скачать книгу бесплатно
У вогнi плавильника. Срiбло
Ганна Гороженко
Живий, легкий та одночасно глибокий роман про подii початку ХVІІ столiття – «У вогнi плавильника. Срiбло» – заснований на iсторичних фактах. Цi часи не так часто згадують у лiтературi, як i всю iсторiю Речi Посполитоi та Великого князiвства Литовського (яке мае дуже мало спiльного iз теперiшньою Литвою, бiльша i панiвна частина населення – то були русини, тобто предки теперiшнiх украiнцiв та бiлорусiв).
Історiя Самiйла Корецького, яку розповiдае авторка, то майже Дюма! Увагу читача мiцно тримае головна битва, головна iнтрига роману – ворожнеча двох неймовiрних жiнок, реальних княгинь Анни Корецькоi та Софii Ружинськоi. Ця битва – суто жорстокi, середньовiчнi дiяння: напади, отруення, знищення цiлих сiл i мiст, зневага до правосуддя та верховноi влади. Усе це на тлi релiгiйного протистояння католикiв, православних, унiатiв… i зовсiм не священницьких пристрастей.
Ганна Гороженко
У вогнi плавильника. Срiбло
Художник-оформлювач М.С. Мендор
© Ганна Гороженко, 2021
© М.С. Мендор, художне оформлення, 2021
* * *
Частина I
Таким чином, я передав тобi ключ для вiдкриття багатьох зачинених дверей, i вiдкрив я врата у глибинне святилище Природи. І якщо хто-небудь iнакше все це розташував, у мене з ним не буде жодних протирiч, бо все до единого лине.
Еш Мецареф.
Вогонь плавильника.
Гл. 1.
Роздiл I
– Стiй i мовчи! – корд зблиснув над головою двох ченцiв, яких тримали дужi руки козакiв. Чорнявий ротмiстр у темно-синьому доломанi ще раз замахнувся зброею, вiд чого чорноряснi затремтiли i зiщулились. Надвiрний козак хижо всмiхнувся, нахилився ближче до полонених i нахабно збив долонею з одного з ченцiв клобук, той впав i покотився у траву. – Це землi Видубицького монастиря… ви не смiете… – прошепотiв один з бранцiв – утiм, злякавшись власноi смiливостi, враз побiлiв, очi своi потупив, вiдвернув обличчя вiд командира, аби не перетинатись iз ним поглядом.
– Корецькi смiють будь-що. Затям це! – шляхетський слуга у синьому випростався, харкнув на землю i неквапливо став встромлювати зброю у пiхви. – А тепер геть з моiх очей i передай своiй братii – якщо повернетесь, шкуру спущу. Я не жартую, втямив?! – схопив смiливiшого ченця за барки i вiдiрвав худорляве тiло вiд землi.
Монах заплющив очi i за мить вiдчув, як летить униз, на слизьку траву, змочену ранковими росами.
Свiтанок розливався молоком по темному небу, вiдбивався бiлим срiблом на поверхнi холодноi води. У заплави Кончi-Заспи вiн увiрвався п’янкими травневими пахощами та пташиним тьохканням. Чи це не Рай? Жiнка у чорному стриманому вбраннi i в бiлому рантуху на головi iхала у дормезi. Вона постукала у стiнку карети, аби вiзниця спинився. Власноруч вiдчинила дверцята i вийшла на узбережжя Днiпра. Скинула на землю теплу шубу, пiдбиту соболем i наблизилась до рiки. На повнi груди вдихнула крижаний, однак солодкий аромат – вiд якого тiло почало злегка тремтiти. Вiдчепила застiбку, що нею був закрiплений тонкий серпанок i зняла головний убiр. Вiзниця, який вже пiдняв шубу, схопив i тонку бiлу паволоку i застиг у нiмiй покорi бiля широкого дормезу князiв Корецьких. Жiнка зробила кiлька крокiв до дерев, якi зависли над водою. Дрiбнi хвилi плюхкались об iхне мiцне корiння. Панi торкнулась рукою пружного молодого листя i втулилась поглядом у жовтаво-рожевi зблиски, в ореолi яких стрiмко пiдiймалось сонце.
Вона усмiхалась. Звiсно, усмiхалась – бо тепер це ж ii землi. Заплави, береги, дерева… Конча-Заспа вiднинi i навiки вiчнi – земля Корецьких.
Перша сивина торкнулась скронь Анни. Та попри це старiсть боялась селитись у цьому стрункому жiночому тiлi – надто сильно опиралась природi княгиня. Лише кiлька зморшок бiля очей – це все, що змiг вiдвоювати собi «поважний» вiк. Повiяв холодний вiтер i локон вибився iз заплетеного в косу темного волосся. Жiнка завела неслуха за дрiбне вушко, ще раз обвела поглядом широку рiку i рушила у бiк карети. До неi вже наближались козаки Корецьких, якi виiхали назустрiч господинi. Один iз них, у темно-синьому доломанi, ii найвiрнiший слуга iз запальною вдачею зiстрибнув iз коня i шанобливо схилив голову.
– Землi чистi. Жодного чужинця тут нема, ваша свiтлосте.
– Добре, Євстафiю. Перевiрте усi заплави i поставте на них наших людей. Я планую гарно заробити на виловленiй тут рибi. – Вiзниця безшумно наблизився до панi i турботливо виклав на плечi княгинi шубу, вона ж нею запнулась i знов повернулась обличчям до рiки. – Доручаю вам розселити моiх селян у монастирських будiвлях.
Чорнявий ротмiстр ще не встиг вiдповiсти, як до його вуха долинув шерхiт, вiн зирнув у бiк хащiв, схопився за шаблю i рвонув на кущ бузини. Гiлля iз бiлими китицями затремтiло i щось звiдти зойкнуло. Княгиня обернулась i помiтила дещо темне i велике, що з боку чагарника ii вартовi вже волокли по мокрiй землi.
– Вiдпустiть. Я не винен! – заволав юнак у чорнiй рясi, прикриваючи голову. Та його не дослухались. Один з козакiв зiрвав з молодика торбу i витрусив ii нутрощi на траву. З неi випав обмотаний грубим сукном окраець хлiба i жовклий згорнутий папiр iз дрiбною сургучною печаткою.
– Що це? – вказала на аркуш княгиня.
Вона зiрвала печатку з листа, щойно передали його вартовi. У ньому дрiбно одним рядком виведено «В Софii пiд захистом Георгiя».
– Що це? – повторила жiнка в чорнiй сукнi, наближаючись з папером до юнака у рясi, якого мiцнi руки слуг поставили на землю. Вона обпекла поглядом хлопця – то був лише послушник.
– Не знаю. Наказали передати отцю Антонiю, – пропищав той, все ще закриваючи обличчя вiд страху.
– Хто наказав? – голос панi став металевим.
Хлопець боявся глянути на жiнку у чорному, але мовчав.
Один з вартових штурхонув юнака в печiнку i той заскиглив, схопившись за живiт.
– Менi в братii наказали забрати це вночi у корчмаря з Подолу i доставити до отця Антонiя. Вiдпустiть, я нiчого бiльше не знаю.
– Але чому сюди? Тут був Антонiй? – буркнув до хлопця козак княгинi.
– Вiн мав сьогоднi прибути сюди з перевiркою, – юнак зiщулився, очiкуючи нового удару.
– Антонiй Грекович – права рука настоятеля монастиря Іоасафа… Митрополичий посланець, – прошепотiв ротмiстр на вухо княгинi.
Жiнка ствердно кивнула.
– Вiдпустiть малого. Хай iде. – Анна зачепилась поглядом за звивистий рядок на паперi. – «В Софii пiд захистом Георгiя» – що ж це могло бути?
Послушник жваво накивав п’ятами. «То дитя точно нiчого не знае. Сiре мишеня… А це ж послання напевне важливе. Отець Антонiй i справдi головний розрадник Іоасафа, людина близька до унiйного митрополита Іпатiя Потiя… А ще розпорядник книгозбiрнi та друкарнi Видубицького монастиря. Його влада навiть бiльша за повноваження iгумена. Але чому листа вiдправили сюди? Це мае бути щось таемне, аби сховати подалi вiд Киева – тут, серед заплавiв…».
В таких роздумах панi сiдала у карету. Вже в дормезi вона вдивлялась у жовтавий аркуш – цупкий, це значить – папiр дешевий. Пiднесла його до носа – вiд аркуша тхнуло брагою. Тонкi губи невдоволено скривились. «І все ж таки цей лист мае велике значення для отця Антонiя, а вiдтак i для Іоасафа. Але що, що саме цей рядок означае?» Карета iхала поволi, погойдуючись, – у напрямку Лiсникiв, де на горi височiв замок Корецьких.
Роздiл II
Замок стояв на самiй макiвцi гори, одинокоi вершини серед розораних полiв. Довкола високого пагорба – намистом розсипанi дерев’янi хати князiвського люду. Замок – це мiцна фортеця, обнесена частоколом. Обiйстя Корецьких не взяти навiть армii з гарматами. Та й не нападають на замок вороги – бо самi побоюються князiвських козакiв, слава про iхню вiдвагу та жорстокiсть шириться теренами Речi Посполитоi. Чоловiк Анни Корецькоi Юхим ось вже добрий десяток рокiв не вилазить iз сiдла – воюе то з московитами, то з молдованами. А ii старший син Самiйло розганяе татар на пiвденних землях. Вiдтак сiмейнi справи – в руках норовливоi княгинi. А характер у неi мiцний, залiзний. Збирае вона пiд свою руку всi довколишнi землi пiд Киевом. Викуповуе чужi маетки або ж бере iх силою. І хто зна – може й сам золотоверхий Киiв впаде iй скоро до нiг?
Все думала й гадала Анна Корецька про листа iз загадковим рядком. І якби не був вiн вiдправлений правiй руцi Іоасафу Биховському – то вже й забула б давно про нього. Але iгумен Видубецького монастиря – людина хитра й розумна. Та й з Корецькою давно сперечаеться. Не захотiв Іоасаф продавати княгинi Кончу-Заспу, яка межуе iз ii Лiсниками. Попри вмовляння та щедрi пропозицii. Тож вирiшила Анна прибрати до рук цi землi силомiць. Та за роки спiлкування i протиборства iз iгуменом Корецька вже взнала – той розраховуе наперед кожен свiй крок. Всi його рiшення виваженi, а оборудки – успiшнi. Нерiдко Анна думала – чи Боговi служить намiсник Видубицького монастиря, надто все легко йому вдаеться. Тому й до листа iз таемничим посланням поставилась пiдозрiло.
Іоасаф Биховський приiхав у Киiв щойно була погоджена унiя в Брестi. Року 1596 низка православних епископiв, якi пiдпорядковувались досi Константинополю, перейшли пiд руку Папи Римського. За такий зухвалий в очах бiльшостi православних перехiд понтифiк погодився залишити унiатам вiзантiйську лiтургiю та службу Божу на церковнослов’янськiй мовi. Видубицький та Софiйський монастирi i ще кiлька церков були у Киевi тим осередком, який пiдтримав унiю. Та попри осуд бiльшостi вiрян – день у день ця братiя багатшала. Ось вже й поруйнованi часом та битвами мури почала вiдбудовувати. Звiдки ж у ченцiв-унiатiв таки статки? Кияни цього не могли втямити.
Анна Корецька сидiла поруч iз комином, в якому палахкотiв вогонь. Вдивлялась у чорне розжаврiле вугiлля, над якими завели своi бiсовi танцi вогнянi пелюстки. Центральна зала, в якiй завжди було прохолодно, наповнювалась теплом та тяжким смоляним запахом горiлого дерева. Княгиня перевела погляд на чоловiкiв портрет – Юхим у своему блискучому панцирi поглядав на неi зi стiни. Ось i зараз вiн, як завжди, у вiйськовому походi. Жiнка й сама дивувалась – як iй вдалось народити сiмох дiтей вiд чоловiка, якого нiколи не було вдома. Нинi ж дiти стали ii посланцями – всi пантрують маетки родини Корецьких, охороняють родовi землi. І лише ii старший, улюбленець Самiйло, разом iз батьком здобувае у битвах славу для iхнього роду.
Панi знов кинула оком на записку, що лежала на стiльницi поруч. «В Софii пiд захистом Георгiя». Що ж це може бути?..»
Думки перервала служка, яка вскочила у залу i бiгцем попрямувала до господинi. Корецька здивувалась такому поспiху челядницi i втупилась у неi незмигненим поглядом. Та ж набiгу, ковтаючи слова, вигукнула:
– Ваша свiтлосте… за брамою… там!
До Корецькоi долинули звуки сурм. «Невже напад?» – панi рванула на замкову стiну. За муром в оточеннi озброених вартових, якi щойно припинили сурмити, стояв огрядний чоловiк у рясi, пiдперезаний дорогим паском iз червоного оксамиту, гаптованого золотом. Поважний чернець застиг бiля своеi карети, яка була запряжена четвiркою чорних кобил, поставив руки вбоки, пильно вдивлявся за частокiл i важко дихав. Побачивши жiнку в чорному, яка схопилась за нагостренi верхiвки огорожi, вiн збагровiв. З гори свого муру княгиня увiп’ялась очима у розлюченого Іоасафа Биховського. Поруч iз ним та його кiннотниками вона помiтила ще кiлькох незнайомих iй шляхтичiв.
– Панi Корецька-Ходкевичiвна! – голос Іоасафа був грубим i суворим. – Добре начулись вуха моi вiд знаних людей, i очi моi нагледiлись, що ви, панi злостива, кривдите церковну братiю. Не лише сама – а й чоловiка свого до зла примушуете, бо i його за вашi грiхи покарають. Але Господь справедливий, i нiколи вам, Корецьким, в ваших справах не допоможе. З цього дня – Ходкевичiвна, ночей не досинайте, чатуйте на мене – бо я нинi промовляю вам одповiдь. І я вiд iменi матiнки Церкви оголошую вам – мститись буду! – Биховський спинився, аби схопити ротом побiльше повiтря, i вказав на чоловiка у зеленому фалендишi, який тримав у руках аркуш-цидулку. – Цей пан возний. Я подаю на князiв Корецьких до суду, i будьте певнi – переможу. Ви будете покаранi, Корецькi!
Хазяйка Лiсникiв на це згори свого муру хижо засмiялась. Жiночий регiт вiдбився луною i ширився ii землями, наповненими власним пiдневольним людом. Роздратований свавiллям Корецькоi, Іоасаф ступнув ногою i майнув у бiк карети. За ним слiдом рушили його вартовi-кiннотники. А чоловiк у зеленому iз цидулкою в руцi так i лишився стояти, тремтячи, очiкуючи, поки козаки Корецьких заберуть згорнуту «одповiдь» настоятеля Видубицького монастиря.
Княгиня ж неквапливо поверталась до своеi натопленоi зали. І попри удавану веселiсть, усiм тiлом своiм вiдчувала вона ненависть Іоасафа. Немов кожна частина ества була догори проссякнута його злiстю. «Хай би йому… може справдi з нечистим цей панотець водиться?». Корецькiй захотiлось просто зараз з головою зануритись у воду, аби змити, як бруд, усi прокльони Биховського. Тож жiнка наказала приготувати iй купання з травами.
– І бабу Параску поклич, – звелiла служцi, щойно та залила водою глибоку дiжку.
Корецька, не чекаючи на челядь, розстiбнула тугий корсаж, зняла чорну вовняну спiдницю – залишившись в самiй довгiй сорочцi з тонкого, як серпанок сукна. Запустила руку у теплу воду. Вона парувала, на ii поверхнi кружляло листя молодого любистку та м’яти i ширило пахощi невеликою кiмнатою господинi. Вiконницi в цiй залi завжди зачиненi, тож навiть у сонячну погоду свiтлу сюди – зась. Кiмнату осяювали свiчки у золотих нiмбах. Вони зашипiли i затремтiли в ту мить, коли дверi в покiй рипнули – на порозi спинилась у високому чорному очiпку баба Параска. Щiльно зачинивши за собою дверi, дiловито зайшла в кiмнату i кинула на стiл зав’язану вузлом хустку. Параска була дужою, хоч засмаглi руки та лице ii були посiченi глибокими зморшками, а вiдтак видавалась вона жiнкою вже старою, навiть древньою. Та очi в неi були, як в орлицi – пильнi та колючi, мабуть вiд того ii недоброго погляду, яким зустрiчала кожного, хто перетинався iз нею, Лiсниками та усiма околицями ходять чутки – що то вiдьма живе за частоколом князiвського замку.
– Що ти менi принесла? – поцiкавилась княгиня, залiзши у теплу воду.
– Зозулька моя, – мовила Параска пошепки, пiдносячи до хазяйки кульку мила з подрiбненими прянощами i травами, – це аби ваша шкiра була чистою та бiлою, як перший снiг.
Корецька на це всмiхнулась. Подобались iй красномовнi мадригали староi.
Баба заходилась ретельно вимивати обличчя Корецькоi. Лише древнiй i мудрiй Парасцi княгиня дозволяла торкатись себе. Хазяйка Лiсникiв заплющила очi, i вже майже задрiмала, шепотiння староi, яка нависла над нею, господиню заспокоювало – хто зна, якi заговори шептала Параска, але вони дiяли. До княгинi iз кожним подихом поверталися сили. Баба дiстала зi свого клунка грубу склянку, а з неi – буру сумiш, якою намащувала щоки та губи княгинi. В нiй потовченi корiння марени, ладан, шафран i мiрра – пахучi, як дорогi маслянi парфуми, що iх купцi привозять зi Сходу.
– Ви ж пам’ятаете княгине, що змиете це завтра на свiтанку водою зi струмка? І вашi щоки i губи будуть палати юнацьким рум’янцем аж до самоi недiлi. – Параска продовжувала шепотiти, тепер вже втираючи у бiлi руки господинi бджолиний вiск. Шурхання ii сухих губ породжували в головi Корецькоi марення – виринали з пам’ятi знайомi обличчя та щасливi митi ii далекого дитинства, давно забутi i припорошенi пилом буремних рокiв. Та раптом Параска спинилась i мовила вже не пошепки, а грубим своiм грудним голосом. – Щось ви, панi, наче сама не своя? Бачу я ворона темного над вами… Недобре це…
– Так, Параско… Це за землю чвари. Одповiдь сьогоднi привiз менi отець Іоасаф… – стомленим голосом мовила княгиня, так не хотiла вона прощатись зi своiми видiннями.
– Я отця добре знаю. То не вiн… Той ворон лютий, моя панi, вiн простягне крило свое над вами… Остерiгайтесь його… А з Іоасафом я знаю, що ми вдiемо.
Баба хвацько схопилась за простирадло i стала допомагати своiй хазяйцi виходити з води.
– Я, зозулько, в лiсi яйце знайшла… – хитро мовила стара i примружила праве око. Княгиня кинула на неi запитальний погляд. – То ми з вами зараз отця Іоасафа ним заворожимо. – Параска задоволено усмiхнулась чорним беззубим ротом. В зморшкуватiй бабинiй руцi яскравiв бiлим пташиний плiд. Ворожка поклала його на глиняну тарiль i пiднесла свiчу. Корецька заховала золотого хреста пiд вологу сорочку i наблизилась до столу, залишаючи на пiдлозi мокрi слiди. Княгиню калатало вiд холоду, вона невпевнено торкнулась яйця i безпорадно глянула на бабу. Та ж лише кивнула:
– Не бiйся, голубко… – роззявивши у посмiшцi свою старечу чорну порожнину…
Цiеi ночi Корецька довго не могла заснути. Все дивилась, як блимали свiчки у ii кiмнатi. Все не йшов з голови Іоасаф i та загадкова записка. Чи допоможе парасчине ворожiння? «От жеж невгамовний Биховський… Треба було на моi умови приставати, коли я була ще доброю». Попри все княгинi хотiлось тепер насолити ще бiльше iгумену. А значить треба здогадатись – про що ж той таемничий лист. «В Софii пiд захистом Георгiя… В Софii… Так це ж Софiя Киiвська!..» – Корецька ахнула своiй здогадцi i плеснула у долонi – «Точно, це ж храм! А Георгiй це – мабуть iкона, в якiй щось заховано… Як я ранiше не второпала!»
Корецька вдоволено усмiхнулась. Звiсно, ось де хованка, в якiй щось важливе для Биховського. А якщо вона це знайде першою – хто зна, як все обернеться? Може iй вдасться ще якiсь землi строптивого настоятеля прихопити? Княгиня вiдкинулась на подушки – «Де ж той сон подiвся?.. На свiтанку – на Киiв».
Роздiл III
З першими сонячними променями, якi боязко торкнулись мурiв замку в Лiсниках, життя у фортецi завирувало. Княгиня поспiшала. Поснiдала вареним яйцем i наказала себе вдягати. У сам же Киiв iде – тож одяг повинен був своею пишнiстю неодмiнно вразити киян. Корецька нiколи не шкодувала грошей на шати, однак i в крайнощi не впадала – як чимало шляхтянок, що намагались поеднати в одному вбраннi всi яскравi кольори – а вiдтак виглядали як курки у пiр’i павичiв. Княгиня ж навпаки – обирала зазвичай чорнi або темнi, стриманi барви – такi, що пасують добропоряднiй панi.
Анна вмостилась на високому стiльцi поставивши ноги на грiлку, поки челядь вовтузилась поруч, витягаючи зi скринь шати. Спершу на панi, яка зосередилась на спогляданнi свiчок пiд образами, надягли сорочку iз тонкого льону з мереживом на горловинi та рукавах, потiм – теплi вовнянi панчохи, обв’язали iх стрiчками над колiнами i взули чобiтки з цупкого оксамиту на невеликих дерев’яних пiдборах. Корецька пiдвелась, аби ii затягнули у корсет. Щоб постава в княгинi була королiвською, панi наказала кравцю у шнурiвку посерединi втулити дерев’яну планку, яка не дозволить iй зiгнутись попри що. За цим челядницi натягнули на господиню iспанськi фiжми – кiльця яких тримали форму конусу, а на них ще одягли пiвкруглий валик, що додавав об’ему позаду. Всю складну конструкцiю завершувала пишна спiдниця з чорного iталiйського оксамиту, розшитого срiблом. Верхнiм одягом княгиня обрала чорний корсаж iз баскою з вiдкритою шиею, оздоблений золотими гудзиками та перлами, i наказала служкам принести комiр iз шовку та мережива, який iй привезли iз самого Лондона. Ось чим вразить киян Корецька. Шовк був натягнутий на залiзний тримач, завдяки якому комiр, обшитий тонким брюсельським плетивом, немов за допомоги магii був пiднятий угору. Такi величезнi стоячi комiри-ребато моднi нинi за кордоном. Їх викладають на тримачi, надзвичайно поширенi в Англii, де iх називають пiкадiль. Завдяки шаленiй популярностi цiеi модноi дрiбнички один з лондонських кравцiв перетворився на справжнього багатiя. Вiн викупив величезний надiл в самому серцi англiйськоi столицi i назвав свiй маеток на честь комiрцiв, якi принесли йому багатство – Пiкадiллi. У цього кравця мереживнi пружнi стоячi ребато замовляла сама королева Єлизавета. Саме на портретi цiеi пишнофарбованоi монархинi Корецька вперше й помiтила такий вичурний на тримачi пiкадiль. Зображення королеви Англii показали шляхтичам на прийомi в королiвському палацi у Варшавi 1603 року – коли всiй Європi стало вiдомо, що рудоволоса англiйка, остання з кровожерливих Тюдорiв, померла. Нинiшнiй король Речi Посполитоi i колишнiй монарх Швецii Сигизмунд III так радiв цiй звiстцi, що вирiшив присвятити старiй дiвi Єлизаветi прощальний бенкет, вмостивши ii портрет на одне з крiсел i приставивши його до столу з наiдками. Але дивацтва монарха Корецьку не забавляли – майже увесь прийом, на який княгиню запросили iз чоловiком та iншими русинськими шляхтичами, Анна вдивлялась у портрет рудоi бiлолицьоi правительки з далекого острова, запам’ятовуючи його до найменшоi дрiбницi. Вона й зараз – хоч i минуло вiдтодi майже десять рокiв, – з легкiстю могла назвати, у що ж була вбрана та чужа королева. І так iй припало до душi те ребато з пiкадiлем – що не минуло вiд варшавського бенкету й кiлькох тижнiв, як замовлення на стоячi комiрцi Корецька вiдправила поштою, яку саме запровадили на русинських землях iталiйськi купцi. І ось вже кiлька рокiв поспiль княгиня з’являеться на публiцi у коштовному i незвичайному вбраннi, i здалеку тим, хто вперше ii бачить, видаеться, що панi чи то з нiмбом над головою? а чи з бiлими янгольськими крилами – що навiть змушуе деяких простакiв хреститись, зустрiвшись поглядом iз Анною. Корецьку ж це веселить неабияк.
Тож поки служки хвацько пришивали до корсажу високий тримач пiкадiль, на який виклали комiр ребато, iнша челядниця поправляла складенi коси, якi затягнули сiткою та увiнчали iх чорним вовняним капелюхом.
Щойно одягати княгиню скiнчили, вона схопила шкiрянi рукавицi i майнула iз дому. І хоч як поспiшала до Киева, вiзницi наказала оминати землi Видубицького монастиря та Лаври. Дормез в оточеннi надвiрних козакiв Корецьких iхав селами, якi щiльно оточили старе мiсто. На дорозi – вiд рання вози селян та карети заможнiшого панства, а тому швидко дiстатись Киева вже видавалось неможливим. Княгиня розумiла, що потрапить у Софiю лише по обiднiй – аби згаяти час, наказала служницi, яка супроводжувала панi, розповiдати iй останнi байки. Анна примушувала своiх челядниць пiдслуховувати теревенi селян – щоб знати, чи збираються тi бунтувати проти князiв, або ж тiкати iз ii земель. З уходниками Корецька розправлялась жорстоко.
Коли сонце пiднялось до самiсiнькоi гори – княгиня нарештi почула переливи церковних дзвонiв. Киiвськi храми немов би розмовляли мiж собою – щойно припинявся дзвiн з одного собору, його пiдхоплював сусiднiй – допоки вiд заходу до сходу, вiд пiвдня до пiвночi святими киiвськими пагорбами не пронесеться звiстка люду Божому, що панотцi завершили своi молiння за древне мiсто i його вiрян. Щоближче дормез пiд’iжджав до самого серця Киева, де ще можна побачити i торкнутись стiн, зведених старими князями, хати ставали бiльшими, а городи меншими. Одноповерховi будiвлi, приземистi, майже зануренi у землю змiнили загратованi двори та дерев’янi оселi – двоповерховi з високими дахами, а помiж них де-не-де бiлiлi кам’яницi заможних киян. На дороги повиходили торговки з крамом, який вони носили у дерев’яних коробах, що чiплялись на шию. До них пiдходили як зацiкавленi панянки, так i юрми молодикiв, якi вештались киiвськими вулицями в надii поцупити у роззяв кошелi або ж заради кепкування та жартiв. Звабливо запахло здобою з пекарень. Побiльшало гарно вбраних шляхтичiв, якi неквапливо iхали верхи на конях, що наче й самi пишались своiм виглядом, розмiрено вiдбивали пiдковами, аби всi перехожi встигли роздивитись на них коштовну збрую. Найбiльше люду було бiля шинкiв – через них дормезу доводилось спинятись, поки козаки Корецьких нагайками розганяли мiстян-гаволовiв. Гомiн киiвських вулиць перетворився на гучну какофонiю – вiд чого Аннi захотiлось затулити вуха. Вона стала нервувати – а чи справдi ii здогадка вiрна, та й як вона непомiтно зможе бодай щось винести з собору Софiiвського монастиря, де у кожноi стiни – сотнi вух та очей? «Принаймнi я довiдаюсь, що саме малось на увазi в тому листi – не обов’язково цю рiч виносити звiдти» – заспокоювала себе княгиня. Карета в’iхала у напiвзруйнованi князiвськi Золотi ворота, на стiнах яких численнi волоцюги позалишали соромiцькi написи та малюнки. Аннi впали в око богохульнi рядки на древнiх стiнах. «Колись старi князi зводили iх у свою славу – чи могли вони передбачити, що ось так вона буде понищена та занедбана?».
До монастиря вже було близько – на дорозi переважно ченцi у темних рясах та високих клобуках. Корецька наказала вiзницi спинитись i пiшла до Софii пiшки у супроводi челядницi та Євстафiя – вiрного охоронця.
Княгиня вже звикла, що коли вона у модних шатах, ii супроводжують прискiпливi погляди. Панi всмiхалась на те, що монахи, помiтивши Корецьку, уповiльнювались, а то i взагалi спинялись, а жiнки-прочанки, якi юрмились на дорозi у бiлих очiпках, перешiптувались мiж собою – де це бачено: високоповажна шляхтичка у церкву прийшла, наче на звану вечерю у короля. Та чи обходить думка чернi всевладну княгиню?
Перехрестившись, Корецька занурилась у вузьку хвiртку у воротах монастирськоi брами. Довкола Софii з давнiх часiв – вали й мури. Надто багато було охочих пограбувати киiвську святиню. Пiд пильнi погляди панi впевнено промайнула монастирським садом i на мить спинилась бiля зведених з тонкоi цегли мiцних i високих стiн старовинного храму. «Скiльки ж у тобi схованок i скарбiв?..»
Княгиня пiдiйшла до жiночого входу у собор i наказала служницi та охоронцю лишитись надворi. Вiд самого народження Софii за вiзантiйською традицiею – для чоловiкiв та жiнок у цьому храмi окремi входи. Бо нерiвними вважались вони навiть у своiх молитвах. Корецька зняла рукавицi, поклавши iх у таемну кишеню спiдницi, пiдняла подiл сукнi i ступила на високi сходи галереi, яка вела всередину церкви. В Софii було завжди холодно i запах цього собору – крижаний iз цвiллю. Анна нiколи не любила цей аромат. Їi навiть нудило вiд нього. Запах сиростi не мiг затулити навiть ладан, яким панотцi так щедро обкурювали храм. Корецька притулила до носа хустку, просякнуту рожевою водою, i пройшла повз мармуровi саркофаги старих князiв. Цiлий пантеон – древнiх правителiв i iхнiх дружин, вiд чого собор перетворився на родинну усипальницю. «Кiстки, самi кiстки…» – Корецьку пересмикнуло вiд власних думок. – «Але де ж цей Георгiй?» Жiнка поглянула всередину храму – до центру нави винесли величезну iкону. Княгиня вже попрямувала саме туди, як спинилась поруч iз колонами, з гори бокового нефу на неi суворо поглядав кучерявий юнак. «Як я могла забути? Тут же цiлий вiвтар Георгiя! Це не iкона! Пiд захистом Георгiя – значить у всерединi, за iконостасом?» Корецька нервово озирнулась. Служба вже давно скiнчилась. У храмi було усього кiлька послушникiв. Один з них саме чистив поставник i викидав недопалки свiчок у смiтник. Звуки легких ударiв по металу пiдiймались догори i ширились усiм храмом – акустика у Софii що треба.
Корецька перехрестилась i наважилась пiдiйти до ворiт iконостасу. «Боже, Боже, що ж я роблю… Жiнкам туди ж не можна…» – вона ще раз озирнулась, але поруч нiкого не було. Ченцi у центральнiй частинi храму усi заклопотанi. Княгиня прочинила золоченi ворота i майнула всередину. Вiвтар Георгiя був невеликим – посерединi на мармуровiй стiльницi розставленi Євангелiе, хрест, чаша. Злiва – жертовник. Панi роззирнулась – у неi було лише кiлька хвилин, аби знайти те, що мало б належити Іоасафу. «А може я помилилась?.. Може нiчого тут немае?» – пройшла вздовж i впоперек i нiщо в око iй не впадало. Княгиня нервувала, вiд страху в неi заклало вуха, руки тремтiли. Стало так страшно, що вона вирiшила тiкати – яка то буде ганьба, якщо ii тут спiймають! Корецька вже пiшла до виходу, наблизилась до iконостасу, коли боковим зором помiтила в стiнi справа нiшу. В нiй стояв золочений ковчег – найiмовiрнiше з мощами. Наблизилась, потягнулась до скриньки, натертоi до блиску, вiд якоi вiяло миррою, взяла ii в руки – порушниця церковних правил з цiкавiстю роздивлялась ii, аби визначити чиi ж це мощi, аж раптом перевела погляд на сам отвiр у стiнi i помiтила книгу, на якiй увесь час стояв ковчег. Корецька, ледь втримуючи однiею рукою важку скриньку, iншою потягнулась до фолiанту у шкiрянiй палiтурцi. Та раптом вимащений олiею ковчег вислизнув з рук i впав iз грюкотом на пiдлогу, кришка його вiдчинилась, i звiдти викотився чийсь почорнiлий забальзамований палець. Корецька застигла. З центру храму долинули чоловiчi голоси.
Ще мить i вона оговталась, схопила книгу i стрiмголов майнула з вiвтаря, занурившись у темне провалля галереi з саркофагами. За одним з них вона сховалась. Серце калатало, нудило, в очах темнiло. Сюди доносились вигуки. Жiнка тремтячою рукою потягнулась в кишеню за хусткою та ii там не було – напевне, залишила за позолоченими вратами. Перевела розгублений погляд на важкий манускрипт, який все ще цупко тримала занiмiлою лiвою рукою. Пригорнула його до себе, обережно пiдвелась i попрямувала на вихiд, намагаючись йти неквапливо, аби не привертати зайвоi уваги.
– Панi! – раптом почулось за спиною.
Зблiдла Корецька повернулась обличчям до молодого ченця i видушила iз себе посмiшку.
– Ви бачили – чи виходив хтось з того вiвтаря? – чернець показав рукою убiк.
– На жаль, нi. Ревно молилась… – жiнка вiдповiла стиха, знов посмiхнулась, i вискочила надвiр.
У супроводi вартового та служницi княгиня, пригортаючи до себе викрадену книгу, спiшно полишала монастир. Спиною вона вiдчувала переполох у соборi i вiд содiяного грiха ii трусило. Ось вже – ворота брами з вузенькою хвiрткою. Корецька наблизилась i побачила у проймi з iншого боку входу свiтловолосу шляхтичку iз сiрими очима у свiтлiй сукнi, розшитiй золотом, у пелеринi, пiдбитiй горностаем, i в бiлому капелюшку iз високим страусячим пiр’ям. Корецька не сповiльняла хiд – проте так само чинила й панi, яка також вирiшила будь-що пройти через хвiртку першою.
– Дорогу! – вигукнула Корецька.
– Я пройду першою! – у вiдповiдь пролунало з вуст непоступливоi бiлявки.
– Геть! – княгиня вже схопилась однiею рукою за браму i збиралась вiдштовхнути супротивницю.
– Спершу пройду я… – сiрi очi бiлявки перетворились на грiзнi вузькi риски.
– Софiе… Я поважнiша за тебе, ти маеш пропустити… – прошипiла княгиня у чорному.
Анна несподiвано обернулась, почувши за спиною вигуки ченцiв, кiлька з них саме наближались до ворiт. Скориставшись миттю, свiтловолоса шляхтянка вiдштовхнула Корецьку i увiрвалась всередину. Княгиня пирхнула, розлючена, мов фурiя, перескочила порiг хвiртки i посунула до свого дормезу.
Вартовий та челядниця ледь встигали за своею розгнiваною хазяйкою.
Роздiл IV
Софiя Ружинська на мить спинилась у монастирському саду Софiiвського монастиря i кокетливо поглянула на рудого молодого послушника, який стояв на ганку трапезноi i задивився на звабливу панi, яка ледь не накинулась щойно на iншу. Дружина князя Ружинського, який ось вже п’ять рокiв, як в Московii з шаблею вiдстоюе iнтереси власнi та Речi Посполитоi – без чоловiка розквiтла, як та квiточка. В своiх дрiбних тонких, але чiпких пальчиках тримае вона всi чоловiковi землi та увесь заселений ними люд. А ще така самостiйнiсть подарувала княгинi давно вже бажану для неi волю i розкутiсть. Дозволяе собi вона набагато бiльше, нiж у присутностi мужа, навiть загравати iз привабливими чоловiками – про що плiткують вже й торговки на ярмарках.
Та й Роман Ружинський – ще той бабiй. А тому людськi пересуди – це ще й софiйчина пiдступна помста за тi роки, якi вона – його законна дружина – провела у постiйних переживаннях та стеженнi за чоловiком. Хай тепер помучаеться у своiй Московii. Але окрiм плiток докорити iй нiчим не зможе – бо княгиня Ружинська залагоджуе фiнансовi проблеми чоловiка, який набрався боргiв i не змiг iх вiддати. Вона тепер веде перемови iз його кредиторами i вигадуе оборудки, якi б дозволили iй швидко заробити численнi срiбнi шеляги, аби вiдбiлити чесне шляхетське iм’я Романа Ружинського.
Софii було трохи за тридцять. З чоловiком вони нажили лише одну доню, яку бережуть, як зiницю ока – вона на няньках у iх родовому Ружинi. А сама княгиня в постiйних роз’iздах – ось i зараз у Киевi лише на кiлька днiв. Ця бiлолиця бiлявка зiбрала всi кошти, якi тiльки змогла, i вирушила до протопопа Софiiвського монастиря. Бо в неi е план – як швидко збiльшити власнi статки.
Та зустрiч зi чорнявою бiсицею не входила в ii плани. Корецькi, якi й без того насолили Ружинським, – i тут намагаються перейти дорогу. В цьому Софiя не сумнiвалась: вони хочуть привласнити собi всi кращi землi – аби стати наймогутнiшим родом на Киiвщинi та Брацлавщинi. Але цим волинським зайдам вона, Софiя Ружинська з дому Карабчiiвських, не дасть цього зробити. Кiстьми ляже, але не дасть пiднестись цим пихатим Корецьким.
Добре пам’ятала бiлолиця, як забрала в неi та чорна вiдьма Корецька ii Черемошку. Це ii, Ружинськоi, мiсто, i не пробачить вона нiколи, що його так силомiць i пiдступом в неi вiдтяли. Але злiсть свою княгиня публiчно не виявляла, закриваючи ii наглухо у серцi – i ззовнi навпаки видавалась спокiйною та веселою. Бо вже давно помiтила – чоловiки найбiльше упадають за усмiхненими бiлявками. Ось i зараз свою таемну зброю вона нагострила в очiкуваннi Івана Мужиловського – киiвського унiйного протопопа i володаря Софiiвського монастиря.
Високий, статечний протопоп саме наближався до панi у капелюшку зi страусячим пiр’ям. Вiн розумiв – Ружинська приiхала не лише аби зваблювати панотця, який заприсягся до скону не пiдпускати близько до себе жiноче плем’я. Іван Мужиловський був певен – ця жiнка корислива i пiдступна, а вся ii янгольська краса – оманлива. Але i вiн не мiг змусити себе стриматись – коли до нього червоними губками посмiхалась чарiвна гостя. Тож обличчя його запроменiло, щойно побачив таку земну красу у своему монастирському саду.
– Княгине! Вибачте, але не можу з вами довго говорити. Справи нагальнi. Мушу йти до собору. Ви зi мною? – протопоп мовив на ходу, не збавляючи темпу.
«Ох ця ж демониця Корецька… Мабуть, ранiше за мене iз ним спiлкувалась…» – лютувала про себе Софiя. Вона поправила капелюшок, спинилась i вже за спиною панотця Івана вигукнула:
– Ох, отче… Ох, як же боляче! Ай-яй-яй!
Протопоп застиг i неквапливо озирнувся:
