, завдяки цьому вона зберiгае iстинний об’ект у чистотi. Таким чином ми маемо тепер, як i у випадку чуттевоi вiрогiдностi, такий аспект сприйняття, коли свiдомiсть змушена повернутися в себе, проте не в тому розумiннi, в якому це вiдбувалось у попередньому випадку, коли iстина сприйняття неначе припадала на свiдомiсть. Адже свiдомiсть тут радше усвiдомлюе, що неiстина, яка постае в процесi сприйняття, припадае на неi. Але завдяки цьому усвiдомленню свiдомiсть здатна скасувати цю неiстину: вона вiдрiзняе свое осягання iстини вiд неiстини свого сприйняття, виправляе цю неiстину i, тiею мiрою, якою сама здiйснюе цю корекцiю, iстина як iстина сприйняття припадае на саму свiдомiсть. Отже, метод свiдомостi, який нам треба тепер розглянути, сконструйований так, що свiдомiсть не просто сприймае, а усвiдомлюе свое вiдображення в собi й вiдрiзняе його вiд простого осягання.

Почнiмо з того, що я усвiдомлюю рiч як одне i маю утримувати ii в цьому ii справжньому визначеннi. Якщо в процесi сприйняття трапляеться те, що суперечить цьому, я повинен приписати цю суперечливiсть своiй рефлексii. У процесi сприйняття виринають i рiзнi властивостi, що видаються властивостями речi, проте ми знаемо, що рiч – це одне, i усвiдомлюемо, що це розмаiття, внаслiдок якого вона припиняе бути одним, припадае на нас. Отже, ця рiч фактично тiльки бiла для наших очей, також щипае наш язик, також кубiчна для нашого чуття дотику й т. iн. Все розмаiття цих аспектiв походить не з речi, а з нас, i вони розпадаються в нас, бо око як орган цiлковито вiдрiзняеться вiд язика i т. д. Таким чином, ми е загальним середовищем, де цi елементи вiдокремлюються та iснують для себе. Отже, завдяки тому, що таку визначенiсть, як бути загальним середовищем, ми вважаемо за свою рефлексiю, ми зберiгаемо самототожнiсть та iстину речi, ii буття одним.

Але цi рiзнi аспекти, якi свiдомiсть бере на себе, е, кожен для себе, коли iх розглядати як такi, що iснують у загальному середовищi, визначеними. Бiле iснуе лиш у протиставленнi з чорним i т. д., а рiч – це одне саме тому, що протиставлена iншим речам. Вона, проте, вiдкидае iншi речi не через те, що е одним: адже бути одним – це загальнi самовiдносини, тож рiч, будучи одним, радше тотожна всiм речам, – а вiдкидае iх тiльки внаслiдок своеi визначеностi. Таким чином самi речi визначенi в собi i для себе й мають властивостi, якими вiдрiзняються вiд iнших речей. Оскiльки властивiсть – це власна властивiсть речi, або якась визначенiсть самоi речi, рiч мае багато властивостей. Бо, по-перше, рiч iстинна, iснуе сама в собi, а те, що е в нiй, – це ii власна сутнiсть, а не те, що iснуе через щось iнше; по-друге, визначенi властивостi iснують не через iншi речi i не для iнших речей, а властивi самiй цiй речi; проте вони е визначеними властивостями саме в цiй речi тому, що iх кiлька i вони вiдрiзняються одна вiд одноi; по-трете, оскiльки вони перебувають таким чином у речовостi, то iснують у собi i для себе й байдужi одна до одноi. Тож насправдi сама рiч бiла, а також кубiчна, також ядуча i т. iн., а отже, й рiч – це також, або загальне середовище, де спiвiснують зовнi одна вiд одноi багато властивостей, не впливаючи одна на одну i не скасовуючи одна одну; отак узята рiч буде такою, якою вона е насправдi.

Що ж, при такому способi сприйняття, свiдомiсть водночас усвiдомлюе, що вона вiдображуеться також у собi i що у сприйняттi постае й момент, протиставлений також. Але цей момент, це – еднiсть речi з самою собою, еднiсть, яка викидае з себе вiдмiннiсть. Отже, саме цю еднiсть свiдомiсть мае взяти на себе, бо сама рiч – це iснування багатьох рiзних i незалежних властивостей. І тому ми кажемо про рiч: вона бiла, також: кубiчна, також: ядуча i т. д. Але тiею мiрою, якою вона бiла, вона не кубiчна, а тiею мiрою, якою вона кубiчна, а також бiла, вона не ядуча, i т. д. Вставляння цих властивостей у рiч належить тiльки свiдомостi, яка, отже, не повинна дати iм у речi злитися в одне. Задля цього вона запроваджуе конструкцiю «тiею мiрою, якою», завдяки якiй тримае властивостi порiзно i зберiгае рiч як еднiсть у формi також. Власне, тiльки свiдомiсть вiдповiдае за единiсть, тож те, що можна було б назвати властивiстю, репрезентоване як вiльна матерiя. Рiч таким чином пiдноситься до рiвня справжнього також, бо стае сукупнiстю матерiй i, замiсть бути одним, перетворюеться в просту оболонку.

Коли знову придивитися до того, що ранiше брала на себе свiдомiсть, i на те, що вона бере на себе тепер, на те, що вона ранiше приписувала речi, i на те, що приписуе iй тепер, ми побачимо, що свiдомiсть по черзi робить себе, а водночас i рiч, то чистим, позбавленим розмаiття одним, то також, що розчиняеться в незалежних матерiях. Завдяки такому порiвнянню свiдомiсть з’ясовуе, що не тiльки ii спосiб приймати iстину мiстить розмаiття осягання i повернення в себе, а радше й сама iстина, рiч, виявляеться цим подвiйним способом. Таким чином ми дiзнаемося через досвiд, що рiч певним, визначеним способом репрезентуе себе свiдомостi, яка осягае, але водночас виходить iз того способу, яким репрезентуеться, й вiдображуеться в собi; iншими словами, рiч мiстить у собi протиставленi елементи iстини.

Свiдомiсть, отже, теж полишае цю другу форму своеi поведiнки в процесi сприйняття, коли рiч вважають за справжню самототожнiсть, а себе – за щось нетотожне, за те, що покидае тотожнiсть i повертаеться в себе; тепер ii об’ект – увесь процес, який ранiше був подiлений на об’ект i на свiдомiсть. Рiч – це одне, вiдображене в собi; вона iснуе для себе, але також i для iншого; щоправда, вона iнша для себе, нiж для iншого. Таким чином рiч iснуе для себе, а також для iншого, мае розмаiте, подвiйне буття, хоча е також i одним, проте единiсть суперечить цiй ii розмаiтостi, i тому свiдомiсть знову повинна взяти на себе вiдповiдальнiсть за те вставляння розмаiття в одне й не допускати його до речi. Вона буде змушена й сказати, що рiч, тiею мiрою, якою вона iснуе для себе, не iснуе для iншого. Проте, як дiзналася свiдомiсть, единiсть належить лише самiй речi; рiч, по сутi, вiдображена в собi. Також, або вiдмiннiсть мiж елементами, байдужими один до одного, теж, звичайно, припадае на рiч, як i единiсть, але оскiльки вони рiзняться мiж собою, то припадають не на ту саму рiч, а на рiзнi речi; суперечнiсть, притаманна загалом об’ективнiй сутностi, подiляеться на два об’екти. Отже, рiч, звичайно, iснуе в собi й для себе, тотожна собi, але ця еднiсть iз собою порушена iншими речами; таким чином зберiгаються водночас i еднiсть речi, й iншiсть – i за межами речi, i за межами свiдомостi. Хоча суперечнiсть, властива об’ективнiй сутностi, подiлена отак мiж рiзними речами, вiдокремлена одинична рiч однаково буде позначена вiдмiннiстю. Отже, рiзнi речi утверджено для себе i суперечнiсть мiж ними припадае на обидвi сторони так, що кожна з них вiдрiзняеться не вiд себе, а тiльки вiд iншоi. Але в такому разi кожна рiч i сама визначена як щось диференцiйоване й мiстить у собi суттеву вiдмiннiсть вiд iнших речей, а водночас не так, щоб це було протиставленням у нiй самiй, бо для себе вона е простою визначенiстю, що становить ii суттевий характер, яким вона вiдрiзняеться вiд iнших. А фактично, оскiльки розмаiття полягае в речi, воно неминуче набирае форми реальноi рiзницi рiзноманiтних якостей у нiй. Але, зваживши на те, що визначенiсть становить сутнiсть речi, завдяки якiй вона вiдрiзняеться вiд iнших речей та iснуе для себе, ця рiзноманiтнiсть якостей видаеться несуттевою. Отже, рiч таким чином мiстить у своiй едностi двi конструкцii «тiею мiрою, якою», що, проте, мають неоднакову вартiсть, унаслiдок чого ця протиставленiсть не стае реальним протиставленням самоi речi, бо тiею мiрою, якою рiч завдяки своiй абсолютнiй вiдмiнностi опиняеться в станi протиставлення, це протиставлення пов’язане з iншою рiччю, що перебувае зовнi вiд неi. Щоправда, розмаiття теж необхiдно притаманне речi, тож вона не може лишитися без нього, але воно для неi несуттеве.

Ця визначенiсть, що становить суттевий характер речi й вiдрiзняе ii вiд усiх iнших речей, тепер визначена так, що рiч унаслiдок цього протиставлена iншим речам, але мае при цьому зберегти себе для себе. Проте рiччю, або одним, що iснуе для себе, вона е тiльки тiею мiрою, якою не пов’язана з iншими речами, бо в таких вiдносинах утверджено радше сув’язь з iншими речами, а сув’язь з iншими речами – це кiнець буття-для-себе. Саме завдяки абсолютному характеру та своiй протиставленостi рiч пов’язуеться з iншими речами i е, по сутi, тiльки цими вiдносинами. Але цi вiдносини – це заперечення ii самостiйностi, i рiч гине через свою суттеву властивiсть.

Необхiднiсть досвiду, коли свiдомiсть пересвiдчуеться, що рiч гине саме через ту визначенiсть, яка становить ii сутнiсть i ii буття-для-себе, можна, вiдповiдно до простого поняття, коротко сформулювати так. Рiч утверджена як буття-для-себе, або як абсолютне заперечення всякоi iншостi, а отже, абсолютне заперечення, що пов’язуеться тiльки з собою. Але заперечення, пов’язане тiльки з собою, – це заперечення, яке скасовуе само себе, тобто мае свою сутнiсть у чомусь iншому.

Фактично визначення об’екта, як вiн постае перед нами, не мiстить нiчого iншого: вiн повинен мати якусь суттеву властивiсть, що становить його просте буття-для-себе, але, попри цю простоту, мати в собi й розмаiття, яке, хоч i необхiдне, не повинно становити його суттевоi визначеностi. Але ця вiдмiннiсть полягае лиш у словах; несуттеве, яке все-таки мае бути необхiдним, скасовуе само себе, або ж е тим, що ми щойно назвали самозапереченням.

Звiдси випливае, що зникае останне «тiею мiрою, якою», що розмежовувало буття-для-себе i буття-для-iншого; радше об’ект у тому самому аспектi е ще i своею протилежнiстю: iснуе для себе тiею мiрою, якою iснуе для iншого, i для iншого – тiею мiрою, якою iснуе для себе. Вiн iснуе для себе, е вiдображеним у собi, одним, але все це – для себе, вiдображенiсть у собi, одне – утверджене в едностi з його протилежнiстю, тобто з буттям для iншого, а отже, тiльки як скасоване; iншими словами, це буття-для-себе не менш несуттеве, нiж те, що тiльки й мало бути несуттевим, а саме: вiдносини з iншим.

Таким чином об’ект у своiх чистих визначеностях, або ж у визначеностях, якi мають становити його суть [Wesenheit], так само скасований, як i в своему чуттевому буттi. З чуттевого буття вiн переходить у загальне, але це загальне, походячи з чуттевого, по сутi, зумовлене ним, а отже, взагалi не е справдi самототожною загальнiстю, будучи загальнiстю, ураженою протиставленням, i тому вона розпадаеться на крайнощi одиничностi та загальностi, одного властивостей i також вiльних матерiй. Здаеться, цi чистi визначеностi виражають саму суть, але вони е тiльки буттям-для-себе, скутим iз буттям для iншого, та оскiльки цi обидва буття перебувають, по сутi, в однiй едностi, ми маемо тепер незумовлену абсолютну загальнiсть, i саме тут свiдомiсть уперше справдi вступае в царство тями [Verstand].

Таким чином чуттева одиничнiсть зникае в дiалектичному русi безпосередньоi вiрогiдностi i стае загальнiстю, але тiльки чуттевою загальнiстю. Гадка зникае, i сприйняття бере об’ект таким, яким вiн е в собi, або як загалом загальний, i тому одиничнiсть постае в ньому як справжня одиничнiсть, як буття-в-собi одного, або як вiдображенiсть у собi. Але це, однак, ще зумовлене буття-для-себе, поряд з яким виникае iнше буття-для-себе – загальнiсть, протиставлена одиничностi й зумовлена нею; проте цi обидвi суперечливi крайностi перебувають не тiльки поряд одна з одною, а й у однiй едностi; або, що означае те саме, спiльне для них обох – буття-для-себе цiлковито скуте своею протилежнiстю, тобто водночас не е буттям-для-себе. Софiстика сприйняття намагаеться врятувати цi моменти вiд iхньоi суперечностi, утримати iх, розрiзняючи аспекти, вдаючись до таких конструкцiй, як «також» i «тiею мiрою, якою», i намагаючись, зрештою, збагнути iстину через диференцiацiю несуттевого вiд протиставленоi йому сутностi. Проте цей допомiжний засiб, замiсть уберегти вiд оман при осяганнi, виявився радше нiкчемним, тож iстина, яка мала бути розкрита логiкою цього сприйняття, виявляеться i в тому, i в другому аспектi протилежнiстю вiд сподiваного, а отже, мае за свою сутнiсть недиференцiйовану та невизначену загальнiсть.

Цi пустi абстракцii одиничностi i протиставленоi iй загальностi, а також сутностi, пов’язаноi з чимсь несуттевим, яке iй водночас необхiдне, – це сили, взаемодiя яких становить тяму, яка сприймае i яку часто називають здоровим людським глуздом; тяма, вважаючи себе за солiдну реальну свiдомiсть, е у сприйняттi тiльки грою цих абстракцiй; а загалом тяма завжди найбiднiша там, де вважае себе найбагатшою. Оскiльки нею попихають цi нiкчемнi сутностi, жбурляючи ii одна однiй, а своею софiстикою вона спонукае дотримуватись то чогось одного, то його прямоi протилежностi, опираючись таким чином iстинi, тяма гадае, нiби фiлософiя присвячена тiльки мисленневим речам. Фiлософiя i справдi мае розглядати iх i визнае iх за чистi сутностi, за абсолютнi стихii i сили, але водночас пiзнае iх у iхнiй визначеностi i тому пануе над ними, тодi як ота сприймальна тяма вважае iх за iстину, i вони ведуть ii вiд однiеi помилки до iншоi. Сама тяма аж нiяк не усвiдомлюе, що в нiй е i нею порядкують такi простi сутностi, а гадае, нiби завжди мае справу з цiлком солiдним матерiалом i змiстом, так само як чуттева вiрогiднiсть не знае, що ii сутнiсть – пуста абстракцiя чистого буття, але насправдi саме завдяки тим сутностям сприймальна тяма пронизуе в усiх напрямах будь-який матерiал i змiст; вони забезпечують iй еднiсть цих рiзних матерiалiв i панування над ними i е тим единим, що становить для свiдомостi чуттеве як сутнiсть, що визначае iхнi вiдносини з нею, i на основi них вiдбуваеться рух сприйняття та властивоi йому iстини. Цей рух – постiйне почережне визначення iстини i скасування цього визначення – становить, власне, щоденне постiйне життя i дiяльнiсть сприймальноi тями, свiдомостi, яка гадае, нiби вона рухаеться в iстинi. У цьому русi вона йде невпинно, аж поки досягае результату, коли всi цi суттевi сутностi або визначеностi стають однаковою мiрою скасованi, але кожноi конкретноi митi вона тiльки якусь одну дану визначенiсть усвiдомлюе спершу за iстину, а потiм за ii протилежнiсть. Вона, безперечно, вiдчувае iхню несуттевiсть i, щоб урятувати iх вiд неминучоi небезпеки, переходить до софiстики, проголошуючи iстиною те, що мить тому виявилося неправдою. Тому, до чого природа цих несправжнiх сутностей, власне, спонукае тяму, — звести докупи й цим самим трансцендувати думки про загальнiсть та одиничнiсть, про також i одне, про суттевiсть, яка необхiдно пов’язана з несуттевiстю, i про несуттеве, яке, проте, необхiдне (тобто думки про цi страхiтливi несутностi), – тяма намагаеться опиратися, покладаючись на пiдтримку такоi конструкцii, як «тiею мiрою, якою», а також рiзних аспектiв, або тим, що бере на себе вiдповiдальнiсть за певну думку, щоб вiдокремити iншу думку та зберегти ii iстину. Проте сама природа цих абстракцiй зводить iх докупи в собi i для себе; здоровий людський глузд – жертва цих абстракцiй, що затягують його у свiй вир. Коли здоровий глузд намагаеться надати iм iстини (то беручи на себе iхню неправду, то називаючи iхню оманливiсть iлюзiею, породженою ненадiйнiстю речей), а також вiдокремити суттеве вiд необхiдного, проте несуттевого для них i дотримуватися суттевого як iстини, протиставлячи його несуттевому, вiн не зберiгае iхньоi iстини, а засвiдчуе свою неправду.

III

Сила i тяма, з’явище i надчуттевий свiт

У дiалектицi чуттевоi вiрогiдностi свiдомiсть втратила слух, бачення й т. iн. i на стадii сприйняття дiйшла до думок, що iх, проте, вона зводить докупи лиш у незумовленому загальному. Ця незумовленiсть, якби ii вважали за iнертну просту сутнiсть, сама по собi була б не чим iншим, як однобокою крайнiстю буття-для-себе, бо навпроти перед ним постала б несутнiсть. Але, пов’язане отак iз несутнiстю, незумовлене теж стало б несуттевим, i свiдомiсть не вийшла б за межi оманливостi сприйняття; загальним виявилося б тiльки те, що з зумовленого буття-для-себе повернулося в себе. Це незумовлене загальне, що вiдтепер е справжнiм об’ектом свiдомостi, й досi становить об’ект свiдомостi; свiдомiсть ще не збагнула свое поняття як поняття. Цi два об’екти важливо розрiзняти: з одного боку, об’ект для свiдомостi перейшов зi своiх вiдносин з iншим i повернувся в себе, ставши таким чином поняттям у собi, проте, з другого боку, свiдомiсть ще не е поняттям для себе i тому не впiзнае себе в тому вiдображеному об’ектi. А для нас цей об’ект завдяки руховi свiдомостi став таким, що тепер i свiдомiсть втягнена в його становлення, тож вiдображення з обох бокiв те саме, тобто е тiльки одне вiдображення. Оскiльки змiстом свiдомостi в цьому русi е тiльки об’ективна сутнiсть, а не свiдомiсть як така, результат для свiдомостi мае бути утверджений в об’ективному значеннi, проте свiдомiсть i далi вiдступае вiд того, що постало, i тому в очах свiдомостi воно, як об’ективне, е сутнiстю.

Тяма, таким чином, i справдi скасовуе свою неправду та неправду об’екта, i завдяки цьому перед нею постае поняття iстини, – iстини, яка iснуе в собi i ще не е поняттям, тобто якiй ще бракуе усвiдомленого буття-для-себе, i якiй тяма дае свободу дiй, хоч i не знае себе в нiй. Ця iстина оперуе сама, i то тiльки для себе, тож свiдомiсть не бере жодноi участi в ii вiльнiй реалiзацii, а лише придивляеться до неi i просто осягае ii. Таким чином, передусiм саме ми повиннi стати на ii мiсце й бути поняттям, яке формуе те, що мiститься в цьому результатi; тiльки тодi, коли об’ект цiлком сформований, постаючи перед свiдомiстю як щось сутне, вона вперше стае усвiдомленим розумiнням.

Результатом було незумовлене загальне, передусiм у негативному й абстрактному значеннi, що свiдомiсть заперечуе своi однобокi поняття та абстрагуе iх, тобто зрiкаеться iх. Цей результат мае, проте, й позитивне значення, бо утверджуе еднiсть буття-для-себе i буття-для-iншого, тобто абсолютнi протилежностi стають безпосередньо утвердженi як одна сутнiсть. Спершу видаеться, нiби це впливае тiльки на формальнi взаемовiдносини моментiв, але буття-для-себе i буття-для-iншого – це ще й змiст, бо протилежнiсть у своiй iстинi не може мати якоiсь iншоi природи, крiм тiеi, що з’являеться в результатi: змiст, який вважають у сприйняттi за iстину, насправдi належить тiльки формi й розпадаеться у своiй едностi. Цей змiст водночас загальний; не може бути жодного iншого змiсту, що з огляду на свою особливу будову вiдмовлявся б повертатися до цiеi незумовленоi загальностi. Такий змiст був би якимсь визначеним способом бути для себе i мати вiдносини з iншим. Але бути для себе i мати вiдносини з iншим становить природу i сутнiсть того, чия iстина полягае в тому, щоб бути незумовленим загальним, тож i результат е цiлковито загальним.

Та оскiльки це незумовлене загальне – об’ект для свiдомостi, в ньому проступае рiзниця мiж формою i змiстом, i у формi змiсту моменти мають той вигляд, у якому спершу постають: з одного боку, вони е загальним середовищем багатьох матерiй, що iснують, а з другого – вiдображеним у собi одним, де iхня самостiйнiсть зникае. Те середовище – це розпад незалежностi речi, або пасивнiсть, що е буттям для iншого; одне – це буття-для-себе. Треба придивитись, як постають цi моменти в незумовленому загальному, що е iхньою сутнiстю. Одразу з’ясовуеться, що внаслiдок iснування лиш у цьому загальному, вони взагалi вже не мiстяться окремо один вiд одного, а радше в самих собi, е, по сутi, самоскасувальними аспектами, тож утверджено тiльки iхнiй перехiд один в одного.

Отже, один момент постае як сутнiсть, що вiдступила вбiк, як загальне середовище, або як iснування незалежних матерiй. Але незалежнiсть цих матерiй – не що iнше, як це середовище, тобто це загальне – це лише множина таких рiзних загальних. Але те, що загальне саме по собi перебувае в нерозривнiй едностi з цiею множиною, означае: кожна з цих матерiй е там, де е iншi; вони взаемно пронизують одна одну, не торкаючись одна одноi, бо й навпаки, розмаiття теж незалежне. Отже, внаслiдок цього водночас виявляеться, що вони абсолютно пронизанi порами, або скасованi. Але така скасованiсть, або зведення цього розмаiття до чистого буття-для-себе, – це знову-таки не що iнше, як саме середовище, а це середовище – незалежнiсть рiзних елементiв. Іншими словами, елементи, утвердженi як незалежнi, безпосередньо переходять у свою еднiсть, а iхня еднiсть – безпосередньо в розгортання розмаiття, а розмаiття – знов у зведення до едностi. Саме цей процес i названо силою; один ii момент, коли сила набирае форми розпорошення незалежних матерiй, що мають свое буття, – це вияв сили, а коли вона набирае форми зникання цих матерiй або вiдступу вiд свого вияву, це вже притлумлена сила, власне сила. Але, по-перше, притлумлена сила теж повинна мати свiй вияв; по-друге, у виявi вона однаково е силою, що iснуе всерединi себе, так само як у буттi-всерединi-себе вона е ще й виявом. Оскiльки ми пiдтримуемо цi обидва елементи в iхнiй безпосереднiй едностi, то, власне, саме тямi належить поняття сили, — поняття, яке мiстить рiзнi елементи як рiзнi: адже самi по собi вони не повиннi бути рiзними, тобто рiзниця iснуе лиш у мисленнi. Іншими словами, в поданому вище утверджено тiльки поняття сили, а не ii реальнiсть. Фактично сила – це незумовлено загальне, що е в собi точнiсiнько таким, яким воно е для когось iншого, тобто те, що мiстить у собi вiдмiннiсть, бо вiдмiннiсть – це не що iнше, як буття-для-когось-iншого. Отже, щоб сила була у своiй iстинi, вона повинна цiлковито вивiльнитися вiд мислення i утвердитись як субстанцiя цих вiдмiнностей, тобто, по-перше, як уся ця сила, що, по сутi, лишаеться в собi i для себе; по-друге, як ii вiдмiнностi, що стають субстанцiйнi, або як моменти, що iснують для себе. Отже, сила як така, або притлумлена сила, стае таким чином для себе одним, що вiдкидае, в очах якого розгортання матерiй – це ще одна сутнiсть, що iснуе, тож у такому разi утверджено два рiзнi незалежнi аспекти. Але сила – це ще й цiле, або лишаеться тим, чим вона е згiдно зi своiм поняттям, а саме: цi вiдмiнностi лишаються чистими формами, поверховими зникущими моментами. Водночас вiдмiннiсть мiж власне силою, тобто притлумленою силою, i силою як розгортанням неналежних матерiй не iснувала б узагалi, якби вони не мали свого буття; тобто сили б не було, якби вона не iснувала в такому протиставленнi. Проте iснування способом, для якого характерне таке протиставлення, означае не що iнше, як те, що обидва моменти водночас i самi незалежнi. Тож тепер нам i слiд розглянути процес, у якому цi обидва елементи постiйно набувають незалежностi, а потiм знову скасовують ii. Як дивитися загалом, стае очевидним, що цей процес – не що iнше, як процес сприйняття, в якому обидвi сторони – i перцепiент, i сприйняте водночас, – передусiм единi та неподiльнi як осягання iстини, але при цьому кожна сторона ще й вiдображена в собi, iснуе для себе. В даному випадку цi обидвi сторони – моменти сили; вони теж iснують у едностi, коли та еднiсть, постаючи як середня ланка двох крайнощiв, що iснують для себе, завжди розпадаеться на цi самi крайнощi, що тiльки завдяки цьому й iснують. Таким чином, процес, який ранiше видавався самознищенням суперечливих понять, мае тут ще й об’ективну форму i е рухом сили, результатом якого е незумовлене загальне, що набирае подоби необ’ективного, або внутрiшнього речей.

Сила, як визначена тут, оскiльки ii репрезентують як таку або як вiдображену в собi, – це тiльки один аспект ii поняття, але тiльки як субстантивована крайнiсть, ба навiть крайнiсть, що мае визначенiсть одного. Внаслiдок цього iснування розгорнутих матерiй виходить за ii межi i е чимсь iншим, нiж вона. Оскiльки необхiдно, щоб сила сама була цим iснуванням, тобто виявляла себе, ii вияв набирае такоi форми, що це iнше пiдступае до неi i звертаеться з проханням. Але насправдi, оскiльки сила необхiдно виявляе себе, вона в собi самiй мае те, що було утверджене як якась iнша сутнiсть. Ми повиннi вiдступити вiд погляду, що утверджуе силу як одне, а ii сутнiсть – самовияв – як iнше, що пiдступае до неi зовнi; сила радше сама е тим загальним середовищем, де моменти iснують як рiзнi матерii; iншими словами, сила вже виявилась, а те, що мае бути iншим, яке звертаеться до неi, – це радше сама сила. Отже, сила iснуе тепер як середовище розгорнутих рiзних матерiй. Але сила – це, по сутi, одне, тож iй притаманна i форма буття, в якiй цi наявнi матерii скасованi; таким чином, тепер ця единiсть, оскiльки силу утверджено як середовище матерiй, е чимсь iншим, нiж сила, тож сила мае свою сутнiсть поза своiми межами. Та оскiльки вона необхiдно мае бути цiею своею сутнiстю, яка тим часом ще не утверджена, це iнше пiдступае i спонукае силу вiдображуватись у собi, тобто касуе ii зовнiшнiй вияв. Проте фактично сама сила е цим вiдображенням у собi, скасуванням зовнiшнього вияву; видаеться, нiби единiсть зникае так, як i постала: немов щось iнше; сама сила i е тим iншим, тобто притлумленою силою.

Те, що постае як iнше i спонукае силу водночас i виявитись, i повернутися в себе, i саме безпосередньо репрезентуеться як сила, бо iнше постае i як загальне середовище, i як одне, i то таким способом, що кожна з цих прибраних форм видаеться водночас зникущим моментом. Отже, сила – через те, що для неi iснуе iнше i вона iснуе для iншого – взагалi ще не вийшла за межi свого поняття. Водночас наявнi двi сили, щоправда, поняття обох сил одне, але перейшло зi своеi едностi у двоiстiсть. Замiсть того, щоб протиставлення й далi, цiлковито й по сутi, було тiльки моментом, видаеться, нiби воно, подiлившись на двi незалежнi сили, уникло панування едностi. Нам треба пильнiше придивитись, яка виникае ситуацiя у зв’язку з цiею незалежнiстю. Попервах друга сила постае проти тiеi сили, яку спонукають, як спонукальна, проте, з огляду на свiй змiст, – як загальне середовище, та оскiльки ця друга сила полягае, по сутi, в чергуваннi цих обох моментiв i сама е силою, вона фактично стае цим загальним середовищем лише тодi, коли ii спонукають до цього, а також е тiльки негативною еднiстю, спонукае силу повернутися в себе лише тому, що ii спонукають до цього. Отже, вiдмiннiсть мiж тими двома силами, коли одну вважали за спонукальну, а другу – за ту, яку спонукають, теж переходить у той самий взаемообмiн визначеностями.

Таким чином, взаемодiя обох сил полягае в даному випадку в тому, що вони надають одна однiй протилежних визначеностей, iснують одна для одноi внаслiдок такоi визначеностi i здiйснюють абсолютний безпосереднiй обмiн цими визначеностями, – полягае в переходi, завдяки якому лише й iснують цi визначеностi, що в них сили, як видаеться, постають незалежно. Скажiмо, спонукальну силу утверджено як загальне середовище, а спонукану силу – як притлумлену силу, але спонукальна сила е загальним середовищем тiльки тому, що друга сила притлумлена; або ж притлумлена сила – це радше сила, що спонукае першу силу й перетворюе ii на загальне середовище. Перша сила набирае своеi визначеностi тiльки завдяки другiй силi i е спонукальною лише тiею мiрою, якою друга сила спонукае ii бути спонукальною; так само безпосередньо вона i втрачае цю iй надану визначенiсть, бо ця визначенiсть переходить чи, радше, вже перейшла у визначенiсть другоi сили; спонукальна сила, дiючи як зовнiшнiй чинник, постае як загальне середовище, але тiльки тому, що ii спонукае до цього друга сила, а це означае, що ця друга сила набувае статусу спонукальностi й радше сама, по сутi, е загальним середовищем; вона утверджуе спонукальнiсть саме тому, що ця друга визначенiсть теж, по сутi, ii, тобто що вона i е цiею визначенiстю.

Доповнюючи наш погляд на уявлення про цей процес, можна ще звернути увагу на те, що й самi вiдмiнностi виявляються двоiстим способом: по-перше, як вiдмiнностi змiсту, бо одна крайнiсть – це сила, вiдображена в собi, а друга – середовище матерiй; по-друге, як вiдмiнностi форми, бо одна з них спонукальна, а друга – спонукана, одна активна, а друга пасивна. Коли йдеться про вiдмiнностi змiсту, вони рiзнi загалом або для нас, а коли йдеться про вiдмiнностi форми, вони незалежнi, стоять у своiх вiдносинах нарiзно й формують протиставлення. У сприйняттi руху сили свiдомiсть починае усвiдомлювати, що цi крайнощi, в обох згаданих аспектах, в собi нiчого не становлять, бо й самi цi аспекти, в яких мала полягати iхня вiдмiнна сутнiсть, е тiльки минущими моментами, безпосереднiм переходом кожного елемента в свою протилежнiсть. Але для нас, як уже згадано вище, зникають навiть вiдмiнностi в собi як вiдмiнностi змiсту i форми, а в аспектi форми дiяльне, спонукальне i для-себе-сутне за своею сутнiстю е тим самим, що в аспектi змiсту було притлумленою силою; пасивне, спонукане, для-iншого-сутне в аспектi форми було тим самим, що в аспектi змiсту поставало як загальне середовище багатьох матерiй.

З цього випливае, що уявлення про силу внаслiдок подiлу на двi сили стае реальним, i ми бачимо, як це вiдбуваеться. Цi двi сили iснують як сутностi, що iснують для себе, проте iхне iснування – це такий iхнiй рух назустрiч одна однiй, що буття кожноi з них – це радше чиста утвердженiсть iз боку iншоi сили, тобто iхне буття радше мало чисте значення зникнення. Вони не схожi на крайностi, що зберiгають для себе щось зафiксоване, а в спiльному промiжному середовищi тiльки передають одна однiй пiд час контакту якусь зовнiшню властивiсть, бо тим, чим вони е, вони е лиш у цьому промiжному середовищi й у цьому контактi. Там ми безпосередньо маемо обидвi сили: i силу притлумлену, ii буття-для-себе, i вияв сили; силу спонукальну i силу спонукану; отже, цi моменти не подiляються на двi незалежнi крайностi, якi пропонують одна однiй лише протилежний полюс, бо радше iхня сутнiсть цiлковито полягае в тому, що кожна iснуе тiльки завдяки iншiй i кожна одразу припиняе бути такою, якою вона е завдяки iншiй, будучи тiею iншою. Таким чином, вони фактично не мають власноi субстанцii, яка пiдтримувала б iх. Поняття сили зберiгаеться як сутнiсть у самiй своiй реальностi; сила як реальна iснуе лиш у своему виявi, що водночас е не чим iншим, як самоскасуванням сили. Ця реальна сила, репрезентована як вiльна вiд свого вияву i така, що iснуе для себе, – це притлумлена сила, але й сама ця визначенiсть е фактично, як випливае зi сказаного вище, тiльки моментом вияву сили. Отже, iстина сили лишаеться тiльки iдеею сили, а моменти ii реальностi, ii субстанцii та ii руху невпинно зливаються в одну недиференцiйовану еднiсть, що не е притлумленою силою (адже й ця сила – лиш один такий момент), бо ця еднiсть – поняття сили, взяте як поняття. Отже, реалiзацiя сили – це водночас утрата ii реальностi; внаслiдок цього вона стае чимсь цiлковито iншим, а саме: загальнiстю, яку тяма з самого початку й безпосередньо визнавала за сутнiсть сили i яка й сама виявляеться як ii сутнiсть у тому, що мае бути ii реальнiстю, в реальних субстанцiях.

Тiею мiрою, якою ми розглядаемо перше загальне як поняття тями, де сила ще не iснуе для себе, то друге становить тепер ii сутнiсть, якою вона виявляеться в собi i для себе. Або навпаки: коли розглядати перше загальне як безпосередне, що мае правити за реальний об’ект для свiдомостi, тодi це друге визначене як негативне чуттево об’ективноi сили; це сила в тiй формi, в якiй у своiй справжнiй сутностi вона iснуе тiльки як об’ект тями; те перше загальне було б притлумленою силою, тобто силою як субстанцiею, а друге – це внутрiшне речi як внутрiшне, що е тим самим, що й поняття як поняття.

Ця справжня сутнiсть речi визначена тепер так, що вона не iснуе безпосередньо для свiдомостi; радше свiдомiсть мае опосередкованi вiдносини з внутрiшнiм i крiзь промiжне середовище взаемодii сил прозирае – як тяма – справжню основу речей. Це промiжне середовище, що пов’язуе двi крайностi – тяму i внутрiшне, – е розвиненим буттям сили, що для самоi тями вiдтепер е зниканням. Через те ми й називаемо його з’явищем, бо буття, що безпосередньо в собi самому е небуттям, ми називаемо iлюзiею. А це не просто iлюзiя, а з’явище, цiле iлюзii. Але цiле як цiле, або загальне, – це те, що становить внутрiшне, взаемодiю сил як вiдображення iх у собi. В ньому свiдомiсть об’ективно бачить перед собою сутностi сприйняття такими, якими вони е в собi, а саме: як моменти, що без упину, не маючи власного буття, безпосередньо перетворюються у свою протилежнiсть; одне, що безпосередньо стае загальним, суттеве, що безпосередньо стае несуттевим, i навпаки. Отже, взаемодiя сил – це розвинена негативнiсть, але ii iстина – позитивна, тобто загальне, об’ект, що iснуе в собi. Буття цього об’екта опосередковане для свiдомостi рухом з’явища, i в тому русi буття сприйняття i чуттево-об’ективний свiт узагалi мають лише негативне значення; отже, свiдомiсть вiдображуеться в собi, як в iстинi, але, будучи свiдомiстю, знову робить цю iстину об’ективним внутрiшнiм i вiдрiзняе це вiдображення речi вiд свого вiдображення в собi; так само й опосередкувальний процес для неi ще досi е об’ективним. Тому це внутрiшне е для свiдомостi крайнiстю, протиставленою iй, але через те й iстиною для неi, бо в ньому, мов у якомусь у-собi, вона водночас мае свою вiрогiднiсть, або момент свого буття-для-себе. Але цих своiх основ вона ще не усвiдомлюе, бо буття-для-себе, що мало мати свое внутрiшне в нiй, було б не чим iншим, як негативним процесом; але цей процес для неi ще досi е об’ективним зникущим з’явищем, а не ii власним буттям-для-себе; отже, внутрiшне для свiдомостi – це, звичайно, поняття, але вона ще не знае природи поняття.

У цiй внутрiшнiй iстинi, цьому абсолютно загальному, що позбулося протилежностi загального та одиничного i стало об’ектом тями, розкриваеться тепер надчуттевий свiт як iстинний свiт, що лежить вище вiд чуттевого свiту, який е свiтом з’явищ, над минущою цьогобiчнiстю лежить постiйна потойбiчнiсть, певне в?собi, що е першим, а отже, недосконалим з’явищем розуму, тобто тiльки чистою стихiею, в якiй iстина мае свою сутнiсть.

Отже, наш об’ект вiдтепер – силогiзм, засновками якого е внутрiшне речей i тяма, а його середнiм термiном – з’явище; проте хiд цього процесу висновування породжуе додаткове визначення того, що тяма з допомогою середнього термiна виявляе у внутрiшньому, а також досвiду, якого набувае тяма, розглядаючи цi вiдносини поеднаних термiнiв.

Внутрiшне – i досi чиста потойбiчнiсть для свiдомостi, бо вона ще не знайшла себе в нiй; воно ще пусте, бо воно – тiльки нiщо з’явища i е насправдi простим загальним. Із таким способом буття внутрiшнього безпосередньо погоджуються тi, хто стверджуе, що внутрiшне речей неможливо пiзнати, але причину тут слiд розумiти якось iнакше. Хай там як, про це внутрiшне, яким воно тут е безпосередньо, ще немае жодних знань, але не тому, що розум надто короткозорий, чи обмежений, чи який завгодно iнший, як нам заманеться його назвати (про це ми ще нiчого не знаемо, бо так глибоко ми ще не сягали), а внаслiдок самоi простоi природи предмета, бо ж у пустотi нiчого не вiдомо, або, коли висловитися з позицii iншоi сторони, саме тому, що ii визначено як потойбiччя свiдомостi. Результат, щоправда, той самий, якщо поставити слiпого серед багатства надчуттевого свiту (якщо цей свiт мае те багатство, байдуже, чи воно е питомим змiстом цього свiту, чи сама свiдомiсть становить цей змiст), а зрячого – серед цiлковитоi пiтьми або, якщо хочете, серед чистого свiтла (якщо припустити, що надчуттевий свiт справдi такий); зрячий бачить серед чистого свiтла не бiльше, нiж серед цiлковитоi пiтьми, i не бiльше, нiж слiпий серед повноти багатства, яке лежить перед ним. Якби вже нiчого бiльше не можна було б удiяти iз внутрiшнiм та нашою пов’язанiстю з ним завдяки свiту з’явищ, то не лишилося б нiчого iншого, як дотримуватися з’явищ, тобто вважати за iстину те, про що ми знаемо, що воно не е iстиною, або щоб у тiй пустотi, яка, щоправда, спершу постае як пустота, де немае об’ективних речей, проте як пустота в собi, де, слiд вважати, немае i всiх духовних вiдносин та вiдмiнностей свiдомостi як свiдомостi, – отож, щоб у тiй цiлковитiй пустотi, яку навiть називають священною, все-таки щось було, наповнити ii мрiями, вигадками, проявами, витвореними самою свiдомiстю; пустота мала б бути задоволена, що до неi поставились так погано, бо вона б не заслуговувала нiчого кращого, бо навiть мрii – це все-таки щось краще, нiж ii гола порожнеча.

Але внутрiшне, або надчуттеве, потойбiччя таки виникло, воно походить зi з’явища, i з’явище е його опосередкуванням; iншими словами, з’явище е його сутнiстю i фактично його наповненням. Надчуттеве – це чуттеве i сприйняте, утверджене таким, яким воно е насправдi; але iстина чуттевого i сприйнятого полягае в тому, щоб бути з’явищем. Отже, надчуттеве – це з’явище як з’явище. Але, коли при цьому ще й думати, що надчуттеве – це також i чуттевий свiт, або свiт, яким вiн е для безпосередньоi чуттевоi вiрогiдностi i сприйняття, це вже буде викривленим розумiнням, бо з’явище – це радше не свiт чуттевого знання i сприйняття як сутнiй, а свiт як скасований, або утверджений насправдi як внутрiшнiй. Звичайно кажуть, що надчуттеве – це не з’явище, але при цьому пiд з’явищем розумiють не з’явище, а радше чуттевий свiт як саму реальну дiйснiсть.

Тяма, що е тут нашим об’ектом, опиняеться саме на тому мiсцi, де внутрiшне стало для неi лиш загальним, ще не наповненим у-собi; взаемодiя сил мае тiльки це негативне значення – не бути в собi, – а ii едине позитивне значення – опосередкувальне, проте за межами тями. Але вiдносини тями iз внутрiшнiм через опосередкування – це його власний процес, завдяки якому внутрiшне стае наповненим. Взаемодiя сил iснуе безпосередньо для тями, але iстина для неi – це просте внутрiшне, тож i рух сили загалом е iстиною теж тiльки як щось просте. Спостерiгаючи взаемодiю сил, ми бачили: ii особливiсть полягае в тому, що сила, спонукана якоюсь iншою силою, водночас е спонукальною для цiеi iншоi сили, що й сама тiльки завдяки цьому стае спонукальною. Отже, тут, таким чином, вiдбуваеться тiльки безпосередня змiна, або абсолютний обмiн визначеностями, якi становлять единий змiст того, що постае перед нами, – чи то загального середовища, чи то негативноi едностi. Воно, постаючи перед нами в цiлком визначенiй подобi, одразу припиняе бути таким, яким було, постаючи; своею появою у визначенiй подобi воно спонукае iншу сторону, яка завдяки цьому набувае вияву, тобто цей аспект тепер безпосередньо стае таким, яким мав бути перший аспект. Цi обидва аспекти – вiдносини спонукання i вiдносини визначеного протилежного змiсту – е, кожен для себе, абсолютним процесом перекручення i змiни. Проте й самi цi обидва типи вiдносин – це те саме, тож вiдмiннiсть у формi (бути спонуканою чи спонукальною) – та сама, що й вiдмiннiсть у змiстi: мiж спонуканим як таким, а отже, пасивним середовищем, i спонукальним, тобто дiяльним чинником, негативною еднiстю, або одним. Унаслiдок цього зникае всяка рiзниця мiж окремими силами, що мають брати участь у цьому процесi, протиставленi одна однiй, бо вона спираеться тiльки на згаданi вище вiдмiнностi. Отже, водночас iз тими вiдмiнностями не стае рiзницi й мiж силами, i все зливаеться в одне. Немае нi сили, нi спонукання, нi спонуканостi, нi визначеностi бути i наявним середовищем, i вiдображеною в собi еднiстю, нi одиничного, що е чимсь для себе, нi рiзних протилежностей, бо в цiй абсолютнiй змiнi е тiльки вiдмiннiсть як загальна, тобто така, в якiй зникають багато рiзних протилежностей. Отже, ця вiдмiннiсть як загальна – це те, що становить простий елемент у самiй взаемодii сил та iстину цього процесу; це закон сили.

Абсолютно мiнливе з’явище через своi вiдносини з простотою внутрiшнього, або тяму, перетворюеться в просту вiдмiннiсть. Внутрiшне – це передусiм загальне в собi, але це просте загальне в собi – це, по сутi, теж абсолютно загальна вiдмiннiсть, бо воно е результатом самоi змiни, або ж змiна е його сутнiстю, проте змiна як утверджена у внутрiшньому, така, яка вона насправдi, i в цiй реальностi його теж вважають за таку саму абсолютно загальну, заспокоену й самототожну вiдмiннiсть. Іншими словами, заперечення – суттевий елемент загального, тож заперечення чи то опосередкування в загальному – це загальна вiдмiннiсть. Ця вiдмiннiсть виражена в законi, що е постiйним образом мiнливого з’явища. Таким чином, надчуттевий свiт – це спокiйне царство законiв, щоправда, по той бiк сприйманого свiту, бо цей свiт репрезентуе закон тiльки через невпинну змiну, але однаково присутнiй у ньому i е його безпосередньою нерухливою копiею.

Згадане царство законiв – це i справдi iстина тями, i змiст цiеi iстини – вiдмiннiсть, що полягае в законi. Водночас це царство – лише ii перша iстина, що не вичерпуе всiеi повноти з’явища. Закон у ньому присутнiй, проте не становить усiеi наявноi в ньому присутностi; за щоразу iнших обставин закон мае щоразу iншу реальнiсть. Отже, з’явище для себе завжди мае один аспект, що не е у внутрiшньому, тобто з’явище насправдi ще не утверджене як з’явище, як скасоване буття-для-себе. Цей гандж закону мае виявлятись i в самому законi. Те, що видаеться в ньому ганджем, – це те, що вiн, звичайно, мiстить у собi вiдмiннiсть, проте як загальну, невизначену. Тiею мiрою, якою це не закон узагалi, а просто якийсь закон, вiн мае в собi визначенiсть, тож, таким чином, е невизначена множина законiв. Але ця множина – радше теж гандж, бо суперечить принциповi тями, для якоi як для усвiдомлення простого внутрiшнього iстина е загальною еднiстю в собi. Через те множину законiв тяма мае звести до одного закону, скажiмо, до закону, згiдно з яким падае камiнь, чи то закону, згiдно з яким обертаються небеснi сфери, щоб його можна було розумiти як один закон. Але пiд час такого збiгу закони втрачають свою визначенiсть, закон ставатиме дедалi поверховiшим i фактично стане внаслiдок цього не еднiстю цих визначених законiв, а законом, що позбувся своеi визначеностi; немов той один закон, що поеднуе в собi закони падiння фiзичних тiл на землю i закони руху небесних тiл, вiн фактично не виражатиме жодного закону. Поеднання всiх законiв у загальне тяжiння не виражае жодного дальшого змiсту, крiм голого поняття самого закону, що утверджений у цьому поняттi як сутнiй. Загальне тяжiння передае лише те, що все мае якусь постiйну вiдмiннiсть вiд iншого. Тяма при цьому гадае, нiби винайшла якийсь загальний закон, що виражае загальну реальнiсть як таку, але насправдi винайшла тiльки поняття самого закону, одначе так, немов водночас заявляе, нiби вся реальнiсть у самiй собi сумiрна законовi. Тож вираз загальне тяжiння набувае через те великого значення, І то тiею мiрою, якою спрямований проти бездумних уявлень, яким усе репрезентуеться у формi випадковостi i для яких визначенiсть набирае форми чуттевоi незалежностi.

Отже, визначеним законам протиставлене загальне тяжiння, або чисте поняття закону. Тiею мiрою, якою це чисте поняття вважають за сутнiсть або за справжне внутрiшне, сама визначенiсть визначених законiв належить ще свiтовi з’явищ, чи, радше, чуттевому буттю. Проте чисте поняття закону трансцендуе не просто закон, що, й сам визначений, протиставлений iншим визначеним законам, а закон як такий. Визначенiсть, про яку ми говоримо, – це, класне, тiльки зникущий момент, який тут уже не може постати як сутнiсть, бо як iстина тут е тiльки закон; проте поняття закону спрямоване проти самого закону. Адже в законi саму вiдмiннiсть безпосередньо осягають i беруть до загального, i внаслiдок цього моменти, вiдносини яких виражае закон, iснують як взаемно байдужi сутностi, надiленi буттям-у-собi. Цi частини вiдмiнностi в законi водночас i самi е визначеними аспектами. Чисте поняття закону як загального тяжiння треба розумiти в його справжньому значеннi так, щоб у ньому, як абсолютно простому, вiдмiнностi, властивi закону як такому, самi повернулись у внутрiшне як просту еднiсть; ця еднiсть – внутрiшня необхiднiсть закону.

Закон, таким чином, постае у двоiстiй формi: одного разу як закон, вiдмiнностi якого вираженi як незалежнi моменти, а другого – у формi простого самозаглиблення, яке знову можна було б назвати силою, яка, проте, не притлумлена, а е силою взагалi, або поняттям сили, абстракцiею, що поглинае вiдмiнностi того, що притягуе i того, що притягуеться. Отже, наприклад, проста електрика – це сила; проте вираження вiдмiнностi припадае на закон; ця вiдмiннiсть – це позитивна й негативна електрика. У випадку падiння тiл сила – проста стихiя: тяжiння, що мае закон, який пов’язуе у вiдносини кореня i квадрата величини рiзних моментiв руху, збiглого часу й подоланоi вiдстанi. Сама електрика – це не вiдмiннiсть у собi, i не двоiста за своiм характером сутнiсть, що складаеться з позитивноi та негативноi електрики, i тому звичайно кажуть, що вона мае закон бути саме такою, або що вона мае властивiсть виявлятися таким способом. Ця властивiсть, щоправда, – суттева та едина властивiсть цiеi сили, тобто необхiдна iй. Але необхiднiсть тут – пусте слово: адже сила мусить, i то саме тому, що мусить, отак подвоюватися. Звiсно, якщо справдi дано позитивну електрику, то необхiдна й негативна в собi, бо позитивний елемент iснуе тiльки як вiдносини з негативним елементом; iншими словами, позитивний елемент у самому собi мiстить вiдмiннiсть вiд себе, i так само й негативний елемент. Але те, що електрика як така подiляеться отак, само по собi не е необхiдним; електрика як проста сила байдужа до свого закону – бути позитивною чи негативною, i якщо перше ми називаемо ii поняттям, а друге – ii буттям, то поняття електрики байдуже до ii буття; електрика лише мае таку властивiсть, а це означае, що сама в собi вона не е необхiдною для електрики. Ця байдужiсть набирае iншоi форми, коли кажуть, що бути позитивним i негативним належить до визначення електрики, або що це просто – ii поняття та ii сутнiсть. У такому разi буття електрики означатиме ii iснування взагалi, проте в цьому визначеннi немае необхiдностi ii iснування; вона iснуе або тому, що ми бачимо ii такою, тобто вона аж нiяк не необхiдна; або ж iснуе завдяки iншiй силi, тобто ii необхiднiсть зовнiшня. Та оскiльки необхiднiсть полягае у визначеннi буття через iнше, ми знову вiдступаемо до множини визначених законiв, яку щойно покинули, щоб розглядати закон як закон; саме з ним слiд порiвняти його поняття як поняття, або його необхiднiсть, що, проте, в усiх цих формах виявилася пустим словом.

Байдужiсть закону i сили, або поняття i буття виявляеться ще й iншим способом, нiж щойно зазначеним. Скажiмо, в законi руху необхiдно, щоб рух подiлявся в часi та просторi, або ж на вiдстань i швидкiсть. Оскiльки рух е тiльки вiдносинами цих елементiв, вiн, як загальне, звичайно ж, подiляеться i в собi самому, проте нинi цi частини – час i простiр, або вiдстань i швидкiсть – не виражають у собi цього походження з однiеi едностi; вони байдужi одна до одноi; простiр, як гадають, може обiйтися без часу, час – без простору, а вiдстань – принаймнi без швидкостi, – так само як байдужi одна до одноi iхнi величини, оскiльки вони не пов’язанi як позитивне i негативне, а отже, не пов’язанi одна з одною самою своею сутнiстю. Отже, тут е необхiднiсть подiлу, та аж нiяк не частин як таких одна для одноi. Через те й сама та перша необхiднiсть – теж тiльки вдавана i несправжня: адже рух тут уявлений не як щось просте, або як чиста сутнiсть, а вже як подiлений; час i простiр – це його незалежнi частини, або сутностi в ньому; iншими словами, вiдстань i швидкiсть – це способи буття, або способи виображення, кожен з яких цiлком може бути iншим, i тому рух – тiльки iхнi поверхневi вiдносини, а не iхня сутнiсть. Репрезентований як проста сутнiсть, або як сила, рух – це, безперечно, тяжiння, яке, проте, взагалi не мiстить у собi цих вiдмiнностей.

Отже, вiдмiннiсть в обох випадках – це аж нiяк не вiдмiннiсть у самому собi: адже або загальне, тобто сила, байдуже до подiлу, що е в законi, або вiдмiнностi, цi частини закону, байдужi одна до одноi. Але тяма мiстить поняття цих вiдмiнностей у собi, i то саме тому, що закон – це почасти внутрiшне, буття-в-собi, але в ньому водночас е вiдмiнне; ця вiдмiннiсть е, таким чином, внутрiшньою вiдмiннiстю, i це видно з того, що закон – це проста сила, або поняття цiеi вiдмiнностi, а отже, вiдмiннiсть поняття. Але ця внутрiшня вiдмiннiсть припадае тiльки на тяму, а не утверджена в самому предметi [Sache]. Отже, тяма виражае лише свою власну необхiднiсть – вiдмiннiсть, яку вона робить такою, щоб водночас виразити, що ця вiдмiннiсть – аж нiяк не вiдмiннiсть, характерна для самого предмета. Ця необхiднiсть, що полягае тiльки в словi, е, таким чином, тiльки повторенням моментiв, якi становлять коло необхiдностi; моменти, щоправда, вiдрiзняються, але водночас стверджено, що вiдмiннiсть мiж ними – це не вiдмiннiсть самого предмета, i звiдси випливае, що ця вiдмiннiсть одразу знову стае скасована. Цей процес називають поясненням. Отже, сформульовано закон; вiд нього вiдрiзняеться як сила його загальне в собi, або причина, але про цю вiдмiннiсть сказано, що вона аж нiяк не вiдмiннiсть, а радше причина мае таку саму будову, як i закон. Скажiмо, конкретний випадок спалаху блискавки осягають як загальне, а це загальне виражають як закон електрики, i тодi пояснення поеднуе закон iз силою як сутнiстю закону. Тодi ця сила збудована так, що, коли вона виявляеться, виникають протилежнi електричнi заряди, якi знову зникають один в одному, тобто ця сила збудована так само, як закон; стверджено, що вони обое не рiзняться мiж собою. Вiдмiнностi – це чистий загальний вияв, або закон, i чиста сила; i закон, i сила мають той самий змiст, ту саму властивiсть; таким чином, вiдмiннiсть мiж ними як вiдмiннiсть змiсту, тобто предмета, знов усунена.

У цьому тавтологiчному процесi тяма, як видаеться, твердо дотримуеться незмiнноi едностi свого об’екта, i процес вiдбуваеться лиш у нiй, а не в об’ектi. Це пояснення, яке не тiльки нiчого не пояснюе, а таке ясне, що, вдаючи, нiби висловлюе щось вiдмiнне вiд уже сказаного, радше нiчого не висловлюе, а тiльки повторюе те саме. В самому предметi внаслiдок цього процесу не виникае нiчого нового; цей процес беруть до уваги лише як процес тями. Проте завдяки йому ми тепер з’ясували те, чого бракувало законовi, а саме: дiзналися про абсолютну змiну, бо цей процес, коли придивитися до нього ближче, е безпосередньою протилежнiстю самому собi. Тобто вiн утверджуе певну вiдмiннiсть, яка не тiльки для нас не е вiдмiннiстю, а й сама себе касуе як вiдмiннiсть. Це та сама змiна, що виявлялась як взаемодiя сил; там ми бачили вiдмiннiсть мiж спонукальною i спонуканою силами, або мiж силою, що виявляеться, i притлумленою силою, але то були вiдмiнностi, що насправдi не були вiдмiнностями, а отже, миттю знову касували себе. Ми маемо тут не просто голу еднiсть, де годi було б утвердити будь-яку вiдмiннiсть, а саме цей процес, що, хай там як, становив вiдмiннiсть, але, оскiльки вiн не е вiдмiннiстю, вона знову скасована. Отже, разом iз поясненням ми бачимо: змiни та зрушення, що ранiше перебували за межами внутрiшнього, лише у свiтi з’явищ, проникли в надчуттеве. Але наша свiдомiсть перейшла вiд внутрiшнього як об’екта на iнший бiк, до тями, i виявила там змiну.

Ця змiна – ще не змiна самого предмета, бо постае перед нами радше як чиста змiна, тож змiст моментiв змiни лишаеться той самий. Але оскiльки поняття як поняття тями – це те саме, що i внутрiшне речей, ця змiна стае для тями законом внутрiшнього. Отже, тяма дiзнаеться, що в самому свiтi з’явищ е закон про появу вiдмiнностей, якi не е вiдмiнностями; iншими словами, дiзнаеться, що однойменнi речi взаемно вiдштовхуються, а також, що е тiльки такi вiдмiнностi, яких насправдi немае i якi касують самi себе; або неоднойменнi речi притягуються. Тут ми маемо другий закон, змiст якого протиставлений тому, що ранiше було назване законом, а саме: протиставлений постiйнiй самототожнiй вiдмiнностi, бо цей новий закон виражае те, що тотожне стае нетотожним, а нетотожне – тотожним. Поняття вимагае вiд бездумностi звести обидва закони докупи та усвiдомити iхню протилежнiсть. Звичайно, другий закон – теж закон, або ж внутрiшне самототожне буття, але це радше самототожнiсть нетотожностi, постiйнiсть непостiйностi. У взаемодii сил цей закон якраз i виявляеться абсолютним переходом i чистою змiною; однойменне, як-от сила, розпадаеться на протилежнiсть, що спершу видаеться незалежною вiдмiннiстю, але потiм з’ясовуеться, що вона фактично аж нiяк не вiдмiннiсть, бо саме однойменне вiдштовхуеться вiд себе, i потiм це вiдштовхнуте, по сутi, само себе притягуе, бо е тим самим; утворена вiдмiннiсть, насправдi не будучи вiдмiннiстю, знову сама себе скасовуе. Таким чином вiдмiннiсть репрезентуеться тут як вiдмiннiсть самого предмета, або абсолютна вiдмiннiсть, i ця вiдмiннiсть, властива предметовi, – не що iнше, як однойменне, що вiдштовхнулося вiд себе, а отже, утвердило тiльки ту протилежнiсть, якоi немае.

Завдяки цьому принциповi перше надчуттеве – незмiнне царство законiв, безпосередня копiя сприйнятого свiту, перетворюеться у свою протилежнiсть; закон був загалом самототожний, як i його вiдмiнностi, але тепер утверджено, що кожна з обох сторiн – це радше своя власна протилежнiсть; само-тотожне вiдштовхуеться вiд себе, а несамототожне утверджуеться як самототожне. Фактично тiльки з таким визначенням вiдмiннiсть стае внутрiшньою вiдмiннiстю, або вiдмiннiстю в самiй собi, тодi як тотожне – нетотожним iз собою, а нетотожне – самототожним. Цей другий надчуттевий свiт е, таким чином, перевернутим свiтом; щоправда, оскiльки один аспект був наявний ще в першому надчуттевому свiтi, перевернутою формою того першого свiту. Внаслiдок цього внутрiшне стае завершене як з’явище. Адже перший надчуттевий свiт був тiльки безпосереднiм пiднесенням сприйнятого свiту в стихiю загальностi; вiн мав свою необхiдну протилежнiсть у сприйнятому свiтi, що й далi лишався для себе принципом змiни i мiнливостi; перше царство законiв позбуваеться цього принципу, але отримуе його у формi перевернутого свiту.

Згiдно з законом цього перевернутого свiту, однойменне першого свiту не тотожне з собою, а нетотожне першого свiту теж нетотожне з собою, або стае самототожним. Отож певноi митi виявляеться: те, що згiдно з законами першого свiту солодке, в цьому перевернутому в?собi стае кислим, те, що в тому свiтi чорне, в цьому – бiле. Те, що за законом першого свiту е пiвнiчним полюсом магнiту, в цьому iншому надчуттевому в?собi (тобто на землi) е пiвденним полюсом, а те, що там пiвденний полюс, тут пiвнiчний полюс. Те, що за першим законом е в електрицi кисневим полюсом [анодом], стае в цiй iншiй, надчуттевiй сутностi водневим полюсом [катодом], i навпаки: те, що там е водневим полюсом, стае тут кисневим полюсом. У якiйсь iншiй сферi згiдно з безпосереднiм законом помста вороговi – це найвище задоволення ображеного iндивiда. Але цей закон, який вимагае, аби тому, хто не трактуе мене як незалежну сутнiсть, я довiв, що я таки е цiею сутнiстю, i навiть скасував його як сутнiсть, перетворюеться пiд впливом принципу iншого свiту в свою протилежнiсть: вiдновлення мене як сутностi через скасування чужоi сутностi стае самознищенням. Якщо тепер це перетворення, що сталося в процесi покарання злочину, зробити законом, вiн знову-таки буде лише законом свiту, якому протиставлений перевернутий надчуттевий свiт, у якому шанують те, що зневажають у цьому, зневажають те, що шанують у цьому. Покарання, якi за законом першого свiту ганьблять i знищують людину, перетворюються у своему перевернутому свiтi на ласку, що зберiгае ii сутнiсть i шануе ii.

Коли придивлятися тiльки до поверхнi, цей перевернутий свiт – протилежнiсть першому, бо: мае той перший свiт за своiми межами i вiдштовхуе його вiд себе як перевернуту реальнiсть; один з цих свiтiв – свiт з’явищ, а другий – свiт-у-собi; один е таким, яким вiн е для якогось iншого, натомiсть другий – таким, яким вiн е для себе; коли вдатися до попереднього прикладу, те, що солодке на смак, власне або внутрiшньо в речi е кислим, а те, що у справжньому магнiтi у свiтi з’явищ е пiвнiчним полюсом, у внутрiшньому, або суттевому буттi було б пiвденним; те, що в електрицi як у з’явищi постае як кисневий полюс, в електрицi, яка не належить до свiту з’явищ, було б водневим полюсом. Або ж дiя, що у свiтi з’явищ е злочином, у своему внутрiшньому повинна бути доброю (лихий учинок може мати добрий намiр); покарання е покаранням лиш у свiтi з’явищ, а в собi або в якомусь iншому свiтi воно цiлком може бути добром для злочинця. Але таких протиставлень внутрiшнього i зовнiшнього, з’явища i надчуттевого як двох видiв реальностi тут уже бiльше немае. Вiдкинутi вiдмiнностi вже не подiляються знову на двi субстанцii, якi б пiдтримували iх i надавали б iм вiдокремленого iснування, внаслiдок чого тяма знову вийшла б iз внутрiшнього на свое попередне мiсце. Один аспект, або субстанцiя, був би знову свiтом сприйняття, де один з тих двох законiв проводить свое iснування, а навпроти нього стояв би внутрiшнiй свiт, саме такий чуттевий свiт, як i перший, але у сферi уявлень; його, на вiдмiну вiд чуттевого свiту, не можна було б нi показати, нi побачити, нi почути, нi скуштувати, а проте б його уявляли собi як саме такий чуттевий свiт. Але фактично, коли один утверджений елемент е реально сприйнятим, а його в?собi – перевернутою формою цього елемента, а отже, чуттево уявленим елементом, тодi кисле, що було б у-собi солодкоi речi, е такою самою реальною рiччю, як i вона, а саме: кислою рiччю; чорне, що було б у-собi бiлого, е реальним чорним; пiвнiчний полюс, що е в?собi пiвденного полюсу, е пiвнiчним полюсом на тому самому магнiтi; кисневий полюс, що е в?собi водневого полюсу, е наявним кисневим полюсом того самого вольтового стовпа. Проте реальний злочин мае свою перевернутiсть i свое в?собi як можливiсть у намiрi як такому, а не в доброму намiрi, бо iстиною намiру е тiльки сам учинок. А злочин, вiдповiдно до свого змiсту, мае свое вiдображення-в-собi, або свою перевернутiсть, у реальному покараннi; покарання – це примирення закону з реальнiстю, протиставленою йому в злочинi. І, нарештi, реальне покарання мае свою перевернуту реальнiсть у собi, бо воно е такою реалiзацiею закону, внаслiдок якоi дiяльнiсть, що ii здiйснюе закон у формi покарання, сама себе касуе, закон iз дiяльного знову стае чинним законом у станi спокою, i конфлiкт iндивiда з ним i закону з iндивiдом припиняеться.

Отже, з iдеi перевернутостi, що становить сутнiсть одного аспекту надчуттевого свiту, ми повиннi вилучити чуттеве уявлення про зафiксованiсть вiдмiнностей у якiйсь вiдмiннiй стихii, що забезпечуе iхне iснування, i це абсолютне поняття вiдмiнностi слiд репрезентувати й осягати суто як внутрiшню вiдмiннiсть, самовiдштовхування однойменного як однойменного i тотожнiсть нетотожного як нетотожного. Слiд думати про чисту змiну, або протилежнiсть у самiй собi, суперечнiсть. Бо у вiдмiнностi, що е внутрiшньою, протилежне – це не щось одне з двох (адже в такому разi воно було б чимсь сутнiм, а не протилежним), а протилежне протилежному, або iнше, наявне безпосередньо в ньому. Я, звичайно, ставлю протилежне тут, а iнше, протилежнiстю якому воно е, — там; отже, я ставлю протилежне на один бiк, беручи його як у собi i для себе без iншого. Але саме тому, що я маю тут протилежнiсть у собi й для себе, це протилежнiсть самiй собi, тобто вона i справдi мае свое iнше безпосередньо в собi. Отже, надчуттевий свiт, що е перевернутим, водночас сягае за межi iншого свiту й мае його в собi самому; цей свiт е для себе перевернутим, тобто перевернутою формою себе самого; цей свiт е сам собою i протилежним йому свiтом у межах однiеi едностi. Лиш у такому разi вiдмiннiсть е внутрiшньою вiдмiннiстю, або вiдмiннiстю в собi, тобто у формi безкiнечностi.

З допомогою безкiнечностi ми бачимо, як закон досягае завершеностi у формi необхiдностi, а всi моменти свiту з’явищ узято, таким чином, до внутрiшнього. Згiдно з попереднiм викладом, те, що проста природа закону – це його безкiнечнiсть, означае: ?) закон самототожний, проте е вiдмiннiстю в собi; iншими словами, закон – це однойменне, що самовiдштовхуеться, або розпадаеться на два елементи. Те, що було назване простою силою, розпадаеться на два елементи i завдяки своiй безмежностi е законом; ?) те, що розпалося i становить частини, що, як гадають, властивi законовi, репрезентуеться як сутне i стале, а якщо цi частини розглядати без поняття внутрiшньоi вiдмiнностi, тодi час i простiр, або вiдстань i швидкiсть, що постають як моменти тяжiння, не менш байдужi одне до одного (й не мають вiдносин необхiдностi одне з одним), як i до самого тяжiння, так само як це просте тяжiння байдуже до них, а проста електрика байдужа до позитивного i негативного; ?) проте завдяки поняттю внутрiшньоi вiдмiнностi це нетотожне й байдуже, час i простiр i т. iн. становить вiдмiннiсть, що не е вiдмiннiстю, або е тiльки вiдмiннiстю однойменного, тож ii сутнiсть – еднiсть; i те, i те спонукае одне одного, мов позитивне i негативне, i iхне буття полягае радше в тому, що вони утверджуються як небуття i скасовуються в едностi. Існують два вiдмiннi елементи, i вони iснують у собi, iснують у собi як протилежнi, тобто як протилежностi самим собi, мають свое iнше в собi i е тiльки однiею еднiстю. Цю просту безкiнечнiсть, або абсолютне поняття, можна було б назвати простою сутнiстю життя, душею свiту, загальною кров’ю, що циркулюе скрiзь, i нiде нiяка вiдмiннiсть не стае на завадi ii плиновi й не уривае його, бо радше вона сама становить усяку вiдмiннiсть, але водночас i ii скасування; отже, вона пульсуе не ворушачись, i здригаеться вся, не будучи неспокiйною. Вона самототожна, бо вiдмiнностi тавтологiчнi, бо це вiдмiнностi, що не е вiдмiнностями. Ця самототожна сутнiсть мае вiдносини тiльки з собою; з собою: це означае, що е iнше, на яке спрямованi вiдносини, а вiдносини з собою – це радше роздвоення; iншими словами, та сама самототожнiсть е внутрiшньою вiдмiннiстю. Отже, кожна з цих частин роздвоеного iснуе в собi й для себе, кожна е протилежнiстю якогось iншого; таким чином, iз кожною водночас дано й iнше. Або ж кожна частина – це не протилежнiсть якогось iншого, а тiльки чиста протилежнiсть, тож кожна в собi е своею протилежнiстю. Або вона – взагалi не протилежнiсть, а iснуе просто для себе, е чистою самототожною сутнiстю, що не мае в собi жодноi вiдмiнностi, i в такому разi нам немае потреби запитувати (а ще менше – вважати, нiби таке запитання завдасть фiлософii клопоту або вона взагалi не зможе вiдповiсти на нього), як iз цiеi чистоi сутностi може виринути вiдмiннiсть або iншiсть: адже роздвоення вже сталося, з самототожного викинуто вiдмiннiсть i поставлено ii збоку; таким чином, те, що мало бути самототожним, – це вже радше один з елементiв роздвоеного, а не абсолютна сутнiсть. Тому, коли самототожне роздвоюеться, це означае ще й те, що воно скасовуе себе як уже роздвоене, скасовуе себе як iншiсть. Єднiсть, яку звичайно мають на увазi люди, кажучи, що з неi не може походити вiдмiннiсть, i сама фактично – лише момент роздвоення; вона е абстракцiею простоти, що протиставлена вiдмiнностi. Та оскiльки ця еднiсть – абстракцiя, лиш один iз двох протиставлених елементiв, ми кажемо, що вона вже е роздвоенням, бо якщо еднiсть – це щось негативне, щось протилежне, то вона вже утверджена як те, що мiстить у собi протилежнiсть. Із цiеi причини вiдмiнностi мiж роздвоенням i самоототожненням – це тiльки процес самоскасування: адже оскiльки самототожне, що спершу мае роздвоiтись або стати своею протилежнiстю, е абстракцiею, тобто й саме вже роздвоене, роздвоення внаслiдок цього е скасуванням того, чим воно е, а отже, скасуванням своеi роздвоеностi. Самоототожнення – теж роздвоення, i, таким чином, те, що стае самототожним, стае супроти роздвоення, тобто й саме стае на один бiк, чи, радше, стае чимсь роздвоеним.

Безкiнечнiсть, цей абсолютний неспокiй чистого саморуху – такого, коли щось визначене певним способом, скажiмо, як буття, радше е протилежнiстю цьому визначенню, – е, безперечно, душею всього, з чим ми стикалися досi, але саме у внутрiшньому вона вперше постае вiльно. З’явище, або взаемодiя сил, уже виявляе себе, але передусiм лише як пояснення безкiнечнiсть вiльно виходить наперед; оскiльки вона нарештi стала об’ектом для свiдомостi, як те, чим вона е, свiдомiсть стае самоусвiдомленням. Пояснення, яке пропонуе тяма, попервах лиш описуе, що таке самоусвiдомлення. Тяма скасовуе наявнi в законi вiдмiнностi, якi вже стали чистими, але ще байдужi, i ставить iх у лоно единоi едностi, – едностi сили. Але це самоототожнення – безпосередньо ще й роздвоення, бо тяма касуе вiдмiнностi й утверджуе еднiсть сили, тiльки створивши нову вiдмiннiсть – мiж законом i силою, – що, проте, водночас не е вiдмiннiстю; крiм того, щоб i ця вiдмiннiсть теж не була вiдмiннiстю, вона йде далi i скасовуе й цю вiдмiннiсть, чинячи так, аби сила мала ту саму будову, що й закон. Але цей процес, чи ця необхiднiсть, – це ще й необхiднiсть i процес тями, тобто процес як такий ще не став об’ектом тями, бо тяма в цьому процесi мае за своi об’екти позитивну та негативну електрику, вiдстань, швидкiсть, притягальну силу й тисячi iнших речей, що становлять змiст моментiв цього процесу. В поясненнi саме тому так багато самозадоволення, що свiдомiсть при цьому, якщо можна так висловитися, безпосередньо спiлкуеться з собою, тiшиться тiльки собою, хоча здаеться, нiби вона робить щось iнше, але насправдi вона переймаеться тiльки собою.

У протилежному законi – як iнверсii першого закону, – або у внутрiшнiй вiдмiнностi, безкiнечнiсть, щоправда, й сама стае об’ектом тями, але вона як така знову не спромагаеться вiддати iй належне, ще раз подiляючи на два свiти, на двi субстанцiйнi стихii, вiдмiннiсть у собi, самовiдштовхування однойменного i притягання нетотожного; процес, яким вiн е в досвiдi, е тут для тями подiею, а однойменне й нетотожне е тут для неi предикатами, сутнiсть яких – субстрат, що iснуе. Те саме, що е для тями об’ектом у чуттевiй оболонцi, е для нас у своiй суттевiй формi чистим поняттям. Таке осягання вiдмiнностi такою, якою вона е насправдi, або осягання безкiнечностi як такоi, iснуе для нас або в собi. Пояснення поняття належить науцi, але свiдомiсть, безпосередньо маючи це поняття, знову постае як власна форма або нова постать свiдомостi, що в попередньому не визнае своеi сутностi, а дивиться на нього як на щось цiлковито iнше. Оскiльки поняття безкiнечностi – об’ект свiдомостi, вона е усвiдомленням вiдмiнностi як вiдмiнностi, що водночас миттю скасована; свiдомiсть iснуе для себе самоi, вона е диференцiюванням недиференцiйованого, або самоусвiдомленням. Я вiдрiзняю себе вiд себе, i при цьому менi безпосередньо стае ясно, що це диференцiйоване не е диференцiйованим. Я, однойменне, вiдштовхуюсь вiд самого себе, але оте диференцiйоване, утверджене як нетотожне зi мною, безпосередньо, будучи диференцiйованим, не е вiдмiннiстю для мене. Щоправда, усвiдомлення чогось iншого або якогось об’екта взагалi й саме неминуче е самоусвiдомленням, вiдображенiстю в собi, усвiдомленням себе в своiй iншостi. Необхiдний перехiд вiд попереднiх форм свiдомостi, якi мали за свою iстину рiч, щось iнше, нiж вони самi, якраз i виражае не тiльки те, що усвiдомлення речi можливе лише для самоусвiдомлення, а й те, що тiльки це самоусвiдомлення е iстиною тих форм. Але ця iстина присутня тiльки для нас, а не для свiдомостi. Самоусвiдомлення тут стало тiльки для себе, воно ще не стало еднiстю зi свiдомiстю взагалi.

Ми бачимо, що у внутрiшньому з’явищi тяма насправдi дiзнаеться не про що iнше, як про саме з’явище, проте не таке, яким воно е як взаемодiя сил, а про цю взаемодiю сил у ii абсолютно загальних моментах та в русi цих моментiв; фактично тяма дiзнаеться тiльки про себе. Пiднесена над сприйняттям свiдомiсть репрезентуеться як поеднана з надчуттевим свiтом через посередництво з’явища, крiзь яке вона розглядае тло, що мiститься за з’явищем. Обидвi крайностi – чисте внутрiшне i внутрiшне, що дивиться в це чисте внутрiшне, – вiдтепер збiгаються i, як крайностi, а також i промiжна ланка мiж ними як щось iнше, нiж вони, зникають. Отже, завiсу, що висить перед внутрiшнiм, прибрано, i ми бачимо, як внутрiшне дивиться у внутрiшне, бачимо недиференцiйоване однойменне, що само себе вiдштовхуе й утверджуеться як диференцiйоване внутрiшне, для якого, проте, однаково зберiгаеться недиференцiйованiсть обох частин, – бачимо самоусвiдомлення. Очевидно, що за так званою завiсою, яка мае прикривати внутрiшне, нема чого бачити, якщо ми самi не пiдемо за завiсу – i для того, щоб можна було бачити, i для того, щоб там було те, що можна бачити. Але водночас виявляеться, що ми не можемо пiти просто туди, не маючи перешкод iз боку жодних обставин, бо й саме знання, в чому полягае iстина уявлення про з’явище, та його внутрiшне, – це лише результат залежного вiд обставин процесу, внаслiдок якого зникають такi модальностi свiдомостi, як гадка, сприйняття i тяма; крiм того, з’ясуеться, що пiзнання того, що знае свiдомiсть, оскiльки вона знае себе, потребуе додаткових обставин, i далi ми докладно проаналiзуемо iх.

Б. Самоусвiдомлення

IV

Істина самовiрогiдностi

У модальностi вiрогiдностi, яку ми розглядали досi, iстина в очах свiдомостi була чимсь iншим, нiж сама свiдомiсть. Проте поняття цiеi iстини зникае пiд час нашого знайомства з нею в процесi досвiду; виявляеться, що таким, яким об’ект був безпосередньо в собi, – сутнiм чуттевоi вiрогiдностi, конкретною рiччю сприйняття, силою тями, – вiн насправдi не е, натомiсть це в?собi постае як спосiб, яким об’ект iснуе для iншого. Поняття об’екта скасовуеться, поступаючись реальному об’ектовi, або ж перше безпосередне уявлення зникае в процесi досвiду, а вiрогiднiсть розмиваеться в iстинi. Але тепер народжуеться те, чого не з’являлося в попереднiх вiдносинах, а саме: вiрогiднiсть, тотожна своiй iстинi, бо вiрогiднiсть i сама е своiм об’ектом, а свiдомiсть – сама для себе iстина. Тут е, щоправда, й iншiсть: свiдомiсть диференцiюе, але так, що диференцiйоване для неi водночас не е вiдмiннiстю. Коли назвати поняття рухом знання, а об’ект – знанням як еднiстю в станi спокою, або Я, ми побачимо, що об’ект вiдповiдае поняттю не тiльки для нас, а й для самого знання. Або, по-iншому, коли назвати поняттям те, що е об’ектом у собi, а об’ектом – те, чим вiн е як об’ект або для якогось iншого, виявляеться, що буття-в-собi i буття-для-iншого – це те саме; в?собi – це свiдомiсть, а водночас i те, для чого iснуе iнше (в-собi) саме для свiдомостi i в?собi об’екта, i його буття для iншого – те саме; Я – водночас i змiст вiдносин, i саме пов’язування; саме Я стоiть супроти iншого i водночас сягае далi того iншого, що для себе теж е тiльки собою.

Разом iз самоусвiдомленням ми вступаемо тепер у питоме царство iстини. Треба подивитись, як попервах виникае форма самоусвiдомлення. Коли розглядати цю нову форму знання – знання про себе – у ii вiдносинах iз попередньою формою, тобто знанням про iншого, ми, щоправда, бачимо, що знання про iншого зникае, але водночас його моменти зберiгаються, тож втрата полягае в тому, що цi моменти наявнi тут такими, якими вони е в собi. Буття гадки, одиничнiсть i протилежна iй загальнiсть сприйняття, так само як пусте внутрiшне тями – це вже не сутностi, а моменти самоусвiдомлення, тобто абстракцii чи вiдмiнностi, якi водночас для свiдомостi нiчого не важать або взагалi не е вiдмiнностями, будучи лише чистими зникущими сутностями. Отже, видаеться втраченим тiльки головний момент, а саме: просте незалежне iснування для свiдомостi. Але самоусвiдомлення фактично – це вiдображення з буття чуттевого i сприйнятого свiту i, по сутi, повернення з iншостi. Як самоусвiдомлення це рух, та оскiльки воно вiдрiзняе тiльки само себе як себе вiд себе, ця вiдмiннiсть у його очах стае безпосередньо скасована як iншiсть. Вiдмiнностi немае, i самоусвiдомлення – тiльки нерухома тавтологiя: Я – це Я; оскiльки для самоусвiдомлення ця вiдмiннiсть не мае форми буття, це не самоусвiдомлення. Отже, iншiсть для самоусвiдомлення – це якесь буття, вiдмiнний момент, а водночас е для нього ще й другим вiдмiнним моментом – його еднiстю з тiею вiдмiннiстю. З тим першим моментом самоусвiдомлення зберiгае свою позицiю як свiдомiсть, а також зберiгае [як свiй об’ект] увесь обшир чуттевого свiту, але водночас тiльки як поеднана з другим моментом – еднiстю самоусвiдомлення з самим собою; отже, чуттевий свiт для самоусвiдомлення – це iснування, що, проте, е лише з’явищем, або вiдмiннiстю, що в собi не мае буття. Але ця протилежнiсть з’явища та iстини мае за свою сутнiсть лиш iстину, а саме: еднiсть самоусвiдомлення з самим собою; ця еднiсть мае стати суттевою для самоусвiдомлення, тобто самоусвiдомлення – це бажання взагалi. Вiдтепер свiдомiсть як самоусвiдомлення мае подвiйний об’ект: один безпосереднiй, об’ект чуттевоi вiрогiдностi i сприйняття, що, проте, позначений для самоусвiдомлення характером негативностi, i другий об’ект, тобто себе, що е справжньою сутнiстю й iснуе передусiм лише в протилежностi з першим об’ектом. Самоусвiдомлення репрезентуеться тут як процес, у якому ця протилежнiсть скасована, тож утверджуеться самототожнiсть усвiдомлення.

Об’ект, що для самоусвiдомлення е негативним, для нас або в?собi повернувся зi свого боку в себе, так само як з iншого боку повернулася свiдомiсть. Завдяки цьому вiдображенню в собi об’ект став життям. Те, що самоусвiдомлення вiдрiзняе вiд себе як сутне, мае в собi, тiею мiрою, якою його утверджено як сутне, не просто аспект чуттевоi вiрогiдностi i сприйняття, а е ще й буттям, вiдображеним у собi, а об’ект безпосереднього бажання – це щось живе. Адже в?собi, цей загальний результат вiдносин тями з внутрiшнiм речей, – це диференцiацiя того, що не пiддаеться диференцiацii, або ж еднiсть диференцiйованого. Але ця еднiсть, як ми бачили, – це не меншою мiрою i ii самовiдштовхування, i це уявлення роздвоюеться на протилежнiсть самоусвiдомлення i життя; самоусвiдомлення – це еднiсть, для якоi iснуе безкiнечна еднiсть вiдмiнностей; життя – це тiльки сама ця еднiсть, тож вона водночас не iснуе i для себе самоi. Якщо свiдомiсть така незалежна, то незалежний у собi i ii об’ект. Ось чому самоусвiдомлення, яке iснуе цiлковито для себе i безпосередньо характеризуе свiй об’ект як негативний, або е передусiм бажанням, радше пiзнае через досвiд незалежнiсть цього об’екта.

Те визначення життя, яке випливае з поняття або загального результату i з яким ми входимо в цю нову сферу, е достатнiм, щоб охарактеризувати життя, але його природа не розвиваеться далi на цiй основi; коло цього визначення складаеться з таких моментiв. Сутнiсть – це безкiнечнiсть як скасування всiх вiдмiнностей, чистий рух навколо своеi осi, спокiй цього руху як абсолютно неспокiйноi безкiнечностi; сама незалежнiсть, у якiй розчиняються всi вiдмiнностi, породженi рухом; проста сутнiсть часу, що в цiй самототожностi мае солiдну постать простору. Проте вiдмiнностi в цьому простому загальному середовищi iснують як вiдмiнностi, бо негативна природа цiеi загальноi плинностi полягае в тому, що вона е скасуванням тих вiдмiнностей; проте ця плиннiсть не може скасувати вiдмiнностi, якщо вони не мають iснування. Саме ця плиннiсть як самототожна незалежнiсть е iснуванням, або субстанцiею, тих вiдмiнностей, i вони в цiй субстанцii – рiзнi члени i для-себе-сутнi частини. Буття вже не мае значення абстракцii буття, а iхня чиста сутнiсть не мае значення абстракцii загальностi; iхне буття – це саме та проста плинна субстанцiя чистого руху в самому собi. Проте вiдмiннiсть цих членiв мiж собою полягае як вiдмiннiсть загалом не в якiй iншiй визначеностi, як у визначеностi моментiв безкiнечностi або самого чистого руху.

Незалежнi члени iснують для себе, але це буття-для-себе – не меншою мiрою iхне безпосередне вiдображення в едностi, бо ця еднiсть е роздвоенням на самостiйнi форми. Єднiсть роздвоена, бо е абсолютно негативною, або безкiнечною еднiстю, а оскiльки вона е iснуванням, то й вiдмiннiсть мае незалежнiсть тiльки в нiй. Ця незалежнiсть форми виявляеться як щось визначене, як щось для iншого, бо форма роздвоена, i саме цiею мiрою скасування роздвоеностi вiдбуваеться через iншого. Але це скасування полягае i у формi, бо саме ця плиннiсть е субстанцiею незалежних форм; проте ця субстанцiя безкiнечна, i тому форма в самому своему iснуваннi е роздвоенням, або скасуванням свого буття-для-себе.

Коли розрiзняти наявнi тут моменти докладнiше, ми побачимо, що як перший момент ми маемо iснування незалежних форм, або пригнiчення того, чим е в собi диференцiацiя, тобто форми не мають буття в собi i не мають iснування. Але другий момент – це пiдпорядкування цього iснування безкiнечностi вiдмiнностi. В першому моментi е форма, що iснуе, тривае; як для-себе-сутня, або безкiнечна у своiй визначеностi субстанцiя вона протиставлена загальнiй субстанцii, спростовуе плиннiсть i неперервнiсть, яку мае з нею, i утверджуеться не як розчинена в цьому загальному, а радше як така, що зберiгаеться завдяки вiдокремленню вiд цiеi своеi неорганiчноi природи та споживанню ii. Саме внаслiдок цього життя в загальному плинному середовищi, спокiйний розпад форм стае рухом цих форм, або життям як процесом. Проста загальна плиннiсть – це в?собi, а вiдмiннiсть форм – iнше. Але через цю вiдмiннiсть i сама плиннiсть стае iншим, бо тепер вона iснуе для цiеi вiдмiнностi, що е в собi й для себе, а отже, безкiнечним рухом, що поглинув те загальне середовище, – стае життям як жива. Через те ця iнверсiя знову стае перевернутiстю в собi самiй; те, що було поглинуте, – це сутнiсть; iндивiдуальнiсть, що зберiгаеться коштом загальностi й дае собi почуття своеi едностi з собою, саме цим i скасовуе свою протилежнiсть з iншим, завдяки якiй вона iснуе для себе; еднiсть iз собою, якоi вона надае собi, якраз i е плиннiстю вiдмiнностей, або загальним розпадом. І навпаки, скасування iндивiдуального iснування – це водночас i його виробництво. Адже, оскiльки сутнiсть iндивiдуальноi форми (тобто загальне життя) i для-себе-сутне в собi – проста субстанцiя, ця сутнiсть, утверджуючи в собi свое iнше, скасовуе ту свою простоту, або свою сутнiсть, тобто роздвоюеться, i саме це роздвоення недиференцiйованоi плинностi е утвердженням одиничностi. Отже, проста субстанцiя життя – це роздвоення ii самоi на форми i водночас розпад тих наявних вiдмiнностей, а розпад самого роздвоення – це ще й саме роздвоення, або членування. Таким чином, обидва аспекти всього руху, що були диференцiйованi, – утвердження одиничних форм, якi не заважають одна однiй, в загальному середовищi незалежностi i процес життя – збiгаються мiж собою; процес життя – це не тiльки скасування форм, а й формування; формування – це не тiльки членування форм, а й скасування iх. Сама плинна стихiя – це тiльки абстракцiя сутностi, або ж е реальною тiльки як форма, а те, що вона членуеться, – це знову-таки роздвоення членованого, або розпад його. Цей увесь кругообiг i становить життя; це анi те, що спершу було назване безпосередньою неперервнiстю i солiднiстю його сутностi, анi наявна форма, щось дискретне, що iснуе для себе, анi чистий процес цiеi форми i навiть не проста сукупнiсть усiх цих моментiв, а цiле, що розвиваеться, спричиняе розпад цього розвитку i зберiгае себе просто в цьому процесi.

Оскiльки ми вирушили вiд першоi безпосередньоi едностi i через моменти формування та процесу знову повернулися до едностi цих обох моментiв, повернувшись таким чином до першоi простоi субстанцii, ця вiдображена еднiсть е iншою, нiж перша. На вiдмiну вiд тiеi безпосередньоi, або сформульованоi як буття едностi, ця друга еднiсть загальна i мiстить у собi всi цi моменти як скасованi. Вона е простим родом, що в русi самого життя не iснуе для себе як це просте, а в цьому результатi вказуе життю на щось iнше, нiж воно, а саме: на свiдомiсть, для якоi життя iснуе як ця еднiсть, або як рiд.

Але це iнше життя, для якого iснуе рiд як такий i яке е родом для самого себе, — тобто самоусвiдомлення, – iснуе передусiм тiльки як проста сутнiсть i мае за свiй об’ект себе як чисте Я; у досвiдi, який нам тепер треба розглянути, цей об’ект в очах самоусвiдомлення збагачуеться й розгортаеться, i таке розгортання ми бачили й тодi, коли йшлося про життя.

Просте Я – це той рiд, або просте загальне, для якого немае вiдмiнностей, i то тiльки тому, що вони е негативною сутнiстю сформованих незалежних моментiв; отже, самоусвiдомлення пересвiдчуеться у своiй вiрогiдностi тiльки завдяки скасуванню цього iншого, що репрезентуеться йому як незалежне життя; самоусвiдомлення – це бажання. Впевнившись у нiкчемностi цього iншого, воно для себе утверджуе цю нiкчемнiсть як iстину цього iншого, заперечуе незалежний об’ект i надае собi таким чином вiрогiдностi як справжньоi вiрогiдностi, тобто вiрогiдностi, яку воно стало усвiдомлювати в об’ективнiй формi.

Але в цьому станi задоволення воно дiзнаеться в процесi досвiду про незалежнiсть свого об’екта. Бажання i здобута при його задоволеннi власна вiрогiднiсть зумовленi об’ектом, бо вiрогiднiсть iснуе через скасування цього iншого; щоб було таке скасування, потрiбне це iнше. Таким чином, самоусвiдомлення не спромагаеться скасувати об’ект своiм негативним ставленням до нього, бо таким ставленням радше знову створюе його, так само як i бажання. Бажаний об’ект – це фактично щось iнше, нiж самоусвiдомлення, оця сутнiсть бажання, i саме завдяки цьому досвiду стае очевидною ця iстина. Водночас самоусвiдомлення теж абсолютне для себе, i то тiльки через скасування об’екта, й повинно вiдчути свое задоволення, бо це iстина. Отже, з огляду на незалежнiсть об’екта воно може досягти задоволення лише тодi, коли цей об’ект сам здiйснюе в собi заперечення, i вiн мусить здiйснювати це свое заперечення в собi, бо вiн негативний у собi й повинен бути для iншого тим, чим вiн е. Оскiльки об’ект – це заперечення в собi й водночас незалежний, вiн е свiдомiстю. В життi, що е об’ектом бажання, заперечення або полягае в якомусь iншому, тобто в бажаннi, або е визначенiстю, що стоiть супроти якоiсь iншоi байдужоi форми, або постае як своя неорганiчна загальна природа. Але ця загальна незалежна природа, в якiй заперечення стае абсолютним запереченням, – це рiд як такий або як самоусвiдомлення. Самоусвiдомлення досягае задоволення тiльки в якомусь iншому самоусвiдомленнi.

Поняття самоусвiдомлення стае завершеним лиш у цих трьох моментах: а) чисте недиференцiйоване Я – це перший безпосереднiй об’ект самоусвiдомлення; б) але сама ця безпосереднiсть е абсолютним опосередкуванням, лише скасуванням незалежного об’екта, або бажанням. Задоволення бажання – це, щоправда, вiдображення самоусвiдомлення в собi, або вiрогiднiсть, що стала iстиною; в) але iстина цiеi вiрогiдностi – це радше подвiйне вiдображення, подвоене самоусвiдомлення. Для свiдомостi воно стае об’ектом, що в собi самому утверджуе свою iншiсть, або вiдмiннiсть як пусту вiдмiннiсть, i е в цьому незалежним. Звичайно, недиференцiйована, просто жива форма скасовуе в процесi життя свою незалежнiсть, але перестае разом зi своею вiдмiннiстю бути тим, чим вона е; проте об’ект самоусвiдомлення й далi не залежний у своiй негативностi до себе; таким чином, вiн сам для себе рiд, загальна плиннiсть у самiй властивостi свого вiдокремлення; це живе самоусвiдомлення.

Це самоусвiдомлення для якогось самоусвiдомлення. Тiльки тодi й тiльки завдяки цьому самоусвiдомлення набувае реальностi, бо лише тут воно набувае едностi з собою в своiй iншостi; Я, що становить об’ект його уявлення, – насправдi не об’ект; незалежним е тiльки об’ект бажання, бо цей об’ект – загальна незнищенна субстанцiя, плинна самототожна сутнiсть. Якщо самоусвiдомлення – об’ект, то об’ект – не меншою мiрою Я, нiж об’ект. Таким чином, ми вже маемо перед собою поняття духу. Далi свiдомiсть мае дiзнатися в процесi досвiду, що таке дух, ця абсолютна субстанцiя, яка становить еднiсть рiзних для себе сутнiх самоусвiдомлень у цiлковитiй свободi та незалежностi iхньоi протилежностi; Я, що е Ми, i Ми, що е Я. Свiдомiсть тiльки в самоусвiдомленнi – як поняттi духу – мае свiй поворотний пункт, де вона покидае барвисте видовище чуттевоi цьогобiчностi, темну нiч надчуттевоi потойбiчностi i вступае в духовне свiтло ясного дня теперiшностi.

А. Незалежнiсть i залежнiсть самоусвiдомлення. Панування i рабство

Самоусвiдомлення iснуе в собi i для себе в тому й через те, що iснуе в собi й для себе для iншого, тобто е самоусвiдомленням тiльки як щось визнане. Уявлення про цю його еднiсть у подвоеннi, безкiнечнiсть, що реалiзуеться в самоусвiдомленнi, мае багатоаспектну структуру, що складаеться з рiзних за значенням моментiв: з одного боку, ii моменти слiд неухильно утримувати порiзно, а з другого – саме в цiй диференцiацii iх не слiд розрiзняти, або ж слiд завжди брати та розумiти iх у протилежному значеннi. Це подвiйне значення диференцiйованого полягае в сутностi самоусвiдомлення, що е безкiнечним, або прямо протилежним визначеностi, в якiй воно утверджене. Докладне пояснення уявлення про цю духовну еднiсть у ii подвоеннi репрезентуе нам процес визнання.

Для самоусвiдомлення iснуе iнше самоусвiдомлення, тож воно вийшло за своi межi. Цей вихiд мае подвiйне значення: по-перше, самоусвiдомлення само себе втратило, бо бачить себе мов якусь iншу сутнiсть; по-друге, воно таким чином скасовуе це iнше, бо бачить не iнше як сутнiсть, а само себе в iншому.

Самоусвiдомлення повинно скасувати цю свою iншiсть, i це буде скасуванням першого подвiйного значення, а отже, й другого подвiйного значення; по-перше, воно повинно йти на скасування iншоi самостiйноi сутностi, щоб таким чином упевнитись у собi як у сутностi; по-друге, воно зважуеться на це, щоб скасувати й себе, бо те iнше – це воно само.