скачать книгу бесплатно
Garbage
Вiолетта Гаттi
Розповiдь колишнього гастарбайтера, як посiбник майбутнiм гастарбайтерам.
Вiолетта Гаттi
Garbage
Читаеться як «гарбич»
(Смiття – непотреб)
1
– Ти чула про грiнкарти?
З таким незвичним запитанням звернулася до мене моя подруга Лiда.
– Читала в газетi, ну i що? – мляво вiдповiла я.
– Люди виграють! Це ж для всiеi сiм’i! – в голосi Лiди чулося захоплення.
– Може хтось i виграе, та не з моiм щастям. Менi нiколи не виграти. Пам’ятаю, колись купила пачку лотерейних бiлетiв на тридцять карбованцiв, цiлих 100 штук…
– Ну? – перебила мене Лiда. – Нiчого не виграла? Такого бути не може, зi ста штук хоча один, а виграе.
– Нi, чому, виграла. Один карбованець i однi дитячi колготки за один руб i десять копiйок.
– А тут виграють, – не вгамовувалась Лiда.
Жаль загасити такий запал, i я згодилася пiти з нею в посольство, хоч я в Америку i не збиралася. Що менi там самiй робити? А моi – нi зять, нi дочка туди нiколи не поiдуть, хоча б iх про це умовляв би сам Буш.
Ну, питання – коли, де i в кого можна було отримати анкети – все це, як i завжди, лягло на мене.
І ось ми в посольствi. Пiшли пiсля перерви – це час консультацiй. До перерви там видають вiзи – черга довжелезна, стоять з ранку, годинами. Пiсля перерви – тiльки консультують, ну i можна отримати анкету на Грiн-карту.
Людей не дуже багато, але все ж таки е. Постояли десь з пiвгодини. Лiда в однiй черзi, я в другiй – до рiзних вiконець.
Я ще стояла, коли Лiда вже розмовляла з консультантом. Незабаром вона вiдiйшла вiд вiконця i, проходячи повз мене, прошепотiла.
– Не дали…
Ось i моя черга пiдiйшла.
Подаю загранпаспорт, кажу, що хочу бланк на Грiн-карту.
У вiдповiдь чую запитання.
– А у вас е знайомi в Америцi?
– Багато…
– А коли ви поiдете, то до кого?
– Найближча подруга Неля Шлейфман у Нью-Йорку.
– А що вона робить?
– В неi свiй косметичний салон.
– А що ви будете робити?
– Зароблю трохи грошей i хочу подивитись Америку, помандрувати.
– А зараз ви десь працюете?
– Так, на кiностудii, заробляю тисячу гривень в мiсяць (це я брешу, бо вже нiде не працюю).
– А яка в вас сiм’я?
Нiчого не розумiю. Чому такi запитання? Це ж лотерея! Хто виграе, а хто й не виграе. При чому тут моя робота i сiм’я? Хоча, Грiн-карта – це ж для всiеi сiм’i. Один виграе, а iде сiм’я. Та я все одно нiчого не виграю…
Ну, вiдповiдаю.
– Дочка, зять, онучка та собачка.
Дiвчина-консультант засмiялася.
– Ну, я думаю, у вас не буде проблем!
І пiшла десь iз моiм паспортом.
Поки ii чекала, дивилася, як iншi вiдходили вiд вiконець, тримаючи в руках анкети.
Незабаром пiдiйшла моя дiвчина-консультант i протягнула менi паспорт.
Анкети не дала.
Ось i я пролетiла, а вона ж казала, що проблем не буде.
Перегорнула кiлька сторiнок у паспортi i остовпiла. На однiй зi сторiнок стояла сине-червона вiза на в’iзд в Америку.
Так! Так! Вiза, за яку багато б людей вiддали шаленi грошi!
А я й не знала: радiти менi чи нi. Чим це я так сподобалася, що менi дали вiзу ось так, запросто?
Вийшла на вулицю, де на мене чекала Лiда.
– Слухай, менi дали вiзу…
– Не може бути!
– Дивись сама, – я протягнула паспорт.
– Оце так!
З’ясувалося, що Лiдi теж задавали такi питання, як i менi.
– Я iм кажу, що менi анкета потрiбна, а вони такi питання задають…
Їй не тiльки не дали анкету, а ще й штамп про вiдмову вiзи в паспорт шльопнули.
Я тягнула до останнього.
Вiзу менi дали у травнi, а вже почався жовтень, коли я заметушилася.
Все! Їду!
За три днi здала свою квартиру. Це була моя помiч дочцi в мою вiдсутнiсть. Квартиранти – два iндуси-студенти. Так не хотiлося, щоб знiмали iноземцi, але, як потiм з’ясувалося, були дуже гарнi хлопцi. Платили справно, i охайно в квартирi було, краще нiж в мене.
Дзвонила в Нью-Йорк до Юрка, свого приятеля ще по школi. Вiн там давно. Займаеться купiвлею i продажем «росiйських сувенiрiв». Дав менi завдання привезти фотоапарат «Киiв-160», деякi лiки i вiдкривачки для пляшок.
Такi вiдкривачки, як вiн просив, купила в старiй сiльськiй крамницi. Старовинi запаси, ще з часiв СРСР – всi забрала, штук сто.
Фотоапарат менi винiс та продав приятель, теж зi старих запасiв, прямо з заводу «Арсенал», де iх вробляли.
Ну i лiки, звичайно, в аптецi – багато iх набралося, доволi велика торбинка.
А вiд себе купила iкру чорну в скляних баночках.
«Проводжали» мене до глибокоi ночi, а вставати потрiбно о шостiй ранку – майже не спала.
2
Ось вже й аеропорт. Хмiль ще не зовсiм вийшов, хочу спати.
Стоiмо з моею дочкою Олею в черзi до митника.
Стали читати декларацiю.
Грошi в нiй написала точно, але виявилося, що багато, стiльки вивозити не можна.
(Не забувайте, це було бiльш нiж 10 рокiв тому!).
Треба лишок вiддати. Оля стоiть поруч. Вiддаю iй грошi на очах у митника.
Вiн читае далi, а я чую, що щось впало менi до кишенi куртки.
Це Оля як вправний злодiй сунула менi грошi знову.
Ну, а далi була перша кумедна пригода з усiх, що зi мною зчинилися.
Я попрощалася з дочкою, пiдняла сумку i пройшла до ii досмотру.
Вiдкрила, поставила на стiл, та трохи невдало, вона нахилилася, i всi вiдкривачи, що лежали зверху в кульку, всi сто штук випали i з грюкотом розкотилися по пiдлозi.
Мiй митник остовпiв. Іншi теж пiдняли голови, кинули свою роботу i пiдiйшли до нас.
Вони стояли i реготали.
Потiм «мiй» запитав.
– Це що? Навiщо стiльки?
Ну, я почала брехати. (До речi, чому Юрко iх стiльки менi замовив, я й сама не розумiла. Хiба це в Америцi дефiцит?).
– Та це подарунок знайомому. Вiн в барi робить, там пляшки треба вiдкорковувати, ось цi вiдкривачки й цуплять, йому багато потрiбно…
Митник ще не зовсiм вiдiйшов вiд подиву.
– Скiльки рокiв тут роблю, а таке перший раз бачу. Ну i контрабанда!
Всi митники посмiялися i розiйшлись. А в мене бiльш нiчого не дивились. Мiй митник допомiг зiбрати вiдкривачки, позапихав iх в сумку i побажав добре долетiти.
Добре, що далi не дивились.
Лiки та iкру провозити, як виявилося, не можна.
Все! Летимо!
Пiсля «проводiв» iсти не хотiлося. Але принесли таке смачне (я перший раз iла в лiтаку), що все з’iла i вина трохи випила.
Мiй сусiда звисока копирсався в iжi.
– Хiба це зелений горошок? Ось побачите, пiсля Шеннону буде друга iжа, так ось там горошок дiйсно буде зеленим, а не сiро-болотного кольору, як цей…
Незабаром i був Шеннон, аеропорт в Ірландii. Бiльше двох годин вiльного часу. Багато крамниць.
Нашi стюардеси скуповували парфуми – тут набагато дешевше, нiж у нас, але теж дорого.
Летимо далi!
Так, сусiда був правий.
Коли подали iжу, горошок таки був зелений!
Дивлюся у вiкно. Пiд нами океан. На всi боки вода – велично, але трохи страшнувато. Та ось i берег – це Канада.
Нарештi пiд нами Нью-Йорк.
