скачать книгу бесплатно
Десята заповiдь
Валерiй Фурса
У передсвiтанковiй тишi пролунав пострiл. Скоено замах на вбивство успiшного бiзнесмена Василя Степанчука. Розслiдування обставин злочину заходить у глухий кут. Один з „кращих” представникiв мiлiцii намагаеться вiддати пiд суд напарника потерпiлого. Та настирливi хлопчаки, члени найкращоi бригади молодих пiдприемцiв, прямо вказують на злочинця i доводять його присутнiсть на мiсцi злочину у час його здiйснення. Молодий слiдчий успiшно завершуе справу i доводить вину примажореного злочинця.
Валерiй Фурса
Десята заповiдь
Пролог
Несподiваний пострiл розколов свiтанкову тишу. Розколов безжалiсно, владно i невмолимо. Вiн розiрвав нiч навпiл, наче гнилу ряднину, рiзко вiддiливши минуле вiд майбутнього, перекресливши це минуле i зупинивши стрiлки чийогось годинника у сiростi сьогодення.
Налякане пострiлом гайвороння стрiмко злетiло в небо, своiм несамовитим лементом сповiщаючи свiт про чергове злодiяння проти нього. Про злодiяння, вчинене найбiльш довершеним творiнням Господнiм – людиною. І найбiльш невдалим його творiнням також.
У цьому лиховiсному воронячому воланнi вчувався рiзкий протест проти вчиненного десь там, на землi, насильства. Не так! Зовсiм не так повинен починатися лiтнiй ранок! Тiльки жайвiр може розбудити сонце. Лише його неповторна пiсня мае право оповiстити все живе про настання нового дня. Пiсня лiтнього свiтанку, а не безжалiсний грiм бiди, мае право на iснування у цьому, кращому iз свiтiв! Та чи найкращий вiн насправдi?…
Лише нiмi свiдки цього страшного злодiяння – вже ледь пригаслi передсвiтанковi зорi байдуже тускнiли у небеснiй високостi, незворушливо спостерiгаючи за тим, що твориться на грiшнiй Землi. Тiльки вони, далекi й холоднi, бачили щось, що недоступне нiкому iншому. Але ще жодна з них нiколи й нiкому не розкрила своiх таемниць. Нi своiх власних, нi тих, невiльними свiдками яких iм довелося стати лише по причинi свого високого становища у цьому свiтi. Напевне, нiколи й не вiдкрие…
Застукотiли дверi будинкiв. Заспанi, стривоженi несподiваним громом, люди почали виходити у своi двори, стиха вiтаючись iз сусiдами, i перепитуючи один одного про причину такоi несподiваноi i не зрозумiлоi тривоги. Хто смiливiший, тi вийшли на вулицю, даремно сподiваючись побачити хоча б щось у свiтанкових сутiнках.
Звук пострiлу розбудив Галину. Якась незрозумiла, невизначена i нiяк не усвiдомлювана тривога холодними лещатами охопила серце. Почуло, напевно, бiду, от i затрiпотiло тривожно й налякано, наче спiймана у руки перепiлка. Такого з нею ще нiколи не траплялося.
– Васильку!..
Та чоловiка поряд не було. Згадала, що збирався на свiтанку поiхати з товаришем на риболовлю. Казав, що хоче якоiсь екзотики для своiх ставкiв роздобути. Кiлька сомикiв, окунцiв та плотвичок. Та й на юшку щось додому привезти обiцяв. Вiн i ранiше, час вiд часу, бавився вудками, та Галина досить спокiйно ставилася до такого захоплення чоловiка. Нехай вiдпочине! Адже працюе вiд зорi й до зорi. А з домашнiми клопотами вона й сама впораеться.
Якби не той, ще неусвiдомлений i не зрозумiлий, звук i не несамовите каркання розтривоженоi зграi гайворонiв, якби не тривожний стукiт власного серця, то й заснула б собi знову, нiкуди не поспiшаючи цього теплого недiльного ранку. Але заснути бiльше не могла. Напевне, чи не вперше у життi чомусь так тривожно занило серце, i душа, здавалось, от-от вирветься iз грудей i легкокрилою чайкою полетить туди, за порiг, де сталося щось лихе, щось зле i невиправне, таке, чому нема нi пояснень, нi воротя.
Накинувши на себе легенький халатик, боса й непричiсана, вона вибiгла у сiни i вiдкрила дверi.
Ой! Краще б вона iх не вiдкривала! Краще б не бачила тiеi бiди, яка так неочiкувано впала на дружню сiм'ю Степанчукiв. Та хiба хтось колись зумiв заховатися вiд бiди за закритими дверима? Не вигадали ще таких дверей. І замкiв, якi вберегли б вiд зла, теж нiхто ще не зробив…
Вiдкрила дверi, й вiдразу ж остовпiла вiд жаху. На якусь мить онiмiла на мiсцi у якомусь дивному оцiпенiннi. Їi Василько, ii чоловiк i батько ii дiтей, лежав лицем до землi, впавши з ганку на заросле споришем подвiр'я. А над його лiвою лопаткою зловiще червонiла кривава пляма…
– Васильку!!! – наче не губами, а самою, вмить осиротiлою, душею прокричала. І впала без тями на тiло свого коханого.
Сусiди, почувши крик прибитоi горем жiнки, кинулись до ii двору i, розгублено поглядаючи один на одного, мовчки обступили тiла двох молодих людей, якi так несподiвано для всiх знайшли свое останне пристанище на виплеканiй ними землi власного подвiр'я. Безвусi юнаки i посивiлi чоловiки враз неначе закам'янiли, не знаючи, що й робити. Лише бiльш iмпульсивне жiноцтво, яке вслiд за чоловiками прибiгло до будинку подружжя Степанчукiв, намагалося бодай щось порадити.
– Пропустiть! Розiйдiться негайно! – рiзкий голос мiсцевого фельдшера Марii Михайлiвни вивiв з оцiпенiння притихлий натовп. Сама ж Михайлiвна швидко присiла бiля Галини i повернула ii на спину.
– Втратила свiдомiсть. Вiднесiть ii швиденько на лiжко i дайте понюхати ось це, – тицьнула пляшечку у руки найближчоi iз жiнок.
– Вiн ще живий, – швидко промовила Михайлiвна, прислухаючись до ледь чутних ударiв серця i намагаючись акуратно перевернути Василя на спину. – Допоможiть! А ви, Семенович, негайно дзвонiть на «швидку»! І у мiлiцiю подзвонити не забудьте!
Семидесятилiтнiй Семенович, почувши втiшнi для всiх слова фельдшера, молодим цапком подрiботiв до свого будинку виконувати дане йому надзвичайне доручення.
– Серце, здаеться, не зачеплене, – нiби сама до себе промовила Михайлiвна. – Легеня, поза сумнiвом, пробита. Потрiбно зупинити кров…
Здавалося, незалежно вiд неi самоi, ii вмiлi руки вже дiстали з сумки бинт i перев'язали пораненного. Воно й не дивно. Майже сорок рокiв на цiй роботi. Рiзне у ii практицi траплялося. Але таких поранень бачити ще не доводилось. Рухи ii були швидкими i впевненими. Руки й самi знали, що i як робити.
– Ще зробимо обезболюючий укол, i будемо чекати «швидку допомогу». Сподiватимемось на краще.
– Васильку!!! – знову зраненою чайкою кинулась до чоловiка Галина. – На кого ж ти нас покинув?… Хто ж той вражина клятий? Хто нам таке зло заподiяв?… – закричала-заголосила жiнка-чайка над тiлом свого коханого.
– Не голоси, Галинко! – нiжно обiйняла ii Михайлiвна. – Не вмер твiй Василько! Живий ще… От тiльки тривожити його не потрiбно. Важко вiн поранений. Але наш Петро Федорович i не таких з того свiту повертав. Помолись краще за чоловiка свого. Будемо сподiватись, що «швидка допомога» таки швидко приiде.
– Уже приiхала, – натужно прохрипiв Семенович, забiгаючи у двiр. – Я i в мiлiцiю подзвонив, i дiльничому нашому повiдомив.
Василь несподiвано ворухнув устами, ледь-ледь привiдкривши очi.
– Колька… – нiби шелестiння листя пiд легеньким вiтерцем, зiрвалося з його уст, i вiн знову впав у важке забуття, ступивши на тоненьке лезо мiж життям i смерттю.
Роздiл 1
Лише хвилин через десять пiсля того, як «швидка допомога» помчала з пораненим до мiсцевоi лiкарнi, бiля подвiр'я Степанчукiв зупинився мiлiцейський УАЗик. Василь, напевно, вже й на операцiйному столi лежав.
– Так… – ледве вилiз з машини i, перевалюючись з ноги на ногу, рушив до людей немолодий вже мiлiцiонер.
– А чого це вас тут так багато зiбралося? – суворо i трохи навiть самовдоволено звернувся до натовпу. – Всi слiди позатоптували! Як тепер накажете менi злочинця шукати? Чи, може, самi знайдете? Кого тут вбили?
– Не вбили, – вийшла наперед Марiя Михайлiвна. – Поранили тiльки. Важко поранили Василя Степанчука.
– Це бiзнесмена нашого новоявленого? – нiби зрадiвши несподiванiй новинi, навiщось перепитав мiлiцiонер. – Того, що лiсопилку у лiсництвi влаштував? Хто б мiг подумати?… Але, якщо його тiльки поранено, то нам тут i робити нiчого. Коли до себе прийде, то сам свого кривдника знайде. Сам же його й покарае. За ним не заржавiе…
– Ти б, Макаре, менше язиком молов! Краще дiлом займись, якщо ти хоча б на якесь дiло придатний, – обрiзала його Михайлiвна.
– Но, но, но! – сердито прикрикнув на неi представник закону. – Посадову особу при виконаннi ображаеш! До «кутузки» захотiла?
– А ти на мене не нокай! Не запряг! І кутузкою своею мене не лякай. Я вже стiльки разiв лякана, що тепер нiчого не боюсь. А тебе – то й поготiв. Приiхав дiло робити, то й роби! Чи ти тiльки зi мною лаятись будеш?
– Ти поговори ще у мене, колючка будякова! Чому пораненого забрали, нас не дочекавшись?
– Та чи ти з дуба впав, лейтенанте?!. П’яний ти, чи температура раптом пiднялась, що дурницi такi верзеш? Дитя мале знае, що пораненого рятувати треба, а не твого приiзду очiкувати. Ось тут вiн лежав. Лицем донизу. Куля у груди, трохи вище серця попала, i зi спини вийшла.
– Ти, Михайлiвна, так гарно все розповiла, нiби сама у нього стрiляла…
– Пояснила, бо кров спиняла, рану його перев’язувала. Та що з тобою говорити? Невже у вашiй мiлiцii нiкого бiльш путнього не знайшлося? Один полiцай-Макар у мiлiцii штани протирае?
Михайлiвна навiть сплюнула спересердя. А люди, що стояли довкола, сердито загомонiли, поминаючи нерадивого мiлiцiонера не зовсiм добрим i далеко не тихим словом.
– Ти таки напросишся у мене на неприемностi. Навiть стаття у кодексi вiдповiдна е. «Образа властi» називаеться.
Тут вже й iншi не стримались. А старий Семенович вiд обурення навiть трохи заiкатися почав:
– Т-ти д-довго ще б-будеш з ж-жiнкою л-лаятись? М-може хочеш, щоб я, як депутат р-райради, т-тебе на с-сесiю викликав, д-де т-тебе люди про роботу твою з-запитають? Теж менi, власть з-знайшлася! Задрипана…
На сесiю районноi ради Макаровi явно не хотiлося. Тому вiн, наскiльки мiг, приглушив свiй гнiв. Але й далi продовжував щось тихо бурмотiти у своi кущистi вуса. Мовчки бродив двором, заглядаючи у всi закутки, невмiло намагаючись створити видимiсть того, що дiйсно щось шукае. Навiть лiхтариком у деяких мiсцях присвiчував, хоча вже й ранок наступив.
– А хто i звiдки стрiляв? – мов Пилип з конопель, знову запитав у присутнiх.
– Матiнко моя! Знову за рибу грошi! А ти для чого сюди приiхав? Чи тобi тiльки покататися захотiлося? – Михайлiвна просто таки палахкотiла вiд лютi.
– Тут людину мало не вбили, а вiн у дитячi питання бавиться! Шукай, iроде, звiдки стрiляли! І не виводь мене iз себе! А то не подивлюсь, що на тобi хворма висить.
– Форма моя не висить, а на мене одягнена, – з наголосом на останньому словi мовив Макар.
– Може, на комусь вона i одягнена, – не могла вгомонитися Михайлiвна. – А на тобi, як на опудалi городньому, висить. Займися дiлом, iроде! Тому що громада цю форму й зняти може. Тим бiльше, що висить вона на негiднiй людинi. А коли форму знiмемо, то й по задньому мiсцю добряче надаемо. Щоб розум iз нього хоча б трiшки вище пiднявся. А то вiн у тебе явно там застоявся. Чи, може, тобi «Пургену» дати?…
Збиралося на грозу. Не ту, що у природi живе за своiми власними законами i лише за волею вiтру налiтае на нашi мiста i села. А на грозу соцiальну, стихiйну, коли збурений натовп от-от почне вражати громами справедливого гнiву, i гнiв той разючими блискавками так i прошие недолугого представника закону.
Врятувало Макара вiд неприемностей лише те, що саме на ту мить з’явився слiдчий районноi прокуратури. А вслiд за ним i ще кiлька представникiв районного вiддiлу мiлiцii пiд’iхало. Саме вони, хоча б у деякiй мiрi, розрядили напругу в натовпi. Хоча, навряд чи ii можна було розрядити повнiстю.
Слiдчий у мiстечку був людиною новою. Тому всi сусiди Василя зацiкавлено приглядалися до нього. Що ж вiн зможе зробити, ще зовсiм жовторотий, якщо ось цей, вже посивiлий на служби мiшок з лайном, лише цiлу купу дурниць намолов, а до справи ще й не брався?
– Заспокойтеся! Заспокойтеся, громадяни! Давайте, спокiйно i детально у всьому розберемося. Хто може докладно повiдомити про те, що тут трапилось?
Марiя Михайлiвна, яка ще не зовсiм заспокоiлась вiд словесних перепалок з горе-мiлiцiонером, наскiльки зумiла, розповiла слiдчому про те, що бачила.
– Потерпiлий був у свiдомостi, коли ви його оглядали i перев’язували?
– Нi. Лише на якусь мить очi привiдкрив i вимовив едине слово – «Колька».
– А-а! Так це ж дружок його закадичний! Теж бiзнесмен задрипаний! От вiн його й порiшив! – не стримавшись, вклинився у розмову Макар. – Напевно, доходами дiлитися не захотiв? Його робота! Сто процентiв – його!
Людей явно обурили такi слова мiлiцiонера.
– Прошу не втручатися, пане старший лейтенант! – сердито обiрвав його слiдчий. – Якщо маете щось доповiсти по сутi справи, то доповiдайте.
– А як же! Доповiсть вiн! – не стримався й Семенович. – Вiн вже пiвгодини з Марiею Михайлiвною лаеться. А у розслiдуваннi обставин справи – у нього ще й кiт не валявся. Наче на прогулянку сюди приiхав.
– Ви мiсце подii оглянули? Звiдки стрiляли – дiзналися?
– Та я мало не на колiнах весь двiр обнишпорив. Гiльзи нiде нема.
– А на дорозi дивилися? Чи ви гадаете, що гiльза лише у дворi може бути?
– Нi. На дорозi ще не дивився. Ми зараз, в айн момент, це зробимо. Ходiмте, хлопцi, гiльзу шукати.
Тiльки тепер, вiдверто посмiюючись над своiм безтолковим начальством, з кабiни вийшов шофер-сержант.
– Що, Макаре Івановичу, дiсталося вам на горiхи?
– Ти поговори ще у мене, – ображено засопiв Макар. – Марш на вулицю – справу робити! Розбалакався тут. Ледацюга!
Хоча ситуацiя була й доволi напруженою, та дехто з молодих, все ж, тихо засмiявся. Це ж треба! Як iз людини прямо таки пре начальницький дух! Правду кажуть у народi, що не дай Бог з хама пана. Та ще й у мiлiцейськiй формi.
Слiдчий тим часом провiв опит усiх свiдкiв, хоча свiдками будь-кого з присутнiх назвати було важко. Адже свiдок – це той, хто щось бачив i тому може про щось свiдчити саме на основi побаченого. Або чув щось певне. А тут лише частина присутнiх чула звук пострiлу. Ще й не всi з них зрозумiли, що це був саме пострiл. Вони були лише свiдками величезноi бiдi iхнiх сусiдiв. А от, як саме ця бiда пiдвернулася, як вона трапилася, про те нiхто й нiчого не знав. Нi машини, нi мотоцикли, яких у мiстечку було чимало, по вулицi не проiздили. Щоб хтось втiкав з мiсця подii, то такого також нiхто пригадати не мiг.
Склавши протоколи опиту свiдкiв i детально описавши в окремому протоколi мiсце подii, слiдчий прокуратури вже, було, зiбрався iхати до лiкарнi. Та саме у цей момент було знайдено гiльзу. Свiжо стрiляну. З неi ще запах пороху не вивiтрився. А знайшли ii сусiдськi хлопчаки, якi ретельно оглядали придорожнi кювети i старанностi яких мiг би повчитися присутнiй на мiсцi подii офiцер мiлiцii. Та й не лише вiн один.
По всьому було видно, що стрiляли з дороги, на гладенькому асфальтному полотнi якоi жодних слiдiв, звичайно ж, не було. Куди зник злочинець, чи то у горiшню частину мiста подався, чи то в долiшню, дiзнатися не вдалось.
– По всьому видно – «глухар», Макар Іванович, – стиха мовив мiлiцiонеровi слiдчий. – Навряд чи нам вдасться розкрутити цю справу.
– Та що ви, Сергiй Петрович! Так поранений сам же на вбивцю вказав. Колька, мовляв. Дружок його закадичний.
– Друзi рiдко вбивцями стають, – не погодився з ним слiдчий. – Та й чи один Микола у цьому мiстi…
А, наскiльки менi вiдомо, саме з друзiв найлютiшi вороги й виходять. Згадаете мое слово! Микола – вбивця! І я вам це доведу. Виписуйте постанову на арешт! Вiн у мене в айн момент розколеться.
– Ви що, хiба не знаете, що ордер на арешт лише прокурор надати може? До того ж, якщо для того е вагомi пiдстави. А я навiть не його заступник. Тому й рiшення такого прийняти не можу. Та й не впевнений я у вашому висновку.
– Та як ви можете у чомусь бути впевненим, коли з колоритом нашим, мiсцевим ще не знайомi? А нашим людям – хлiба не давай, тiльки б з приводу нашого законодавства позубоскалити та кулаки своi об чужi ребра почесати. У нас ще такi фрукти зустрiчаються, що хай Бог милуе.
– Я iду в лiкарню, – не звертаючи уваги на занадто довгу реплiку Макара Івановича, повiдомив йому представник прокуратури. – А ви, сподiваюсь, знаете, як дiяти у таких випадках. Якщо не згiднi з моею думкою i якщо у вас е серйознi пiдстави для вiдстоювання вашоi точки зору, то звертайтеся з вiдповiдним рапортом до свого безпосереднього керiвника.
Роздiл 2
Пiтьма… Пiтьма безпросвiтня, хоч око виколи! Нi сонячного промiнчика, нi мiсячного сяйва, нi полиску далекоi зiрки… Одна лише розтривожена думка, невловима, наче тiнь у полудень, бродить десь у дрiмучих лабiринтах пам'ятi, намагаючись осягнути суть того, що сталося. Зрiдка, наче спiткнувшись об щось, перед внутрiшнiм зором висвiчуються окремi картинки недалекого минулого. Та втомлена думка нiяк не може поеднати цi картинки в одне цiле…
Старший сержант Василь Степанчук вiдслужив строкову службу у повiтряно-десантних вiйськах i повернувся додому з твердим намiром вступити до iнституту i вивчитись на iнженера-будiвельника.
Манила його романтика новобудов. Притягувало до себе щось нове, ще не звiдане. Хотiлося його побачити, оте нове. А ще бiльше йому хотiлося самому прикласти руки до створення чогось надзвичайного, ще досi нiким не баченого, такого, що змiнило б iснуючий свiт i зробило б його ще кращим i бiльш привабливим для людей.
Ранiше про таке чомусь i не мрiялось. Може, занадто молодим був, чи, швидше за все, власного життевого досвiду ще не вистачало? Адже що у життi мiг бачити вчорашнiй випускник середньоi школи? Як i всi його ровесники, жив вiн майже в тепличних умовах, якi створювали для нього люблячi батьки. Хоча б через це не мiг вiн бачити й розумiти всiх тих складностей щоденного життя, якi оточують нас постiйно. Ранiше, у зовсiм ще недалеких дитинствi та юнацтвi, про всi тi складностi i не думалось. Та й погуляти хотiлося перед армiею. А потiм – випробувати себе на мiцнiсть суворими армiйськими буднями.
Навiть у думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собi неiснуючi хвороби, i таким чином вiдкосити вiд вiйськовоi служьи, як це робили дехто з його знайомих.
– Так i до старостi доживете, ховаючись за маминi спiдницi, – презирливо казав у таких випадках уявним хворим. – Нiколи так i не дiзнаетесь, на що самi здатнi. Чи бур'янами у людському полi рости будете, чи вагомим колосом нал'етеся…
Не всiм подобалися такi Василевi думки вголос. Та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприемно. Хтось вiдповiдав рiзко, а хтось i вiдмовчувався.
До iнституту Василь вступив без особливих клопотiв. До знань завжди потяг мав. Та й пам'ять у нього хорошою була. Все на льоту схоплював, i запам'ятовував надовго. А далi пiшли нелегки студентськi буднi. Треба було i лекцii вiдвiдувати, i до семiнарiв готуватися. Та ще й, час вiд часу, вагони на станцii ввечерi чи вночi розвантажувати. Щоб на життя вистачало. Адже скiльки тiеi стипендii?… А у батькiв з коштами завжди сутужно було. Молодших на ноги ставити треба.
Може тому, що жилось у тi часи нелегко, нi до сигарет, нi до випивки потягу не мав. Хоча й не вiдмовлявся iнодi сто грамiв випити. У свято якесь, чи при хорошiй компанii. Завжди був дружелюбним. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли вiдчував фальш у iхнiх душах або словоблуддя на устах. Нiколи не любив пристосуванцiв. Цiнував у людях чистоту душi i вiдвертiсть мови. Особливо подобались йому тi, хто вмiв вiдстоювати свою точку зору. Навiть, якщо вона не спiвпадала з його власною.
Василевi батьки, якi все свое життя вiддали навчанню доброму, розумному та вiчному дiтей свого невеличкого мiстечка, нiколи не заводили з ним розмов про Бога. Але усталених христианських звичаiв дотримувались. Завжди, нарiвнi iз сусiдами, святкували i Паску, i Рiздво Христове, та й iншi великi релiгiйнi свята також. Не прийнято було у iхнi молодi роки до церкви ходити. Особливо iм, учителям.
Лише один-единий раз, у ранньому дитинствi, Васил був у церквi. Коли померла його бабуся. Дитячий розум не мiг тодi осягнути всiеi величi i таiнства церковного обряду. Але пiсля того випадку заперечувати вiру в Господа, навiть пiдсвiдомо, вже нiколи й нi перед ким не наважувався. Та найбiльше не подобалось йому, коли деякi ушлi дiляги, впевнено працюючи лiктями, щоб завоювати собi тепле мiсце пiд сонцем, всiляко намагалися використати релiгiйнi вiрування людей i, граючи на найсокровеннiших струнах людських душ, зiштовхували iх мало не лобами, науськуючи парафiян рiзних конфесiй одних на одних.
– Ми всi – християни! – доводив вiн у хвилини вiдвертих розмов, – i греко-католики, i католики, i православнi, i навiть представники рiзних сект. Головне у життi – бути людиною! І не так вже й важливо, якоi саме вiри ти дотримуешся.
– Чому ж ти тодi сам до церкви не ходиш, якщо християнськоi вiри не цураешся? – питався його дехто.
– Та хоча б тому, що не тiльки чеснi та набожнi люди туди ходять. Не лише за молитвами вони час у церквi проводять, – вiдповiдав вiн на такi запитання. – Ходять i тi, хто на людях брудно лаеться, i тi, хто ближнього свого, як липку, обдирае. До церкви тепер багато людей ходить для того, щоб грiхи своi замолити, а не поради у Господа запитати i допомоги у здiйсненнi добрих справ попросити. Як на мене, то досить Бога у серцi мати. І заповiдей його дотримуватись. А якщо я не правий у цьому, то менi самому й вiдповiдати. Перед Богом, та перед совiстю своею. А не перед вами.
Якось, на зимових канiкулах, пiдмовили його друзi на поiздку у Карпати.
– На лижах покатаемось, – переконували його, – пiд вiковими смереками Новий рiк зустрiнемо.
